Запитання для самоконтролю

1. Які існують першоджерела інформації про розвиток держави і права на Волинській і Галицькій землях?

2. Дайте характеристику формам (джерелам) права, поширеним у Гали­чині та на Волині з VII по XIV ст.

3. У чому полягають геополітичні особливості Галицької та Волинської земель?

4. Якою була система управління в племенах дулібів і білих хорватів?

5. Як змінилася система управління Галичини та Волині після їх приєд­нання до Русі?

6. У чому були переваги та недоліки для різних прошарків населення при­єднання Галичини та Волині до централізованої Київської держави?

7. У чому полягали відмінності ролі віча і боярської ради Галичини та Волині?

8. Чим відрізнявся правовий статус князя у Галичині та па Волині?

85

9. Чому на землях Галичини та Волині відбувалася рецепція церковного права?

10. Якою була юрисдикція церковного суду?

11. Які форми укладання шлюбу існували в Галичині та на Волині, як во­ни змінилися у зв'язку з поширенням християнства?

12. Назвіть особливості шлюбного договору.

13. Як змінилося кримінальне право з посиленням князівської влади на галицько-волинських землях?

14. Які цивільно-правові угоди були поширені на Галичині й Волині?

Рекомендована література

1. Владимирский-Буданов М. Ф. Обзор исторіи русскаго права.

2. Греков Б. Д. Киевская Русь.

3. Грушевський М. Історія України-Руси.

4. Єрмолаєв В. М. Вищі представницькі органи влади в Україні (істори-ко-правове дослідження).

5. Заруба В. М. Держава і право Київської та Галицько-Волинської Русі (кінець VIII — початок XIV ст.).

6. Зимин А. А. Правда Русская.

7. Ключевский В. Содействіе Церкви успехамъ русскаго гражданскаго права и порядка // Прибавленія къ изданію твореній святыхъ отцевъ въ русскомъ переводе.

8. Котляр Н. Ф. Древнерусская государственность.

9. Котляр М. Ф. Воєнне мистецтво Давньої Русі.

10. Литвин В. М., Мордвінцев В. М., Слюсаренко А. Г. Історія України.

10. Мавродин В. В. Возникновение феодальных отношений у восточных славян. Древнерусское государство — Киевская Русь.

10. Мавродин В. В. Народные восстания в Древней Руси.

11. Максимейко Н. А. Опытъ критическаго изследованія Русской Правды.

12. Моця О. П. Південна «Руська земля».

13. Пашуто В. Т. Внешняя политика Древней Руси.

10. Пашуто В. Т., Флоря Б. Н., Хорошкевич А. Л. Древнерусское наследие и исторические судьбы восточного славянства.

11. Повість врем'яиих літ. Літопис (за Іпатіївським списком) / Пер. В. В. Яременка. — К.: Рад. письменник.

10. Полное собрание русских летописей. — Т. 2. Ипатьевская летопись.

11. Рыбаков Б. А. Киевская Русь и русские княжества ХП-ХШ вв.

12. Щапов Я. Н. Государство и церковь Древней Руси.

13. Ясинский М. Н. Лекции по внешней исторіи русскаго права.

86

Розділ IV

УКРАЇНСЬКЕ ПРАВО ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XIV - СЕРЕДИНИ XVII ст.

§ 1. Історіографія

Період другої половини XIV — середини XVII ст. в історії україн­ського права — це доба польсько-литовського панування в правовій сфері України, що характеризувалася деякими специфічними особли­востями. По-перше, на початку XIV ст. Польща і Литва (щоправда, різ­ною мірою) зберігали тут нормативне регулювання, засноване на дав­ньоруському праві. По-друге, протягом усього періоду зближення обох держав, який тривав майже двісті років, кожна з них здійснювала законодавчі запровадження в українських землях згідно зі своїми дер­жавно-правовими вимогами. По-третє, навіть після об'єднання Польщі й Литви в одну державу — Річ Посполиту — своєрідність литовсько-руського права зберігалася на українських землях, які раніше входили до Великого князівства Литовського, а в Галичині продовжувало діяти суто польське законодавство та українське звичаєве право.

Тривалий час історія Великого князівства Литовського, Королівства Польського та Речі Посполитої (економічний розвиток, суспільний устрій, державний лад, право) залишалася поза дослідженням. Тільки на початку XIX ст. науковці звернули увагу на історико-правове минуле цих держав.

До другої половини XIX ст. центром дослідження литовсько-руської та польської культур залишалися м. Вільно та м. Варшава, що притя­гували до себе тогочасні інтелігентські шляхетські кола. Це пояснюва­лося тим, що в столиці колишнього Великого князівства Литовського знаходився університет, заснований російським урядом. Якщо для польських ідеологів Велике князівство Литовське разом з Білорусією та Україною було тільки частиною польської території, яка рано чи пізно повинна відійти до складу відродженої Речі Посполитої, то для російського уряду Україна, Білорусія і Литва становили тільки Захід­ну або Південно-Західну Русь, мало чим відмінну від Русі Великоро­сійської. Загальнопольський погляд на те, що Велике князівство Литовське і Польща становили єдиний народ, який сформувався в XIV ст. під час укладання ще першої унії Литви з Польщею, був зміне­ний литовським істориком Т. Нарбутом, який визначив, що Велике князівство Литовське до 1569 р. було самостійною і незалежною дер­жавою. Вчений убачав сутність історії в розвитку держави і в змінах організації влади. За висловом В. Пічети, «головний здобуток Т. Нар-бута в тому, що він виокремив історію Великого князівства Литов­ського в цілком самостійну наукову дисципліну».

Із закриттям Віленського університету центром вивчення історії Великого князівства Литовського і пов'язаних з ним історії україн-

87

ського й білоруського народів став Київський університет. Київська школа істориків, починаючи з М. Костомарова, дотримувалася зовсім інших поглядів на сутність історичного процесу, порівняно з історико-юридичною школою, представленою іменами С. Соловйова і К. Каве-ріна. Якщо для історико-юридичної школи сутність історичного процесу полягає в розвитку держави, то для М. Костомарова сама сутність історичного процесу — це життя і діяльність народу як голов­ного діяча історії. Київська школа істориків спрямувала свою увагу на вивчення історії українського й білоруського народів як таких, що проявили значну самостійність у розвитку національної культури. Проте необхідно зазначити, що перші київські історики були швидше романтиками минулого українського народу, ніж його дослідниками, і тому їхні праці викликають у дечому багато заперечень. Разом з істо-риками-романтиками з часом у Києві з'явилися такі вчені, як М. Мак­симович, який визнавав у минулому самостійне існування історич­ного життя великоруського, українського й білоруського народів. Наукова школа, створена М. Максимовичем, мала подальший розви­ток. Київські вчені видавали різні історичні документи й були голов­ними діячами Київської археографічної комісії, і в той же час вони започаткували наукове вивчення історії українського народу. З часом Київську школу очолив В. Антонович, дійсний засновник нової укра­їнської історіографії, який, створивши свою історичну школу, зробив дуже багато для вивчення минулого як Великого князівства Литов­ського, так і українського народу. Для В. Антоновича Велике князівство Литовське було самостійним державно-правовим організмом, який підлягав значним змінам у сфері культури й суспільно-правових відносин під впливом польської культури, що мала не позитивне, а не­гативне значення. Так уперше в історіографії була висловлена думка, протилежна польським ученим, про негативний вилив польської культури на долю Великого князівства Литовського й на історію українського народу. Одночасно в Київському університеті створи­лася історична школа з вивчення права України і Білорусії, пов'язана з прізвищами М. Владимирського-Буданова та його учнів — М. Макси-мейка, І. Малиновського і М. Демченка. Результати історико-юри-дичних досліджень, розпочаті Київською школою істориків-правників, були вельми значними й виявляли багато неясних сторін литовсько-руського права. Що стосується російської школи істориків-юристів, то представники ісгориконравових знань у Петербурзі й у Москві майже не цікавилися питаннями, пов'язаними з історичною долею Великого князівства Литовського, а якщо й цікавились, то лише, чи була вона пов'язана з історією Московської держави. Прикладом таких дослід­жень може слугувати виступ М. Устрямова, опублікований в 1839 р. «Исследование вопроса, какое место в русской истории должно зани­мать Великое княжество Литовское». Єдиним винятком можна вва­жати роботу О. Турчиновича «Обозрение истории Беларуссии с древ­нейших времен», у якій були порушені виключно питання зовнішньої історії.

88

У 90-х роках XIX ст. намічається новий етап у розробці історико-юридичних знань, що стосується Литовсько-Руської держави та Польщі. З того часу були створені класичні роботи, написані на осно­ві Литовської метрики. Основоположниками цього руху став профе­сор Московського університету М. Любавський, який видав друком дві відомі роботи з історії литовсько-руського права. Пізніше вчені продовжили роботу М. Любавського, розробивши ряд нових теорій із всесвітньої історії та з історії держави і права Великого князівства Литовського. Це професор М. Максимейко, І. Малиновський, І. Лап-по, М. Довнар-Запольський та ін. Польські вчені також багато займа­лися історичними й історично-юридичними проблемами зв'язку з іс­торією литовсько-руського та польського права. Краків, Львів і Вар­шава були науковими центрами з вивчення історичної долі Великого князівства Литовського та Королівства Польського. У той же час українські вчені, які об'єдналися навколо Наукового товариства імені Шевченка у Львові, шляхом розробки ряду історичних проблем роз­ширювали відомості з історії держави і права Великого князівства Литовського. Робота дослідників з вивчення минулого України три­валий час концентрувалася на вивченні окремих фактів, що отримали чітке відображення в ряді чудових монографій. Тільки завдяки нагро­мадженню монографічного матеріалу з'явилася можливість дати син­тетичний нарис історико-юридичних явищ минулого життя україн­ського народу.

Перший історико-правовий нарис Великого князівства Литов­ського був даний віденським ученим Ю. Ярошевичем («ОЬгаг ілглуі росі \У2§1есіет]е] сушіігасуі осі сгазо^ папаху т^згуЬ сіо копса \¥Іеки XVIII». 1844-1852). Ця праця для свого часу є позитивною, незважаючи на де­яку упередженість у висвітленні окремих фактів із минулого Великого князівства Литовського. Проте дослідник оцінював загальноісторичні явища під кутом польської точки зору, через що окремі явища мали частково суб'єктивне, дещо упереджене висвітлення.

Наукова історія Великого князівства Литовського тривалий час не могла вийти у світ, бо монографічне дослідження минулого України, Литви й Білорусії відбувалося дуже повільно. Тільки завдяки появі ряду робіт, присвячених вивченню окремих питань, з'явилася можли­вість побачити перший науковий нарис історії Великого князівства Литовського, що належав М. Любавському, «Очерки истории Литов­ско-Русского государства до Люблинской унии включительно» (1910). Він дає виразну уяву про соціальний і політичний розвиток Ве­ликого князівства Литовського та українських земель до Люблінської унії. Як додаток у нарисі подані шляхетські привілеї, видані великим князем литовським з 1413 по 1565 р., а також привілеї, надані Бель-ському повіту, Дорогичинській, Смоленській, Київській, Волинській, Жмудській і Вітебській землям. Професор М. Любавський, будучи прихильником державно-юридичної школи, вибрав центром своїх на­укових інтересів соціальні та політичні явища; без уваги ним залишені явища економічні та культурно-релігійні. Скорочений нарис історії

89

Литовсько-Руської держави аж до унії 1569 р. надрукував В. Пічета — «Русская история в очерках и рассказах» (1910). Історія Великого князівства Литовського розглянута також і М. Грушевським у його «Історії України-Руси». Краківський учений, академік С. Кутшеба дав узагальнюючий нарис під заголовком «Нізіогіа шіпуи Роїзкі \у 2аг-угіе. Ьіїлуа» (1921), у якому подав своє бачення литовсько-польської історії до 1791 р. Дві перші частини праці від стародавніх часів до 1386 р. і від 1387 до 1569 р., незважаючи на стислість викладу й деяку догматичність, дають чітку уяву про державно-правовий лад Великого князівства Литовського. Автором прийняті до уваги досягнення всіх учених у вивченні минулого Литовсько-Руської держави як росій­ських та українських, так і польських.

Монографічні дослідження окремих сторін історії держави та права Литовсько-Руської держави й Польщі проводилися за такими основними напрямами: еволюція адміністративного, територіального устрою Великого князівства Литовського; державний лад, організація та зміни системи органів влади й управління; суспільний устрій, правове становище станів і верст населення; джерела, основні галузі права та їх систематизація.

Фахівці загальної історії та історики-правники надавали багато уваги вивченню виникнення території Великого князівства Литов­ського. Ця робота із самого початку проводилася з великим успіхом російськими, українськими, польськими та німецькими вченими. Ініціював дослідження цього питання в Києві засновник Київської української історичної школи професор В. Антонович, який виступив із роботою «Очерки истории Великого князівства Литовського до смерті Великого князя Ольдера» (1877-1878). Дослідник звернув ува­гу на утворення Великого князівства Литовського та його початкову історичну долю. В. Антоновича дуже цікавила проблема виникнення великого політичного організму, який спочатку досяг визначного зростання, а потім досить швидко зник з історичної сцени. Учений по­яснював цю катастрофу тим, що в Литовсько-Руській державі існувала племінна різновидність двох етнографічних типів, внутрішньо сконсо­лідованих, але в той же час утворюючих єдиний політичний організм. Пояснюючи процес виникнення території Великого князівства Литов­ського, він надає велике значення завойовницьким тенденціям вели­ких князів литовських. Питання, поставлені В. Антоновичем, були детально розроблені серед учнів, які належать до Київської історичної школи. Вони спрямували свою увагу на вивчення процесу виникнення Литовсько-Руської держави, соціально-політичне становище окремих областей у момент входження до складу Великого князівства Литов­ського. Таке дослідження складових одиниць Великого князівства Литовського мало велике наукове значення, тому що монографічне вивчення окремих областей дає можливість уявити собі політичне обличчя кожної області окремо. До такої групи належать праці: «Исто­рия Полоцкой земли до конца XIV в.» (1896) В. Данілєвича; «История Смоленской земли до начала XV ст.» (1895); «Очерки истории

90

Кривичской и Дреговичской земель до конца XV ст.» (1891) М. Дов-нар-Запольського; «Очерки истории Турово-Пинского княжества в Х-ХШ вв.» (1901) та «Історія Киевской землі» (1891) М. С. Грушев-ського; «Очерки истории Волынской земли до конца XIX в.» (1888) О. Андріяшева; а також: «Исторические судьбы Волынской земли до конца XIV ст.» (1895) П. Іванова; «История Сиверской земли» (1882) Д. Багалія; «История Сиверской земли до половини XIX ст.» (1881) П. Голубовського.

Після праць В. Антоновича питання про виникнення території Ве­ликого князівства Литовського та про загальний характер цього дер­жавного організму було знову порушене М. Любавським у його роботі «Областное деление и местное управление Литовско-Русского госу­дарства ко времени издания первого статута» (1892). Ця праця значно вплинула на вивчення історико-юридичної долі Литовсько-Руської держави. М. Любавський використав у роботі матеріал, що вперше був добутий ним із Литовської метрики. Ця робота стосується основних проблем історичного життя Великого князівства Литовського, пов'язаних як з організацією управління, так і з соціальним устроєм Литовсько-Руської держави. Він присвятив спеціальний розділ про­цесу виникнення території Литовсько-Руської держави і в цьому пи­танні відводив другорядне значення факту завоювання, висуваючи принципи добровільного визнання окремими землями литовського суверенітету, першим звернув увагу на федеративний характер тери­торії Литовсько-Руської держави. Це спостереження стало загально­визнаним у сучасній історіографії.

Історію адміністративної розбудови Литовсько-Руської держави вивчав Ф. Леонтович в «Очерках по истории литовско-русского пра­ва» (1894). Робота цікава своїми подробицями й деталями, написана на основі матеріалу, який критично був перевірений. Робота Ф. Леон-товича була детально розглянута М. Любавським у рецензії «К вопросу об удельных князьях и местном управлении в Литовско-Русском госу­дарстве» (1894).

У польській історичній літературі до відродження національної державності в 1918 р. спеціальних праць, які б стосувалися питання про формування території Великого князівства Литовського, не було, але окремі цікаві монографії друкувалися в центрах польської культури Львова, Кракова, Варшави та Познані. До них відносилися: «МепсІо§ кгої Ьііе^зкі» Я. Латковського — про засновника Литовської держави князя Міндовта; «Зупошіе 2ес1етіпа» та «ОІ§іегсІ і КіеЇ8Іи1> К. Стад-ницького; «Косі Сесіетіпа» Я. Вольфа — про розширення території Литовського князівства і приєдання до нього в XIV ст. українських і білоруських земель; «Бгце роїзкіе га \\^1асІуз1ал¥а За§іе11у» І. Голубов­ського, у якій досліджуються перші литовсько-польські унії напри­кінці XIV — на початку XV ст.; «Бгіе]е Шіїоісіа V/ Кзіесіа Ьіілуу» О. Прочаски; «Сепега рапзіша 1іїе"\узко§о» В. Каменецького; «Ротеїа-піе 8шсІгу§іеПу» О. Левитського, з яким треба рахуватися дослідникам виникнення території Великого князівства Литовського. У роботі

91

«Нізіогіа изігоіи Роїзкі \у гагігіе Іліша» С. Кутшеби досліджується порядок об'єднання у військово-політичний союз литовських, поль­ських, українських і білоруських земель. О. Галецький у статті «Ьіїша, Низ і 2пипсІ2, ]ако сгезсі зе1асіо\¥е \\^іе1кіе§о КзіезІ\¥а Ьі£е\Узкіе§о» замінює дуалізм побудови Литовсько-Руської держави системою триалізму (Литва, Русь, Жмудь).

Історики та юристи у своїх монографіях порушували питання про правове становище таких державних інститутів, як велика княжа вла­да, сейм, рада панів, уряд, воєводське управління, сеймики. Для харак­теристики відносин між князями в XIV ст. насамперед треба звернути­ся до монографій М. Любавського «К вопросам об удельных князьях і местном управлении в Литовско-Русском государстве» (ЖМНП. — Кн. 8, 1894) і «О распределении владений и об отношениях между Ве­ликими и другими князьями Гедиминова рода в XIV—XV веках» (Московское историческое общество. — Т. I, 1896). Це ж питання роз­глядалося Ф. Леонтовичем в «Очерках по истории литовско-русского права» (1894), а також у працях К. Стадницького і Ю. Вольфа «Косі Сесіетіпа» (1886) і «Кпіа2Іо\уе Іліохузко-Кизси» (1895). Історія вели­кокняжої влади при Вітовті відображена в монографіях, написаних як російськими й українськими, так і польськими дослідниками. Час правління Вітовта досить повно досліджено в монографіях О. Барба-шева «Вітовт і його політика до Грюнвальдської битви» (1885) та «Ви-товт последние 20 лет княжения (1410-1430)» (1891). В українській історіографії та ж сама епоха детально досліджена М. Грушевським в його «Історії України-Руси» (1907). Історію великокняжої влади розглядає М. Чубатий у своїй роботі «Державно-правове становище українських земель Литовської держави під кінець XVI в.» у «За­писках Наукового товариства ім. Шевченка» (ч. 5, с ХІЛ'. 134-150). Коло повноважень великого князя литовського, його феодальні відно­сини з удільними князями українських земель детально викладено в монографії Р. Лащенка «Лекції по історії українського права. Литов-сько-польська доба» (1925).

Другий складовий елемент державної влади із Литовсько-Руській державі, так званий великий вальний сейм, також змістовно відобра­жений в історико-юридичній літературі. М. Любавський надрукував у 1900 р. роботу «Литовско-русский сейм», де на фоні зовнішніх і внут­рішніх відносин, за яких проходило державно-правове життя Великого князівства Литовського, подає повну історію великого сейму з моменту виникнення і до Люблінської унії включно. У своїй роботі М. Любав­ський порушує ряд питань, які мали великий вплив на розвиток вели­кого вального сейму, і саме ним вивчена історія литовсько-польських відносин. Разом із тим на загальному фоні розвитку великого вального сейму автором дана історія великокняжої влади, історія виникнення шляхетського стану, а також його ідеологія. Базуючись на величезному архівному матеріалі, робота М. Любавського відіграла велику роль у роз­витку історико-юридичних знань, що розкривають Литовсько-Руську державу. У наступному році вийшла друком робота М. Максимейка

92

«Сейми Литовсько-Руської держави до Люблінської унії 1569 р.». Автор, юрист за спеціальністю, вивчав ті ж матеріали, що і М. Любав-ський. Тому навіть у доданих до роботи матеріалах із Литовської метрики є аналогічні документи, що і надруковані М. Любавським. Це пояснюється тим, що документи були опубліковані М. Максимейком задовго до виходу у світ праці М. Любавського. У заключній частині робота М. Максимейка являє критичний розбір дослідження М. Лю­бавського. За своїм складом і змістом дослідження М. Максимейка цілком відрізняється від роботи М. Любавського. По-перше, уся увага спрямована на вивчення сейму як такого. Інші проблеми, тісно пов'язані з історією великого вального сейму, залишилися поза увагою М. Максимейка. Дослідником не відтворена вся історія внутрішніх відносин, що впливали на розвиток великого вального сейму.

Професор М. Довнар-Запольський, який видав невелику, але цінну історико-юридичну роботу «Спорные вопроси по истории ли­товско-русского сейма» (ЖМНП. — № 10, 1901), виступив з крити­кою окремих положень М. Любавського. Погляди, що висловили М. Довнар-Запольський і М. Максимейко, розбиралися М. Любав­ським у статті «Новые труды по истории литовско-русского сейма». Робота М. Любавського була також критично розглянута І. Лаппо, який дав рецензію за дорученням Академії наук та «Общества исто­рии древностей», куди М. Любавський подав свою роботу на здобуття премії. Рецензія не мала ніяких нових поглядів («Чтение Общества истории и древности российских», кн. 3,1903). Серед дореволюційних російських дослідників питання про вальні сейми порушувалося Ф. Леонтовичем у статті «Веча, сейми, сеймики в Великом княжестве Литовском» (ЖМНП. — № 2-3, 1910). У цій роботі систематично охарактеризовано окремі факти, але вона досить розпливчаста з мето­дологічного боку. У «Лекціях по історії українського права» професор Р. Лащенко аналізує компетенції вального сейму, його законотворчу діяльність. М. Чубатий у роботі «Огляд історії українського права» розглядає коло питань, у яких вальний сейм має певні повнова­ження.

Історія ради панів (господарської ради), як однієї із чинників зако­нодавчої влади Великого князівства Литовського, була викладена М. Любавським у роботі «Литовско-русский сейм». Спеціальні дослі­дження ради панів Великого князівства Литовського були подані І. Ма-линовським у роботі «Рада Великого княжества Литовского в связи с боярской думой древней России» (1903-1912). Хоча ці дослідження не робили ніяких нових принципових висновків, як це спостерігається в роботі М. Любавського, але в той же час вони мають багато деталей першорядного значення, які торкаються державницької діяльності й ви­світлюють важливі сторони життя Великого князівства Литовського. Ф. Леонтович також відгукнувся на висунуту наукою проблему в статті «Рада великих князів литовських». Однак ця стаття цінна тільки як довідник, бо нічого нового в дослідження не вносить. Дещо пізніше

93

М. Любавський у статті «К вопросу об ограничении политических православных князей, панов и шляхты в Великом княжестве Литов­ском» (1909) порушує питання входження православних вельмож до великої княжої ради. Автор відмічає, що на практиці стаття Городель-ського привілею фактично не здійснювалася.

Організація і система центрального управління досить повно по­дані у вищеназваних працях М. Любавського, І. Малиновського, М. Довнар-Запольського, Н. Максимовича, Ф. Леонтовича в статті «Литовские господари и центральные органы управления до и после Люблинской унии» (1908). Ця робота також не вносить нічого прин­ципово нового і цікава тільки деякими своїми деталями. Організація територіального поділу і місцевого управління в епоху до 1527 р. до­сліджена М. Любавським у праці «Областное деление и местное управ­ление Литовско-Русского государства ко времени издания первого Литовского статута» (1892). Ця робота надзвичайно цікава за своїм змістом. Вона порушує питання, пов'язані з організацією управління й соціального устрою Литовсько-Руської держави, і дає відповідь на низку першорядної важливості питань, більшість з яких була ним поставлена вперше, а інші переглянуті, бо автор, маючи багатий архів­ний матеріал, зміг прийти до абсолютно інших результатів і тим са­мим визначити недоцільність багатьох раніше висловлених поглядів. Суттєвим доповненням до досліджень М. Любавського є робота М. Довнар-Запольського «Очерки по организации западнорусского крестьянства в XVI в.» (1903), у якій автор спеціально вивчив органі­зацію селянського самоуправління в східних областях Литовсько-Руської держави. Характеристика діяльності провінційної адміністра­ції як органів господарчо-грошового управління у великокняжих доменах змістовно подана М. Довнар-Запольським у його класичній праці «Государственное хозяйство Великого княжества Литовского при Ягеллонах» (1901).

Багато окремих свідоцтв про організацію місцевого управління висвітлено в безсистемній роботі Ф. Леонтовича «Крестьянский двор в Литовско-Русском государстве» (1896). Автор опрацював велику кількість матеріалів і висловив відмінну від М. Любавського точку зо­ру про організацію селянських господарств. Систему місцевого управ­ління, відносини різних представницьких органів з центральною вла­дою були досліджені Ф. Леонтовичем у працях «Областное управле­ние в Великом княжестве Литовском до и после Люблинской унии» (1908-1909) та «Веча, сеймы и сеймики в Великом княжестве Литов­ском» (1910). Дуже цікавим для вивчення місцевого управління є дослідження М. Довнар-Запольського «Украинские староства в пер­вой половине XVI в.» (1908). Використовуючи місцеві актові матеріа­ли, М. Довнар-Запольський вносить ряд доповнень до історії місцево­го управління і деякі поправки у визначенні компетенції київського воєводи, які дещо міняли погляди М. Любавського на це питання. Реформа місцевого управління в XVI ст. була частково порушена М. Любавським у роботі «Литовско-русский сейм». Автор торкнувся

94

цієї реформи лише через необхідність викладення останньої стадії ево­люції великого вального сейму. Ця проблема була спеціально розроб­лена І. Лаппо в роботах «Великое княжестве Литовское во второй по­ловине XVI столетия»; «Литовско-русский повет и его сеймик» (1911), а також в низці дуже цінних статей, надрукованих у журналі Міністерства народної освіти, що стосувалися реформи судовироб-ництва, а саме: «Земский суд в Великом княжестве Литовском в XVI столетии» (1897), «Гродский суд в Великом княжестве Литовском в XV столетии» (1908) и «Подкормский суд в Великом княжестве Ли­товском в конце XVI и начале XVII века» (1899). Стан місцевого управління та територіальний поділ після 1569 р. досліджені І. Лаппо у роботі «Великое княжество Литовское за время от заключения Люб­линской унии до смерти Стефана Батория (1569-1586)» (1901), у якій також подана організація центральних установ і посад провінційного управління.

У польській історіографії із середини XIX ст. державному праву Великого князівства Литовського присвячені роботи Т. Нарбута «Ніз-Іогіа Ілгдуу» (1852); Я. Посея «2Ьіог луїасіотозсі ЬізїогусгпусЬ ак Іо\у, сіо Іусгсусп (І2ІЄ8ІЄСІП козсіеіпісп па Еизі» (1845); О. Презездзького «РосЫ, ■\Уо1уп, ІІкгаіпа оЬгазу» (1841); І. Ярошвіча «ОЬгаг Ьплуу росі \У2§еіес1ет ]е] сууіИгасуі осі сЬазо\у па] с!а\упіе]52усп сіо копга XVIII» (1844-1845); Я. Вольфа «Косі Сесіетіпа» (1886). Історія великокняжої влади Литов-сько-Руської держави представлена в працях Я. Кочановського «\¥і-їоісі, \Уіе1кі кпіаге Іл1е\узкі» (1890); А. Прочанки «Згкісе Ьізїогусгпе XV шіеки» (1884). Великокняжій владі періоду проведення кодифіка­ційних робіт присвячені твори А. Левицького «^зіаріепіе па гтоп Кагі-шіегга іа§іе11опсгука» (1896); Ф. Папеса «Роїзка і Іії\уа па ргегеїетіе шеко^ згесіпісп» (1903); О. Фінкеля «Еіексу]і 2у§типСа І» (1909); С. Колонковського «2у§типї-Аш§из1: шеікі кзіегіе Ілічуу сіо гоки 1548» (1913). Компетенція ради панів була досліджена двома польськими ав­торами — Ю. Каменецьким у статті «Ог§апісгепіа \уугпапіо\уе \у рга\уо-с1а\У5Їлуіе 1іїе\узкіт \у XV-XVI \у. Ргге&Ы Ьізіогусгпу» (1911) та А. Хо-диницьким у статті «Сепега го\упорга\\чепіа 5сЬута<;уго\у ш ^. Кз. Іл-Іе\¥зкіш. Рггеїасі Ьізїогусгпу» (1919-1921).

Суспільні відносини у Великому князівстві Литовському до Люблінської унії не однаково досліджувані в історико-правовій літе­ратурі. Можна сказати, що ці питання висвітлені в загальних рисах і чекають свого спеціального глибокого вивчення. Загальна картина виникнення й утворення шляхетського стану та часткова характерис­тика юридичного становища останнього висвітлена в «Литовско-рус­ском сейме» М. Любавським. Питання, пов'язані з розвитком і вида­ми шляхетського землеволодіння, широко розглянуті М. Довнар-За-польським у його «Государственном хозяйстве Великого княжества Литовского при Ягеллонах» (1901), М. Владимирським-Будановим у статті «Поместье» (1889). Ф. Леонтович у своїй статті «Бояре и слу­живые люди в Литовско-Русском государстве» (1907) торкається питань зародження «служивого класу». Ця стаття містить величезний

95

матеріал, але він поданий безсистемно. Юридичному становищу ли­товсько-руської шляхти присвячене інше спеціальне дослідження Ф. Леонтовича «Правоспособность литовско-русской шляхты» (1902). Історія розвитку шляхетського стану та його юридичних по­ложень докладно розглянуті І. Лаппо в його праці «Великое княжест­во Литовское за время от заключения Люблинской унии до смерти Стефана Батория...» (1901). Роль і значення шляхетського стану в по­вітовому управлінні також досліджені І. Лаппо в його роботі «Литов­ско-русский повет и его сеймик». Не так детально в дореволюційній історико-юридичній літературі охарактеризовані місто й міські стани. Юридичне й економічне становище міст, які не мали магдебурзького права, висвітлено в працях В. Антоновича «Исследования о городах Юго-Западной России по актам 1432-1798 гг.» (1870); М. Любав-ського «Областное деление и местное управление...» (1892); М. Дов-нар-Запольського «Государственное хозяйство Великого княжества Литовского» (1901) та М. Грушевського «Города Великого княжества Литовского» (1918). У цій роботі подана узагальнююча характеристи­ка міст, що не мали права на самоврядування, тому автором викори­стані всі надруковані документи з різних видань. Однак зміни в жит­ті та устрої українських міст висвітлені досить суб'єктивно. Відносно міст із магдебурзьким правом існує історико-юридична література, досить цінна за змістом. М. Владимирський-Буданов був першим до­слідником історії магдебурзького права у Великому князівстві Литов­ському. Його найбільш цінна робота «Німецьке право в Польщі та Литві» (1903-1904) є спробою вивчити дію магдебурзького права, як воно проявлялося в діяльності міського самоуправління. Дослідник не обмежується тільки вивченням питання в динамічному і стати­стичному плані, він також досліджує питання культурних відносин між Польщею і Литвою — проблеми великої важливості, що вимагало об'єктивного ставлення дослідників. У творі В. Антоновича «Україн­ські міста» (1904) відтворений порядок надання містам права на са­моврядування, межі компетенції магістрів і ратуш, обов'язки різних станів міського населення, Д. Багалій у праці «Магдебурзьке право на Лівобічній Україні» (1904) аналізує дії магдебурзького права на Ліво­бережній Україні починаючи з XV ст. При підготовці цієї роботи ав­тором досліджено велику кількість актів повітових і воєводських су­дових органів. Одним із видатних дослідників міського самоуправлін­ня в Україні був Ф. Тараковський, автор дуже цікавої роботи «Обзор памятников магдебургского права западнорусских городов литовской эпохи» (Варшава, 1897), яка є посібником для вивчення магдебур­зького права як у його динаміці, так і в статистиці. Дослідниками для подальшого вивчення визначена проблема першорядної важливості: чи насправді існувало магдебурзьке право в українських містах Ли­товсько-Руської держави. У яких відносинах було місцеве й звичаєве право? Цінні дані про магдебурзьке право повідомляє М. Довнар-За-польський у роботі «Державне господарство...». В. Пічета у своїй пра­ці «Аграрная реформа Августа в Литовско-Русском государстве»

96

(1917-1918) порушив питання про економічні й юридичні зміни в житті міст у зв'язку з аграрною реформою короля Сигізмунда- Августа. Цехову систему в господарстві міст із магдебурзьким правом само­управління висвітлив Є. Клименко в досліджені «Западнорусские цехи» (1913).

Правове становище сільського населення у Великому князівстві Литовському вивчено більш змістовно порівняно з містами, хоча про повну розробку цього питання не може бути й мови. Матеріалу напи­сано багато, але він вимагає перегляду, особливо питання про заро­дження кріпосного права. Першу наукову роботу з історії україн­ського селянства написав Ф. Леонтович. Його дослідження «Крес­тьяне Юго-Западной России по Литовскому праву ХУ-ХУІ вв.» (1863) дає можливість уявити нам становище селянського населен­ня, передусім на основі законодавства Литовських статутів. Автор порушив також цікаве питання про те, який вплив на долю «госпо­дарського» селянства мала нова волочна система в сільському госпо­дарстві. У праці І. Новицького «Очерки истории крестьянского со­словия Юго-Западной России в ХУ-ХУШ вв.» (1876) достатньо вдало для свого часу подана картина економічного побуту селянства. Становище селянства в «господарских» дворах подано в роботі М. Любавського «Облаєітгое деление» (1892), у якій він висвітлює й проблеми виникнення кріпосного права. Якщо погодитися з М. Лю-бавським, що кріпосне становище не є видозмінене рабське станови­ще, то ні в якому разі не можна приєднуватися до його погляду на ви­никнення кріпосного права. Ф. Леонтович у статті «Панский двор в Литовско-Русском государстве» (1895) подав виразну картину взає­мин селян і панів. Виникнення серед селянського населення вищих ступенів так званого боярства пояснюється Ф. Леонтовичем в до­сліджені «Бояре и служивые люди в Литовско-Русском государстве» (1907). Становище селян в українських областях подано в праці М. Довнар-Запольського «Очерки по орпшизиции западнорусского крестьянства в XVI веке» (1905), а також в дослідженні М. Грушев-ського «Пинское Полесье ХІУ-ХУІ в.» (1903). О. Єфименко в статті «Литовско-русские данники и их дани» (1903) зробила спеціальне дослідження становища данників в українських землях. Цьому авто­ру належить стаття «Дворищное землевладение в Южной Руси» (1892), де розглядається питання про селянське землеволодіння в Україні та Білорусії.

Питання правового становища різних станів населення в Литов­сько-Руській державі на межі ХУ-ХУІ ст. також висвітлювалося в польській історико-юридичній літературі — І. Барановський у працях «Росіїазіе \у рггесіпш шуі ІліЬеІзкіе,)» (1908) та «5рга\¥а згіаспїу росісіап-сге) \у 8т.аго8Іше Тугосіпзкіеш» (1911). Проблема майнового та суспільного статусу розглядалася і професором Ст. Кутшебою «Ііпіа Роїзка г Ьіглуа» (1910). Відносини польської шляхти й литовсько-русь­кого боярства розглянуті В. Семеновичем у дослідженні «ВгаІег§£\уо кгІасЬіу роїзкеі г гхуагзтлтеп 1іІе\У5кіт \у ипц Ьопхісіккеі 1413» (1896).

7-850

97

Магдебурзьке право досліджувалось Г. Ловм'янським у роботі «\УсЬосІу тіазг. ІіїетекізЬ» (1923).

Спеціальне дослідження литовсько-руського права розпочато ще в першій половині XIX ст. Віденський дослідник професор І. Данилович, у майбутньому професор Харківського університету, видав дуже цікаву роботу «Орізапіе ЬіЬ1іо§гайе2пе сіосіасі гпапусЬ е§гетр1аггу Зіаглііи ііїєлу-зкіе§о, гекорізтіепусЬ і есіуеуі сІгико\гапусп аг \у гизкіт огі§іпа1пут, ]ако іег роїзкіт і Іасіпзкіт іегиги» (1823), у Києві Ф. Чарнецький присвятив цьому питанню велику роботу «История Литовского статута с объяс­нениями трех его редакций и предварительным обозрением законода­тельных памятников, действовавших в Западной России до издания статута» (1867), дуже змістовну, але просту за методом, яка являє ви­ключно бібліографічний інтерес.

У 80-90-х роках XIX ст. прискорюється розвиток наукового до­слідження литовсько-руського права (звичайно трактоване як «рус­ское право»), його походження, зміст і практика в курсах історії пра­ва професора М. Владимирського-Буданова «Обзор истории русько­го права» (1890) або професора Н. Загостіна «История права русско­го народа. Лекции и исследования по истории русского права» (1899); професора М. Ясинського «Лекции по внешней истории рус­ского права» (1898), робота з теорії права М. Максимейка «Сравни­тельное изучение истории права» (1887) та спеціальні монографічні дослідження А. Бершадського «О наследовании по Литовскому статуту» (1893); професора М. Ясинського «Уставные и земские гра­моты Литовско-Русского государства» (1889); А. Баріашева «Лето­писные источники для истории Литви в средние века» (1888); про­фесора М. Максимейка «Источники уголовных законов Литовского статута» (1894); професора І. Малиновського «Учение о преступле­нии по Литовскому статуту» (1894); професора Ф. Тарановського «Обзор памятников магдебургского права западнорусских госу­дарств литовской епохи» (1897); професора І. Лаппо «Земский суд в Великом княжестве Литовском при конце XVI в.» (1897); професора М. Ясинського «Очерки по истории судоустройства в Литовско-Рус­ском государстве. Главный литовский трибунал» (1901), «Луцкий трибунал, как висілая судебная инстанция для Волынского, Брац-славского и Киевского воеводства в последней четверти XVI в.» (1900); професора О. Єфименко «Копные суды в Левобережной Украине» (1885) та робота «Народный суд в Южной Руси» (1893); В. Демченка «Наказание по Литовскому статуту» (1897). Питання­ми впливу староруських джерел на литовсько-руське право займався Ф. Леонтович і результатами його досліджень були роботи «Источ­ники русско-литовского права» (1894), «Очерки истории литовско-русского права» (1894), «Спорные вопросы по истории литовско-русского права» (1893).

Велике пожвавлення національного українського життя в перші роки XX ст. вплинуло на збільшення інтересу до національної культури, викликало потребу в синтетичному курсі української історії та взагалі

98

в популяризації відомостей про минуле рідного краю. Нові ам умови (пом'якшення, а потім скасування цензури) відкрили МО вість загальних курсів української історії, російською й укрвїис мовами, які б трактували нашу історію як окрему цілісність, з ПОІ самостійного розвитку історії українського народу. Першим і курсом були «Очерки истории украинского народу» проф М. Грушевського. У цей же час був виданий четвертий том Й< «Історії України-Руси».

Початком створення окремої науки про історію українського став 1904 рік, коли М. Грушевський висунув свою тезу про окремі російського хід історичного розвитку кожного зі східнослоі'ян народів. Першою й основною заслугою професора М. Грушмс перед українською історіографією є те, що він обґрунтував і впро у науковий ужиток схему історії українського народу на цілому сторі його історичного життя та заселеної ним території ЯК суцільний і нерозривний процес. Він фактично перевірив це у курсах з історії в «Історії України-Руси» і теоретично обгрун у статті «Звичайна схема "русской истории" й справа раціони укладу "історії східного слов'янства"», надрукованої в «Сбо статей по словяноведению», виданому Академією наук в Лстої Ця «звичайна схема», як зазначав М. Грушевський, веде свій П< з історіографічної схеми московських книжників, і за її основу ідею генеології московської династії. Зі створенням наукової іс графії в Росії вона стала основою «Історії Російського госудя М. Карамзіна. Таку ж схему прийняла наука «історії русского І (право Київської держави, московське й імперське). До цієї схемі тривале вживання звикли, а шкільна традиція її зміцнила. Оді думку М. Грушевського, ця схема зовсім не раціональна: К» держава була витвором однієї української народності, а пізнішу, димиро-Московську, створила народність великоруська. Киїї період перейшов у галицько-волинський XIII ст., а пізніше — у сько-польський XIV-XVI ст. Уживання цієї «звичайної схеми сить цілковите безладдя в питання про походження велико) народності, що залишається без початку створення; знову-таки і чатку залишається й історія українського народу, бо ■♦малорос» история» починається тепер із XIV-XV ст. Взагалі українська виглядає, як якість шешЬга алгіесгд, не зв'язані між собою орг При цьому пропадає історія білоруської народності; спроба аалу¹ «руської історії» Велике князівство Литовське не вирішу»: і Литовсько-Руська держава була тілом гетерогенним, неодносі У ньому відігравав певну роль чужий слов'янам литовський «, що звичайно ігнорувався російськими істориками. Литимем зівство пов'язане більше з білоруською народністю, що мал» И великий вплив, українські землі були пов'язані з ним механічнії, впливу вони не мали. Те, що звичайно зветься «руською історігк» бінацією чи конкуренцією кількох різних понять; а) історія Р« держави; б) історія Росії, тобто того, що відбувалося на її те|

7"

99

в) історія «русских народностей»; г) історія великоруського народу (його державного й культурного життя). Кожне з цих питань може бути цілком виправданим предметом наукового представлення: «общерус­ской» історії не може бути, бо не має «общерусской» народності. Може бути або історія «всіх руських народностей», або історія східного слов'янства. Найбільш раціональне уявлення кожної історії, зокрема, в її генетичному зв'язку від початку аж до нині. М. Грушевський укла­дає історію української народності за такою схемою, уважаючи, що істо­рія великоруської народності майже готова, треба тільки обробити від різних епізодів з історії України та Білорусії.

У той же час О. Шахматов ту ж саму проблему розглядав на під­ставі діалектичного матеріалу в роботах «К вопросу об организации русских наречий», «Нариси з історії української мови та хрестоматії з пам'ятників письменської староукраїнщини ХІ-ХУШ вв.» та «За­писка о западнорусских летописях» (1910). Він поділяв східнослов'ян­ські племена на три групи:

1. південну — між Дніпром і Прип'яттю;

2. середню — племена задніпрянські, лівобережні, а з правобереж­них — дреговичі;

3. північну — кривичі й новгородські словени.

Українська народність, на думку О. Шахматова, сформувалася з племен південної групи, що колонізували задніпрянські землі з XIV ст., білоруська народність — це західна частина середньої групи, відокремлена належністю до Великого князівства Литовського, вели­коруська народність — це східна частина середньої групи і групи пів­нічної, об'єднаних у Московській державі. Точки зору М. Грушевсько-го та О. Шахматова в принципі збігаються. Студії і розвідки професо­ра М. Грушевського про історію Литовської доби були надруковані в перших номерах «Записок Наукового товариства імені Шевченка» ще наприкінці XIX ст. і стали вступом до основної праці «Історія України-Руси».

Вивченням різноманітних проблем, пов'язаних з еволюцією литов­сько-руського права, займалася на початку XX ст. (до 1917 р.) група видатних українських і російських істориків та істориків-юристів, які працювали у двох напрямах: а) дослідження першоджерел і б) харак­теристика галузей та інститутів права Великого князівства Литов­ського.

До найвідоміших праць з історії першоджерел литовсько-руської доби відноситься: «Правоспособность литовско-русской шляхты» Ф. Леонтовича, у якій він аналізує документи, що підтверджували при­вілеї шляхти; «Русская правда и литовско-русское право» М. Макси-мейка з доказами впливу пам'яток права Київської Русі на формування законодавства Великого князівства Литовського; «Лекции и иссле­дование по древний истории русского права» В. Сергієвича, де автор доказує правонаступність литовсько-руського права від староруського; «О составе западнорусских, так называемых Литовских летописей» I. Ти­хомирова, у якій подана структура та джерела літописів ХІУ-ХУІ ст.;

100

«Земские правила Великого княжества Литовского» М. Якубовського (1903), що досліджує такі документальні джерела Литовсько-Руської держави, як загальноземські й партикулярні привілеї.

Характеристика пам'яток законодавства подана в дослідженнях І. Малиновського «Лекции по истории русского права» (1918) .

Інститутам державного права Великого князівства Литовського присвячені праці «Очерки по истории Западной Руси и Украины» (1916) М. Василенка, що були курсом української історії литовсько-руської доби; «Очерки по истории Киевской земли. Литовський пери­од» П. Клепацького тощо.

Із судового процесуального права литовсько-руської доби було проведено дослідження професором М. Ясинським у роботі «Очерки по истории судоустройства в Литовско-Русском государстве» (1901).

Пам'ятки магдебурзького права, права й обов'язки міщан, права на міське самоуправління та судове право досліджується в роботах «Укра­їнські міста. Розвідки про міста і міщанство на Україні-Русі» (1904) В. Антоновича; «Магдебурзьке право на Лівобічній Україні. Розвитки про міста і міщанство на Україні-Русі» (1904) Д. Багалія; «Німецьке право в Польщі і Литві» (1903-1904) М. Владимирського-Буданова.

Відродження української державності в 1917-1918 рр. відкрило нові широкі перспективи для розвитку української науки взагалі й іс­торії держави і права зокрема. За часів Української держави в 1918 р. було засновано два державних українських університети в Києві й Кам'янці-Подільському; Український історико-філологічний факуль­тет у Полтаві; у всіх трьох старих російських університетах у Києві, Харкові й Одесі засновано кафедри українознавства, кафедри україн­ської історії. У Києві започатковано Центральний державний архів, відкрито Національну бібліотеку держави і нарешті засновано Україн­ську академію наук. Через декілька років в академію влилися наукові інституції — Київська археологічна комісія, Центральний архів, Укра­їнське наукове товариство й Історичне товариство Нестора Літописця.

Після 1918 р. в Галичині головним суб'єктом дослідження вітчиз­няної історії держави й права залишається Наукове товариство імені Шевченка у Львові. Під його егідою було видано досить цікаві праці. Так, М. Чубатий видав дослідження «Державно-правове становище українських земель Литовської держави під кінець XIV ст.» (1922), у якому він доводив, що удільні князівства України та Білорусії були з Вільном у союзницьких зв'язках і разом утворювали союз держав, а українські удільні князі у своїх землях залишалися повними зверхни-ками права. В. Зінін у роботі «Головні моменти історії української державності» (1923) доводив правонаступництво Литовсько-Руської держави від Київської Русі. У дослідженні з історії українського судо­устрою й судочинства заслуговує на увагу робота Р. Лащенко «Копні суди на Україні, їх походження, компетенції й устрій» (1925). В Укра­їнському університеті в м. Празі цінні роботи були видані А. Яковлівим: «Про копні суди на Україні» (1930); «Українське звичаєве процесу­альне право» (1931); «Вплив старочеського права на право українсько-

101

ЛИТОіемпК лоби XV- XVI ст.» (19Я1). У 1946-1947 рр, дослідження з річних чистин теорії І Історії нрава видан факультет права й суепільно-ркономічшіх наук Українського університету в м. Мюнхені. Серед найцікавіших є лекції з історії українського права: «Право державне. Доба станового суспільства» (1947) Л. Окішневича, «Огляд україн­ського права» (1947) М. Чубатого. У 1949 р. у цьому ж університеті було видано три томи загальної частини «Енциклопедії українознав­ства», де вміщено розділ українського права, співавторами якого стали Л. Окішневич, А. Яковлів, В. Гришко, Я. Падох. З останніх закордонних видань на тему литовсько-руського права видатними визнані «Старо-дубські, київські, галицько-волинські літописи: Острозький список (Хлєбниковський) і список Четвертинського (Погодинський)» (1990) та «Українське місто від XV до середини XVII ст. Звичаєво-правова ат­рибутика як історичне джерело» (1999) В. Марочкіна.

У Радянській Україні робота над вивченням історії українського права жваво проводилася в 1920-х роках, при чому її головним осеред­ком стала комісія з вивчення історії західноруського та українського права при Українській академії наук, яку очолював академік М. Васи­ленко, а членами були О. Малиновський, М. Слабченко, М. Максимей-ко, І. Черкаський, С. Борисенко, М. Товстоліс, Л. Окішневич, В. Гришко, В. Юрченко та ін. Ця комісія видала ряд досліджень з історії права Литовсько-Руської держави. Наприклад, у роботі «Право необхідного спадкування за Литовським статутом» О. Добров дослідив процес пе­редачі спадкового майна за законом і порядком визначення спадкоєм­ців. Академік І. Черкаський провів величезну роботу і надрукував фундаментальну монографію «Громадський (копний) суд на Україні-Русі XVI-XVIII ст.» (1927-1928), у якій він, зібравши першоджерела, зумів докладно відобразити дію копних судів, які використовували у своїй діяльності не тільки звичаєве право, а й загальнодержавні збір­ники законодавства, у тому числі й Литовський статут 1529 р. М. Тов­століс у праці «Про знахідку по литовському праву» порівнює джере­ла староруського і литовсько-руського права. Дослідженню першо­джерел литовсько-руської доби присвячена робота О. Малиновського «Огляд архівних матеріалів з історії західноруського та українського права, що зберігаються в старосховищах Московського центрального архіву». Становленню інститутів судочинства й судоустрою Великого князівства Литовського була присвячена монографія С. Борисенка «Утворення професійної адвокатури в Литовсько-Руській державі» тощо.

Одночасно в 1920-х роках в УРСР активізувалася робота з дослі­дження звичаєвого права. Для цього була створена Комісія з вивчення звичаєвого права України при Академії наук на чолі з професором О. Кластером. Однак три її збірники була тільки першим кроком до колосальної за обсягом праці з усієї території розселення української нації. До Комісії були залучені українські правники, але незабаром через політичні мотиви робота була припинена. Усе ж таки за часів діяльності Комісії було видано деякі монографії, статті, рецензії з історії

102

литовеько-руського нрава. Насамперед треба відзначити твір О. Доброй :і теорії звичаєвого права «Правоутворення без законодавця» (1928). Ним же була проведена узагальнювальна робота «Звичаєве право Ли« товсько- Руської держави на початку XVI ст> (1929) як одна з форм права Великого князівства Литовського. Крім того, були підготовлені й надруковані спеціальні розвідки М. Товстоліса «Про знахідку за звичаєвим правом України» та «Розуміння застави у звичаєвому праві України»; В. Камінського «Парубочі громади на Поділлі як звичаєво-правовий інститут»; О. Крістера «До питання про виучування народ­ного права України» тощо.

Радянський період дослідження історії права Великого князівства Литовського представлений такими працями, як «Литовський статут 1529 р. і його джерела» (1966) та «Розробка історії литовсько-біло­руського права XV-XVI ст. в історіографії» В. Пічети, у яких охарак­теризовано розвиток та особливості литовсько-руського права і як висновок зазначено: «Литовський статут 1529 р. не був кодексом ні польського, ні руського права. Він був кодексом феодального права, що діяв на території Великого князівства Литовського».

Найзмістовніші наукові дослідження, що присвячені історичним умовам і причинам появи Судебника Казимира.^ 1468 р. та Статуту Великого князівства Литовського 1529 р., були проведені І. Старости­ною в монографії «Судебник Казимира IV 1468 р.» (1990) та С. Лазут-кой у праці «І Литовський статут — феодальний кодекс Великого кня­зівства Литовського» (1974).

Після розпаду Радянського Союзу й утворення незалежних держав, з одного боку, були тимчасово розірвані наукові зв'язки між дослід­ницькими закладами, фондами, бібліотеками, а з іншого — активізував­ся процес вивчення національного права. Серед найцікавіших дослі­джень з історії литовсько-руського права, що були видані українськими вченими за останні роки, потрібно відзначити монографію Т. Бондарук «Західноруське право: дослідження і дослідники» (Київська історико-юридична школа) (2000), у якій подано погляди представників Київ­ської історико-юридичної школи наприкінці XIX — першої половини XX ст.: М. Владимирського-Буданова, Ф. Леонтовича, М. Ясинського, Г. Демченка, О. Малиновського, М. Максимейка про особливості утво­рення Великого князівства Литовського, правовий статус окремих верств населення, правову систему держави. Т. Бондарук зазначає, ці вчені були одностайні в тому, що наслідком перших спроб кодифіка­ційної діяльності в Литовсько-Руській державі став Судебник Казимира IV 1468 р., який здебільшого мав вузькопрофесійний (кримінально-процесуальний) характер. Щодо Литовського статуту 1529 р. Т. Бондарук зазначає: «Своєрідною відзнакою цього законодавчого збірника є те, що він був чинним кодексом аж до середини XIX ст.». О. Іванівська в на­вчальному посібнику «Звичаєве право в Україні. Етнотворчий аспект» (2002) охарактеризувала етапи розвитку українського звичаєвого права та його кодифікації, зазначивши: «В умовах національного та соціаль­ного розмаїття Великого князівства Литовського нагальною потребою

103

стала уніфікація права та судочинства. У 1468 р. було складено пер­ший збірник законодавчих актів — Судебник Казимира IV, що базу­вався на положеннях «Руської правди», попередніх великокнязівських привілеях, уставах та звичаєвому праві. Він діяв до виходу І Литов­ського статуту 1529 р. і містив 25 статей, що регулювали кримінальне право й судовий процес». У колективній монографії «Історія україн­ського права» (2001) за загальною редакцією професора О. Шевченка також зазначається, що спочатку населення українських земель Ли­товсько-Руської держави керувалося звичаєвим правом і нормами «Руської правди», загального литовського права ще не існувало. Пер­шу спробу провести кодифікацію права в масштабі всієї держави було зроблено великим князем Казимиром у 1468 р. Він видав Судебник, що містив в основному норми кримінального права і процесу. Цікавою щодо причин проведення кодифікаційних робіт є монографія старшого наукового співробітника Інституту НАН України О. Русиної «Україна під татарами і Литвою» (1998). Такими причинами слід вважати еко­номічний розвиток, суспільну стратифікацію, уніатські змагання та міжконфесійні відносини, московські та татарські зовнішні впливи, суб'єктивну поведінку великих князів литовських Казимира IV, Олек­сандра та Сигізмунда.

Із закордонних досліджень останніх років потрібно відзначити монографію В. Марочкіна «Українське місто від XV до середини XVII ст.: звичаєво-правова атрибутика як історичне джерело» (1990), видану в Торонто. В. Марочкін дає всебічну характеристику такого джерела, як український правовий звичай, на основі якого й була проведена кодифікація права в другій половині XV — на почат­ку XVI ст.

Оригінальною є монографія російського вченого А. Дворниченка «Очерки истории общин, сословий, государственности (до начала XVI в.)» (1993), у якій він досліджує вплив права на суспільний розви­ток народних громад, причини переходу від громадського «консенсусу» до станової незгоди, від міст-держав до станово-представницьких мо­нархій, значення староруської спадщини у формуванні податкової си­стеми Великого князівства Литовського. Зазначена робота цікава тим, що вона доповнює перелік причин, що викликали систематизацію прав у другій половині XV ст.

На початку XXI ст. дослідженням історії права Великого князів­ства Литовського продовжували займатися білоруські вчені. Так, про­фесор Я. Юхо у своїй роботі «Гісторія дзяржави і права Білорусі» (2000) стверджує, що основними причинами прийняття Судебника 1468 р. були: необхідність обмеження свавілля суддів, зміцнення пра­вової основи феодальної власності та запобігання злочинності через запровадження жорстких мір покарання. Я. Юхо вказує: «Виданням Судебника був покладений початок нового етапу в розвитку правової теорії, практиці законодавчої діяльності державних органів, нових принципів систематизації і кодифікації феодального права, яке завер­шилося виданням "Статуту Великого князівства Литовського"». Автор

104

дисертації погоджується з професором Я. Юхом, що не було двох ко-дифікацій права, а існував один процес систематизації, який розпочав­ся в другій половині XV ст., проходив із перервами в першій половині XVI ст. та завершився прийняттям Статуту Великого князівства Ли­товського 1529 р. Інший білоруський учений А. Вишневський, під редакцією якого вийшла друком «Гісторія держави і права Беларусі» (2000), основними причинами систематизації вважає поширення і кількісне збільшення законодавчих актів із різних питань економічно­го і політичного життя Литовсько-Руської держави.

До нових досліджень литовсько-руського права на початку XXI ст. відноситься передусім авторський проект науковців Одеської націо­нальної академії, що завершився виданням трьох Литовських статутів мовою оригіналу та перекладами їх на сучасну українську мову. У цій роботі під назвою «Статути Великого князівства Литовського» (2002-2004) за редакцією С. Ківалова, П. Музиченка, А. Панькова, крім текстів, уміщені історіографічні огляди та короткі коментарі за­гальної спрямованості. Литовськими вченими С. Лазутка, І. Валіконі-те, Е. Гудавічюса з нагоди 475-річчя прийняття І Литовського статуту 1529 р. була видана фундаментальна робота «Первый Литовский ста­тут (1529)» (2004), яка складається з історії дослідження І Литовсько­го статуту, умови і причини його прийняття, особливості кодифікації на початку XVI ст. У 2005 р. побачила світ велика монографія Е. Гуда­вічюса «История Литвы с древнейших времен до 1569 года», над якою він працював з 1992 р. У ній учений, досліджуючи виникнення литов­ської правової системи, робить висновок, що в першій третині XVI ст. феодальне право стало тією сферою, де Литва за своїми досягненнями повністю зрівнялася з іншими країнами східної частини Центральної Європи.