Запитання для самоконтролю

1. Джерела українського права другої половини ХУІІ-ХУШ ст.

2. Галузі та інститути українського права другої половини ХУІІ-ХУШ ст.

3. Особливості українського державного права.

4. Право власності й право володіння в українському праві періоду Геть­манщини.

5. Зобов'язальне право періоду Гетьманщини.

6. Поняття і види злочинів, мета покарань.

7. Особливості застосування покарань у період Гетьманщини.

Рекомендована література

1. Гуржій О. І. Право в українській козацькій державі. — К., 1994.

2. Домашенко М. В., Рубаних В. Є. Власність і право власності. — Харків, 2000.

3. Шевченко О. О. Історія українського права. — К.: Олан, 2001.

4. Орлик Пилип. Конституція, маніфести та літературна спадщина. Вибрані твори, 2006.

5. Ткач А. П. Історія кодифікації дореволюційного права України. — К, 1968.

6. Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків. — К.: Наук, думка, 1990. -Т. 1.

201

Розділ VI

УКРАЇНСЬКЕ ПРАВО наприкінці ХУШ-ХІХ ст.

§ 1. Знищення української державності

У середині 60-х років XVIII ст. процес послідовного знищення ца­ратом усіх автономних ознак України пішов особливо швидкими тем­пами. Він тісно пов'язаний з ім'ям Катерини II, сходженню якої на ім­ператорський трон Росії допомагав і гетьман України-Гетьманщини Кирило Розумовський. Імператриця прагнула уніфікації та централі­зації влади й тому відхилила всі домагання козацької старшини на чо­лі з гетьманом відновити колишні права України-Гетьманщини. Вико­ристовуючи формальну причину (бажання К. Розумовського встано­вити спадковість гетьманату для свого роду), у січні 1764 р. Катерина II наказала К. Розумовському прибути до Петербурга й під загрозою кари «за зраду» примусила його зректися гетьманства.

Певна річ, причини відставки останнього гетьмана, заснування другої Малоросійської колегії й призначення генерал-губернатора в Україну було б неправильно зводити лише до гніву Катерини II з при­воду нібито необдуманого прохання К. Розумовського про спадкове гетьманство для його роду. Вони більш глибокі. На думку Катерини II, автономії в складі Росії (зокрема, України) є «глупостью». У наказі но-вопризначеному генеральному прокурору князю А. В'яземському вона писала: «Малая Россия, Лифляндия и Финляндия есть провинции, ко­торые правятся конфирмованными им привилегиями; нарушить оные отрешениям всех вдруг весьма непристойно б было; однако ж и назы­вать их чужестранными и обходится с ними на таком же основании есть больше, нежели ошибка, сій провинции, а также и Смоленскую, надлежит легчайшими способами привести к тому, чтоб они обрусели и перестали б глядеть как волки к лесу. К тому приступ весьма легкий, если разумные люди избраны будут начальниками в тех провинціях; когда же в Малороссіи гетьмана не будет, то должно стараться, чтоб век и имя гетьманов исчезло, не токмо б персона какая была произве­дена в оное достоинство».

Головною формою правління передових європейських країн у XVIII ст. був абсолютизм, за якого монарху належала необмежена влада. У цій ситуації будь-які вільності, а саме їх вимагала українська козацька старшина, для Катерини II були абсолютно неприпустими­ми та навіть шкідливими. Імператрицю лякав загрозливий для абсо­лютистських устремлінь російської корони рівень політичної свідо­мості козацької старшини. Для неї створював небезпеку не гетьман (цю форму правління можна було завжди змінити на губернатор­ську, що й передбачалося в разі смерті К. Розумовського), а козацька

202

старшина, яка, на и думку, могла не змиритися з ліквідацією гетьма­нату.

Виникненню такої думки сприяли й доповіді довірених осіб імпе­ратриці. Наприклад, Г. Теплов, якому вона доручила скласти записку про стан справ в Україні, повторював у ній звинувачення Петра І, що всі гетьмани були зрадниками або схильними до зради і що специфіч­ні малоросійські вольності й звичаї принесли лише експлуатацію і не­порозуміння. Українському законодавству, за Тепловим, бракувало будь-якої раціональної системи, воно ґрунтувалося на мішанині з Ли­товського статуту й звичаєвих норм. Це породжувало бюрократичну тяганину й безконечні апеляції, шляхта мала можливість маніпулюва­ти системою законів у своїх власних інтересах. А головне, на погляд Теплова, вони суперечили принципу самодержавства. Він стверджу­вав, що свавілля старшини зумовлює незаконне захоплення земель, несправедливе закріпачення козаків і селян. Головною економічною проблемою Гетьманщини був занепад виробництва, причиною якого, за Тепловим, були переходи селян, і тому він рекомендував прикріпля­ти селян до їхнього місця проживання (що згодом і було зроблено).

Імператорським маніфестом від 10 листопада й сенатським указом від 17 листопада 1764 р. оголошувалося, що гетьман Кирило Розумов-ський добровільно склав свої повноваження і для управління Лівобе­режною Україною й Запорожжям створюється Малоросійська колегія з президентом на чолі. Колегія складалася з восьми осіб: чотирьох представників царського уряду й чотирьох українців, серед яких були генеральний писар В. Туманський, генеральний хорунжий П. Апостол, генеральний осавул І. Журавка, генеральний обозний С. Кочубей. Упереджаючи напружені відносини між українськими та російськими членами колегії, Катерина II надала їм рівний ранг, присвоївши гене­ральному писареві В. Туманському звання генерал-майора, а іншим — звання полковників російської армії. її укази закликали членів колегії до взаємної співпраці. Отже, імператриця, повторивши вдалий полі­тичний маневр Петра І і вдосконаливши його, позбавила Україну дер­жавної автономії, зберігши тимчасово на місцях старі форми політич­ного самоуправління. Малоросійська колегія якраз і мала стати за­собом заспокоєння козацької старшини, створивши видимість участі останньої в управлінні, звівши насамперед її до мінімуму, а також дала можливість здійснювати на Лівобережжі постійний контроль над по­тенційними політичними опонентами.

Хоча Катерина II зробила деякі кроки примирення щодо козацької старшини, вона своєю генеральною лінією бачила інтеграцію Гетьман­щини в імперію, що зрозуміло з деяких таємних розпоряджень про те, як досягти цієї мети. У них Катерина II різко критикувала переплетен­ня військової й цивільної влади Гетьманщини, громіздку судову систе­му з її численними позовами й практику вільних переходів селян. її дратувало, що українці самовільно користуються спеціальними права­ми й привілеями та дотримуються «ополячених» релігійних і звичас-вих практик у церкві. Програма Катерини II закликала до поступової

203

інтегрмціт Гсгьмниіциии в Імперію, максимального збільшення внесків у Імперську екирСшицю, стимуляції економічного вростання і водночас до ягоди між українцями й росіянами.

Завдання Малоросійської колегії полягало в тому, щоб остаточно ліквідувати гетьманську автономію. Цю лінію став упроваджувати призначений президентом і одночасно генерал-губернатором Малої Росії Петро Рум'янцев, який, по суті, управляв Україною одноособово, зосередивши у своїх руках практично всю владу в краю. Тому зовсім не випадково Катерина II називала його «головним малоросійським командиром».

В Україну П. Рум'янцев прибув, маючи таємні докладні настанови імператриці щодо своїх дій у Лівобережній Україні. В інструкції Кате­рина II наказувала йому скасувати всі відмінності в державному устрої України й зрівняти її з іншими імперськими провінціями, витравити в українців погляд на себе як самостійну народність. Рекомендувалося дотримуватись такого методу управління Україною — розсварити стар­шину з народом і згодом усунути її від влади. Щоб досягти успіхів, Ка­терина II радила генерал-губернатору «вміло вивертатись» і «...мати і вовчі зуби, і лисячий хвіст». Пропонувалося припинити переходи се­лян з одного місця на інше, у будь-який спосіб, розмежувати функції «переплутаного й мішаного там правління військового з цивільним», пильно наглядати за економікою. Вона закінчує інструкцію такими словами: «Необходимо нужно, под каким бы то ни было званием, кроме подушного, расположить на тамошній народ и получать с его в казну нашу, по долгу и справедливости, да по самым договорным пунктам гетьмана Богдана Хмельницкого нам бесспорно принадлежащие дохо­ды». Отже, скасувавши гетьманство, розтоптавши договір 1654 р., Кате­рина II цинічно згадує «договірні пункти» Б. Хмельницького.

8 квітня 1765 р. П. Рум'янцев прибув до Гетьманщини, розташував­шись у Глухові. З його прибуттям в адміністративно-судовій структурі Гетьманщини відбулися лише незначні зміни. На верхівці адміністра­тивної піраміди генерал-губернатор разом із президентом Малоросій­ської колегії замінили гетьмана. Як і гетьману Розумовському, генерал-губернатору Рум'янцеву підпорядковувалася Запорозька Січ, але, на відміну від гетьмана, він командував також усіма російськими війська­ми, що перебували в Гетьманщині. Тепер Малоросійська колегія стала головною центральною адміністративною інституцією, перейнявши функції колишньої генеральної військової канцелярії. Спеціальні де­партаменти колегії відповідали за військові, судові й фінансові справи. Колегія підпорядковувалася Рум'янцеву і Сенату, а генерал-губернатор доповідав безпосередньо Катерині II і лише в окремих випадках мав справи із Сенатом. Нижча адміністрація на рівні полків і сотень поки що залишалися без змін. У справах судочинства переважно залишала­ся судова система, запроваджена судовою реформою 1760-1763 рр., ли­ше був трохи реорганізований генеральний військовий суд.

18 травня 1765 р. П. Рум'янцев подав Катерині II змістовну програ­му реформ, яку вона частково схвалила. Вона ґрунтувалася на трьох

204

основних елементах: Інструкціях Катерини II. ІД»лх Г. Теплова й влас­них Ідеях І]. Рум'янцева. Правлячи понад 20рвкіи (Малоросійську ко­легію після виконання покладених на неї ааідінь у 1786" р. булоскисо-вано), П. Рум'янцев тримався приписаної ймму Катериною ІГ лінії, спочатку робив підготовчі кроки, а потім перейшок до рішучих заходів. Першим заходом П. Рум'янцева стало прошуіРННМ ревізії господар­ського життя Гетьманщини, під час якої було здійснено перепис 9ШИ<-лення, описано земельну власність, кількість дворів, Грунтів, виявлщо ступінь заможності кожного окремого господаря тощо, ВІльш ріпііиіі заходи були проведені після російсько-турецької ВІЙНИ 17СІ9-1774 рщ коли російський уряд, здобувши перемогу над турками, мив розв'язані руки та розпочав ліквідацію чужонаціональних (на його думку) орга­нізмів у середині імперії.

Маючи практично необмежені повноваження, П. Рум'янцев ;іа допо­могою Малоросійської колегії проводив політику царського уряду, спря­мовану на остаточну ліквідацію політичної автономії Лівобережної України та примусову русифікацію українського народу. За правління П. Рум'янцева були ліквідовані або трансформовані державні й судові органи Гетьманщини. У 1775 р. зруйновано Запорозьку Січ, а згодом за­проваджено загальноімперську систему адміністративно-політичного управління (поділ на намісництва замість полково-сотенного устрою), замість українських козацьких полків утворилися карабінерські полки за російським зразком. Було запроваджено грошовий податок для утриман­ня російських військ у Гетьманщині (один карбованець щороку від кож­ного господарства, який збирався частинами чотири рази на рік). Усі се­ляни, міщани, підпомічники й підсусідки були зобов'язані платити но­вий податок. У 1767 р. П. Рум'янцев поділив Гетьманщину на 20 однако­вих податкових округів і призначив комісію, відповідальну за збирання податку в кожному окрузі. За його наказом було ліквідовано принцип комплектування козацького війська від козацьких дворів. Замість нього встановлювався порядок особистої військової повинності. Відбулося фактичне та юридичне закріпачення українського селянства. На Лівобе­режну Україну було поширено дію Жалуваної грамоти дворянству 1785 р., після чого козацька старшина стала активно переходити у дво­рянство та не чинила опору нищенню залишків української автономії.

У 1781-1782 рр. у зв'язку із запровадженням на території України «Учреждения для управления губерний» (1775) і проведення провін­ційно-територіальної реформи постало питання про долю Малоросій­ської колегії. 22 листопада 1781 р. Сенат на підставі імператорського указу, ураховуючи, що в Малоросійській колегії і генеральному суді залишилося безліч невирішених справ, дозволив протягом року оста­точно завершити всю судову роботу, хоча адміністративні функції колегії були скасовані. Для цього сторони, які не з'явилися дати пуб­лічне оголошення, попередили, якщо вони в річний термін не з'являться, то їхні справи залишаться без розгляду та будуть здані в архів навічно. Оскільки багато членів колегії і генерального суду разом із численни­ми чиновниками перейшли на службу до нової адміністрації, Сенат

205

"ЧГ

дозволив генерал-губернатору П. Рум'янцеву підбирати на свій розсуд нових членів із тамтешніх чиновників. Незважаючи на ці заходи, коле­гії так і не вдалося завершити свої справи у визначений термін. 7 груд­ня 1783 р. П. Рум'янцев доповів Сенату, що колегія встигла розгляну­ти 449 справ, генеральний суд — 886. Невирішеними залишилися 520 справ у колегії та 1285 — у генеральному суді. П. Рум'янцев однією з причин такого стану вважав, що публічне оголошення про річний тер­мін було відоме не всім. Сенат змушений був своїм указом від 13 груд­ня 1783 р. знову подовжити термін існування Малоросійської колегії і генерального суду до 1785 р. Лише 20 серпня 1786 р., коли, урешті-решт, усі справи були налагоджені, а судові записи подані до архівів нових судів, Малоросійська колегія припинила своє існування.

Отже, наприкінці XVIII ст. Україна ввійшла в новий період свого існування. Місце колишньої України-Гетьманщини посіла Російська імперія з її могутнім централізованим бюрократичним апаратом. Українські землі, що входили до складу Російської імперії, відтепер були підпорядковані її центральним органам влади й управління.

На чолі Російської імперії стояв цар, імператор — самодержавний монарх. Він користувався необмеженою владою. Суть імператорської влади визначалася так: «Император Российский есть монарх самодер­жавный и неограниченный. Повиноваться верховной его власти не только за страх, но и за совесть сам Бог повелевает». Цар користував­ся низкою виняткових переваг. Він визнавався недоторканним і майже безвідповідальним за свої дії. Позбавлення всіх прав стану і смертна кара чекали не лише за злочинну дію проти особи імператора, а й за будь-який умисел скинути його. Імператор був спадковим монархом. Право на успадкування трону на підставі акта Павла І від 5 квітня 1797 р. мали лише члени царського імператорського двору. Спадкоємцем престолу визнавався старший син імператора; у разі його бездітності після його смерті престол переходив до другого сина і т. д. (жіноче правління допускалося лише в разі припинення чоловічої частини царської династії).

У своїй діяльності щодо управління державою імператор спирався на великий центральний апарат управління. У цей період отримала по­дальший розвиток рада при імператорі. Це був дорадчий орган з вузь­ким складом членів. Він часто змінював свою назву. До 1801 р. як вищий дорадчий орган діяла рада при імператорському дворі (створена у 1769 р.), згодом її замінила неодмінна рада з дорадчими функціями, яка скла­далася з 12 осіб. У 1810 р. замість неї як вищий законодорадчий орган, що розробляв законопроекти, які затверджував імператор, було створе­но Державну раду. Головою ради був імператор, а в разі його відсутнос­ті призначався особливий головуючий серед членів ради. До складу ра­ди входило від 40 до 80 членів, які призначалися імператором або вхо­дили до неї за посадою (міністри). Апарат Державної ради складався із загального зібрання, 5 департаментів: департамент законів (у ньому про­ходила основна робота з підготовки законопроектів); справ військових; справ цивільних і духовних; державної економії; справ царства Поль-

206

ського (створений у 1831 р.); двох комісій і державної канцелярії. Депар­таменти були попередніми інстанціями для обговорення законопроектів у вузькому колі певного питання (наприклад, державної економії — фі­нансових і господарських питань) для внесення його вже на обговорен­ня й затвердження загального зібрання ради. Комісія складання законів займалася кодифікацією законів, а інша комісія — прошеніями. Усе діло­водство Державної ради здійснювала державна канцелярія на чолі з дер­жавним секретарем. Державна рада був дорадчим органом, імператор міг затвердити думку більшості або меншості членів чи дати інше, третє рішення. Згодом відбувається обмеження головного завдання ради — підготовка законопроектів. У другій четверті XIX ст. законопроекти стали розроблятися в царській канцелярії, комітеті міністрів, міні­стерствах, спеціальних комітетах, причому нерідко затверджувалися ім­ператором, минаючи Державну раду. Обговорення законопроектів у Державній раді стає формальним; іноді (особливо часто під час правлін­ня Миколи І) законопроект виносився на Державну раду з уже готовою резолюцією імператора про бажаність того чи іншого рішення.

Поступово в одну з вищих державних установ у Російській імперії перетворюється власна канцелярія його імператорської величності, створена за правління імператора Павла І. Загальнодержавні функції вона почала виконувати з 1812 р., коли до її відання потрапили деякі питання загальнодержавного значення (переписка з головнокоманду­вачем, розміщення військовополонених тощо). Поступово вона пере­творюється на орган, що зв'язував імператора з усіма державними ус­тановами з найважливіших питань внутрішньої політики (законодав­ства, управління, суду). Апарат канцелярії розширюється, її структура ускладнюється, з'являються підрозділи (відділення), що фактично стають самостійними вищими державними установами, які відпові­дальні лише перед імператором. Перші три відділення були створені у 1826 р.: перше — контролювало діяльність міністрів, міністерств, готу­вало законопроекти, відало призначенням і звільненням вищих чинов­ників (за згодою і затвердженням царя); друге — здійснювало кодифі­каційні роботи, проводило узагальнення юридичної практики; третє — керувало боротьбою з державними злочинами (фактично орган полі­тичного розшуку і слідства). Четверте відділення було створено в 1828 р. і займалося благочинними установами й жіночими навчальни­ми закладами. П'яте відділення було створено в 1836 р. спеціально для підготовки проекту реформи управління державними селянами. І на­решті, шосте було створено в 1842 р. і займалося підготовкою пропози­ції щодо управління Кавказом.

У другій половині XVIII ст. як вищий орган управління ще продов­жував діяти Сенат, але поступово його роль знижується. У 1763 р. він перетворився на центральну адміністративно-судову установу, яка складалася з шести департаментів: перший займався державними фі­нансами і таємним діловодством; другий — власне судовими справами (наглядом, узагальненням практики, кадровими питаннями, перегля­дом справ); третій — справами провінцій (українськими); четнертий —

207

військовими й морськими справами; п'ятий — справами місцевої адмі­ністрації; шостий — місцевими судами. Згодом законодавчі повнова­ження Сенату обмежуються: у 1803 р. його позбавили права подання зауважень на проекти законів, пізніше — права загального нагляду за законністю діяльності центральної та місцевої адміністрації. Ці питан­ня стали все більше розглядатися комітетом міністрів, а потім і власною канцелярією його імператорської величності. Після створення нових центральних органів управління остаточно визначилася роль Сенату, і в середині XIX ст. він утверджується як вищий судовий орган Росій­ської держави. Усі департаменти Сенату перетворилися на вищі апеля­ційні інстанції для судів губерній. Проте і тут у деяких категоріях справ Сенат був далеко не останньою інстанцією. Якщо в його департаментах і на загальних зібраннях виникали розбіжності, то справа переходила на розгляд до Державної ради. Справи щодо «совращения из право­славной веры» вів комітет міністрів. Для розгляду важливих політич­них справ створювали вищі судові органи, наприклад верховну слідчу комісію і верховний кримінальний суд у справі декабристів у 1826 р., верховну військову слідчу комісію у справі петрашевців у 1849 р. тощо. 8 вересня 1802 р. прийнято царський маніфест про утворення мініс­терств замість колегій, який поклав початок новій формі галузевого уп­равління державою. На відміну від колегій міністерства мали більшу оперативність у справах управління, у них посилилася персональна відповідальність керівників (міністрів) тощо. У 1802 р. було створено 8 міністерств: військових сухопутних військ, морських сил, іноземних справ, юстиції, внутрішніх справ, фінансів, комерції, народної освіти. 25 червня 1811 р. було прийнято «Общее учреждение», яке, незважаю­чи на пізніші зміни в організації, структурі, принципах діяльності й ді­ловодстві, стало основним законодавчим актом, яким визначалося іс­нування міністерств до XX ст. Міністрам надавалася виконавча влада в межах діяльності доручених їм міністерств. Установлювалося, що всі міністри безпосередньо підпорядковані імператору. Міністри й товари­ші міністрів (заступники) призначалися царем, вищі чиновники мініс­терств — царем за поданням міністра, а нижчі — міністром. Апарат мі­ністерств підрозділявся на департаменти (присутствия) і канцелярії, які очолювали директори. Найважливіші питання розглядала рада при міністерстві — дорадчий орган, до якого входили товариші міністра й директори департаментів. Кількість міністерств і прирівнених до них установ збільшувалася. У 1810 р. було створено міністерство поліції (у 1819 р. ліквідовано і його апарат увійшов до МВС), державне казна­чейство (у 1821 р. увійшло до міністерства фінансів), головне управлін­ня ревізії державних рахунків (у 1836 р. перейменовано на державний контроль), головне управління шляхів сполучення, головне управління духовних справ різних іноземних сповідань. Особливе становище в центральному апараті мало створене в 1826 р. міністерство двору та уді­лів. Як двірцеве відомство, воно не було підконтрольне жодному з ви­щих установ, а також державному контролю. При ньому був спеціаль­ний департамент уділів, який завідував майном царської родини, а та-

208

кож так званий капітул орденів, який виготовляв грамоти, орденські відзнаки, призначав орденські пенсії тощо.

Разом із постійно діючими центральними органами управління в першій половині XIX ст. діяли також спеціальні тимчасові комітети (секретні органи). Це були органи, що створювалися особисто царем з найбільш близьких йому осіб для вирішення питань, за якими уряд не бажав проводити відкрите обговорення (правове становище селян, кріпосних, фінансові питання тощо). Так було створено комітет захід­них губерній (1831-1848), який розглядав заходи, пов'язані з приду­шенням польського повстання 1830-1831 рр. (конфіскація майна польських поміщиків — учасників повстання, русифікація університе­тів тощо). Йому, до речі, належить ініціатива скасування відмінностей у судовій системі західних губерній і введення російської системи.

Одночасно з упровадженням міністерської системи управління в 1802 р. з метою координації діяльності окремих міністерств створений комітет міністрів. Спочатку він виконував допоміжну функцію, вирі­шуючи звичайні справи (найважливіші належали до ради при імпера­торі). За указом від 20 березня 1812 р. комітет міністрів набуває зна­чення повноважного органу управління. Він став розглядати справи, що виходили за межі компетенції окремих міністерств, не підпадали під дію чинного законодавства, стосувалися питань нагляду за адміні­стративними органами або кадрових питань. До складу комітету вхо­дили члени за посадою (міністри, голови департаментів Державної ради, головноуправляючі, державний секретар), а також члени за призна­ченням. Комітет був дорадчим органом при імператорі. Нормативні акти комітету міністрів приймалися у формі положень, котрі набували чинності лише після затвердження їх монархом.

Отже, до середини XIX ст. всі українські землі були повністю підпо­рядковані центральним органам влади й управління Російської імперії. Причому в законодавстві того часу стала проводитися різниця між вер­ховним і підпорядкованим управлінням. В Основних законах зазначалося: «Власть управления во всем ее пространстве принадлежит государю. В управлении верховная власть его действует непосредственно; в делах же управления подчиненного определенная степень власти вверяется от него местам и лицам, действующим его именем и по его повелению». Органами верховного управління були Державна рада, комітет міністрів, канцелярія і двір царя, органами підпорядкованого центрального управ­ління — Сенат, міністерства та інші центральні управлінські установи.