Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Історія.doc
Скачиваний:
465
Добавлен:
23.02.2016
Размер:
912.9 Кб
Скачать

1.Процес формування української народності іі основні риси Формування української народності відбувалося за несприятливих зовнішньополітичних умов. Монголо-татарська навала XIII—XTV ст., загарбання південноруських земель польськими, литовськими й молдавськими феодалами в XIV—XV ст. затримали консолідацію української народності. Одначе в боротьбі проти зовнішнього ворога, за єднання всіх східних слов'ян населення різних українських земель поступово згуртовувалося в єдину народність. Вона формувалася на всій тій великій території, яку нині посідає наш народ. Серцевиною становлення української народності була Наддніпрянщина. В XTV—XV ст. особливо інтенсивно формувалася мова, територія, матеріальна й духовна культура українського народу, який відтоді виступає вже як етнокультурна спільність. Українська народність продовжувала розвиватися, і в XVI—XVII ст. вона почала переростати в націю.  Про термін «Україна». Вперше вжитий у Київському літописі під 1187 р. стосовно Переяславської землі. Однак через два роки це джерело назвало словом «україна» південний край Галицько-Волинської землі. А Галицько-Волинський літопис XIII ст. називає «україною» частину північної Волині, що межувала з Польщею. Цей літопис пойменовує українцями навіть... поляків, що жили поблизу галицького рубежу («ляхи-україняни»). Отож термін «україна» тоді не мав етнокультурного змісту, ним позначався лише південний чи західний край Південно-Західної Русі. І не лише Південно-Західної. Поступово у Південно-Західній Русі змінювалося значення слова «україна», воно набувало етнічного змісту і протягом XVII—XVIII ст. стало означати національну територію українського народу. 

2. перші руські князі Вважають, що першим Київським князем був легендарний засновник міста Кий. Дослідники розходяться в оцінках, коли саме правив цей князь. Найпоширеніші дати правління Кия — 200–230 та 430-ті рр. В історичних джерелах зустрічаються й інші імена Київських князів ІІ-VI ст.

Ім'я і роки князювання

Внутрішньополітичні заходи

Зовнішньополітичні заходи

Олег (882—912)

• Створив опорні пункти центральної влади в племінних князівствах

• Установив порядок стягнення дани­ни з підвладних Києву земель

• Залучив війська підкорених племен до спільних походів

• Вів оборонне будівництво залог на кордонах

• Відновив культ язичницьких богів на Русі, за що волхви прозвали його Віщим

• Підпорядкував Києву племена древлян, сіверян, радимичів, в'ятичів, східних хорватів, дулібів, тиверців, кривічів

• Підкорив північні неслов'янські племена — чудь і мерю

• Здійснив вдалий похід на уличів (885 р.)

• Узяв в облогу Константинополь (907 р,), уклав вигідний торговий договір з Візантією (911 р.), за умовами якого руським купцям дозволялося жити в передмісті Конста­нтинополя протягом шести місяців і виходити до міста без зброї групами не більше 50 осіб, що задовольнило їхні торгові інтереси

• Організував і здійснив кілька походів проти Арабського халіфату на узбережжя Каспійського моря

• Домовився з варягами про припинення їхніх набігів на Русь за умови сплати русичами щорічно данини в розмі­рі 300 гривень

Ігор

(912—945)

• Прагнув посилити централізацію держави, збільшуючи особисту вла­ду в союзі з дружинною верхівкою

• Організував військовий похід проти деревлян, які хотіли відділитися від влади Києва після смерті Олега

• Намагався збільшити данину з під­леглих племен (за ці спроби був убитий деревлянами на чолі з князем Малом)

• Протягом трьох років боровся з уличами, зруйнувавши їхню столицю — Пересічен, але остаточно підкорити їх не зміг

• Поширив владу Києва на східний Крим і Тамань, де було Тмутараканське князівство

• Здійснив два військові походи проти Візантії (похід 941 р. завершився поразкою, а похід 945 р. — укладен­ням нового, менш вигідного за попередній, договору, згідно з яким держави обмінювалися посольствами, Русь зобов'язувалася не претендувати на кримські володіння Візантії, не мати застави в гирлі Дніпра)

• Заволодів містами Закавказзя — Дербентом і Бердаа (943 р.)

• Воював проти кочовиків-печенігів, із якими 915 р. уклав мирну угоду (920 р. печеніги порушили її)

Ольга (945—964)

• Придушила повстання деревлян, спалила їхню столицю Іскоростень

• Запровадила фіксовані норми податків з феодально залежного населення (устави, уроки, оброки, дані) з метою упорядкувати збирання данини

• Заснувала нові села й міста, орга­нізувала розбудову Києва і захист столиці від печенігів

• Розділила територію держави на по­ гости (області) для збору данини

• Сприяла поширенню християнства на Русі

• Намагалася забезпечувати інтереси своєї держави шля­хом мирної дипломатії

• Відвідала Константинополь у складі мирного посольства (946 p.), яке урочисто зустрів візантійський імператор Константин Багрянородний. Було укладено союзницьку угоду, обговорювалося питання про христи­янізацію Русі

• Активізувала відносини із західноєвропейськими державами, обмінялася посольствами з Німеччиною (імпе­ратором Оттоном І)

Святослав (964—972)

• Замінив місцевих племінних пра­вителів київськими намісниками (своїми синами) з метою зміцнення центральної влади

• Дотримувався язичництва, але не забороняв приймати хрещення усім бажаючим

• Повернув до складу Київської держави племінне кня­зівство в'ятичів (964 p.), переміг союзників хозарів вол­зьких болгар і завоював столицю каганату місто Ітиль; завоював племена ясів (осетинів) і касогів (адигів), захо­пив хозарське місто Білу Вежу

• Здійснив другий похід проти хозарів (968 p.), який за­кінчився повною перемогою русичів

• Вступив у тривалу війну Візантії з Болгарією, здійснив декілька походів у Болгарію

• Воював проти Візантії (971 p.), яка була занепокоєна зростанням могутності Русі. Уклав мирну угоду, згідно з якою відмовився від завойованих земель у Подунав'ї і ведення воєнних дій у Криму, здав місто Доростол візантійському імператору й зобов'язався надавати йому допомогу проти арабів

3. Володимир Великий, його політика В 988 р. було проведено адміністративну реформу. Вона ліквідувала місцеві “племінні” княжіння і ввела новий адміністративний поділ Русі на області довкола міст, куди київський князь призначав намісників, насамперед своїх синів. Звідси бере початок династичний принцип, що розвинувся пізніше.Фактором, що сприяв об’єднанню Київської Русі і перетворенню її на могутню феодальну державу було, безперечно, введення християнства в 988 році (це був 3-й і останній етап християнізації Русі). Християнство, як світогляд та ідеологія, стало одним із вирішальних факторів зміцнення політичної влади князів, посилення ролі держави, одержавлення місцевого етносу. Як зазначав М.Грушевський, з християнізації почався процес еволюції Київської Русі від збирання держави шляхом збройної боротьби до легітимних державотворчих процесів, від панування князів-наїздників до панування князів-правителів.Релігійною реформою Володимира Русь була прилучена до християнської культури, яка спиралася на величний фундамент античного Середземномор’я; поширювалися писемність, шкільництво, потужний імпульс до розвитку отримали література, образотворче мистецтво, архітектура і будівництво. Хрещення Русі позитивно вплинуло і на міжнародне становище Київської держави, посилення рівноправних родинних зв’язків з пануючими династіями Європи.Крім адміністративної та релігійної Володимир провів ще й військову та судову реформи. Суть військової реформи князя полягала в ліквідації племінних військових об’єднань і злитті військової системи з системою феодального землеволодіння. Володимир роздавав землі з зобов’язнанням організації їх оборони та військової служби. Це дало змогу досить швидко забезпечити охорону рубежів, створити надійне військо не лише проти зовнішніх, а й проти внутрішніх ворогів. Система бенефіцій (земельних та інших винагород за службу) сприяла створенню навколо Володимира прошарку особисто відданої йому знаті.Судова реформа полягала в створенні та розмежуванні судів єпископського та градського. В прийнятому “Уставі святого князя Володимира, крестившаго руськую землю, о церковных судех” було визначено місце церкви в державі, джерела її матеріального існування, сфери юрисдикції. Матеріальне забезпечення встановлювалось у формі отримання десятої частини від прибутків.Зусилля Володимира по зміцненню держави продовжив Ярослав Мудрий (1019-1054 рр.)

4. Хрещення Русі

Хрещення Русі — процес прийняття і поширення християнства у Великому Князівстві Руському, Київській Русі.

Ключова подія — масове хрещення у 988 році мешканців Києва, а згодом і інших міст держави князем Володимиром I Святославовичем, у результаті чого християнство стало провідною релігією на Русі.

Утвердження християнства на Русі — тривалий складний процес, що розтягнувся у часі на багато століть, пройшовши кілька важливих стадій: спонтанного проникнення християнських ідей і цінностей до язичницького середовища, боротьби християнства та інших світових релігій за сфери впливу, проголошення християнства державною релігією Київської Русі, протистояння язичницького суспільства новій ідеології.

Після офіційного хрещення киян у 988 р. християнство стає державною релігією Київської Русі. Християнізація Русі йшла поступово за водними шляхами, спершу її прийняли більші осередки, пізніше провінція. Не всюди цей процес відбувався без опору, як у Києві. Головний опір чинили служителі поганського культу - "волхви", вплив яких на південних землях Руси був незначний. Натомість на півночі у Новгороді, Суздалі, Білоозер'ї вони підбурювали населення до відкритих виступів проти християнських священників. Ще довго співіснували між собою деякі елементи поганської віри, переважно обрядів, із християнством (т. зв. двовір'я).

Для унормування церковного життя у своїй державі Володимир видав Устав, призначивши десятину на утримання церкви, та визначив права духовенства. Таким чином Володимир намагався дати структурне оформлення нової релігії, подібне до візантійського. На чолі церкви стояв київський митрополит. У великих містах перебували єпископи, які вирішували всі церковні справи своїх єпархій. Митрополити та єпископи володіли землями, селами й містами. Церква мала власні військо, суд і законодавство. Першим митрополитом, про якого існує згадка в писаних джерелах, був грек Теотемпт.

З прийняттям християнства на Русі поширилася писемність. Володимир закладав школи, будував церкви спершу в Києві, а згодом і в інших містах.

5. Ярослав Мудрий, його політика Зусилля Володимира по зміцненню держави продовжив Ярослав Мудрий (1019-1054 рр.). Як і батько, він піклувався про безпеку кордонів: відвоював у поляків західноруські землі – Белз, Перемишль, Червен; створив потужну систему валів і міст-фортець по р. Рось проти кочівників, в 1036 р. здобув вирішальну перемогу над печенігами, змусивший їх відійти за Дунай – на певний час гострота небезпеки із степу була знята. Однак головну увагу князь приділяв внутрішній розбудові держави. З його ім’ям пов’язано створення першого писемного кодексу законів “Руської правди”, що закріплювала і регламентувала феодальні відносини. Політика Ярослава сприяла успішному розвитку ремесла, торгівлі, бурхливому зростанню економічної могутності і політичного впливу міст. Так, наприклад, площа Києва порівняно з часами Володимира збільшилася у сім разів. Зводилися чисельні монастирі та церкви, деякі з них (як собор святої Софії, Києво-Печерська лавра) стали визначними осредками освіти і культури.Зовнішньополітична діяльність великого київського князя спиралася на зрослу могутність і стабільність держави і проводилась головним чином дипломатичними засобами. Важливе місце в ній займало укладання вигідних союзів та угод шляхом династичних шлюбів. Для середньовіччя це було звичним явищем, але масштаби та спрямованість “сімейної дипломатії” Ярослава свідчать про непересічну роль Русі в політичному житті тогочасної Європи: адже тільки через шлюби своїх синів і дочок київський князь став родичем візантійського і німецького імператорів, французького, польського, угорського й норвезького королів.Роки  князювання Ярослава Мудрого, ХІ ст. загалом стали часом культурно-господарського розквіту і найвищого піднесення Давньоруської ранньофеодальної держави.

6. Причини і наслідки політичної роздробленості Київської Русі Київська Русь була найбільшою державою середньовічної Європи, однак, починаючи з 30-х років XII ст. у ній значно посилилися відцентрові тенденції. Держава, що мала вигляд міцної і непорушної, раптом почала втрачати політичну єдність і розпалася на півтора десятка князівств і земель. Розпочався період удільної (феодальної) роздробленості — закономірний процес, притаманний усім державам середньовічної Європи.  Серед причин політичної роздробленості Київської Русі можна виокремити такі.  1. Прагнення окремих князівств до самостійності. Вони були зумовлені еволюцією економіки, дальшим розшаруванням суспільства, розвитком феодального землеволодіння, зростанням кількості міст, пануванням натурального господарства, а отже, його замкнутим характером. Каталізатором де централізаторських процесів стала реалізація рішення Любецького з''їзду князів (1097) про вотчинний принцип успадкування земель. Внаслідок переходу володінь від батька до сина зміцнювалися місцеві князівські династії та їхнє найближче оточення. Вони виявляли щораз більшу самостійність і все рідше зважали на волю великого князя київського, менше цікавилися загальноруськими справами, захистом країни відворотів.  2. Велика територія держави та етнічна неоднорідність населення. Безмежні простори східноєвропейської рівнини, колонізовані русинами, були свідченням державної могутності Київської Русі, але водночас стали і джерелом її слабкості. За низької густоти населення, нерозвинутих засобів комунікації та недостатньо міцного і розгалуженого апарату влади на місцях неможливо було ефективно управляти такою великою країною з єдиного центру. Крім того, розширення кордонів Київської Русі призвело до відпливу значних матеріальних та людських ресурсів на колонізацію окраїн, а відтак і до виснаження держави. Великою мірою послаблювала Київську Русь також етнічна неоднорідність її населення. Адже понад 20 народів, які тут проживали, істотно, різнилися за рівнем економічного, політичного, культурного розвитку й об''єднати їх у міцну спільноту було практично неможливо.  3. Несталий порядок успадкування князівської влади. Здавна на Русі панував "горизонтальний" принцип престолонаслідування, коли влада переходила від старшого брата до молодшого, від сина старшого брата — до наступного за віком. Однак уже наприкін. XI ст. на Любецькому з''їзді князів було проголошено про "вотчинний", або "вертикальний", принцип, за яким престолонаслідування йшло від батька до сина. Змішування цих двох принципів, що продовжували співіснувати, призводило до міжусобиць, підривало основи Київської держави.  4. Занепад торгівлі. Важливу роль у піднесенні Київської держави відіграла міжнародна торгівля, яка здійснювалася торговельними шляхами, що проходили через Русь ("з варяг у греки", Соляний, Залозний) і зв''язували Азію з Європою, Чорне море з Балтійським. Однак із кін. XI ст. транзитна торгівля Київської Русі починає занепадати. Це було спричинено насамперед появою нового середземноморського торговельного шляху, що безпосередньо поєднав Західну Європу з Візантією, Малою Азією та Близьким Сходом. До того ж торговельні шляхи до Чорного та Каспійського морів були блоковані половецькими ордами. Усе це мало згубні наслідки для економіки Русі, призводило до подальшої її дезінтеграції.  5. Геополітичне розташування Київської Русі, яка знаходилася на межі зі степовими кочівниками. Віками на українські землі здійснювали спустошливі набіги гуни, авари, хозари, угри, печеніги, половці. Боротьба з ними вимагала спільних дій князівств, але в умовах зростання ворожнечі між князями це ставало дедалі проблематичнішим. У результаті, занепадали міста й села, ремесла, торгівля, сільське господарство, культура.  Наслідки політичної роздробленості були згубними для держави. У процесі децентралізації Київської Русі на її території виділяються окремі політичні утворення. Першими відособилися Новгородська й Полоцька землі, до яких не докочувалися хвилі половецьких вторгнень. Відносно сам ості й ними стали також Ростово-Суздальське, Галицьке та Волинське, а згодом і Муромське, Переяславське, Чернігово-Сіверське та інші князівства.  Водночас зі зміцненням окремих князівств на землях Київської Русі тривали важливі перетворення в етнічній сфері. Зокрема, на теренах Полоцької, Псковської та Смоленської земель унаслідок змішування слов''ян-переселенців із місцевими балтами формувалася білоруська етнічна спільнота. Територіальним ядром утворення російського етносу стали Суздальська й Ростовська землі, де відбувалася енергійна слов''янська колонізація місцевих угро-фінських племен. Генетичною базою формування українського народу залишалися землі Південної та Південно-Західної Русі на чолі з Києвом. Під 1187 р. у літописі вперше вживається назва "Україна", яка поступово поширюється на всі землі, заселені українським етносом.  Проте роздробленість Київської Русі зовсім не означала. її повного політичного розпаду. Вона й надалі залишалася відносно єдиною державою зі спільними законами, територією, культурою, церквою. Змінилася лише форма державного устрою: на зміну централізованій монархії прийшла федеративна. З сер. XII ст. Давньоруською державою спільно керує об''єднання найвпливовіших і найсильніших князів — т.зв. колективний сюзеренітет. Мала місце й система дуумвіратів, тобто двох співправителів. Київ залишався безумовним загальнодержавним центром.  З ХШ ст. сепаратистські тенденції у Київській Русі починають перемагати. Занепадає система колективного управління державою, поступово втрачає провідної статус Київ. Відповідно монголо-татарська навала застала Київську Русь роз''єднаною, ослабленою нескінченними усобицями й нападами половців.

7. 1. Внутрішня та зовнішня політика Володимира Мономаха. Володимир Мономах (1113-1125 рр.). Цей великий князь, вольовий і сміливий, де силою, а де непересічним дипломатичним хистом, під постійною загрозою половецьких нападів, зумів на деякий час згуртувати довкола себе якщо не всіх, то більшість удільних князів. Володимир Мономах об'єднав переважну частину держави Ярослава Мудрого. Під його руку стали Київ, Волинь, Переяслав, Смоленськ, Новгород, верхньоволзькі землі. Володимир Мономах, подібно до Ярослава, підтримував широкі династичні зв'язки з низкою зарубіжних країн: Візантією, Англією, Швецією, Норвегією, Німеччиною, Угорщиною.  Ще будучи переяславським князем, Володимир Мономах виступав із закликами про єднання руських князів та за припинення міжусобних війн. Також він уславився походами проти половців, завдавши їм низку нищівних поразок. Усього Мономах здійснив 83 великі походи, узявши в полон 300 половецьких ханів. Один із великих походів відбувся в 1103 р., під час якого половці не витримали натиску руських князів і кинулися тікати з поля бою. Ще успішнішим був похід 1111 р., коли руські війська, підійшовши аж до Сіверського Дінця, захопили багато половецьких міст. Володимир Мономах відіграв неабияку роль і в укріпленні кордонів Київської Русі та спорудженні оборонних укріплень на півдні по річках Сула, Рось та Дніпро. Таким чином, Володимир Мономах був не тільки організатором, а й активним учасником боротьби з половцями, чим здобув неабияку славу і популярність серед населення Київської Русі. Недарма київське віче в 1113 р. запросило його на київський престол. Характеристика правління Володимира Мономаха починається із заслуховування повідомлення одного з учнів, який розповідає, за яких обставин князю вдалося прийти до влади. 8.Боротьба з монголо-татарами На початку XII ст. в Центральній Азії на величезній території — від Байкалу до південних окраїн пустелі Гобі — утворилася могутня військово-феодальна монгольська держава. 1206 р. її очолив хан Тимучин (Чінгісхан). Він став на шлях завойовницьких воєн. Татари були вправними вершниками, чудово володіли зброєю. Хлопці змалку вчилися їздити на конях, стріляти з лука.

Надзвичайна агресивність монголо-татар пояснюється кількома чинниками. По-перше, їхня економіка розвивалася у формі кочового скотарства, а отже, постійно вимагала нових земель і пасовиськ. По-друге, в XIII ст. у монголо-татар була ранньофеодальна держава з притаманною їй агресивністю щодо сусідів. Армія базувалася на чіткій військовій організації і суворій дисципліні. Так, за втечу одного воїна з поля бою страчували десять, а за відступ десяти страчували сотню. По-третє, об'єктом татаро-монгольської агресії ставали переважно землеробські народи, держави яких були в стані феодальної дезінтеграції (як, скажімо, руські кня­зівства) й не могли об'єднаними силами чинити опір монголо-татарській навалі.

Крім того, монголо-татари мали великий досвід захоплення міст і фортець, набутий під час походів у Китай, Середню Азію, Закавказзя. Дерев'яні стіни руських фортець не становили серйозної перешкоди для стінобитних машин, каменеметів, пороху. Нападаючи на окремі князівства, татаро-монголи створювали перевагу в силах у десятки й навіть сотні разів. Така тактика забезпечувала їм швидку перемогу. У 1219-1223 pp. монголо-татарське військо під проводом Чінгісхана завоювало Середню Азію і вдерлося до Закавказзя.

У 1222 р. монголо-татари вийшли в Причорноморські степи й завдали поразки половцям. Їхній хан Котян звернувся за допомогою до сусідів-слов'ян. На його боці виступили князі галицькі, волинські, київські, чернігівські та смоленські. 31 травня 1223 р. на р. Калка об'єднане русько-половецьке військо зустрілося з татаро-монголами, проте через неузгодженість дій було повністю розгромлене. Загинули шість князів. Як зазначав літописець, "такої поразки ще не було ніколи". За літописними джерелами, татари поклали полонених під дошки, на яких кілька днів святкували перемогу.

Після битви монголо-татари розорили Переяславське князівство, але й самі зазнали великих втрат. Повертаючись назад у Монголію, вони розгромили Волзьку Булгарію.

По смерті Чінгісхана похід на Русь очолив його онук Батий. 1237 р. 140-тисячна монголо-татарська армія розгромила війська рязанського та володимиро-суздальського князів. На зиму нападники відійшли в половецькі степи, щоб відновити свої сили. А навесні 1239-го Батий продовжив похід у руські землі. Завойовники захопили Переяслав, Чернігів і восени 1240 р. розпочали облогу Києва. Підійшовши до міста, татарський полководець побачив, яке воно гарне. Не бажаючи руйнувати його, він послав до мешканців посла з пропозицією добровільно здати Київ. Однак жителі не погодилися на це. Оборону міста очолив воєвода Дмитро, якого прислав галицький князь Данило. Понад десять тижнів тривав штурм. Татарські бойові машини великими довбнями безперервно гатили в мури. В одному місці їм вдалося пробити отвір, і ординці вдерлися до міста.

Останні захисники Києва сховалися в Десятинній церкві і звідти стріляли з луків, кидали каміння. Від ударів бойової техніки стіни храму завалилися, й усі, хто там був, загинули. 7 грудня 1240 р. хан Батий захопив Київ, зруйнував його і знищив все населення.

Після взяття Києва монголо-татари вирушили до Галицько-Волинського князівства, де зруйнували Кам'янець, Ізяслав, Колодяжин, Луцьк і Володи мир, а 1241 р. вдерлися у Польщу, Угорщину і Чехію. Однак виснажені боями, 1242 р. змушені були повернутися назад. Вони знову пройшли Україною, залишаючи за собою згарища й руїни. У пониззі Волги татаро-монголи заснували державу - Золоту Орду. Під її владу потрапили, крім частини Середньої Азії, Казахстан, Поволжя, Крим, більша частина Наддніпрянщини і вся Південно-Східна Русь. До складу одного із західних володінь Золотої Орди увійшли київська, переяс­лавська та чернігово-сіверська землі. Внаслідок монголо-татарського нашестя країна була розорена. Занепали сільське господарство, ремесла. За несплату данини завойовники перетворювали жителів на рабів. Проте найтяжчим був так званий податок кров'ю, коли хлопчиків забирали для виховання в Орду.

Насильства з боку татар викликали народний опір. Найпоширенішими формами протесту були відмова сплачувати данину, втечі у важкодоступні місця. Іноді доходило і до збройних сутичок з ханськими збиральниками данини — баскаками. На шлях збройної боротьби з татаро-монголами став і галицько-волинський князь Данило. У 1 252 р. його дружина вигнала орду хана Курвиси із пониззя за Дністер, звільнила землі по Південному Бугу, Случі й Тетереву. Але 1259 р. на кордонах Волині стало об'єднане татарське військо, послане ханом Батиєм. Щоб вберегти свою землю від розгрому, Данило Галицький змушений був знову підкоритися ханові й залишити укріплення фортець.

Золотоординське іго зруйнувало господарство, і матеріальну й духовну культуру Київської Русі. Ціною величезних жертв руський народ врятував Європу від ординців.

9 Кри́мське ханство (крим. Qırım Hanlığı, قريم خانلغى‎) — монархічна держава кримськотатарської династії Ґераїв. Існувала у1449–1783 роках. Займала територію Криму, степів Північного Причорномор'я в межиріччі Дністра і Дону, а також земель північної Кубані. Заснована Хаджі І Ґераєм внаслідок політичного розпаду Золотої Орди. 1478 року, за правління його сина Менґлі І, прийняла протекторат Османської імперії. Тримала у васальній залежності кочовиків Ногайської,Буджацької, Єдисанської, Перекопської орд. Протягом 15 — 18 століття вела перманентні війни з північними сусідами —запорозькими козаками, Литвою, Польщею, Московією і донськими козаками. Неодноразово здійснювало великіполювання на рабів в Україні. Зазнала сильних руйнувань під час російсько-османської війни 1735–1739 років. 1774 рокуотримала незалежність в результаті чергової поразки Османської імперії від Росії. 1783 року анексоване Російською імперією. Самоназва — Кримський юрт.

10.Обставини утворенння Галицько-Волинського князівства, Оцінка діяльності галицько-волинського князя Романа Мстиславовича Виникненню та піднесенню Галицько-Волинської держави сприяла низка чинників:

1) вдале географічне положення (віддаленість від Києва послаблювала вплив центральної влади, природні умови робили ці землі важкодоступними для степових кочівників, крім того, князівство розташовувалося на перехресті стратегічно важливих торгових шляхів);

2) необхідність спільної боротьби двох князівств проти агресії з боку Польщі та Угорщини, а згодом проти монгольського нашестя та іга;

3) енергійна об’єднавча політика князів Романа Мстиславича (1199—1205) та Данила Романовича Галицького (1238—1264);

4) існування на території князівства багатих родовищ солі, що сприяло економічному зростанню та інтенсифікації торгівлі.

Державний розвиток Галицько-Волинського князівства відбувався в кілька етапів. Спираючись на середнє і дрібне боярство та міщан, волинський князь Роман МС. придушує опір великих бояр і об’єднує Галичину й Волинь. Сміливий воїн, талановитий політик, жорстокий володар, князь веде активну зовнішню політику. Переможні походи проти Литви та Польщі помітно підняли його авторитет та посилили вплив на Русі.

Оволодівши значною частиною київської спадщини, Галицько-Волинське князівство на зламі XII—XIII ст. за розмірами своїх володінь не поступалося Священній Римській імперії. Його зміцнення на тлі прогресуючого занепаду князівств Середнього Подніпров’я свідчило про те, що центр політичного та економічного життя поступово пересувається в західному напрямку. Центром своєї держави Роман обрав не орієнтований на Візантію Київ, а близький до кордонів західних держав Галич. Потужна торговельна артерія Буг—Дністер витісняє занепадаючий шлях «із варягів — у греки». Роман стає помітною фігурою на європейській історичній сцені, про що свідчить пропозиція Папи Римського в обмін на прийняття князем католицизму коронувати його.

В останні роки життя він запропонував модель підтримки «доброго порядку» на Русі. Проте галицько-волинському князю не вдалося об’єднати Русь. Він трагічно загинув поблизу польського містечка Завихоста.