57. Становище України у період неп ( 1921-1927). Наслідки входження України в срср?

НОВА ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА в УСРР За роки громадянської війни територія України зазнала великих руйнувань. Збитки господарства України оцінюють у 10 млрд крб. Із 11 тис. підприємств на 1921 р. змогли відновити роботу 2,5 тис. Найбільших втрат зазнав Донецький вугільний басейн, металургійна, машинобудівна, цукрова, соляна та інші галузі виробництва. Постійна зміна влади в Україні, реквізиції, побори призвели до розорення сільського господарства.Політика «воєнного комунізму», що її проводили більшовики, викликала погіршення соціально-економічного становища селян. 1920 р. продрозкладка в Україні була виконана на 40 %. На Україну було накладено непомірно високий продовольчий податок, третину якого (28,5 млн пудів зерна) вивезли в Росію. До економічних проблем додався голод 1921–1923 рр., який уразив майже 15 % населення України (3,8 млн). Важкою для радянської влади залишалася політична ситуація. Більша частина України була охоплена селянським повстанським рухом. У березні 1921 р. Х з’їзд Російської комуністичної партії (більшовиків) проголосив курс на проведення нової економічної політики (неп). Всеукраїнський центральний виконавчий комітет і Раднарком УРСР прийняли низку розпоряджень, спрямованих на конкретизацію завдань непу в Україні. Їхня cуть полягала в заміні продовольчої розкладки продовольчим податком. Відтепер у селян вилучалися не всі лишки, а заздалегідь установлений податком мінімум. Сплативши продподаток, селяни мали можливість продавати надлишки продукції. Уряд тимчасово відмовився від створення колективних господарств. Швидко відроджувалася кооперація. Вона охопила майже 85 % селян. Неп на селі дав результати. 1927 р. в Україні оброблялося на 10 % більше земель, ніж 1913 р. Якщо до 1917 р. основні земельні угіддя знаходилися в руках поміщиків і "куркулів", то за роки непу українське село стало значною мірою середняцьким, виділились і заможні господарі, серед яких було чимало колишніх червоноармійців, червоних партизанів, активних учасників боротьби за радянську владу. Існувала в Україні й система колективних господарств – колгоспів і комун. Створювали їх переважно біднота, сільські комуністи і комсомольці. Однак колгоспи об’єднували лише 1,2 % селянських господарств і займали 1,4 % земельних площ. Навесні 1925 р. посівні площі в Україні становили 95 % від рівня 1913 р., а валовий збір зерна досяг показників останніх передвоєнних років. У промисловості колишнім власникам поверталися відібрані після 1917 р. невеликі виробництва, заохочувались іноземні капіталовкладення. В Україні з’явилося чимало приватних закладів. Дозволялося засновувати власні фабрики й заводи, брати в оренду націоналізовані раніше підприємства. У селянських господарствах України зросла продуктивність праці, розширилися площі оброблюваних земель, покращувалося виробництво предметів споживання. У роки непу посилилася роль товарно-грошових відносин. Державні підприємства переводилися на господарський розрахунок. Ліквідовувалася зрівнялівка в оплаті праці, котра стала залежати від кількості й якості виробленої продукції, а також від економії палива, сировини, раціоналізації виробництва. Велику роль у піднесенні економіки республіки відіграла проведена в країні грошова реформа (жовтень 1922 р.). В обіг було введено банківський білет, який дорівнював 10 золотим карбованцям – «червінець». Спочатку нова грошова одиниця використовувалася для розрахунку між державними підприємствами, а з 1924 р. з’явилась можливість перейти на «червінець» у повному обсязі. Вождь більшовиків В. Ленін переконував, що неп виведе країну з кризи, а радянська влада лише зміцніє, бо всі командні висоти в економіці залишаються в руках держави. Великі підприємства, банки, транспорт, зовнішня торгівля не змінювали форм власності. Відбудова промисловості почалася з переведення діючих заводів і фабрик на господарський розрахунок. Для оперативного вирішення господарських питань підприємства об’єдналися за галузевим та територіально-галузевим принципами – у трести. Перші трести з’явилися восени 1921 р. як у важкій промисловості («Донвугілля», «Південьсталь», «Південнорудний трест»), так і в легкій («Текстильтрест», «Шкіртрест», «Цукортрест»). На початок 1922 р. Українській раді народного господарства підпорядковувалися вже 24 трести, які об’єднували близько 450 підприємств усіх галузей. Для здійснення торговельних операцій, закупівель сировини, збуту однорідної продукції були утворені синдикати. Комуністична партія намагалася використати для відбудови народного господарства трудовий ентузіазм робітників і селян. Набули популярності суботники і недільники, дні ударної праці тощо. Мешканці міст істотно відчули позитивні наслідки непу, що досить швидко проявилися в процесі денаціоналізації торговельно-промислових підприємств, утворенні чималої кількості нових, що стимулювало економічну активність населення, передусім дрібних виробників. На селі стали до ладу десятки тисяч олійниць, різних типів млинів (парових, водяних, вітряків), підприємств із виробництва ковбас, копченостей, різних маринадів. Незважаючи на труднощі відбудовчого періоду 1925 – 1926 рр., у більшості галузей промисловості Україна вийшла на рівень 1913 р. (особливо це стосувалося легкої та харчової промисловості). Успіхи відбудови дали змогу реалізувати план ДЕЕЛРО (рос. ГОЭЛРО) (електрифікація країни), що був затверджений у 1920 р. Було прийнято рішення про початок будівництва Дніпрогесу, найбільшої гідроелектростанції в Європі. А загалом в Україні було споруджено 50 електростанцій, у тому числі Харківська, Луганська, Полтавська, Артемівська, що перевищило план у 2 рази. Однак політика непу не тягла за собою політичні зміни. Республіка, як і раніше, мала формальний суверенітет і виконувала продиктовані з Москви завдання. Ніяких змін не відбулося в партійному будівництві. Компартія України залишалася одним зі загонів РКП(б). Спроби опозиційної Української комуністичної партії (УКП) об’єднатися з КП(б)У і створити самостійну організацію закінчилися розпуском УКП. Неп мав і політичні наслідки. Він означав провал політики воєнного комунізму і необхідність стимулювання «більшовицького натиску».Поступове пожвавлення господарського життя, розширення товарного виробництва дрібними підприємцями або непманами призвели до примирення українського селянства з більшовицьким режимом, що сприяло його утвердженню в Україні

Входження України до складу СРСР. Обмеження суверенітету

   Шлях до створення єдиної союзної держави розпочався ще під час громадянської війни і був зумовлений низкою об’єктивних чинників.    Території усіх республік, що увійшли до Союзу, свого часу були об’єднані в межах Російської імперії. Між ними існували тісні економічні зв’язки, спеціалізація економічних районів, своєрідний розподіл праці (Центральна Росія – машинобудівна та легка, особливо текстильна промисловість, Середня Азія – виробництво бавовни, Закавказзя – видобуток нафти, Україна – у 1913 р. давала 70,2 % загальноросійського видобутку вугілля, 21,2 % марганцю, 67% виплавки чавуну, 57,2 % заліза і сталі, 80–85 % цукру).    Під час громадянської війни військові сили й управління командними висотами економіки радянських республік були об’єднані, утворився воєнно-політичний союз. У зв’язку з підготовкою Генуезької конференції між радянськими республіками склався дипломатичний союз.    Значну роль у зміцненні та посиленні об’єднавчої тенденції відігравало те, що всі республіки мали однакову політичну структуру, яка характеризувалася монопартійністю. Реальна влада на місцях належала єдиній, жорстко централізованій більшовицькій партії, керованій московським ЦК. Втрата Україною незалежності відбувалася протягом тривалого періоду, поступово, у процесі входження УСРР до складу Союзу РСР, який умовно можна поділити на кілька етапів.    І етап (червень 1919 – грудень 1920 р.) – утворення „воєнно-політичного союзу” радянських республік, збереження за Україною формального статусу незалежної держави. У червні 1919 р. ВЦВК прийняв постанову „Про воєнний союз радянських республік Росії, України, Латвії, Литви і Білорусії”. Об’єднання створювалося лише „на час соціалістичної оборонної війни”, але, по суті, стало першим реальним кроком до відновлення унітарної держави. Хоч цьому особливо противився Х. Раковський, який з січня 1919 р. очолював  уряд Радянської України.    Раковський Християн Георгійович (1873-1941) – український радянський політичний і державний діяч. Народився у Гра деці (нині Болгарія) в багатій селянській родині. У 90-х роках навчався у Франції, брав участь у студентському революційному русі. З початку ХХ ст.. – активний учасник болгарського і  румунського соціалістичного рухів, одним із засновників соціал-демократичних партій Румунії і Болгарії. У 1915 р. заарештований – ув’язнений у Ясах. В травні 1917 р. – звільнений з тюрми солдатами російської армії і відтоді став діячем більшовицької партії. Шість років працював на різних посадах на Україні. З січня 1919 по липень 1923 рр. – Голова Ради Народних Комісарів УРСР. Обстоював ідею реальної автономії України, різко критикував позицію Й. Сталіна в національному питанні, за що був зміщений з посади Голови Раднаркому УРСР і призначений послом до Великобританії, а згодом – до Франції. Восени 1927 р. був відкликаний з дипломатичної роботи, виключений з більшовицької партії за „опозиційну” діяльність і засланий до Астрахані. В 1934 р. Раковському дозволили повернутися до Москви, але в 1936 р. його знову заарештовують за звинуваченням у шпигунстві і у березні 1938 р. засуджують на 20 р. ув’знення. В 1941 р. розстріляний в Орловській в’язниці.    II етап (грудень 1920 – грудень 1922 р.) – формування договірної федерації, посилення підпорядкування України, обмеження її суверенітету. 28 грудня 1920 р. представники Росії – Ленін і Чичерін та представник України Раковський підписали угоду про воєнний і господарський союз між двома державами. І хоча формально проголошувалися незалежність і суверенітет обох держав, взятий на централізацію курс, особливо в 1921–1922 рр., посилювався. У цей час об’єднаними і керованими центром були вже не 5, як у попередній період, а 7 наркоматів: військових і морських сил, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів, пошти і телеграфу та вищих рад народного господарства.    III етап (грудень 1922 – травень 1925 р.) – утворення СРСР, втрата Україною незалежності. ЗО грудня 1922 р. І з’їзд Рад СРСР затвердив декларацію про утворення Союзу РСР і союзний договір. Союз складався з чотирьох республік – РСФРР, УСРР, БСРР, ЗСФРР (Азербайджан, Вірменія, Грузія).    Не вірячи в те, що Сталін щиро відмовився від ідеї автономізації, X. Раковський наполягав на необхідності реальних гарантій рівноправності та суверенності республік у межах СРСР. Такі гарантії він бачив у чіткій визначеності союзних відносин за принципом: „більше прав, більше засобів, більше ініціативи у всіх галузях окремим радянським республікам”. Цю позицію X. Раковський при підтримці Бухаріна обстоював на XII з’їзді РКП(б) (квітень 1923 р.). Характерно, що вже на цьому етапі формування СРСР Раковський вказував на серйозну негативну тенденцію – зародження диктату союзних відомств. На жаль, делегати з’їзду його не підтримали, а в липні цього ж року Раковського було звільнено з посади Голови Раднаркому України.    У цей період процес ліквідації суверенітету України вступає у свою завершальну фазу. 26 січня 1924 р. відбувся II з’їзд Рад СРСР, який остаточно затвердив першу Конституцію Радянського Союзу. У ній було окреслено коло питань, що належали до компетенції вищих органів влади СРСР: зовнішня політика, кордони, збройні сили, транспорт, зв’язок, планування господарства, оголошення війни і підписання миру. Формально кожна республіка мала право виходу з СРСР, але механізму такого виходу так і не було розроблено. Тому, не змінюючи своєї зовнішньої форми, „союз республік” фактично перетворився на жорстко централізовану, унітарну державу. У травні 1925 р. завершується процес входження України до складу СРСР. IX Всеукраїнський з’їзд Рад затвердив новий текст Конституції УСРР, у якому було законодавче закріплено вступ Радянської України до Радянського Союзу.    Отже, остаточна ліквідація державного суверенітету України відбулася не в момент утворення СРСР (грудень 1922), а дещо пізніше і пов’язана головним чином з прийняттям нового тексту Конституції УСРР. Проте втрата незалежності, перетворення України на маріонеткову державу не означали цілковитої ліквідації завоювань українського народу, тотальної руйнації атрибутів державності. Про це свідчать визнання територіальної цілісності України, існування в республіці власного адміністративного центру та державного апарату, надання певних прав компактно проживаючим національним меншинам та ін.