§ 6. Кримінальне право

Цікавими особливостями в Галичині та Волині відрізнялося кри­мінальне право. На початку розселення слов'янських племен на цих землях їхнє кримінальне право за своїми рисами швидше відносилося до приватного, аніж до публічного права. Завдана шкода майну, здо­ров'ю та життю особи не сприймалася як загроза правопорядку в усьо­му суспільстві, а як внутрішня справа між родом правопорушника та потерпілого. Саме рід потерпілого мав право обирати спосіб відшкоду­вання завданої йому шкоди: узяти грошову чи майнову компенсацію, вимагати публічного вибачення, застосувати принцип талону чи будь-яким іншим способом. Отже, на першому етапі призначення покаран­ня за злочини могло відбуватися у формі договору між сторонами. Сторонні особи, представники інших родів чи всієї громади не вважа­лися зацікавленими особами в цих відносинах і могли залучатися до виконання чи призначення покарання або як свідки, для підтверджен­ня угоди між потерпілим і правопорушником, або як третейські судді, якщо домовленість між сторонами не була досягнута.

Покарання за правопорушення, незалежно від того, чи признача­лося воно громадою як третейськими суддями, чи досягалося за до­мовленістю між потерпілим і правопорушником, не було індивідуалі­зованим: покарання міг понести не тільки сам правопорушник, а й представники його роду за принципом кругової поруки, а отримати відшкодування міг будь-який представник роду потерпілого. У цьому принципі закладається майбутня публічність кримінального права.

Виокремлення вождя в племені та збільшення його повноважень не суттєво вплинуло на перехід кримінального права від приватного до публічного, адже функції вождів, а потім племінних князів тривалий час обмежувалися військовими та управлінськими.

Через пожвавлення відносин між племенами кримінальні правопо­рушення стали коїтися не тільки всередині територіальної громади, між родами, які були її членами, а отже, могли вирішити справу само-

Российское законодательство Х-ХХ веков. — 1984. - Т. 1. — С. 70-72.

в*

83

стійно, на приватному рівні. При вчиненні злочину щодо представників інших територіальних громад справа могла виходити за межі інтересу окремого роду, адже тепер дії злочинця чи потерпілого впливали на всю територіальну громаду: вчинки однієї особи могли призвести до знева­жання громади, економічного чи політичного бойкоту та навіть клано­вої війни. Як наслідок, розгляд обставин справи, призначення покаран­ня та нагляд за його виконанням набуває громадського, публічного ін­тересу й виноситься на колегіальний публічний суд усієї громади. Очо­лює цей суд старійшина громади або старійшини та виборні представ­ники декількох територіальних громад, мешканців яких стосується справа. Зміст норм кримінального права на цьому етапі є винятково звичаєвим, повністю відповідає суспільній моралі, релігійним погля­дам і менталітету населення, а існують вони у формі правового звичаю.

Наступний етап розвитку кримінального права Галичини та Волині пов'язаний із підсиленням князівської влади, а згодом її централізацією в Києві. Разом із призначеними з Києва князями з династії Рюрикови-чів на Волинь і Галичину потрапляють нормативно-правові акти князів­ської влади — «Руська правда», статути Володимира та Ярослава та ін­ші акти, у більшості з яких містяться норми кримінального права. Кня­зі таким способом починають впливати на зміст звичаєвих норм кримі­нального права, систематизуючи їх шляхом кодифікації, але при цьому доповнюючи та змінюючи під власні та суспільні потреби. Письмове затвердження норм кримінального права в князівських владних актах забезпечує додаткову захищеність і нагляд за їхнім виконанням з боку князівської влади та підтвердження князівським авторитетом.

Важливим моментом участі князя в розгляді кримінальних справ, призначенні та виконанні покарання стає поділ майнового відшкоду­вання на дві частини — віру та головщину, з яких віра передається до княжої скарбниці, а годовщина виплачується безпосередньо потерпіло­му та його родині¹. Передача князю віри є одним із чинників переходу кримінального права до публічних галузей. Зміст і значення віри поля­гає в тому, що правопорушення починає сприйматися не тільки як таке, що завдало шкоду конкретній особі та її родині, а й порушило загальний правопорядок у суспільстві, зберігати який є одним з обов'язків князя. Отже, правопорушення завдає не тільки шкоди конкретній особі та сус­пільству в цілому, а й наносить «образу» князю та його репутації, звину­вачуючи його в тому, що він не виконав своїх обов'язків і не зберіг мир і правопорядок у громаді, яка його на це уповноважила.

Після таких змін у філософії кримінального права розгляд кримі­нальних справ почав проводитися в різних судах. Справи невеликої тяжкості — дрібні крадіжки, образи нижчих прошарків населення, нане­сення легких тілесних ушкоджень — розглядалися громадськими або общинними судами, де керувалися здебільшого усним звичаєвим правом. Справи середньої тяжкості щодо завдання значної майнової шкоди, нанесення значних тілесних ушкоджень, справи з великою кількістю потерпілих або якщо потерпілі та правопорушники походили з вищих

¹ Российское законодательство Х-ХХ веков. — 1984. — Т. 1. — С. 48-49.

84

прошарків суспільства розглядалися представниками князя та керува­лися здебільшого писаним князівським правом.

Особисто князь міг розглядати справи надзвичайної важливості, які посягали на державні інтереси, князівську родину, загальний су­спільний спокій або справи, що потрапляли до нього як до апеляційної інстанції. При призначенні покарання в таких випадках князь міг керуватися не своїми нормативно-правовими актами, а власними упо­добаннями, державними та суспільними потребами й розсудом. Пору­шуючи норми як звичаєвого, так і писаного князівського права, він міг призначати як найважчі покарання — включно з кваліфікованою смертною карою, так і навпаки — застосувати амністію чи помилування до визнаного винуватим злочинця.

Злочини в кримінальному праві Галичини та Волині поділялися аналогічно до інших земель Русі на групи:

• скоєні навмисно та з необережності;

• скоєні одноособово та в співучасті;

• скоєні з обтяжуючими обставинами (щодо жінок, батьків, спосо­бом небезпечним для всієї громади та ін.) та з пом'якшуючими (у стані крайньої необхідності, необхідної оборони, під примусом тощо);

• за різним об'єктом посягання — злочини проти майна, життя, здоров'я, громадського порядку, статевої недоторканості, у сфері тор­говельної діяльності, моральних і релігійних засад суспільства.

Види покарань за кримінальні злочини поділялися на майнові: штраф, який складався з віри та головщини, конфіскація майна у фор­мі «потока та пограбування» і особисті немайнові: публічне вибачення, примусове відпрацювання боргу, фізичні покарання, вигнання з гро­мади, у виняткових випадках — смертна кара.

Отже, з усього вищевикладеного можна зробити висновок, що Га­личина та Волинь мали як спільні риси розвитку права з іншими зем­лями Русі, так і свої унікальні особливості.