§ 4. Цивільне право

Цивільні правовідносини були одними з найпоширеніших на Га­лицькій та Волинській землях, адже з початку розселення тут слов'янських племен їхніми провідними галузями були ремісництво та торгівля.

На перших етапах розвитку торгівля була міновою, без грошових еквівалентів, але згодом і дуже швидко почали застосовуватися моне­ти з дорогоцінних металів сусідніх більш розвинутих держав.

Із самого зародження цивільних правовідносин вони були диспо­зитивними, а зміст та умови угод не залежали від майнового чи соціа­льного статусу сторін. Зародження, розвиток, поширення, особливості та зміст цивільно-правових інститутів мали звичаєвий характер, але починаючи з ХІ-ХІІ ст. поступово стали зазнавати міжнародного впливу: із заходу та півночі — римського та германського європейсько­го права, а зі сходу та півночі — візантійського.

Оформлення договорів на перших етапах було тільки в усній фор­мі. Якщо предмет договору мав значну цінність, договір укладався публічно, при свідках та із застосуванням символічних обрядів, наприклад, продавець передавав покупцю символічний елемент пред­мету договору — колосся при купівлі земельної ділянки, двері чи клю­чі — при купівлі будинку. Така символічна обрядовість надавала дого­вору додаткового захисту, адже свідки могли тепер свідчити не тільки щодо факту наявності договору між сторонами, а й щодо його змісту.

Надалі з розвитком товарно-грошових відносин форми укладання договорів стали різноманітніші: дрібні цивільно-правові угоди про­довжували укладати в усній формі; для більш значних застосовували просту письмову або присутність мінімум двох свідків і застосування символічної обрядовості. Поширення на землях Галичини та Волині

¹ Полное собрание русских летописей. — М.: Языки русской культуры, 1998. — Т. 2. Ипатьевская летопись. — С. 656.

² Заруба В. М. Держава і право Київської та Галицько-Волинської Русі (кі­ нець VIII — початок XIV ст.). — К.: Істина, 2007. — С. 44.

78

християнства створює додаткову форму посвідчення договорів — письмову державно-зареєстровану. Церква та її служителі могли ви­ступати при посвідченні цивільно-правових договорів у ролі своєрід­ного нотаріуса: священик, який був присутній при укладанні договору, занотовував усю процедуру укладання, підтверджував письмовий договір своїм підписом, а потім записував свою участь в укладанні до­говору в церковних книгах, що зберігалися в архівах єпархії або в мо­настирях. Звичайно, така процедура додатково оплачувалася, отже, застосовували її або у випадках великої вартості договору, або серед вищих прошарків суспільства.

Об'єкти цивільного права поділялися на рухомі та нерухомі. Рухо­мі об'єкти перебували у відкритому цивільному обігу. Нерухомість — будівлі та споруди — знаходилися у власності приватних осіб, а зе­мельні ділянки могли бути у приватній та комунальній (громадській) власності. При здійсненні цивільно-правових угод чітко розподілялося право власності та право володіння.

Землі, на яких проживали сільські громади, поділялися на три типи: перші, на яких будувалися споруди та велося присадибне господарство, належали родині на праві приватної колективної- власності, розпоряд­жатися якою міг голова, а користуватися — усі члени родини; другі, які постійно перебували у відкритому необмеженому користуванні всієї сільської громади, — ліси для полювання та збору дарів природи, пасо­виська, річки та озера; треті — сільськогосподарські ділянки громади, які за жеребом кожного року оброблялися новими родинами.

У містах земельні ділянки під будівництво та для присадибного господарства перебували в приватній власності міщан. Комунальною власністю вважалися місця громадського користування: площі, база­ри, вулиці, оборонні споруди, релігійні установи тощо.

З поширенням і підсиленням князівської влади з'являється новий вид об'єктів — феодальні землеволодіння, які протягом усього існуван­ня Галичини та Волині були тут мало поширені. Особливістю таких землеволодінь було розпорошення змісту права власності: володіння перебувало у васала, користування — у сільської громади, а розпо­рядження — у сюзерена. У статусі феодальних землеволодінь найчас­тіше перебували церковні землі та землі, які князь надавав своїм дружинникам за військову службу.

Власність зобов'язувала — власник або користувач мав відшкодо­вувати шкоду, завдану його власністю навіть без прямої вини зі свого боку. При наявності умислу в завданні шкоди до цивільно-правового відшкодування могли додаватися й міри кримінального примусу.

Цивільно-правова відповідальність могла наступати через пору­шення договору або вчинення делікту — позадоговірного правопору­шення з нанесенням шкоди та існувала, як правило, у вигляді уроків. Уроки призначалися, виходячи з нанесеної шкоди, обставин правопо­рушення й реальних майнових можливостей дебітора. Інколи на свій розсуд, а інколи через домовленість із кредитором урок можна було виконати в грошовій формі або в натурі — повернувши таку саму річ

79

або полагодивши пошкоджену, чи відпрацювати протягом деякого часу на користь кредитора¹.

Застосування таких інститутів, як порука, завдаток, гарантія та застава забезпечували ці зобов'язання.

Уже до XII ст. на Галицьких і Волинських землях були відомі майже всі види договорів: купівля-продаж, міна, дарування, позика, оренда, схов, виконання послуг, перевезення вантажу.