79.Охарактеризуйте українську культуру в 60-80-х роках 20 ст..У чому проявлялись застійні явища у розвитку науки,літератури і мистества

Друга половина 60-80-х років не кращій період в розвику української культури. Не маючи своєї державності, перебуваючи в міцних лещатах тоталітарного режиму, їй довелося долати шалений опір комуністичної диктатури, будь-які заборони, а нерідко й репресії. Це виснажувало духовні сили народу, гасило ініціативу. Однак, культурне життя не переривалося і мало певні здобутки. Ситуація у сфері культури різко змінилася з відставкою М.С.Хрущова і приходом до влади в СРСР Л.І.Брежнєва (жовтень 1964 р.). Дисидентство було характерною рисою культурного життя цього періоду, але не причиною її припинення. В умовах панування тоталітарного режиму українській культурі випало самоздійснюватися під пріоритетним впливом не стільки науки, скільки політики. Незважаючи на заідеологізованість, догматизм, залишковий принцип фінансування сфери культури, русифікацію триває вдосконалення системи народної освіти, розвитку якої радянська влада, як і раніше, надавала особливого значення. На кінець 80-х років в республиці функціонувало понад 30 тис. загальноосвітніх шкіл, в яких навчалося 7,4 млн. учнів, працювало понад 450 тис. вчителів. На жаль, в умовах панування тоталітаризму в Україні не існувало національної школи, основою навчання якої була б рідна мова, історія і всі культурні надбання, звичаї, традиції свого народу. Саме така школа через засвоєння глибин культури свого народу створює для учнів, студентів можливість сприйняття культурних надбань й інших народів. На зламі 60–70-х років утверджується зневажливе ставлення не лише до української мови, а й до української історії, літератури, мистецтва. Проявом цього стала заборона художніх тврів, пов’язаних зі сторінками боротьби за національну незалежність. Особливо значних втрат зазнала україністика, яку зуміли зберегти і від монголо-татарської навали, і від царської заборони, і від більшовістського терору, і від фашистської окупації, але не змогли вберегти під час ″суслівської″ русифікації (М.А.Суслов очолював ідеологічну партійну службу від останніх років Сталіна до останніх років Брежнєва). Таким чином, при значних досягненнях України до середини 80-х років в культурі, як і в інших сферах життя, стала очевидною глибока системна криза. в усіх сферах суспільного життя. Підводячи підсумки, можна сказати, що розвиток культурного потенціалу українського народу можливий тільки за умови серйозної зацікавленості всього суспільства в процвітанні освіти, науки, мистецтва, літератури, активізації церковного життя, затвердженні демократії з гарантією свободи творчості, совісті, слова і захисту інтелектуальної власності.

80.Охарактеризуйте суспільно-політичне і національно-культурне життя України у 1985-серпні 1991 рр.,що свідчили про кризу тоталітарної системи.

Кризові явища в соціально-економічній та екологічній сферах стимулювали наростання опозиційного руху серед населення України. Цей процес був посилений згортанням репресивної політики радянської влади. Широкому загалу стали доступні матеріали, що свідчили про злочинну політику комуністичного керівництва 1930-1940-х років щодо власного народу. Все це сприяло різкому падінню авторитету Комуністичної партії. Так, лише протягом 1990 р. з КПУ вийшло понад 220 тис. її членів. Натомість наприкінці 1980-х років почали виникати опозиційні об’єднання громадян. Так, у 1988 р. було відновлено Українську Гельсінську Спілку на чолі з Л. Лук’яненком, на базі якої у 1990 р. було створено Українську республіканську партію (УРП). У 1989 р. створено Народний Рух України (НРУ), який невдовзі перетворився на наймасовішу опозиційну силу, а його лідер В. Чорновіл став головним опозиційним лідером. У 1989 р. виникли також громадські організації “Зелений світ”, історико-патріотичне товариство “Меморіал”, Товариство української мови ім. Т. Шевченка, Спілка незалежної української молоді. В березні 1990 р. скасовано ст. 6 Конституції СРСР про керівну роль Компартії, що остаточно відкрило шлях до легальної роботи всіх політичних партій і прискорило процес їх створення. До кінця 1990 р. в Україні діяло 15 політичних партій та ще 10 відділень загальносоюзних партій. І на цьому процес створення партій та громадських організацій не припинився.Із другої половини 1980-х років радянська влада також була змушена припинити репресивну політику щодо Церкви. У 1988 р. навіть було офіційно відзначено 1000-річчя хрещення Русі. Відновили свою легальну роботу переслідувані до цього конфесії — протестанти, УГКЦ та УАПЦ. Наприкінці 1989 р. Рада у справах релігій дозволила реєстрацію УГКЦ, а у 1990 р. відбувся Львівський Собор УГКЦ, на якому було визнано нелегітимним рішення Собору 1946 р. про приєднання УГКЦ до РПЦ. На червневому Соборі в Києві проголошено про відновлення УАПЦ, керівником якої обрано патріарха Мстислава. Щоб хоч якось зберегти свій вплив над віруючими в Україні, РПЦ надала своїй організації в Україні автономію та перейменувала її в УПЦ Московського патріархату. Нарешті, 26 квітня 1991 р. ВР УРСР затвердила Закон “Про свободу совісті та релігійні переконання”, за яким релігійні конфесії отримували статус юридичної особи і мали законні підстави для своєї діяльності.У 1989 р. в Україні відбулись перші страйки, посилилась діяльність опозиції. У вересні 1989 р. змушений був піти у відставку з посади першого секретаря ЦК КПУ В. Щербицький. Його змінив на цій посаді В. Івашко, а з липня 1990 р. — С. Гуренко. 18 березня 1990 р. відбулись перші демократичні вибори до ВР УРСР та місцевих рад, в яких взяло участь понад 31 млн осіб, або 84,5 % виборців. Головою ВР УРСР став перший секретар ЦК КПУ В. Івашко (з липня 1990 р. — Л. Кравчук). І хоча більшість депутатських місць здобули комуністи (які сформували парламентську фракцію — “група 239”), однак у Верховну Раду пройшли також і представники опозиції, які об’єднались у парламентську групу “Народна рада”. А в трьох західних областях (Львівській, Івано-Франківській і Тернопільській) у новому складі обласних рад більшість місць отримала опозиція, а в меншості опинилися комуністи.У 1990 р. відбулись перші широкомасштабні акції опозиції: 1) 22 січня “живий ланцюг” між Києвом та Львовом на знак соборності українських земель; 2) 2-17 жовтня — голодування студентів на площі Жовтневої революції (нині — майдан Незалежності) у Києві. Перша подія засвідчила єдність українців, а друга — привела до відставки голови Ради Міністрів УРСР В. Масола і сприяла подальшій радикалізації суспільно-політичного життя у республіці. Населення вперше переконалось у можливості відкритої боротьби з владою і у слабкості останньої. З цим змушена була рахуватись і республіканська верхівка, аби не бути усунутою від влади. Саме тому ВР УРСР, незважаючи на те, що більшість у ній становили комуністи, 16 липня 1990 р. прийняла “Декларацію про державний суверенітет України”, яка започаткувала процес відродження державотворчої традиції в Україні. Цей документ проголошував: право української нації на самовизначення і створення в існуючих кордонах власної держави; самостійність України у вирішенні будь-яких державних питань; недоторканність території УРСР в існуючих кордонах; захист і рівність усіх форм власності; нейтральність, позаблоковість, принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову; пріоритет норм міжнародного права і загальнолюдських цінностей у законодавстві.Після цього, розвиваючи ідеї “Декларації про державний суверенітет”, ВР УРСР 2 серпня 1990 р. прийняла Закон “Про економічну самостійність УРСР”, за яким проголошено самостійність регулювання грошового обігу і запровадження національної грошової одиниці, національної митниці, власність народу республіки на всі її національні багатства і прибутки, рівність різних форм власності, повна господарська самостійність і свобода підприємництва. У грудні 1990 р. було прийнято Закон “Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві України”. Прийняття цих двох законів фактично означало встановлення контролю республіканського керівництва над

усіма секторами економіки України і виведення їх з підпорядкування Москві. 19 червня 1991 р. ухвалено концепцію нової Конституції України.Це були суттєві кроки на шляху до політичної незалежності. Подібні процеси відбувались також і в інших радянських республіках. Таким чином, на кінець 1990 р. СРСР опинився на межі розвалу. Правлячі кола зробили дві спроби зберегти СРСР: перша — у березні 1991 р. — перетворити Союз на федерацію, при збереженні принципових особливостей радянської моделі, хоча і в модернізованому вигляді; друга — у серпні 1991 р. — була здійснена консервативними силами і передбачала повернення до необмеженої влади партії та командно-адміністративної системи. Обидві вони зазнали краху.Референдум, проведений з ініціативи М. Горбачова 17 березня 1991 р., містив питання про те, чи бажають громадяни жити в оновленому СРСР. На це питання в Україні позитивно відповіли понад 70 % тих, хто взяв участь у референдумі. Водночас було проведено і республіканський референдум, на якому на питання “Чи згодні Ви з тим, що Україна повинна бути у складі СРСР на засадах “Декларації про державний суверенітет”, позитивно відповіло понад 80 % громадян. У цілому ж по СРСР референдум був визнаний таким, що засвідчив прагнення громадян до збереження СРСР на нових засадах. Намагаючись закріпити цей здобуток, М. Горбачов 25 квітня 1991 р. у Ново-Огарьово під Москвою підписав з керівниками 9 республік СРСР заяву “9+1”, за якою республікам гарантувались певні поступки припідписанні нового союзного договору, наміченого на 20 серпня 1991 р. Проте консервативні сили вирішили зірвати цей крок і зберегти радянську систему без змін. У ніч на 19 серпня 1991 р., під час перебування М. Горбачова на відпочинку в Криму, у Москві було створено Державний комітет надзвичайного стану (ГКЧП), який очолив віце-президент СРСР Г. Янаєв. До його складу увійшли ще 7 вищих державних осіб (прем’єр-міністр СРСР В. Павлов, голова КДБ СРСР В. Крючков, міністр оборони СРСР Д. Язов, міністр внутрішніх справ Б. Пуго та ін.). ГКЧП заявив, що бере владу у свої руки. В країні було запроваджено надзвичайний стан. Горбачова блокували у Форосі і змусили заявити про його неможливість виконувати свої обов’язки за станом здоров’я. Але ці дії не знайшли підтримки у населення та більшості керівництва. 22 серпня заколотники були заарештовані, путч провалився.У цій ситуації ВР УРСР 24 серпня прийняла “Акт проголошення незалежності України” (“за” проголосувало 346 депутатів, “проти” — 1). Цим документом проголошувалося відновлення незалежності України та створення самостійної Української держави — України. Територія України оголошувалася неподільною та недоторканною. Водночас було прийнято рішення про департизацію армії та правоохоронних органів, а 30 серпня — про заборону КПУ.

81.1.1. Утрата КПРС і КІІУ керівної ролі в політичній системі СРСР і УРСР. Наприкінці 80-х- початку 90-х pp., в умовах «перебудови» і багатопартійності, що почала формуватися, компартія втрачала свою монолітність і почала розкладатися. Цей розпад був обумовлений тим, що між правлячою партією та суспільством виникли глибокі  протиріччя.  Плюралізм  думок, послаблення контролю влади над суспільством, розпочата демократизація  Серед причин, що призвели КПРС до кризи, було невміння прогнозувати напрямки суспільного розвитку. Партійне керівництво,У другій половині 70-х, а також у 80-ті pp. виникли неформальні групи й об'єднання громадян, які можна умовно розділити на два основних типи: дисидентські і культосвітні. Так, у середині 70-х pp. у Києві активно діяла «Українська суспільна група сприяння виконанню Гельсінських угод» У березні 1988 р. на базі Української Гельсінської групи, створеної в листопаді 1976 p., була утворена Українська Гельсінська спілкаУГС стала безпосередньою базою для створення Української республіканської партії..

82Актуальність цієї теми не можна переоцінити, вона полягає в тому, що проблема здобуття незалежності – це вічна проблема. Шлях до утворення незалежної і суверенної держави Україна був дуже тернистим. Ще в далекому минулому український народ прагнув ні від кого не залежати: боровся за свою свободу, незалежність і визнання у світі.За часів Київської Русі слов’яни мали свою державу, свого правителя, мову (старослов’янську), християнську віру; відбивалися від нападників і знали за що боролися і що захищали. Пізніше козаки боролися за незалежність і створення своєї держави, проти кріпацтва і неволі, проти насадження чужої віри і мови. Ще пізніше, на початку XX століття, українці, шляхом революції проголосили Українську Народну Республіку, але тоді Росія не давала повної автономії Україні.Отже, майже протягом всієї історії український народ прагнув до незалежності, і ось він здобув цю довгожданну незалежність. Ось чому ця тема так актуальна...1 Декларація про державний суверенітет України – основа послідовного утворення її незалежностіУ зв'язку з обговоренням Декларації про суверенітет України в парламенті виникла криза. Влітку 1990 р. новообрані парламенти союзних республік один за одним проголошували декларації про державний суверенітет. У цій ситуації М. Горбачов, обраний позачерговим з'їздом народних депутатів СРСР у березні того ж року Президентом СРСР, запропонував укласти новий союзний договір, що передбачав збереження єдиної держави. Народна рада вимагала рішуче декларувати намір України стати незалежною..9 липня В. Івашко несподівано подав у відставку, заявивши, що він не бачить у Верховній Раді «надійної опори для здійснення програми економічного, соціального і культурного відродження України». (Незабаром він був обраний заступником Генерального секретаря ЦК КПРС). Депутатська більшість залишилася без лідера. Скориставшись цим, опозиція перейшла у наступ, і Декларація про державний суверенітет України була прийнята 16 липня в редакції, на яку раніше важко було розраховувати. На позицію українських парламентарів вплинуло й те, що кількома днями раніше аналогічний документ прийняла Верховна Рада РРФСР.Декларація проголосила «державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах», верховенство Конституції та законів республіки на своїй території, виключне право народу України на володіння, користування і розпорядження національним багатством України. Декларація складалася з преамбули і 10 пунктів.На чолі з Президентом РРФСР Борисом Єльциним, маючи підтримку росіян, перш за все, москвичів, вчинило опір путчистам. У зіткненнях із введеними до Москви військами загинуло 3 людини. Реакція на путч у різних республіках була неоднаковою. Лідери Литви, Латвії та Естонії не визнали ДКНС не тільки тому, що він невідповідав радянському Основному Закону, а й тому, що більше не вважали себе частиною СРСР. У ці дні динамічно розвивалися події на Україні. Ранком 19 серпня Кабінет Міністрів УРСР прийняв ухвалу «Про створення тимчасової комісії для запобігання надзвичайним ситуаціям», яку підписав перший віце-прем'єр Костянтин Масик. За всіма ознаками, перші рішення українського уряду були пропутчистськими. У всіх виступах державних посадовців України 19–20 серпня проходила турбота «про врожай». На цьому, зокрема, наголошував у виступі по республіканському телебаченню тодішній голова Верховної Ради УРСР Леонід Кравчук. Однозначно і негайно засудили московських заколотників політики та партії з націонал-демократичного та націоналістичного таборів: НРУ, УРП, Союз українського студентства, «Меморіал», Товариство Лева, СНУМ. Учасників подій підтримали донецькі шахтарі, які також постановили не визнавати розпорядження ДКНС, оголосили про безстроковий політичний страйк, вимагаючи заборони КПРС та КПУ. Підтримали путчистів лише партійні функціонери ЦК КПУ.

83.У програмі "Основні напрями економічної політики в умовах незалежності" велике значення надавалось конверсії оборонної промисловості, яка в минулому посідала чільне місце в народногосподарському комплексі України, перерозподілу матеріальних і трудових ресурсів на користь виробництв, які забезпечують населення споживчими товарами.Передбачалося закриття нерентабельних підприємств, а машинобудування переорієнтувати на задоволення потреб агропромислового сектору, легкої та харчової промисловості. Важливе місце в документі відводилося регіональній господарській політиці. Вперше в історії України передбачалось здійснення урядом контролю за формуванням економічної структури, прийняття рішень щодо розміщення нових ви­робничих потужностей, реконструкції та переоснащення діючих підприємств усіх галузей промисловості.У березні 1992 р. Верховна Рада України розглянула "Основи національної економічної політики України", в яких зазначалося, що Україна залишається в СНД, але повністю виходить з рубльового простору. Таким чином, було покладено початок виходу із господарського механізму колишнього Радянського Союзу і розбудови власної економічної системи. Основними аспектами економічної політики України мала стати інтеграція в європейську і світову економіку.Для того, щоб реалізувати це завдання, Україна повинна була пройти шлях від командно-адміністративної до ринкової економіки. В зв'язку з цим в Україні було прийнято Закон "Про приватизацію майна державних підприємств", згідно з яким створено 300 асоціацій, 75 концернів, корпорацій і консорціумів, 18 акціонерних товариств. Також було зареєстровано понад 30 тис. малих підприємств і майже стільки кооперативів із загальною кількістю пра­цюючих 670 тис. чол.Слід підкреслити, що країни колишнього Радянського Союзу, в тому числі і Україна, розпочали процес реформ в умовах специфічних і в певному відношенні гірших, ніж інші країни Центральної Європи.

До них, зокрема, відносяться:

• нераціональне територіальне розміщення промислових підприємств без урахування витрат на транспорт і енергію на території, що складала майже шосту частину поверхні землі;

• більша монополізація господарських структур, більш тісні економічні взаємозв'язки колишніх республік СРСР, майже повна відсутність приватного сектора, недостатній досвід в питаннях управління якістю, фінансами і збутом порівнянне з країнами центральної Європи;

• домінування галузей військово-промислового комплексу;

• відсутність самостійного історичного розвитку національних господарств і власного досвіду використання національ­ної валюти;

• недостатність або повна відсутність ринкових традицій, неприйняття категорій ринкової економіки, відмова від прак­тичного застосування таких понять, як приватна власність, прибуток, індивідуальна ініціатива, самореалізація, конструктивне мислення.

До економічних умов слід додати низку політичних чинників, які стримували і продовжують стримувати процес реформ. Україні доводиться не лише змінювати економічну систему, але й вирішувати проблеми, пов'язані з трьома серйозними перехідними процесами, а саме:

• створювати національну державу;

• здійснювати перехід від тоталітарної політичної системи пізнього сталінізму до демократії;

• здійснювати перехід від соціальної системи, яка повністю спиралась на державу, до плюралістичних структур.