§ 6. Польське законодавство в західноукраїнських землях

Серед збірників польського права, що мали чинність в українських землях, заслуговує на увагу Вислицький статут 1347 р. У першій части­ні статуту йдеться про мету його прийняття, а саме — усунення недолі­ків і помилок у судочинстві, а в другій частині містяться положення, що стосуються цивільного й кримінального права. З часом до статуту

135

ввійшли так звані преюдикати (судові рішення) та 20 додаткових зако­нодавчих розпоряджень. Статут має дуже багато норм, тотожних «Руській правді», що є свідченням того, що до прийняття Вислицького статуту в українських землях чинними були норми «Руської правди».

У Вислицькому статуті передусім врегульовувалися сімейно-шлюбні відносини, право спадщини, зобов'язання братів щодо неодру­жених сестер, організація опіки над неповнолітніми.

Іншою пам'яткою польського права був Вартський статут 1420-1423 рр., який поступово почав поширюватися на сусідні з Поль­щею землі Великого князівства Литовського. У цьому статуті також іс­нували норми, що стосувалися сімейно-шлюбного права, права спад­щини та права опіки. Разом із тим у статуті є декілька статей, що сто­суються речового права та відповідальності за його поширення, судо­вого мита та судової компетенції сільських старост.

Приймаючи зазначені статути, польські магнати і шляхта мали за мету полонізацію українських земель.

Протягом XVI ст. в Королівстві Польському було здійснено зібрання поодиноких статутів і законів в єдиний збірник. У 1505 р. було схвалено Збірник законів польських, а в 1532 р. — Новий збірник зако­нів польських, який було опубліковано в 1533 р. З другої половини XVI ст. польський сейм почав приймати закони, які стали називатися конституціями.

§ 7. Цивільне право. Право власності

У польському та в литовському праві поняття «власність» з'явило­ся досить рано, проте регулювання здійснювалося так, щоб забезпечи­ти привілеї і переваги вищих верств суспільства, що створювало пра­вову основу для експлуатації трудового населення. Так, у Польському королівстві з цією метою спочатку використовували термін «дідівщи­на», тобто володіння речами, одержаними в спадщину «від дідів». На­далі його витиснуло поняття «власність». У Статуті Великого князів­ства Литовського 1529 р., який закріплював права і привілеї шляхти як землевласницького стану, також існував спеціальний термін «влас­ність», хоча подеколи траплялося і таке поняття, як «отчина».

Одна з головних засад права полягала в закріпленні феодальної власності на землю, первинною формою якої було «феодальне держан­ня»: князь роздавав землю своїм васалам за умови несення ними служ­би, а основним обов'язком васала була його явка за першою вимогою господаря «конно, збройно й оружно». Феодали, які відмовлялися йти в похід, каралися конфіскацією маєтків.

Об'єкти власності були різними: маєток із залежними селянами, орні землі, ліси, сіножаті, озера, річки, продукти сільського господар­ства й ремісницького виробництва, будівлі тощо. Важливого значення при цьому набував поділ усіх речей на рухоме і нерухоме майно. До ос­таннього, згідно з польським правом, належало все, що було пов'язане із землею. За правом Великого князівства Литовського до нерухомого

136

майна зараховувалися маєтки, землі, будівлі, ліси тощо, а до рухомо­го — «інші всякі добра і пожитки».

І все ж головна увага приділялася правовому регулюванню фео­дальної земельної власності. Правовий режим земельних володінь був різноманітним. Розрізнялися, зокрема, королівські, великокнязівські, магнатські, шляхетські і церковні землі. Крім того, залежно від спосо­бу придбання, маєтки поділялися на декілька категорій: «отчини» або «дідини», тобто одержані в спадщину родові володіння; вислужені або одержані в користування («держання») на визначений час, наприклад «до живота», «до волі панської»; одержані внаслідок купівлі-продажу довічно («куплені»).

Право розпорядження цими категоріями маєтків було різним. Як­що власник купленого земельного володіння розпоряджався ним віль­но, то щодо маєтків, одержаних іншим шляхом, існували певні обме­ження.

Шляхетська земельна власність усіх видів — родова, вислужена або куплена вважалася недоторканною. Однак із цього правила були винятки. Великокнязівські піддані, котрі втекли «до землі ворожої», розглядались як державні злочинці, а тому «таковые каждый честь свою тратить, а имение его отчинное, и выслуженное, и купленное ни детям, а ни близким, а только на нас, господаря», тобто їхні маєтки пе­реходили до господаря. Діти злочинця втрачали право на нерухоме майно. Своє право володіти батьківськими землями втрачали дівчата, які вийшли заміж без згоди батька й матері або одружилися з інозем­цями. У таких випадках майно переходило «на близьких її».

Право володіння землею ґрунтувалося на «пожалуванні» господаря, яке підтверджувалося грамотою або давністю часу. Кожне земельне во­лодіння мало відповідати тому, що про нього записано у грамоті госпо­даря. Уряд Великого князівства Литовського суворо пильнував за цим. Наприклад, під час аграрної реформи Сигізмунда Августа здійснювала­ся перевірка прав на володіння землею. У випадку, коли держатель зем­лі не мав належних документів на право володіння нею, ця земля відпи­сувалася господарю. Однак цілком зрозуміло, що за період від аграрної реформи до прийняття І Литовського статуту з'явилися землевласники, право володіння землею в яких базувалося тільки на давності часу. Ста­тут 1529 р. гарантував шляхті недоторканність таких володінь, остаточ­но визначивши строк давності 10 років. Після 10 років будь-які позови визнавалися недійсними, і нерухоме майно залишалося в тієї особи, яка володіла землею протягом зазначеного часу.

Уже шляхетські привілеї 1413 і 1457 рр. дозволяли власникам не­рухомого майна розпоряджатися ним на свій розсуд. Литовський ста­тут 1529 р. зберіг за землевласниками право вільного розпорядження своїми землями, однак обмежив його щодо родового і вислуженого майна: «Водную моц мает именя своего третюю часть отдати, продати, даровати и в пожитки добровольные принести». Отже, власник мав право продавати, міняти, відчужувати, дарувати лише третину такого майна. Це право було підтверджено і в II Литовському статуті 1566 р.

137

Обмеження права розпорядження земельною власністю суперечи­ло як потребам господарського розвитку, так і шляхетським правам і привілеям. Цілком природно, що шляхта домагалася скасування цього обмеження. Згідно з рішенням Берестейського сейму 1566 р., кожний землевласник діставав право розпоряджатися своїм, батьківським, земським, материнським, вислуженим і купленим майном без жодних обмежень. Остаточно всі обмеження шляхетської земельної власності були скасовані III Литовським статутом 1588 р., за яким «усім станам шляхетського народу можна вільно тепер і в майбутньому маєтками своїми, вотчинами, материнськими, також і вислуженими у нас, госу­даря, і яким-небудь звичаєм і способом нажитими на вічність, розпо­ряджатися, згідно з потребою, бажанням і власним розсудом».

Певного поширення на початку XV ст. набуло так зване заставне землеволодіння. Воно означало, що землі передавалися кредитору як забезпечення боргу. Іншими словами, земля перетворювалася на заставу-володіння, бо кредитор мав можливість не тільки експлуату­вати заставну землю, а й передавати своє право іншим особам. Якщо через ЗО років земля не була викуплена із застави, то вона ставала власністю кредитора.

Литовський статут 1529 р. зобов'язував кожного землевласника відбувати військову повинність відповідно до земського рішення. Кож­ний шляхтич мусив з'явитися на війну особисто і, крім того, відправи­ти на війну відповідну кількість озброєних людей, залежно від розміру свого володіння. Така ж вимога містилась і в Литовському статуті 1588 р.: «Усякого звання духовні і светські, княжства, панята і врядники зем­ські, дворяни, земляни, шляхта хоругова, ті, хто має маєтки земські, у разі потреби, з нами і з нащадками нашими, або при гетьманах наших, по­винні будуть самі особисто війну служити і виправляти на військову службу». До того ж військова служба вимагалася з маєтків родових, ма­теринських, вислужених, куплених або іншим способом придбаних.

Право вимагало, щоб кожен землевласник особисто відбував вій­ськову службу. Однак передбачалася можливість неприбуття на служ­бу у зв'язку з хворобою. Шляхтич, який відмовлявся відбувати вій­ськову службу, утрачав право на володіння землею. «А хто, — записа­но в III Литовському статуті, — з тих підданих наших шляхти, лицарів всяких і всякого звання: власників земських маєтків на війні не слу­жив, або, коли приїхав к встановленому строку, не записався, а хоч би і записався... без дозвілу нашого або гетьмана переходить державі і нам, господарю».