§ 8. Зобов'язальні відносини

В умовах феодального суспільства зобов'язальні відносини не дістали значного поширення. Проте в галузі зобов'язального права по­мітно вирізнявся такий його елемент, як договори. Незважаючи на те, що всі вони укладались у письмовій формі, іноді ще вимагалася реєс­трація їх у суді або укладання в присутності свідків. І все ж польське й

138

литовське право знали різні види договорів. Спочатку в умовах нату­рального господарства найчастіше застосовувалися договір міни і до­говір дарування. З розвитком обміну й грошових відносин набуває по­ширення договір купівлі-продажу, насамперед рухомого майна, а по­тім і нерухомого. Статути Великого князівства Литовського дозволя­ли «усім станам шляхетського народу вільно розпоряджатися маєтка­ми, щоб на свій розсуд їх віддавати, продавати, дарувати, поміняти і на церкву записати, за борги передати і в заставу віддати».

Акти купівлі-продажу із символічних, властивих періоду Київ­ської Русі, переходять у формальні, за вимогами Литовського статуту. У ньому зазначалося, що коли такі договори укладаються не за правилами, що записані в Литовському статуті, то вони вважаються «нікчемни­ми» — таку річ покупець не отримує. Заборонявся сам продаж у нево­лю, як особистий, так і своїх дітей та жінки. Разом із договором купів­лі-продажу діяв і широко застосовувався найстаріший договір обміну.

Інститут позики зазнав деяких змін попередньої доби права, пере­стали застосовувати складні нарахування процентів. Заборонялося накладати проценти на проценти. З'явилася вимога законодавця оформляти позику понад 10 кіп грошей писаним документом під загро­зою втратити ці гроші: (1 копа = 60 снопів). У різних місцевостях копа була різна. На Поліссі була більша вартість. Борги й позики майна понад 200 кіп грошей бралися державою під контроль і записувалися в окремі книги державними урядовцями. Щоб не було підставних злов­живань, ставилися печатки і від сторін вимагалася присяга. Ці книги слугували як одне з джерел доказів при розгляді судових справ. На ви­падок смерті кредитора боржник повинен був повернути позику. У ви­падку наявності кількох боргових записів на одну річ кредитор біль­шої суми одержував собі річ з умовою сплати іншим кредиторам того, що залишиться.

Договір особистого найму не веде до рабства, принаймні зберігаєть­ся свобода найманого. Домінує норма Литовського статуту, за яким вільна людина не може бути видана у вічну неволю, не тільки за борги, а й навіть і за скоєний злочин. Вічна неволя замінюється «вислугову-ванням» на суму 1 рубль за кожен рік чоловікові, а за жінку — «копу грошей». У цю добу, особливо в містах, широко застосовувалася форма найму майна. Об'єктом майнового найму стають приміщення, будинки, млини та ін. Селяни, як погожі, так і непогожі, позбавлялися права за Литовським статутом віддавати свою землю в найм без дозволу госпо­даря навіть на одне літо. У найм могли передавати й отримувати не тільки фізичне майно, а й посади, наприклад посади корчмаря, лісника та ін. При цьому передавалися ті переваги, які ці посади мали.

Договори поклажі, дарування, поруки характерні тим, що вони без­оплатні. Усі вони належали до облігаційного права.

Закон визначав форму й порядок укладання угод, установлював строки позовної давності (5 або 10 років), умови припинення зо­бов'язань. До того ж багато питань вирішувалося тут на основі норм звичаєвого права.

139

Усі угоди сторони повинні були укладати, як правило, у присут­ності свідків і з виконанням деяких символічних дій та обрядів. Було заведено, щоб контрагенти перебивали руки, часто виставлявся мого­рич (частування). Усе це робилося на підтвердження і закріплення до­говору.

Гарантія виконання зобов'язання забезпечувалася різними засоба­ми. У деяких випадках договір скріпляли присягою. Використовувала­ся також застава. Причому як застава могли передаватися землі, одер­жані на умовах служби, а також посади. Якщо хтось віддавав у заставу на певний строк рухоме майно, а після закінчення строку не мав змоги його викупити, тоді той, хто отримав майно в заставу, міг довічно ним користуватися.

Значного поширення в ХІУ-ХУ ст. набуло поручництво. Треба мати на увазі, що відповідальність поручителя була допоміжною, тоб­то наставала в тому разі, коли боржник був неплатоспроможним.

У деяких випадках право вимагало дотримуватися письмової фор­ми договору. Така форма була обов'язковою, наприклад, для договору позики на загальну суму понад «десять коп грошей». Коли ж договір позики на більшу суму не був письмово оформлений, боржник, за Ли­товським статутом 1588 р., мав право сплатити кредиторові «тільки де­сять коп грошей, коли присягне той, хто стягує борг».

Ще суворіші вимоги передбачав закон для угод щодо землі. У разі продажу або дарування батьківських, материнських, вислужних, куп­лених та іншим способом придбаних маєтків той, хто їх продає або да­рує, мусив скласти запис, скріпивши його своєю печаткою і поставив­ши підпис, та ще й треба було запросити трьох-чотирьох свідків шля­хетського походження зі своїми печатками. Потім цей запис заносили до книги замкового суду. Під час сесії земського суду цей запис пере­носився «з книг замкових до книг земських». Такий самий запис вима­гали, коли власник віддавав у заставу маєток, людей, землі або позичав на певний строк якусь суму грошей.