§ 11. Законодавчі акти Речі Посполитої

Шляхетська Річ Посполита (республіка), що була утворена в 1569 р., являла собою різновид станової монархії, на чолі з монархом. У здійсненні державної влади брала участь шляхта, яка головувала над іншими станами і монополізувала, за деяким винятком, право заміщен­ня вищих духовних звань. Своєрідність форми тодішньої польської

10"

147

державності полягала в тому, що еволюція станової монархії призвела до утвердження шляхетської республіки з виборним монархом на чолі. У багатьох країнах Європи розвиток ранньокапіталістичної держави створив передумови виникнення абсолютної монархи, загалом пози­тивно посприявши розвитку буржуазії й послаблюючи політичне ста­новище феодальної аристократії. У Польській шляхетській республіці співвідношення суспільних сил і політичний лад розвивались у напря­мі закостеніння феодальних відносин. У результаті замість посилення влади монарха відбувалася поступова ерозія цієї влади, тому що були відсутні суспільні сили, на які могла б спертись монархія. Такою си­лою не були міста, які не змогли ні об'єднатись, ні створити такого цен­тра, яким для Англії був Лондон. Після закінчення Тринадцятирічної війни (1466) також була відсутня і зовнішня загроза, яка могла б зму­сити шляхту попіклуватися про утримання постійної армії й передати королю обов'язки, пов'язані з обороною країни. У такій ситуації шлях­та бачила в монархії передусім конкурента по експлуатації селян, який через те, що був обкладений податками, забирав частину її доходів. Спочатку разом із монархом владу здійснювали як магнати, так і се­редня шляхта, а в ХУІІ-ХУШ ст. уже тільки «верхівка» магнатства, яка підкорила собі частину шляхти, а іншу відсторонила від здійснення влади.

Епоха шляхетської Речі Посполитої, охоплюючи майже три з по­ловиною століття, не була однорідною. Виключаючи останній період формування конституційної монархії, протягом усього панування шляхетської Речі Посполитої визначають два основних періоди: а) шляхетська демократія і б) магнатська олігархія. В епоху шляхет­ської Речі Посполитої звичаєве право продовжувало відігравати важ­ливу роль у сфері приватних правових відносин. Однак уже в цю епоху на перше місце виходить писане право, установлене владою. Головним джерелом права наприкінці XVI ст. стали норми, схвалені сеймом, які називались, як уже було згадано, конституцією. Розрізняли консти­туції вічні, дія яких не була обмежена часом, і конституції тимчасові, які мали діяти протягом визначеного встановленого строку. Основні норми державного ладу вважалися незмінними. Насамперед це були Генріхові статті (1573), об'єднані після елекції 1632 р. в один правовий акт з пактами — конвентами. Вони були зараховані до кардинальних (основних) правових норм шляхетської Речі Посполитої. Наприкінці XVI ст. утвердився принцип про те, що постанови сеймів приймалися як одне ціле. Конституції видавалися від імені короля. Сеймові кон­ституції створювались і видавались польською мовою, розсилались в окремі землі, що являлось формою їхньої публікації. У другій поло­вині XVII ст. часті зриви сеймів призвели до застою в законодавстві. Нарівні із сеймовими конституціями король видавав едикти, військові артикули, ординації (гірські та ін.).

У 1638 р. Вальним сеймом Речі Посполитої була прийнята важлива для українського козацтва постанова «Ординація Війська Запорозько­го реєстрового, яке знаходиться на службі Речі Посполитої». Цей доку-

148

мент підбив підсумок майже 45-річної боротьби українського народу за своє економічне, політичне, національне та релігійне визволення від польської залежності. Влада прийняла цей документ, який ліквідував на вічні часи всі пільги, прибутки козаків, право на козацький суд, ви­бір старшини. На королівській службі залишилося лише б тисяч реєс­трових козаків. Усі виключені з реєстру мали стати кріпаками. Замість старшого на чолі реєстрових козаків був поставлений старший комісар, який призначався королем і підлягав безпосередньо коронному гетьману. Він вибирався обов'язково з осіб шляхетського стану, які мали досвід у військовій справі, приносив присягу, яка була приведена в «Ординації...». На старшого комісара покладався обов'язок керувати всім козацьким військом, попереджувати бунти, надавати правосуддя скривдженим, з'являтися з військом на вимогу уряду Речі Посполитої. Посади полковників і осавулів також заміщали тільки шляхтичі. Щодо сотни­ків і отаманів, то «Ординація...» дозволяла обирати їх із козаків. Для всіх козацьких посадових осіб неодмінною вимогою було поставлено наявність досвіду у військовій справі та вірність Польській державі.

Скорочений текст «Ординації...» був таким: «Через те, що єдиним нашим бажанням у справі управління державами є знайти такі спосо­би, з яких наші вірнопіддані завжди переконувалися б у нашій коро­лівській ласці, але оскільки козацька сваволя так розгнуздалася, що для приборкання її довелося рушити наші війська й битися з козаками, і з благословення Бога як володаря всіх воєн розгромити й уразити їх, відвернувши цим страшну небезпеку від Речі Посполитої, — тому на вічні часи позбавляємо козаків старшинства, усяких старовинних су­дових установ, права, доходів і інших відзнак, набутих ними за рівні послуги від наших предків і тепер унаслідок заколотів утрачених, і ба­жаємо тих, кого в живих зберегло воєнне щастя, мати в стані простого народу, оберненого в хлопів.

Реєстровим же козакам, число яких Річ Посполита визначила на своїй службі тільки 6 тисяч, які змирилися перед нами і Річчю Поспо­литою, ми встановлюємо таку військову організацію, згідно з постано­вою цього сейму.

На місце старшого, який більше не буде (вибиратись) з-посеред козаків, ми будемо ставити старшого комісара, від сейму до сейму, за рекомендацією гетьманів, людину, яка була б народжена в шляхет­ському стані, у лицарській справі досвідчена, підтримувала б у війську лад, запобігала б усяким бунтам, була б справедлива до вбогих людей і за розпорядженням гетьмана приходила б у той час і на призначене місце, де потребуватиме Річ Посполита...

Цьому комісарові мусять коритися осавули, полковники, сотники, як і все військо. Усі вони, також полковники з комісаром, мусять зале­жати від гетьмана, більше того: і осавулами мусять бути шляхтичі, до­свідчені в лицарському ремеслі, випробуваної доблесті й віри. Сотники й отамани можуть обиратися із самих козаків, добре заслужених перед нами, і Річчю Посполитою, і людей лицарських. Ризиденція комісара мусить бути в Трахтемирові, як у центральному пункті. Полковники му-

149

сять перебувати кожний при своєму полку, причому не відлучатися зі своїх місць, хіба на законній підставі і то з відома коронного гетьмана.

Полки зі своїми полковниками повинні ходити по черзі на Запо­ріжжя для охорони тих місць, щоб перешкодити татарським переходам через Дніпро. Треба невпинно стежити, щоб козацька вольниця не хо­валася по островах і звідти не чинила б походів на море. Разом із тим жоден козак не повинен наважуватися ходити на Запоріжжя без паспорта комісара; спійманий комендантом козацьким, він полягає смертній карі.

При виході українського війська в поле повинен також одночасно виходити і комісар з двома полками за межі волості, особливо коли не­має виняткової небезпеки, і там розташувавшись коло Чорного шляху, чинити опір татарським роз'їздам. У разі великої небезпеки він мусить з'єднати все військо і піти з ним туди, куди направить його гетьман­ський наказ...

Призначаємо також іменем нашим і Речі Посполитої комісарів для визначення осілості козаків, якою повинні користуватися козаки на вічні часи для того, щоб не було щорічних приписок на шкоду Речі Посполитій і зменшення доходів з наших маєтків.

Козаки реєстрові ніким не повинні бути обтяжені як щодо земель, так і особисто. Наші міщани, згідно із старовинними правами й забо­ронами, не повинні ні самі вступати в козаки, ні втягати в це своїх си­нів, ні навіть віддавати заміж за козаків своїх дочок під страхом кари з конфіскацією майна.

Попереджаємо і про те, щоб козаки в далеких українських місцевос­тях (крім Черкас, Чигирина, Корсуня, де для безпеки поганих повинні проживати) і в інших містах на самій Україні не проживали, щоб, жи­вучи там разом, вони не мали ніякого приводу до зборищ і бунтів.

Призначаємо також комісарів сейму для того, щоб вони придиви­лися до трахтемирівських земель і щоб землі, силою відібрані козака­ми, були повернуті старим володільцям».

Прийняття «Ординації Війська Запорозького...» 1638 р. викликало велике незадоволення серед усього українського козацтва, стихійні на­родні виступи. Принижене становище козаків не відповідало їхнім заслугам перед Річчю Посполитою і було однією з причин Народно-визвольної війни 1648-1657 рр.

Запитання для самоконтролю

1. Правове становище українських земель у складі Литовсько-Руської держави.

2. Юридичне оформлення правового становища окремих станів населення.

3. Державне право Великого князівства Литовського.

4. Джерела литовсько-руського права.

5. Систематизація литовсько-руського права другої половини XV- XVI ст.

6. Судебник Казимира IV 1468 р. — перший кримінальний кодекс на території України.

150

7. Статути Великого князівства Литовського 1529, 1566 і 1588 рр. та їх застосування на українських землях.

8. «Устав на волоки...» 1557 р. — збірник земельної реформи Литовсько-Руської держави.

9. Основні риси литовсько-руського цивільного, кримінального, сімей­но-шлюбного, спадкового та інших галузей права.

10. Судоустрій і судовий процес за звичаєвим правом і литовсько-русь­ким законодавством.

Рекомендована література

1. Акты, относящиеся к истории Западной России, собранные и издан­ные Археологической комиссией. — СПб., 1846. — Т. 1.

2. Архив Юго-Западной России, издаваемый Временной комиссией для разбора актов, учрежденной при Киевском, Подольском и Волынском генерал-губернаторе. — К., 1859. — Т. 1-2.

3. Гудавичус Э. История Литвы с древних времен до 1565 года — М., 2005. - Т. 1.

1. Енциклопедія українознавства. Загальна частина. — К., 1995. — Т. 2.

4. Законодательные акты Великого княжества Литовского XV-XVI вв. / Под. к печати И. И. Яковкиным. — Л., 1936.

2. Історія українського права / За заг. ред. О. О. Шевченка. — К., 2001.

5. Лащенко Р. Лекції з історії українського права. Литовсько-руська до­ба. - Прага, 1926.

6. Любавский М. П. Очерк истории Литовско-Русского государства до Люблинской унии включительно. — М., 1910.

7. Старостина И. П. Судебник Казимира 1468 г. // Древнейшие госу­дарства на территории СССР. — М., 1990.

10. Статути Великого князівства Литовського: У 3-х т. / За ред. С. Ківа-лова, П. Музиченка, А. Палькова. — Одеса, 2002-2004.

11. Суд і судочинство на українських землях у ХІУ-ХУІ ст. / За заг. ред. П. Музиченка. — Одеса, 2000.

12. Чубатий М. Огляд історії українського права. — К., 1994.

151

Розділ V

ПРАВО УКРАЇНИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХУІІ-ХУІП ст.