§ 2. Джерела права

Найважливішим результатом Національно-визвольної війни укра­їнського народу 1648-1654 рр., яка супроводжувалася ще й глибокою соціальною революцією, було не лише створення незалежної демокра­тичної й соціальної Української держави, а й відновлення, як на те вка­зував сам гетьман Б. Хмельницький у 1649 р. на українсько-турецьких переговорах, «прав і свобод українців»³. Виникло та набуло подальшо­го розвитку суто українське право, поділене на галузі й інститути, яке ґрунутувалося на принципах гуманізму та демократизму. Започатку­валася й розвинулась українська юридична наука, що застосовувала високу юридичну техніку та зрозумілі народу юридичні поняття укра­їномовного походження.

¹ Кульчицький В. С, Бойко І. Й. Генезис та еволюція української конститу­ ції: Навч. посіб. - Л., 2007. - С. 6.

² Литвин В. М., Мордвіпцев В. М., Слісаренко А. Г. Історія України. — К.: Знання-Прес, 2002. - С 198.

³ Нариси з історії дипломатії України. — К.: Альтернатива, 2001. — С. 175.

⁴ Чехович В. Деякі проблеми питання юридичної історії України — Геть­ манщини // Про Українське право. Число І. — К., 2006. — С 150.

⁵ Бантыш-Каменский Д. История Малоросии. — К.: Час, 1993. — С. 148.

158

Характерною ознакою українського права середини ХУП-ХУШ ст. була його багатоджерельність. Джерела права були як суто українсько­го, так і зарубіжного походження, які застосовували у видозміненій формі з урахуванням української дійсності та потреб розвитку суспільства.

Серед найвизначніших джерел права України був звичай, особливість якого проявлялася в а) кількісному застосуванні його протягом тривало­го часу і б) тому, що в ньому концентрувалася загальна воля народу.

Норми звичаєвого права можуть бути чинними як в окремих ре­гіонах, так і на всій території країни; вони можуть тлумачити або до­повнювати закони, бути закріплені в законі. Як правило, чинність норм звичаєвого права забезпечується в тому разі, коли вони не супе­речать моралі, етиці, суспільному й державному устрою країни. У су­довому процесі використання норми звичаєвого права залежало від його учасників, які мали довести, що нею неодноразово послугува-лись і раніше.

В Україні найчастіше застосовували норми звичаєвого права на Запоріжжі, що обумовлювалося відсутністю гострого соціального кон­флікту серед козаків. Ними керувалися рядові козаки, курінні отама­ни, кошовий суд. Гарантами застосування норм звичаєвого права були високоавторитетні козаки літнього віку, тому в українських судах до­сліджуваного періоду панували такі принципи судочинства, як публіч­ність, рівність учасників судового процесу, справедливість, гуманізм тощо.

На нормах звичаєвого права ґрунтувалися порядок виборів і змі­щення сотенної й полкової адміністрації, порядок судочинства, набут­тя землі, користування лісами, купівля, продаж тощо. Так, у 1690 р. гетьман І. Мазепа в справі про вбивство монахів зазначав, що злочин­ців потрібно «полковим судом по праву Малоросійського краю обвик-лого судить і казнить»¹.

Поява незалежної Української держави сприяла поступовій «трансформації звичаєвого права окремих земель у суто національне, так зване загальне право². Воно постало у зв'язку з широким розвит­ком прав і свобод українців та із зміною їх соціальної, національної, культурної й правової свідомості, що відбулася після успішної війни за незалежність і соціальної революції.

Норми права, що народжуються в гущі народу і яких народ дотри­мується та реалізовує, становлять загальне право. Запорукою його іс­нування є а) наявність високого рівня правосвідомості народу і б) ма­сова реалізація цієї правосвідомості³. Норми загального права, що за­стосовувалися в українських судах, були ні чим іншим, як «здоровим глуздом» суддів.

¹ Дядиченко В. А. Норми суспільно-політичного устрою ЛІиобережної України кінця XVII - початку XVIII ст. - К., 1959. - С 314.

² Історія українського права. — К.: Олан, 2001. — С 40.

³ Там само. — С 50,

159

Застосування норм загального права чітко простежується в судо­вих рішеннях досліджуваної доби. Його норми були настільки доскона­лими й авторитетними, що вони завжди застосовувалися разом із нор­мами писаного права, а в багатьох випадках навіть були домінуючими.

Українське загальне право мало своїм джерелом норми козацького звичаєвого права та норми так званого копного права, які виникли й формувалися протягом багатьох століть а із середини XVII ст. набули характеру загальнонаціональних норм.

У Запорозькій Січі, наприклад, норми військово-адміністративної організації козацтва, правила ведення війни, діяльності судових уста­нов тощо ґрунтувалися на звичаєвому праві. Проте кошовий суд як ви­ща судова інстанція Січі приймав рішення, виходячи не лише з норм звичаєвого, а й загального права (здорового глузду). У його нормах містилися такі поняття, як «давність володіння», «право першості во­лодіння», «нерівний поділ», «стягнення» тощо.

Так зване копне право, яке було невід'ємною складовою загально­го права, виникло у сиву давнину. Його норми вироблялися протягом багатьох століть копними судами, які, на думку деяких дослідників, згадуються в «Руській правді» під назвою «копи»¹.

Копи, так само як і громада, в Україні були додержавним органом, які виникли й розвинулися після розпаду родового ладу. І копа, і гро­мада спочатку функціонували як органи самоврядування, а з часом трансформувалися в судовий орган. Вони були простим союзом насе­лення певної території, створеним для захисту й підтримки громад­ського миру. Такі об'єднання ґрунутувалися на спільності власності й господарювання, мови, культури, морально-етичних цінностей тощо. В них існувала взаємна відповідальність за життя і власність і взаємне зобов'язання правового захисту кожного члена громади і будь-якої як фізичної, так і юридичної особи (громади).

Громада в Україні ґрунтувалася на спільних соціально-економіч­них і культурно-побутових інтересах жителів села, мала свою терито­рію, органи самоврядування і була незалежною від держави, навіть пе­реживала зміну держав. Вона самостійно вирішувала власні проблеми, могла створювати власні органи, дозволяла або відмовляла в прийнятті нових членів, здійснювала охорону своєї території. їй належало право вимагати від своїх членів виконання певних обов'язків, зокрема, як майнових, так і особистих; вона здійснювала поліцейські функції й на­віть функції судового органу, а її юрисдикція поширювалася не лише на членів громади, а й на усіх, хто перебував на її території. Усі члени громади були пов'язані круговою порукою, тобто всі вони відповідали за поведінку один одного.

Громада була одним з інститутів держави і в окремих випадках ви­конувала державні функції. Держава могла делегувати певні функції громаді й у зв'язку з цим регламентувала її діяльність, установлювала її організаційні засади і брала під свій контроль законність її рішень. Це так звана делегована компетенція громади.

¹ Історія українського права. — К.: Олан, 2001. — С. 44.

160

Проте в Україні громада мала самостійну компетенцію, що виник­ла природно. Тому вона самостійно вирішувала всі внутрішні пробле­ми, здійснювала фінансове управління, приймала постанови, що були обов'язкові для виконання всіма її членами, і так брала участь у мате­ріальному законодавстві. Керуючись власними інтересами і власною правосвідомістю, громада творила норми, які з часом трансформува­лися в норми загального права.

Кілька громад об'єднувалися в так звану кону, або купу, яка функ­ціонувала завдяки спільним соціально-економічним інтересам, одна­ковим морально-етичним і культурно-побутовим засадам, а юридич­ною формою її спільності, як і громади, була кругова порука й колек­тивна відповідальність. Юрисдикція копи поширювалася на фізичних і юридичних осіб (громади). Усі члени копи мали захищати терито­ріальну безпеку, попереджувати злочини, видавати злочинців, достав­ляти їх до суду, карати, відшкодовувати збитки тощо. Кожен член копи був совістю свого дому, своєї сім'ї. Якщо на території копи скоювався злочин, а злочинець був невідомий, то потерпілий мав право скликати копу і господарі повинні були з'явитися й провести слідство.

Копні суди існували на всій території, де проживали етнічні укра­їнці. На копних судах розглядали справи, що стосувалися однієї або кількох громад, і ті, що порушували громадський спокій, тобто такі, що мали публічний характер, і справи окремих осіб, що мали приватний характер. Тому справи, що мали публічний характер, вирішувалися нормами копного кримінального права, а ті, що мали приватний харак­тер, — нормами копного цивільного права.

На копних судах розглядали також справи, що виникали між укра­їнцями й сусідніми народами — литовцями, поляками тощо. Такі копи збиралися на кордоні, зазвичай в урочищах, на пагорбах або вигонах. У документах, датованих XVI ст., у яких розмежовувалася територія Польщі й Литви, було зазначено десять коповищ: на Волині, у Берес­тейському й Бобринському повітах, у Київському воєводстві¹. У розді­лі XIV, артикулі 9, третьої редакції Литовського статуту, як і в перших двох редакціях, стверджується, що копи здавна існували в Україні, а тому санкціонувалось їх існування: «...де здавна копи були, там ма­ють бути і тепер». Відомо, що копи не скликалися ні в Литві, ні в Речі Посполитій, ні в Московській державі.

Учасниками копного суду могли бути всі мешканці копної терито­рії, незалежно від національності чи соціального стану. Участь у робо­ті копи була і правом, і обов'язком. Коли кого-небудь викликали на ко­пу, то він мав туди з'явитися. Якщо підозрюваний не з'являвся на кону тричі поспіль, то він визнавався винним, а тому мав відшкодувати збитки потерпілій стороні.

Найчастіше на копних судах розглядали злочини проти особи: убивство, скалічення, поранення; майнові злочини: крадіжку різних ре­чей, свавільне користування чужим майном або його привласнення, знищення майна; право власності й право володіння землею; спори

¹ Історія українського права. — К: Олан, 2001. - С 44.

11 - 850

161

стосовно розмежування землі; порушення договору оренди; право спад­щини тощо. Розглядаючи зазначені справи, копний суд керувався нор­мами як звичаєвого, так і загального прав. Чільне місце під час розгляду справ посідало «право справедливості». Учасники судового процесу, ке­руючись власним розумінням справедливості, застосовували до злочин­ців досить м'які види покарань порівняно із звичаєм і законом. Осіб, які скоїли злочин, брала під опіку громада, окремі особи й духовенство, які користувалися значним авторитетом серед населення і суддів¹.

Право справедливості було складовою частиною загального права, яке деякі дослідники ототожнюють з народним правом².

З юридичного погляду загальне право в Україні було фактом, який не можна обґрунтувати, та він цього й не потребує. Загальне право проявлялося у свідомості учасників копного суду і було притаманне його більшості. Загальне переконання могло суперечити думці окре­мих осіб, оскільки така думка є індивідуальною. Положення загального права вважалося правовим, коли воно проявлялося через вольову норму, що ґрунтувалася на справедливості й здоровому глузді. У ньому вияв­лялася воля громади або кількох громад, що збиралися на копу. Вира­жена в рішенні копи, така воля ставала домінуючою й перетворюва­лася на норму права.

Нормами загального права керувалися не лише копні, а й сотенні та полкові суди і генеральний суд України. Тобто загальне право було правом не окремих громад, а всієї Української держави.

Звичаєве та загальне права України досліджуваного періоду не спиралися на авторитет держави. Порушення їх норм не спричиняло застосування державою санкцій проти порушника, хоча соціальна сві­домість могла допускати відповідний примус з боку держави, адже норми звичаєвого й загального прав широко застосовувалися судами. Тобто судова практика підтверджувала чинність норм звичаєвого і за­гального прав, хоча і не надавала їм тієї обов'язковості, яка властива закону. Судова практика в народній уяві надала нормам звичаєвого і загального прав характеру загальної обов'язковості.

Важливим джерелом права України були нормативні акти, які вида­вав гетьман і генеральна військова канцелярія: універсали, декрети, ордери, листи та інструкції, а також міжнародні договори. Українська влада припинила чинність тих законів Речі Посполитої, які суперечили українському законодавству. Були скасовані «Статути наволоки», «Ор­динація Війська Запорозького» та всі королівські й сеймові конститу­ції³.

Зазвичай гетьманські універсали адресувалися певним верствам населення, фізичним і юридичним особам або всьому населенню краї-

¹ Слабченко М. Б. Опыты по исторіи права Малоросіи ХУІІ-ХУШ ст. — Одесса, 1911.-С 53.

² Черкаський І. Громадський (копний) суд на Україні-Русі ХУІ-ХУШ ст. // Праці комісії для виучування історії західноруського та українського права. — К, 1928. - Вип. 4. - С 504.

³ Історія українського права. — К.: Олан, 2001. — С 44.

162

ни. Конкретні питання суспільно-політичних відносин вирішувалися гетьманськими ордерами, а порядок діяльності судових органів, уста­новлення прав і обов'язків державних службовців, механізм реалізації рішень вищих органів влади — гетьманськими інструкціями.

Найважливіші справи в державі гетьман вирішував разом з усією генеральною старшиною (генеральний обозний, генеральні осавули, хорунжі тощо).

Унаслідок Національно-визвольної війни та соціальної революції 1648-1654 рр. в Україні було повністю знищено польське й шляхет­ське землеволодіння. Земля в Україні формально стала державною власністю. Право володіння землею належало сільським громадам і козакам. Козаки отримували землю у володіння відповідно до свого рангу і відбували за це військову службу. Селяни користувалися зем­лею подвірно: збори сільської громади, керуючись поняттям справед­ливості, один раз протягом сівозміни здійснювали перерозподіл ко­ристування землею відповідно до кількості членів двору. За користу­вання землею селяни платили податок.

У незалежній Українській державі селяни були особисто вільни­ми, могли займатися не лише сільськогосподарським виробництвом, а й різними промислами і торгівлею. Вони, як і решта верств україн­ського населення, мали право вільно переходити з одного стану в ін­ший, змінювати рід занять, місце проживання тощо. Усе зазначене сприяло виникненню умов для розвитку нових торгово-грошових ви­робничих відносин, відомих як буржуазні відносини.

Нові суспільні відносини сприяли швидким змінам у менталітеті українців, що впливало на розвиток права. В українських селян виро­билося негативне ставлення до швидкого і не зовсім чесного збагачен­ня, до появи великого землеволодіння, тому українська старшина з другої половини XVII ст. відмовилася набувати великі земельні воло­діння, боячись розправи з боку козаків і селян. Наприклад, коли цар Олексій Михайлович побажав виділити полковнику Павлу Тетері значні земельні угіддя у володіння, той у своїй чолобитній до царя просив надати землі в Білорусії, бо в Україні, коли стане відомо про та­кі земельні угіддя, їх «усіх відразу ж поб'ють»¹.

Відсутність в українському суспільстві в другій половині XVII — першій третині XVIII ст. різкого майнового розшарування сприяло встановленню принципу рівності всіх перед законом. Підтвердженням цьому можуть бути зміни, які були внесені до української редакції Ли­товського статуту 1588 р. У родовому архіві Стороженків (т. VI) міс­титься порівняльна таблиця статей Литовського статуту в українській редакції Пирятинських актів з тими самими статтями в редакції 1588 р.².

¹ Акты Юго-Западной России. — Т. II. — С. 764, 765.

² Артикулы изъ Литовского статута въ редакцій Пирятинскихъ актовъ параллельно съ таковыми же артикулами въ редакцій имданиія 1588 г. - Сто- роженки. Фамильный архив. — К.: Типография т-ва Г. Л. Фронцкевича, 1908. — Т. VI. - С. 784-789.

11*

163

В українській редакції Литовського статуту немає класового (ста­нового) поділу населення під час застосування покарань, тоді як у статтях Литовського статуту в редакції 1588 р. такий поділ є. Яскра­вим підтвердженням зазначеного може бути розділ XI, артикул 16 Ли­товського статуту¹:

В українській редакції У редакції 1588 р.

Якщо хто-небудь у гніві і в запалі Якщо хто-небудь навмисно в гні-

серця свого кого-небудь незвичайною ві і в запалі серця свого злого кого-не- зброєю вб'є, того необхідно четверту- будь вб'є ножем, то якщо він буде вати. шляхтичем і вбитий також може бути

Якщо хто-небудь навмисно в гні- шляхтичем, то винуватий має бути ві і злі вб'є кого-небудь ножем, то він четвертований. Якщо простолюдин має бути четвертований. вб'є шляхтича, то він має бути четвер-

тований. А якщо б шляхтич про­столюдина вбив, то він має втратити

руку-

Отже, якщо в Литовському статуті в редакції 1588 р. застосування покарання тісно пов'язане зі станом як злочинця, так і потерпілого, то в Литовському статуті в українській (Пирятинській) редакції такого зв'язку немає. Статті Литовського статуту в українській редакції закріплюють принцип рівності всіх перед законом.

У зв'язку з появою в Україні в другій половині XVIII ст. великого земельного володіння й прагненням української старшини перетвори­ти його на власність відбувається зміна джерел права. У другій трети­ні XVIII ст. в Україні перестають застосовувати норми звичаєвого і за­гального прав і норми Литовського статуту в українській редакції. Так, у 70-і роки XVIII ст. у суді розглядалася справа про захоплення меш­канцями слобід Кликівка й Матківка Робської волості земель графа Григорія Розумовського. Право володіння графа на землі обґрунтову­валося в суді посиланнями на Литовський статут 1588 р., зокрема на розділ І про право володіння (арт. 2), про иожалування та привілей шляхті на землю розділ III (арт. 5)².

Комісія, яка працювала з 1728 р. над створенням зводу законів «Права, за якими судиться малоросійський народ», використовувала Литовський статут уже в польській редакції 1588 р., оскільки він, за твердженням деяких дослідники», користувався в української старши­ни «більшою довірою»'*. Комісія зі складення зводу законів дослівно переклала статті Литовського статуту від 1588 р., осучаснивши лише

¹ Артикулы изъ Литовского статута т. редакцій Пирятинскихъ актовъ па­ раллельно съ таковыми же артикулами въ редакцій изданиія 1588 г. — Сторо- женки. Фамильный архив. — К.: Типография т-ва Г. Л. Фронцкевича, 1908. — Т. VI. - С. 786.

² Гуржій О. I. Право в українській козацькій державі. — К., 1994. — С. 21.

³ Теличенко И. Очерк кодификации малороссийского права до введения свода законов // Киевская старина. — Т. XXII. — Сентябрь, 1888 г. — С. 456.

164

деякі архаїзми. Застосування Литовського статуту в редакції 1588 р. можна пояснити тим, що українська старшина прагнула перетворити велике земельне володіння на власність з усіма шляхетними приві­леями.

У досліджуваний період в Україні застосовували також норми магдебурзького права. Комісія, яка працювала над складанням зводу законів, переклала «Порядок» Б. Троїцького з польської російською мовою. У «Порядку» польські правознавці вмістили норми магдебур­зького права (книга друга), вільно виклали Кароліну Карла V (книга третя), дали норми цивільного права (книга четверта) й подали в ско­роченому вигляді підручник з магдебурзького права (книга п'ята). Комісія також здійснила переклад з латинської російською мовою «Саксонського взірця».

В Україні магдебурзьке право було поширене в рукописних книгах польською мовою, яке в окремих випадках застосовували сотенні й полкові суди¹. Після того як в Україні царською Росією було знищено земські, гродські, полкові й сотенні суди, а також ратушні й магістрат­ські, відпала потреба і в нормах магдебурзького права.

Знищення наприкінці XVIII ст. Української держави і включення її території до складу Російської імперії мало велике негативне полі­тичне, соціальне та юридичне значення. У 1783 р. українське селян­ство було закріпачене, з'явилися кріпосники — вихідці з українського середовища. Проте окремі представники українського суспільства прагнули служити своєму народові, серед яких були й укладачі зводу законів «Права, за якими судиться малоросійський народ».

Зазначений звід законів уміщував норми звичаєвого й загального прав. їх норми у зводі проявлялися у вигляді видозмінених норм Ли­товського статуту. Якщо, наприклад, шляхтич уб'є простолюдина, то, згідно з нормами Литовського статуту 1588 р., він міг залишатися не­покараним, але в нормах «Прав, за якими судиться малоросійський на­род» закріплено рівність усіх перед законом: убивство будь-кого кара­ється смертною карою. Наприклад, якщо норми Литовського статуту звільняли вбивцю позашлюбної дитини від смертної кари, то, згідно із зводом законів, такий вбивця карався смертною карою. Така видозмі­на була здійснена під впливом норм, що містилися в українському за­гальному праві.

Якщо, відповідно до норм Литовського статуту (розд. 4, арт. 1), суддями могли бути лише особи шляхетного походження або ті, хто перебувають з ними у родинних стосунках і вміють писати та мають ценз осілості, то, згідно з «Правами, за якими судиться малоросійський народ» (розд. З, арт. 2, п. 1), суддями можуть бути обрані ті, хто корис­тується повагою, є заслуженими і порядними людьми, знають право, є грамотними і законнонародженими, дотримуються слова. Вони ма­ють бути віком від 25 до 70 років. На противагу Литовському статуту

¹ Права, по которымъ судится малоросійській народъ, изданныя иодъ ре­дакцією и съ приложешемъ изследованія профессора Л. Ф. Кистяковского. — К., 1889. - С. 996.

165

комісія, мабуть, під впливом російської реальності, поєднала в одних руках судові й адміністративні функції, передбачивши водночас мож­ливість оскаржити в апеляційному порядку рішення сільського суду до суду сотні, а рішення суду сотні — до полкового суду, а останньо­го — до генерального суду. Рішення генерального суду могли скасува­ти канцелярія, гетьманський уряд або сам гетьман.

Право земельної власності у зводі законів ґрунтувалося на «висо-комонарших жалуваних грамотах» і гетьманських універсалах¹, а норми, які закріпляли права шляхти, — на договірних статтях Б. Хмельниць­кого². У розділі IV (арт. З, п. 2) прав зазначено: «Кто имея на какие имения гетманские универсалы и по тем универсалам... приобретенные имения... бесспорно владеть, тот и наследник его таковыми имениями вечно и свободно владеть имеет».

Під впливом російського законодавства комісія під злочином про­ти держави мала на увазі злочин проти монарха й державну зраду. Во­на також внесла так зване «слово і дело государево», яким мали бути узаконені політичні доноси в Україні.

Потрібно звернути увагу на те, що укладачі прав штучно занизи­ли кількість запозичених норм з українських звичаєвого й загального прав, замаскувавши їх цитатами із «Саксонського взірця». Особливо помітним є вплив українських звичаєвого й загального прав у розді­лах V, VI і XXIX. Стосовно впливу німецького права, то він проявляв­ся лише в наданні нормам зводу законів абстрактного характеру. Зате українські звичаєве і загальне права укладачі зводу використовували для пояснень новотворів і доповнень матеріалу, запозиченого з чужо­земних джерел, для їх українізації. Можна стверджувати, що норми Литовського статуту й німецького права переносилися до «Прав, за якими судиться малоросійській народ» лише у виняткових випадках. Проте й вони були подібні до норм джерела лише за ідеєю, а за фор­мою і поданням були новотвором. Комісія давала всі дефініції в судо­вих рішеннях, а також творила на основі загального права, норми яко­го були зафіксовані в судових рішеннях, нові норми права, виконую­чи таким способом функції законотворця. У передмові до «Прав...» комісією було зазначено, що судді в разі певних прогалин у нормі, ма­ють керуватися справедливістю й здоровим глуздом (совістю). Згідно з розділом VII (арт. 4, п. 5) зводу, судді могли тлумачити закони, ке­руючись здоровим глуздом, совістю й справедливістю, тобто нормами загального права.

Нормами зводу законів (розд. VI, арт. З, п. 1) передбачалося обран­ня священика прихожанами. Відомо, що в Росії церква була підпоряд­кована імператорові, а священнослужителі прирівнювалися до служ­бовців. В Україні єпископів і архімандритів вибирали, і досить часто ними ставали колишні сотники й полковники.

¹ Права, по которымъ судится малоросійській народъ, изданный редакці­ єю и съ приложеніемь изследованія профессора А. Ф. Кистяковского. — К., 1889. - С 830.

² Там само. — С. 834.

166

Характеризуючи звід законів «Права, за якими судиться малоро­ сійській народ» загалом, потрібно зазначити, що в ньому було скон­ центровано передову українську правничу думку й застосовано досить досконалу юридичну техніку. /

Серед пам'яток права України чільне місце посідає праця Ф. Чуй-кевича «Суд і розправа в правах малоросійських». її джерелами були норми українських звичаєвого й загального прав, а також норми Ли­товського статуту та магдебурзького права. У зазначеній праці про­стежується також спроба автора використати і російське законодав­ство. У роботі було вміщено систематизовані правові норми, які засто­совувались як на Лівобережній, так і Правобережній Україні.

Оскільки земля в Україні була поділена між полками, сотнями й окремими власниками, то Ф. Чуйкевич обґрунтовує встановлення права власності на землю правом давності володіння.

Він подав норми права за окремими інститутами судочинства, по­діливши справи на 25 цивільних і 19 кримінальних¹. Це є свідченням досконалості тогочасної юридичної техніки України.

Пам'ятками права України другої половини XVIII ст. є також «Екстракт малоросійських прав» (1767) та «Екстракт з указів, інструк­цій та настанов» з поділом на дев'ятнадцять частин (1786).

«Екстракт малоросійських прав» містить матеріали, узяті з поль­ських королівських грамот і гетьманських універсалів, витяги із судо­вих рішень, що ґрунтувалися на загальному праві України, і з Литов­ських статутів і збірників магдебурзького права. Збірник складається з вступу та шістнадцяти розділів. Його укладачем є помічник писаря генерального суду О. Безбородько.

Доповненням і частковим переробленням «Екстракту малоросій­ських прав» є «Екстракт з указів, інструкцій та настанов». Новими в збірнику є розділи про апеляцію, добровільні компанійські полки, розкольників, які поселилися в Україні з великоросійських та інших людей.

З другої третини XVIII ст. в Україні простежується прагнення цар­ської влади Росії втручатися в діяльність судових органів з тим, щоб змінити порядок розгляду судових справ, подання апеляцій і накла­дання штрафів. У 1783 р. указом Катерини II відбулося юридичне за­кріпачення українських селян. Саме від цього часу в Україні набув чинності російський феодально-кріпосницький кодекс «Соборне уло­жения» від 1649 р. Проросіисько налаштована українська старшина домагалася закріплення права володіння землею й певних привілеїв, вона шукала засобів охорони своїх прав як «малоросійських вотчинни­ків», поступово усвідомлюючи своє становище як особливої верстви населення, як особливого стану. Тому прагнення певної частини укра­їнської старшини виробити суто українське право, яке суперечило ін­тересам значної кількості старшини, так само як і російському законо-давству, вирішило долю кодифікаційних робіт в Україні.

¹ Ткач А. А. Історія кодифікації дореволюційного права України. — К, 1968.-С 118.

167

Аналіз джерел права України другої половини ХУІІ-ХУШ ст. дає підстави зробити висновки, що норми звичаєвого й загального права і норми закону регулювали в Україні не лише суспільні відносини, а й відносини між окремими індивідуумами, надавали їм суб'єктивні права й накладали на них певні обов'язки. Вони не мали абсолютного зна­чення і змінювалися під впливом політико-економічних відносин і со­ціально-культурних умов життя. Вони різнилися між собою лише способом виникнення і застосування: норми закону виникали за волею законодавця, а норми звичаєвого і загального права були пов'язані не з виникненням, а із застосуванням і обов'язковою їх чинністю. Чинність норм означає, що люди дотримуються їх і керуються ними як правовими, такими, що дозволяють або забороняють виконувати певні дії. А чин­ність права означає його існування.