§ 4. Судова система

Процес скасування української автономії позначався також на су­довій системі, причому він мав свої особливості. Щодо Слобідської України, а згодом і Південної, то тут майже відразу з утворенням адмі­ністративно-територіальних одиниць на зразок російських створюва­лися й аналогічні судові установи.

Стосовно Лівобережної України, а згодом і Правобережної, то тут царський уряд змушений був зважати на історичні, соціальні й право­ві обставини, тому процес перебудови судової системи на цих землях проходив дещо по-іншому. Після проведення судової реформи 1760-1763 рр. в Україні-Гетьманщині склалася нова система загаль­них судів — земські, міські (гродські), підкоморські. Генеральний вій­ськовий суд став апеляційною інстанцією для новоутворених судів. Лише на рівні сотні залишалися козацькі станові суди, які, згідно з ор­дерами К. Розумовського від 1 квітня 1752 р. та 18 квітня 1760 р., мали розглядати тільки незначні справи між козаками.

Проте зі скасуванням гетьманату судова система України поступово перебудовувалася на зразок судоустрою Росії. П. Рум'янцев, уступив­ши до виконання своїх обов'язків, своїми кількома розпорядженнями 1767 р. (З та 20 березня, 11 серпня, 25 вересня, 25 жовтня і 4 грудня) у правах судочинства провів спочатку лише незначні зміни. Замість десяти виборних засідателів призначалися постійні члени Генерального суду з-поміж царських чиновників та українських феодалів на платній основі. Отже, він зробив Генеральний суд постійним оплачуваним органом, до того ж одним із департаментів Малоросійської колегії, який перебував під наглядом прокурора Малоросійської колегії. Це давало йому можливість втручатися в діяльність цього суду. Так, в ор­дері від 1 липня 1768 р. П. Рум'янцев, отримавши подання прокурора Малоросійської колегії на рішення Генерального суду, вимагає від його членів пояснення з приводу мотивів цього рішення. Для пожвавлення роботи Генерального суду та гродських і земських судів на допомогу позивачам П. Рум'янцев розпорядженням від ЗО березня 1767 р. призна­чив державних адвокатів. Він також намагався точніше визначити компетенцію земських судів, заборонивши їм судити міщан, а в спра­вах козаків обов'язково мав бути присутнім адвокат. Згодом було вжи­то ще низку заходів щодо перебудови судової системи Лівобережної України. Згідно з постановою другої Малоросійської колегії 1768 р., заборонялося обирати до складу земських судів козаків, які не мали чинів і звань Війська Запорозького; дозволялося обирати лише пред­ставників козацької старшини, а посади суддів стали довічними. Згід­но з царським указом від 20 грудня 1768 р., лівобережне козацтво за військові порушення перейшло до юрисдикції військових судів. У всіх судах Лівобережної України вводилося обов'язкове використання гер­бового паперу.

Ґрунтовніша перебудова почалася в створених губерніях України після введення судів, передбачених «Учреждением для губерний...»

270

1775 р. Воно визначало окремі, але паралельні системи судочинства для знаті, міщан і жителів сіл (поселень). У губерніях це були загаль-ностанові — палата кримінального суду та палата цивільного суду, станові суди — верхній земський суд, губернський магістрат і верхня земська розправа (скасовані в 1796 р.), а також суди спеціального призначення — совісний і надвірний суди; у повітах це були станові суди — повітовий суд, міський магістрат і нижня земська розправа.

Важливими місцевими судами визнавалися палати кримінального та цивільного судів. Ці палати були апеляційними інстанціями для пе­регляду справ, вирішених у нижчих судах. За деякими категоріями справ палати були судами першої інстанції: у кримінальних це були посадові злочини дворян-чиновників, справи про розкрадання казен­ного майна, а в цивільних — позови про нерухоме майно в різних губерніях тощо. Крім того, важливі кримінальні й цивільні справи, які вирішувалися в губернських станових судах, надходили до палати на ревізію, тобто на розгляд: вирішена справа «порядочно и сходственно с законами». Увесь склад кожної з палат (голова, 2 радники й 2 асесори (засідателі)) призначав сенат. Згодом кількість засідателів збільшила­ся до чотирьох, і вони обиралися на 3 роки: двоє — від дворян (обира­лися дворянськими зібраннями губерній) і двоє — від міського насе­лення.

У кожній губернії створювалися станові суди для розгляду в апе­ляційному порядку кримінальних і цивільних справ для дворян — верхній земський суд (2 голови по департаментах, 10 асесорів), для городян — губернський магістрат (2 голови по департаментах та 6 асе­сорів), а також для державних, економічних, двірцевих селян, одно­дворців — верхня земська розправа (2 голови по департаментах та 10 асесорів). Кожний з цих станових судів поділявся на 2 департамен­ти — кримінальний і цивільний на чолі з головою та рівною полови­ною засідателів кожного з них. Голів департаментів усіх цих станових судів призначав сенат, а засідателів обирали відповідними станами на З роки.

Судом спеціального призначення був совісний суд, який розглядав кримінальні справи, пов'язані з чаклунством, марновір'ям, бродяжниц­твом, злочинами малолітніх і божевільних, а також цивільні — це пере­важно спори між родичами з метою примирення сторін (у разі незгоди справу передавали до звичайних судів). Совісний суддя і двоє членів обиралися на 3 роки дворянством, а інші чотири обиралися на 3 роки міщанами та державними селянами. Особливе місце серед судових уста­нов займав надвірний суд (верхній і нижні) із складом суддів (голова, радники, асесори), які призначалися. Цей суд розглядав справи тих ка­тегорій населення, станову належність яких було складно визначити: різночинців, які не мали нерухомої власності, іногородніх.

На місцевому рівні за законом створювався повітовий суд - для дворян і селян, під їхньою юрисдикцією міський магістрат - для міщан і нижній, сільський суд, «нижня розправа» — для сільського населення, тобто для державних селян і козаків. Склад повітового суду (повітовий

271

суддя і 2-3 асесори (засідателі) обирався дворянством. У 1801 р. до складу суду обиралися також 2 засідателі від державних селян. Склад міського магістрату (бурмістри та ратмани) обиралися купецтвом і мі­щанством. Розправний суддя, який очолював нижню розправу, призна­чався губернською адміністрацією з чиновників-дворян; фактично з дворян обиралися асесори (засідателі) розправи.

При повітових судах і міських магістратах створювалися відповідні станові органи опіки. Це була дворянська опіка — у складі повітового предводителя дворянства, повітового судді й засідателів і сирітський суд — у складі міського голови, двох членів магістрату й міського ста­рости, який обирався на 3 роки. Дворянська опіка піклувалася про збе­реження дворянської власності, а сирітські суди опікувалися малоліт­німи сиротами та вдовами купців, міщан і ремісників, призначали опі­кунів малолітнім і піклувальників удовам, контролювали діяльність опікунів, забезпечували влаштування малолітніх і вдів, які не мали майна.

Було створено також систему прокурорського нагляду: губерн­ський прокурор з двома помічниками — стряпчими (кримінальних і казенних справ), по одному прокурору і два стряпчих при кожному губернському становому суді; у кожному повіті діяв повітовий стряпчий, який підпорядковувався губернському прокурору (у 1796- 1797 рр. з усіх чинів місцевої прокуратури було збережено лише посаду губерн­ського прокурора).

У 1796-1797 рр. систему місцевих судових установ було трохи спрощено. Були ліквідовані надвірні, а також губернські станові су­ди — верхні земські суди, губернські магістрати, верхні земські розпра­ви, а у повітових — нижні розправи. Повітовий перетворився на за-гальностановий суд для всього населення повіту, крім городян. Пала­ти кримінального та цивільного судів у кожній губернії були об'єдна­ні в палату суду і розправи (згодом вони знову були поділені), стали судом другої інстанції в справах усіх станів.

З поширенням у 1779-1782 рр. на Лівобережну Україну «Учре­ждений о губерниях» 1775 р. особливий судоустрій Лівобережної України ліквідовувався і запроваджувалася російська судова система, передбачена законом 1775 р. Іменним указом П. Рум'янцеву від 26 жовт­ня 1781 р. було передбачено, що вибори дворянських засідателів совісних і верхніх земських судів, повітових суддів і дворянських засідателів у ці суди в Київській, Чернігівській і Новгород-Сіверській губерніях «по точной силе учреждений наших принадлежит дворянству, вотчины и поместья свои в тих губерниях имеющему». Для козаків, які прожи­вали в цих губерніях, створили нижні й верхні розправи, у яких вони мали вибраних між ними засідателів. Щоправда, цим судовим установам приписувалося «употреблять те же права, как и до сего употребляемы были, до издания лучших и достаточнейших». Підсудність козацтва, на відміну від козацької старшини, яка здобула російське дворянство, нижнім розправам було підтверджено царським указом 1784 р., а 7 жовтня 1785 р. кількість таких судів у Малоросії було збільшено. Сенатським

272

наказом від 27 липня 1782 р. на підставі того, що з уведенням нових судових установ, а також нових чиновників і тих осіб, що приводять судові рішення в дію, були скасовані посади возних (які були при земських, гродських і підкоморських судах) і «подвойских» (для ма­гістратів), їх функції покладено на нижні земські суди і земського справника, а в містах — на городничих.

Проте згодом Павло І відновив більшу частину системи судочин­ства, що існувала в Гетьманщині в 1760-1763 рр. Указом від ЗО листо­пада 1796 р. «О восстановлении в Малороссии управления и судопро­изводства сообразно тамошним правам и прежним обрядам» у створе­ній Малоросійській губернії для суду й розправи відновлено Генераль­ний суд. Його діяльність поширювалася на територію Малоросійської губернії з центром у Чернігові, у якому й розмістився Генеральний суд. Він розпочав роботу в 1797 р. у складі цивільного й кримінально­го департаментів. Генеральний суд складався з двох генеральних суд­дів, 4 радників і 10 засідателів, які обиралися на 3 роки. Цивільні та кримінальні справи, які розглядав і вирішував цей суд, повинні були, згідно з указом, вирішуватися «по правам тамошним, от предков наших утвержденным». Скарги або апеляції на рішення Генерального суду подавалися до сенату. Одночасно для розгляду цивільних і кримі­нальних справ відновлювалися земські суди у 20 повітах, які складали­ся із земського судді й двох земських підсудків або асесорів і писаря. Водночас відновлювалися підкоморські суди, які складалися з підко­морія і повітових землемірів. Продовжували свою діяльність магіст­ратські й ратушні суди з правом апеляції до Генерального суду. Губернські магістратські суди, а також верхні й нижні розправи скасо­вувалися.

Майже відразу в цю систему судових органів царська влада стала вносити зміни. Так, указом від 6 лютого 1797 р. «О выборе дворянству в малороссийских губерниях кандидатов для главных и генеральных су­дов и о представлении об оных в сенат для испрошения высочайшаго ут­верждения» дворянству губерній було надано право обирати 3-4 канди­дати на посади генеральних суддів з поданням їх через губернаторів до сенату для подальшого затвердження імператором. Щодо радників у ці суди, то їх обирали згідно зі статутом про губернії, «как о палатах суда и расправы узаконено». Указом від 22 листопада 1797 р. для Малоросій­ської й Київської губерній було встановлено річний термін подання апе­ляційних скарг до Сенату (раніше 1,5 року), щоправда, у межах губерній зберігся попередній шеститижневий.

Така судова система в Лівобережній Україні (у губерніях — гене­ральні суди, у повітах — повітовий земський і підкоморський суди) майже повністю збереглася в першій половині XIX ст., хоча були вне­сені зміни. У 1803 р. у Чернігівській і Полтавській губерніях були створені совісні суди на загальних з іншими губерніями Росії підстепах. Того ж 1803 р. у зв'язку з генеральним межуванням земель у Малоро­сії був створений малоросійський комісарський суд, який розглядин апеляції на рішення місцевої межової контори. Він складався ;і голови

18-850

273

суду — повітового маршала, двох підкоморіїв і двох хорунжих (засіда­телів), які призначалися. До його складу входили також 3 депутати від козаків і один від казенних поселян.

Значніші зміни були внесені в порядок комплектування і компе­тенцію судів Лівобережної України. Так, указом від 19 травня 1802 р. встановлювалося, що генеральні судді обираються дворян­ством на 3 роки (а не довічно, як було раніше) з тим, щоб після їх об­рання два кандидати були подані до сенату й далі на імператорське затвердження. Особливістю ролі Генерального суду в Полтавській і Чернігівській губерніях було те, що старшому з генеральних суддів доручалося, у разі відсутності губернатора або віце-губернатора, уп­равління губернією. Указом від 3 лютого 1824 р. у повітові земські суди обох малоросійських губерній до двох підсудків був доданий ще один з однаковими з ними повноваженнями. Водночас у першій половині XIX ст. у лівобережних губерніях дуже чітко проявилася тенденція заміни в ряді інститутів цивільного і кримінального права місцевих правових норм, особливо Литовського статуту, нормами загальноімперського права або встановлення спеціальних для цих губерній норм. Ці зміни зумовили те, що суди Лівобережної Украї­ни були тотожні або майже тотожні судовим органам у губерніях півдня України, або в Слобідсько-Українській губернії. Різнилися вони лише за назвою, а згодом і ця відмінність була скасована. Цар­ським указом від 6 грудня 1831 р. судовим установам Полтавської і Чернігівської губерній, а також особам, які в них служать, було присвоєно назви «Учреждения о губерніях для мест равных опреде­ленных». На додаток до цього іменним указом від 16 січня 1834 р., виходячи з того, що в малоросійських губерниях усім урядовим міс­цям дані назви згідно з «Учреждением о губерниях...» 1831 р., але залишаються ще посади хорунжих, коморників, підкоморіїв і воз­них, звання хорунжих і возних ліквідували, їхні функції покладалися за належністю на міську поліцію і земські суди. Суди підкоморський і маршало-комісарський, згідно з указом, слід називати відповідно межовим і посередницьким межовим судом; підкоморія — межовим суддею, а коморника — межовим засідателем (у 1840-1841 рр. ці спеціальні межові суди було ліквідовано).

Після входження Правобережжя до Росії в офіційних документах, зокрема в указі від 23 квітня 1793 р., проголошувалося, що «суд и раз-праву в тех землях оставить на правах польських». Проте в інструкціях командуючому російської армії в Україні генералу Кречетникову Катерина II вимагала заміни польських судів і польського права росій­ськими судами й російським правом. З утворенням на території Пра­вобережної України губерній і заснуванням там державних установ почалася робота з ліквідації польської судової системи і заміни її ро­сійською.

Проте указом Павла І від 12 грудня 1796 р. були створені Київ­ська, Подільська й Волинська губернії на «особых по правам и приви­легиям их основаниях». Він ліквідував російську та відновив поль-

274

ську судову систему. Тому на Правобережній Україні (Київській, Волинській і Подільській губерніях) структура судової системи та по­рядок створення судових органів був трохи інший. У цих губерніях судову систему очолював так званий головний суд, який був апеля­ційною інстанцією для нижніх судів: земських, повітових, гродських, підкоморських, магістратів і ратуш. Земський повітовий суд був ста­новим судом (для дворян і селян), магістрати й ратуші — становими судами в містах. Підкоморський суд — становий суд першої інстанції з межових справ. Совісних судів у цих губерніях не було. У 1797 р. для Волинської і Подільської губерній було встановлено надвірний суд у м. Житомирі. Він розглядав справи про суперечки між особами, які проживали в різних староствах і войтовствах, а також був уповно­важений виступати апеляційною інстанцією для магістратів (ліквідо­ваний у 1802 р.).

Порядок утворення судових органів у цих губерніях регламенту­вався царським самодержавством з певними місцевими особливостя­ми. Підсудність судів визначалася переважно місцевим правом (Ли­товським статутом, постановами польських сеймів тощо). Непорозу­міння щодо підсудності вирішувалися імператором, сенатом або комітетом міністрів у зазначеному порядку. Так, 1 листопада 1800 р. імператорським указом затверджено доповідь сенату «О порядке вы­бора чиновников в губерниях, от Польши приобретенных», у якому було визначено порядок формування судових органів правобережних губерній. Головний суд складався з двох департаментів — цивільних і кримінальних справ. Департаменти очолювали голови, а членами бу­ли два радника. Крім того, у кожному департаменті були засідателі, кількість яких була неоднаковою в різних губерніях, зазвичай по три. Членами й засідателями суду могли бути дворяни, які обиралися на повітових дворянських зборах. Компетенція головного суду була од­нотипною з компетенцією палат кримінального та цивільного судів інших губерній Росії. Головний суд зазвичай виконував свої функції як апеляційний суд зі скарг на рішення земського, гродського й підко-морського судів. Він також розглядав деякі справи як суд першої ін­станції. Крім того, у зв'язку з відсутністю в правобережних губерніях совісних судів головним судам були підсудні справи про малолітніх і божевільних злочинців. Після розгляду в головному суді ці справи обов'язково надходили до п'ятого департаменту сенату. До підсуднос­ті головного суду належали також справи, які становили компетенцію надвірних судів після їх скасування. В об'єднаному засіданні двох департаментів головного суду розглядалися справи, у яких поєднува­лися кримінальні злочини з цивільним позовом і з приводу яких не було чітких вказівок у законі; справи про встановлення прав і приві­леїв міста або особи (рішення з цих справ підлягали поданню до сенату). У роздільних засіданнях головного суду слухалися відповідно цивільні й кримінальні справи. На вироки й рішення головного суду апеля ції та скарги подавалися до сенату. Голови департаментів обиралися дво­рянством по повітах на 3 роки з поданням кандидатів на затверджений,

18*

275

а засідателі (по 3 на кожний департамент) — щорічно. За рішенням го­ловного суду для розгляду скарг на рішення підкоморського суду в земельних спорах створювався так званий маршалківський комісар­ський суд. Він складався з повітового маршала (маршалка) і кількох членів, які обиралися сторонами за взаємною згодою.

Земський повітовий суд складався з голови (судді), 2 підсудків (асесорів), нотаря (писаря). Спочатку склад суду обирався дворян­ством губернії, згідно з місцевими звичаями, довічно. Проте в травні 1802 р. за поданням волинського дворянства цей порядок було скасо­вано, і склад суддів обирався на 3 роки з наступним поданням канди­датів до Сенату, а потім на затвердження імператору. До його компе­тенції входили всі кримінальні справи, за винятком тих, які перебува­ли в компетенції головного суду й гродських судів, а також деякі цивільні справи. Апеляції на рішення земського повітового суду пода­валися до головного суду впродовж шести тижнів. У розпорядженні земського повітового суду перебувало 4 возних, що було його особли­вістю на Правобережжі. До компетенції возного входило здійснення за скаргою, що надійшла до нього, огляду потолоки й потрави польових і лучних ділянок, переорювання меж, вирубування лісів, псування млинів тощо, оцінка завданої шкоди та стягнення збитків на користь потерпілої сторони. Сторони в разі незгоди з ухвалою возного могли звернутися до повітового суду, який розглядав справу, оперуючи мате­ріалами, зібраними в цій справі возним. Указом від 21 грудня 1821 р. у приєднаних від Польщі губерніях возним було дозволено стягувати мито під час здійснення актів, а також провадити введення у володін­ня нерухомого майна, обґрунтовуючи це тим, що возні є частиною поліції і полегшують роботу земського суду. Возні обиралися дворян­ством до 1803 р. довічно, а з 1803 р. — на 3 роки.

Компетенцією підкоморських судів було вирішення межових спо­рів. Діяли вони в складі підкоморія, коморника та возного. Підкомо­рій — головна особа в цьому суді, який вирішував межові спори, оби­рався дворянством спочатку також довічно, а з 1802 р. — на 3 роки. На допомогу підкоморій підбирав одного-двох коморників, які допомага­ли в розгляді справи, а іноді підмінювали підкоморія. Апеляції на рішення підкоморського суду подавалися до головного суду. У 1810 р. з підсудності підкоморських судів були вилучені всі межові спори, предметом суперечки яких були казенні землі. Для розгляду таких справ був створений межовий суд у трьох інстанціях. Дві інстанції зна­ходилися в повіті. Суд першої інстанції складався з одного судді, що призначався, і двох арбітрів, запрошених сторонами. Судом другої інс­танції був повітовий апеляційний межовий суд у складі 15-21 члена. Третьою інстанцією був губернський межовий суд.

Крім названих судових установ, у першій половині XIX ст. у дея­ких правобережних губерніях діяли гродські суди. їх членами були гродський суддя, підсудок і писар. їх затверджував на посадах генерал-губернатор або губернатор. Гродський суд розглядав переважно кримі­нальні справи (про пограбування, зґвалтування, убивства тощо).

276

Апеляції на рішення гродського суду подавалися до головного суду. Одночасно із судовою діяльністю гродський суд виконував деякі адмі­ністративні функції.

У містах правобережних губерній судовими інстанціями були міські магістрати, що складалися зазвичай з двох голів (бурмистрів) і чотирьох ратманів, які обиралися міською громадою, і ратуші в міс­течках. Апеляційною інстанцією щодо міського магістрату був голов­ний суд, при магістратах зазвичай діяли совісні суди. Міський магіс­трат розглядав кримінальні і цивільні справи жителів свого міста.

Виконання судових вироків, згідно з Литовським статутом, вико­нували в повітах — повітові, а в містах — міські суди. У 1812 р. був уве­дений єдиний у всій країні порядок виконання судових вироків: воно було передано в містах — міській поліції, а в повітах — нижнім зем­ським судам.

Зміни торкнулися й мови судочинства. 11 вересня 1797 р. Сенат ви­дав спеціальний указ, у якому зазначалося, що в земському повітовому та підкоморському судах, а також у магістратах судочинство потрібно вести польською мовою, а в головному — «писати резолюції і вироки по всіх справах на одній стороні по-польськи, а на другій буде переклад по-російськи». Згодом царський уряд став вимагати обов'язково дода­вати до всіх паперів переклад російською мовою. 4 липня 1828 р. указом «О мерах к улучшению судопроизводства в уездных судах Киевской губернии» приписувалося судовим установам Київського, Васильків­ського, Черкаського, Чигиринського й Звенигородського повітів у су­дочинстві всіх справ застосовувати російську мову. В інших повітах Київської губернії російську мову застосовувати в судочинстві за «предписанием губернского правления и палат». Але при цьому не за­боронялося позивачам писати в усіх цих повітах прохання і позиви російською мовою. Згодом ці правила були поширені на інші губернії Правобережної України.

Водночас потрібно зазначити, що царський уряд, який дозволяв дію Статуту Великого князівства Литовського й польських законів у правобережних губерніях намагався змінити або повністю відмінити деякі його положення. Так, у 1800-1802 рр. було відмінене довічне обрання деяких судових чиновників, як це було передбачено статутом (кандидати на ці посади стали обиратися на 3 роки). Було скорочено коло осіб, які мали право брати участь у дворянських виборах. Указом від 8 червня 1802 р. у правобережних губерніях до виборів не допус­калися безпомісні дворяни, які за способом життя нічим не відрізня­лися від селян. До виборів допускалися лише дворяни, які платили в казну податки або мали у своєму володінні казенну чи приватну зем­лю. Було також частково переглянуто питання про те, які види право­порушення підлягають кримінальній відповідальності, а які — цивіль­ній. Під час вирішення цієї проблеми судді мали користуватися не нормами Литовського статуту, а «Уставом благочиния» 1782 р. Тому почали розглядатися кримінальні справи, де попереднє слідство проводилося органами поліції. У зв'язку з цим деякі з них (захоплення

277

чужої сіножаті, вирубування чужого лісу тощо), які за статутом нале­жали до цивільних і розглядалися за позовами до суду, у XIX ст. були віднесені до кримінальних. Під час розгляду деяких кримінальних справ земським повітовим судам безпосередньо приписувалося ко­ристуватися разом із нормами Литовського статуту й загальними за­конами Російської імперії. Так, з 1821 р. застосування норм місцевого кримінального права в губерніях Правобережної України допускалося лише в тому разі, якщо в загальноімперському законодавстві не було відповідних норм. Це положення ще раз було підтверджене указом 1832 р.

Після невдалого польського повстання 1830-1831 рр. на Правобе­режній Україні розпочалася активна ліквідація старої судової системи та її уніфікація. Іменним указом від ЗО жовтня 1831 р. «О присвоении всем присутственным местам и должностным лицам в западных губер­ниях тех наименований, какие существуют в великороссийских губер­ниях» департаменти головних судів були перейменовані на палати, голови яких призначалися від корони (кандидати подавалися імпера­тору міністром юстиції з погодженням з тимчасовим військовим гу­бернатором). Порядок призначення голів палат суду в правобережних губерніях ще раз було підтверджено указом від 6 грудня 1831 р., хоча в інших губерніях цим указом уводилося обрання цих голів від дворян­ства. Указом від ЗО жовтня 1831 р. земські повітові суди, залишаючись у старому складі, мають назву «повітові» з призначенням у них на за­гальних підставах секретарів. До їх відання передавалися справи існу­ючих у деяких губерніях гродських судів; останні зовсім ліквідовува­лися. Нагляд за діяльністю місцевих судів виконували генерал-губер­натори і губернатори, які мали права відмінювати їх постанови і дава­ти суддям вказівки, як вирішувати ту чи іншу справу. 1 січня 1832 р. царським указом були ліквідовані посади, які ще залишалися після прийняття указу від ЗО жовтня 1831 р.: підкоморіїв, коморників, возних і хорунжих; їхні обов'язки були покладені, згідно з «общим о губерниях учреждению» за належності, на повітові й земські суди і на повітових суддів.

На початку 30-х років XIX ст. унаслідок припинення дії в містах Правобережної України магдебурзького права для управління міст бу­ли створені спочатку губернські комісії на чолі з головами, яких призначав губернатор (спочатку діяли паралельно з магістратом), а потім — міські думи. У 1833 р. у губерніях Правобережної України були засновані на загальних з великоросійськими губерніями совісні суди в складі одного судді й двох заступників від дворянства, купецтва і державних селян. Завершальним у перебудові системи управління і суду України на російський зразок були акції щодо остаточного припинення дії місцевого права, організація діяльності судів України на основі загальноросійських законів, «Сільського судебного устава» 1839 р.

Отже, наприкінці першої половини XIX ст. судова організація України мала такий вигляд: перша інстанція: для дворян і державних

278

селян — повітовий суд, для городян — міський магістрат і ратуші; дру­га інстанція — для всіх станів у губернії створювалися палата кримі­нального суду і палата цивільного суду, які стали найважливішими судами губернії. При них були створені кріпосні відділення для оформ­лення різного роду документів і актів: про продаж вотчин, купчих, до­ручень, духовних заповітів тощо; тут оформляли акти про продаж, придбання й обмін кріпосних душ, які здійснювалися на території гу­бернії. Крім того, у кожній губернії був утворений один совісний суд, який розглядав цивільні справи в примирливому порядку (зде­більшого це майнові суперечки між родичами), а також деякі кримі­нальні справи божевільних і малолітніх, справи, пов'язані з чаклун­ством, марновір'ям, бродяжництвом, справи про образу батьків дітьми (з 1826 р.).

Повітовий суд був першою інстанцією для дрібних кримінальних і цивільних справ усіх станів повіту, крім міського; городяни судилися в ратушах, магістратах, комерційних і словесних судах. Він остаточно вирішував позови на суму менше ЗО крб, а також деякі кримінальні справи (про бродяг, утікачів). Крім власне судових справ, повітовий суд розглядав і деякі позасудові справи: збереження межових книг і планів, проведення ревізій повітового казначейства тощо; його кріпосне відді­лення оформляло акти й документи в межах повіту. За деякими катего­ріями справ повітовий суд брав участь (разом із поліцією) у виконанні судового рішення — уведення у володіння маєтком його законного власника.

У містах України справи купців і міщан розглядали міські магістра­ти й ратуші. До їх складу входили 2 бургомістри та 4 ратмани. Ратуші посадів (невеликих населених пунктів міського типу) з населенням до 500 чол. мали половинний склад — один бургомістр і 2 ратмани. У всіх великих містах, а іноді в частині міста створювалися торгові словесні суди в складі одного бургомістра й двох виборних від міщан і купецтва міста. Вони розглядали суперечки між торговцями міста з приводу век­селів, рахунків за ціною нижче 250 крб і т. ін. Розгляд справи був усним за спрощеним судочинством. Апеляційною й ревізійною інстанціями для цих судів був міський магістрат.

У 1808 р. в Україні, як і в Росії, уводяться комерційні суди, на­приклад в Одесі (1808), Феодосії (1819, згодом переведено до Керчі), Ізмаїлі (1824). Вони складалися з виборних від купецького стану і мали характер третейського суду. Головною нормативною базою діяльності комерційних судів стали: затверджений 14 травня 1832 р. Устав тор­гового судочинства, який складався з 16 розділів, що містили 470 статей, і Тимчасові правила провадження справ про неспроможність (28 ста­тей). Відповідно до Уставу про торгове судочинство до підсудності комерційних судів належали: усі спори й позови з торгових обігів, угод і зобов'язань, усних і письмових, для торгівлі характерних як між при­ватними особами всіх станів взаємно, так і з позовів державних кре­дитних установ до приватних осіб; усі справи про торгову неспромож­ність; спори й позови за векселями на суму понад 500 крб.

279

Указом від 18 листопада 1836 р. в Устав торгового судочинства були внесені зміни, унаслідок чого комерційні суди були дещо реор­ганізовані. Так, Одеський комерційний суд став складатися з голо­ви, старшого члена, кандидатури яких надавалися міністром юстиції з чиновників і призначалися сенатом, та трьох членів, які обиралися від купецтва на 2 роки. Розширилася компетенція Одеського комер­ційного суду: йому підлягали справи як тих, хто постійно проживав у Одеському градоначальстві, так і тих, хто перебував тут тимчасово, крім того, і справи іногородніх торговців. Одеський комерційний суд вирішував остаточно, без апеляцій, усі позови вартістю до 5 тис. крб. До 1861 р. в Україні зберігалися вотчинні суди, які засуджували по­міщицьких селян за незначні злочини. Реформою управління дер­жавними селянами 1837-1841 рр. для суду над ними засновувалися волосні та сільські розправи. їх діяльність була детально регламен­тована як «Учреждением об управлении государственных имуществ в губерниях» ЗО квітня 1838 р., так і двома сільськими уставами — поліцейським і судовим 23 березня 1839 р. Сільська розправа скла­далася з голови, сільського старости (старшини) і двох засідателів (так званих добросовісних) за вибором сільського сходу; волосна — з голови, волосного старшини і двох засідателів за вибором волосного сходу. Склад суду зазвичай обирався за рекомендацією окружного начальника і в обов'язковому порядку затверджувався губернською палатою державного майна. Підсудність суду сільської розправи становили цивільні справи за позовом на суму до 5 крб, справи, які виникали з договорів сторін (до 15 крб), та дрібні кримінальні справи. Волосній розправі були підсудні цивільні справи з сумою позову до 15 крб і кримінальні, за якими покарання не перевищувало 3 крб штрафу, 7 діб арешту або покарання різками до ЗО ударів. Справи розглядалися на підставі місцевих звичаїв. У місцях компактного мешкання іноземних колоністів до 1864 р. діяли особливі національні суди, наприклад грецький у Маріуполі, а в місцях дислокації україн­ських козацьких військ — громадські суди, які керувалися звичаєвим правом. Наприклад, Задунайська Січ у межах Османської імперії (1775-1828), Чорноморське козацьке військо (1828-1856), де збері­галися свої організаційні, управлінські й судові структури.

Злочини, скоєні військовослужбовцями, підлягали військово-кри­мінальному суду відповідно до Військово-кримінального статуту 1839 р. Каторжани й особи, заслані на поселення в Сибір, підлягали юрисдикції особливого кримінального кодексу — «Своду учреждений и уставов содержащихся под стражей и о ссыльных» 1832 р. (переви­даний із доповненнями і змінами у 1842 р.). Для розгляду найнебез-печніших для імперії злочинів — державних, проти віри тощо — за ука­зом царя створювалися особливі верховні кримінальні суди, склад яких визначав також цар. Такий верховний кримінальний суд під контролем царя судив, зокрема, декабристів.

Діяли також різні відомчі суди — лісні й гірничі аудиторіати, ауди-торіати шляхів сполучення, суди духовної консисторії та Синод

280

(зокрема, розглядали кримінальні справи про вчинки, за які встанов­лювали лише церковне покаяння або відсилання у розпорядження духовного начальства) та ін.

Судові функції виконували не лише суди, а й представники місце­вої адміністрації і поліції. З дрібних кримінальних справ (дрібні кра­діжки до 20 крб, легкі побої, пияцтво тощо) судові функції здійснювали в невеликих містах — городничі, у великих — квартальні наглядачі, а в селах — станові пристави. До цього слід додати, що вироки й рішення, які виносилися судами, підлягали затвердженню представниками цар­ської адміністрації: генерал-губернаторами, губернаторами, міністром юстиції, а в деяких випадках Державною радою.

Отже, наприкінці першої половини XIX ст. судова система на українських землях, що входили до складу Російської імперії, стає органічною частиною загальноросійської судової системи з її харак­терними ознаками: становість, повна залежність від адміністрації, форма­лізм. Створюється громіздка судова система з численними інстанціями, у діяльності якої царювало свавілля.