§ 4. Цивільне право

Національно-визвольна війна українського народу 1648-1654 рр. спричинила докорінні зміни в суспільному ладі України. У ході вій­ни було знищено право феодальної власності на землю польських магнатів і шляхти та скасовано кріпосний стан українського се­лянства. Як рухоме, так і нерухоме майно магнатів, шляхти й оренда­рів було захоплене козаками, селянами та міщанами. І>уло знищено становий поділ населення: селяни могли вільно переходити и стан

185

козаків, міщан і навпаки. Наприклад, тільки з маєтків І. Вишневень­кого у козаки було записано десять тисяч селян і міщан¹. Українське населення отримало право вільного заняття промислами й торгівлею, вільно змінювати місце проживання.

Загалом результатом війни було не лише звільнення українського народу від національного гніту з боку польських феодалів, а й соціаль­на революція, яка за своїм характером була глибоко демократичною революцією. У результаті соціальної революції в Україні було закладе­но основи для суто ринкових виробничих відносин.

Зміна форми власності на землю й зміни в суспільному ладі Укра­їни відбувалися поступово. Так, відповідно до Зборівського мирного договору від 1650 р., створювалася 40-тисячна козацька армія. Всі ко­заки, які потрапили до реєстру, ставали власниками землі, яку вони обробляли. Водночас у польських магнатів і шляхти відбирали землі в цілих волостях, які переходили у власність Української держави. їх передавали у володіння українським урядовцям. Польським магнатам і шляхті було категорично заборонено повертатися в Україну². Низ­кою гетьманських універсалів земельні володіння закріплялися за та­кими православними монастирями, як Михайлівський Золотоверхий, Агарський, Густинський і Києво-Печерська лавра³.

Після перемоги козацької армії в травні 1652 р. під Батогом було завершено процес знищення феодальної земельної власності не лише польських, а й українських магнатів, шляхти та католицької церкви. Як заселені, так і пустопорожні землі України стали власністю Скарбу Війська Запорозького⁴, тобто Української держави. Козаки, селяни і міщани формально були власниками землі. Землю набували за служ­бу. Це були так звані «рангові» володіння. Крім того, право володіння набувалося заволодінням незайнятих земель; захоплення земель, що були у власності польських магнатів і шляхти; через купівлю-продаж і спадщину⁵. Правовстановлювальними актами-універсалами, ордера­ми, декретами, грамотами надавалися землі за службу козакам, зокре­ма старшині, церквам, монастирям; ними ж закріплювалися землі, набуті купівлею або отримані в спадщину⁶. З часом в Україні почали домінувати рангова й громадська довічна форми володіння землею. Потрібно зазначити, що дрібна українська шляхта зберігала право

¹ Смолій В. А., Степанков В. С Богдан Хмельницький: соціально-політич­ ний портрет. - К.: Либідь, 1993. - С 211.

² Ланових Б. Д., Матисякевич 3. М., Матейко Р. М. Економічна історія України та світу. — К.: Вікар, 1999. — С 363.

³ Костомаров Н. И. Малороссийский гетьман — Богдан Хмельницький. — К.: Изд-во при Киев, ун-те, 1990. - С. 378.

⁴ Велика історія України. - К.: Глобус, 1993. -Т. 2. - С 153.

⁵ Історія держави і права України. Ч. 1. — К.: Видавничий дім «Ін Юре»,

1996. - С. 235.

⁶ Чехович В. А. Джерела права України-Гетьманщини. — Українське дер­ жавотворення: не витребуваний потенціал: Словник-довідник. — К.: Либідь,

1997. - С 160.

186

земельного володіння. Там, де козаки захоплювали такі землі, гетьман наказував повертати їх попереднім власникам¹. Якщо селяни і міщани, які перебували «в ведомстве полковом и в диспозиции гетьманской», платили визначені гетьманською владою податки, то шляхта звільня­лася від їх сплати і ЇЇ майно можна було вилучити лише за рішенням суду.

У ході Національно-визвольної війни формувалася верхівка укра­їнського суспільства. Вона насамперед складалася з вихідців із селян, козаків і міщан, які виокремлювалися своїми здібностями й хоробріс­тю. Саме вони займали посади в управлінському апараті створеної Української держави. Посади в Українській державі заміщувалися ви­борним шляхом знизу до самого верху. Державних посадовців обира­ли на зборах сотні, полку або на загальних зборах козаків. Це була так звана виборна козацька старшина, яка отримувала від гетьмана земельне володіння, а також звання заслужених, значних і значкових, і яка поступово трансформувалася в привілейований стан україн­ського суспільства. У середині XVIII ст. чисельність козацької стар­шини сягала 20 тис. осіб².

До кінця першої третини XVIII ст. в Україні існувало лише право володіння землею, проте українська старшина прагнула трансформу­вати право володіння у право власності. У визначній пам'ятці україн­ського права — «Права, за якими судиться малоросійський народ» — ми спостерігаємо прагнення старшини закріпити право власності на землю. Так, в артикулі 3 розділу І «Прав...» зазначалося: «...кому ду­ховного и мирського чина и званія людем малоросійскимь на досто­инства, на чини, на іменія недвижімие и на что-нибудь жалованные и которые впредь давани будуть, имеють быть сохраняеми и ненаруши­мо на вечніе времена в своїй силе»³. Хоча у тексті «Прав...» не було по­дано поняття права власності, аналіз різних статей цього документа дає підстави стверджувати, що малося на увазі право володіння, корис­тування і розпорядження.

Право надавати й перерозподіляти землі належало гетьману. Піс­ля обрання нового гетьмана він підтверджував або змінював право во­лодіння землею. Після того як російський цар став верховним власни­ком українських земель, усі гетьманські універсали про надання землі повинні були затверджуватися царським урядом.

Українська старшина володіла землею в приватно-спадковій або в тимчасово-умовній формах. Приватне володіння могло бути об'єктом цивільно-правових угод; тимчасово-умовне (рангове) володіння нада­валося у користування «до ласки нашої рейментарської і військової», «до смерті»¹.

¹ Праці комісії для виучування історії західноруського та вкраїнського права. - К: ВУАН, 1925. - Вип. 3. - С 172-174.

² Домашенко М. В., Рубаник В. Є. Власність і право власності. - Хирнім: Факт, 2002. - С 398.

³ Права, за якими судиться малоросійський народ, 1743. - К.: Ін-т дгржи- ни і права НАН України, 1997. — С 60.

187

Серед українських козаків, селян і міщан побутувала думка, що право власності на землю має належати тим, хто її обробляє. Тому ос­новою козацького й селянського землеволодіння була займанщина². На думку видатного українського історика О. Гурія, займанщина «...представляла собою не що інше, як звичаєве право, що дозволяло на підставі першого "займу" володіти чи користуватися землею»³.

На думку Д. Багалія, основою набуття права земельної власності в Слобідській Україні була займанщина пустопорожніх, ніким не зайня­тих земель⁴.

За твердженням деяких дослідників радянської доби, займанщина є не власністю, а феодальним володінням, яке здійснювалося під конт­ролем місцевої адміністрації й царського уряду⁵.

Переселенці, які прибували до Слобідської України, займали пев­ну територію, а потім розподіляли її між собою так: кожному жителю Охтирки було виділено по 42 десятини, Чугуєва — ЗО десятин⁶. Додат­ково виділялося по кілька десятин лісу й сінокосів. Існували і землі громадського користування: ліси, пасовиська, луки. Ніким не зайняті землі становили фонд «вільних військових земель». Той, хто отриму­вав землі з такого фонду, переходив у стан козаків і мав відбувати вій­ськову службу. Були й такі, що селилися на землях козаків і ставали «підсусідками», вони платили податі й відбували незначні повинності на користь тих, на чиїй землі поселялися⁷.

Козаки відбували військову службу, а так звані підпомічники мали надавати їм грошову й продовольчу допомогу; досить часто вони також брали участь у військових походах. Зазначимо, що якщо козак гинув або помирав, його земельне володіння переходило в спадщину до дружини й дітей⁸.

Оскільки царська Росія постійно вела війни, то військова служба стала досить обтяжливою. Багато козаків прагнули перейти в стан се-

¹ Україна і світ: Історія господарства від першої доби і перших цивілізацій до становлення індустріального суспільства. — К.: Генеза, 1994. — С. 128.

² Лазаревский А. Прежние изыскатели малорусской старины // Киевская старина. - Кн. XII. - 1894. - С. 349-555.

³ Гурій О. І, Українська козацька держава в другій половині ХУП-ХУШ ст.: кордони, населення, прано. К.: Основи, 1996. С. 137.

⁴ Багалей Д. И. Займанщина в Левобережной Украине XVII и XVIII вв. // Киевская старина. 1883. - С. 56.

⁵ Борисенко В. І. Соціальио-економічпий розвиток Лівобережної України в другій половині XVII ст. — К.: Наук, думка, 1986. — С 81; Путро А. И. Лево­ бережная Украина в составе Российского государства во второй половине XII века: Некоторые вопросы социально-экономического и общественно-поли­ тического развития. — К.: Наук, думка, 1986. — С. 77; Кравченко В. В. Історія Слобідської України / Коментар Д. І. Багалія. — Харків: Основа, 1991. — С. 241.

⁶ БагалійД. І. Історія Слобідської України. Т. 2. — К.: Глобус, 1992. — С 144.

⁷ Дорошенко Д. І. Нарис історії України. — Харків: Основа, 1991. — С. 144.

⁸ Верстюк В. Ф., Дзюба О. М., Репринцее В. Ф. Україна від найдавніших ча­ сів до сьогодення: Хронологічний довідник. — К.: Наук, думка, 1995. — С. 87.

188

лян. Деякі, виписавшись із козаків, займалися торгівлею, ремеслом чи будь-якими іншими промислами. Царським указом від 1728 р. козакам було заборонено переходити до стану селян, а селянам — до козацько­го стану¹. У 30-х роках XVIII ст. було введено заборону на продаж ко­зацької землі; той, хто купляв таку землю, утрачав свої гроші².

Деякі вітчизняні дослідники вважають, що селяни майже до середи­ни XVIII ст. могли без будь-яких обмежень розпоряджатися землею: продавати, купувати, дарувати, передавати у спадок, «записувати в ві-но»³. Згідно зі статистичними даними, наприкінці XVII — на початку XVIII ст. 90 % українських селян мали власну робочу худобу, а кількість орної землі, що була в їхньому користуванні, становила від 0,4 до 18 де­сятин, луків — від 4 до 40 десятин⁴. За даними ревізії від 1764 р. малозе­мельними були 79 % селянських дворів, а 20 % — безземельними⁵.

Потрібно зазначити, що в Україні було поширене громадське землеволодіння. Користування громадською землею було подвірним, тому безземельні селяни, користуючись громадською землею, могли тримати велику кількість худоби, займатися бджільництвом, ремес­лом. За твердженням сучасних українських дослідників, безземельні селяни мали 30-40 голів великої рогатої худоби, 20-30 свиней, до 200-300 овець⁶.

Отже, українські селяни після Національно-визвольної війни 1648-1654 р. фактично набули право власності на землю, могли займа­тися ремеслами та іншими промислами, переходити в стан козаків або міщан. Вони могли змінювати місце проживання і бути особисто віль­ними.

Великими землевласниками в Україні були церкви і монастирі. Маючи у своєму розпорядженні надлишок сільськогосподарської про­дукції та ремісничих виробів, церковні й монастирські господарства набували товарного характеру. На початку XVIII ст. в Україні налічу­валося 121 чоловічих і жіночих монастирів православної церкви⁷. Засобом набуття церковної та монастирської власності було пожалу-вання земель гетьманським або полковим урядом, купівля, заповіти ві-

¹ Яворницкий Д. И. Очерки по истории запорожских казаков и Новорос­ сийского края. - СПб., 1889. - С. 380.

² Лановик Б. Д., Матисячевич 3. М., Матейко Р. М. Економічна історія України та світу. — К.: Вікар, 1999. — С. 380.

³ Домашенко М. В., Рубаних В. Є. Власність і право власності. — Харкіїї: Факт, 2002. - С. 428.

⁴ Україна і світ: Історія господарства від першої доби і перших цивілізацій до становлення індустріального суспільства. — К.: Генеза, 1994. — С. 136.

⁵ Там само. — С. 137.

⁶ Лановик Б. Д., Матисякевич 3. М., Матейко Р. М. Економічна Історій України та світу. — К.: Вікар, 1999. — С 380.

⁷ Підраховано по: Володарський Я. Е. Земледелие русской ііраїшіутштіі церкви и ее хозяйственно-экономическая деятельность (XI начало XX п.). Русское православие: Вехи истории. — М.: Политиздат, 1989. - С 528 529,531.

189

руючих тощо. Значна частина українського духовенства, бажаючи збе­регти свої маєтності та інші цінності, ставала ідеологом царського са­модержавства і всіляко підтримувала його.

В Україні існували досить розвинені товарно-грошові відносини, а тому було розвинене й зобов'язальне право. Зобов'язання виникали як із договорів, так і з деліктів. Усі договори мали бути оформлені в письмовій формі.

Договір купівлі-продажу мав бути укладений при свідках і зареєс­трований у спеціальній книзі місцевого врядування, з якої покупець отримував витяг про право власності.

Укладений у письмовій формі договір позики мав бути виконаний у точно встановлені терміни. Якщо боржник вчасно не повертав борг, то суддя мав накласти на нього штраф і встановлював новий термін спла­ти боргу — вісім днів. Якщо боржник не повертав борг і в цей термін, то суддя накладав на нього новий штраф і відтерміновував сплату боргу на два дні і одну ніч. Якщо боржник не повертав борг протягом нового терміну, то його майно мало бути конфісковане. Коли ж у боржника не було майна, то його заарештовували і він перебував під арештом до сплати боргу.

Договір оренди зобов'язував обидві сторони суворо дотримувати­ся його умов. Якщо одна із сторін побажала б розірвати або змінити умови оренди, то такі дії вона могла вчинити лише за згодою іншої сто­рони. Якщо орендар не сплачував орендну плату в точно встановлений день, то вона автоматично подвоювалась.

Договір особистого найму також накладав на сторони досить суво­рі зобов'язання. У разі відмови наймача від праці найманого до закін­чення терміну найму, то він мав заплатити найнятому всю суму згідно з договором найму. Якби найнятий захотів розірвати договір найму, то він повинен був заплатити наймачу всю суму, яку він мав би отримати згідно з договором найму. У разі отримання ним певної частки плати, то він мав повернути її наймачеві в подвійному розмірі.

Договір застави давав право заставоутриманцю користуватися заставленим майном. Якщо заставник не міг вчасно викупити віддане в заставу майно, то договір застави подовжувався ще на один такий самий термін. Якщо заставоутримувач не бажав продовжувати чинність договору застави, то суд мав установити термін викупу заставленого майна. Якщо заставник не міг викупити майно у вста­новлений термін, то, згідно з розділом XVI (арт. 12, п. 2) «Права...», майно продавали з торгів¹. Якщо сума виторгу була більша за суму застави, то надлишок повертали заставнику. Якщо сума з проданого майна була менша за суму застави, то заставодавець мав доплатити різницю.

Такі самі зобов'язання виникали і з догбвору застави рухомих речей, за винятком того, що заставоутримувач не мав права користува-

¹ Кистяковский А. Ф. Очерк исторических сведений о своде законов, дей­ствовавших в Малороссии, под заглавием «Права, по которым судится мало-російский народ». — К., 1879. — С. 446.

190

тися заставленою рухомою річчю. У розділі XVII (арт., 36 п. 1) «Прав, за якими судиться малоросійських народ» зазначалося, що «коли б хтось комусь хотів речі рухомі в заставу дати... тоді має сам (заставоут­римувач. — Авт.) присягнути, що тими речами не користувався і для свого прибутку їх не застосовував».

Джерелом шлюбно-сімейного права України було переважно зви­чаєве та загальне право.

Згідно зі звичаєвим правом, шлюбний вік для дівчини становив 16, а для юнака 18 років. Шлюб брався за добровільною згодою сторін. Батьки не могли змушувати дітей одружуватися проти їхньої волі. Сватів зазвичай засилав до дівчини хлопець. Під час сватання досяга­ли домовленості про день весілля, місце проживання молодих і про посаг, який складався з двох частин: майна і скрині. До майна нале­жали земля, худоба, гроші, які ставали спільною власністю подружжя, а в скриню складали речі особистого користування: постіль, рушники, білизну, взуття, одяг, прикраси тощо¹.

Потрібно зазначити, що права неодруженої дівчини захищала спе­цифічна молодіжна організація — парубоцька громада, яка не лише ор­ганізовувала проведення вечорниць і свят, а й стежила за тим, щоб се­ред юнаків була взаємна пошана, щирість, справедливість, добре став­лення тощо. Якщо хлопець спокусив дівчину, то він мав одружитися з нею. У разі його відмови справа могла дійти до суду, і суд своїм рішен­ням захистив би скривджену дівчину.

Гарантією збереження посагу у власності дружини було так зване віно, яке давав чоловік дружині відразу після одруження. Розмір віна встановлювали під час сватання за взаємною згодою сторін. Є дані, що посаг забезпечувався віном у подвійному розмірі. Можна вважати, що віно було дарунком чоловіка дружині, яка могла ним вільно розпоря­джатися. Чоловік без згоди дружини не міг розпоряджатися ані поса­гом, ані віном.

Жінка користувалася правом укладати будь-які договори, подава­ти судові позови, тобто вона була самостійним суб'єктом цивільно-правових відносин і користувалася не тільки правоздатністю, а й діє­здатністю.

Стосунки між чоловіком і дружиною в українській сім'ї ґрунтува­лися на високих морально-етичних нормах, на відміну від російської сім'ї, де існував деспотизм чоловіка, який міг жорстоко карати дружи­ну. Стосунки в українській сім'ї «оберігають гідність дружини, частіше ґрунтуються на взаємній повазі і взаємному визнанні прав. Рівність до шлюбу певною мірою слугує передумовою рівності у шлюбі, а неза­лежність дружини переходить інколи в пряме панування її в сім'ї»².

¹ Українознавство / Укладачі В. Я. Мацюк, В. Г. Пугач. — К.: Зодіак-Еко-К, 1994. - С 227.

² Ефименко Т. Обычное право украинского народа // У кн. Украинский народъ въ его прошломъ и настоящемъ / Под ред. Ф. К. Волкова. •- І Іетро- градъ: Типографія т-ва «Общественная польза», 1916. — Т. II. - С. 59.

191

Вихованням дітей у сім'ї займалася зазвичай мати, тому в родині домі­нували свобода, справедливість, доброта і рівноправність.

Шлюб можна було розірвати за згодою обох сторін у разі тяжкої хвороби одного з подружжя, бездітності, через поганий характер одно­го з подружжя, подружньої зради тощо. Розлучаючись, подружжя дя­кували одне одному за спільно прожиті роки, вибачалися одне перед одним і давали дозвіл на нове одруження. Якщо в подружжя були ді­ти, то вони, за згодою сторін, залишалися жити або з матір'ю, або з батьком.

В Україні був досить розвиненим інститут спадщини. В україн­ському праві чітко розрізняли право успадкування за законом і за за­повітом. Успадкування за заповітом могло суперечити успадкуванню за законом, тобто в Україні існував принцип непорушності волі запо­відача. Майно після смерті батьків успадковували всі діти незалежно від їхньої статі. Проте діти, які чинили насильство над батьками, не хо­тіли викупляти батьків з полону, відмовлялися доглядати літніх або божевільних батьків тощо, могли бути усунені від права на спадщину. Батьки могли усунути від спадщини дочку, яка без їхньої згоди одру­жилася або вела розпусний спосіб життя.

В українському спадковому праві існувала особлива форма влас­ності — так звана материзна, яка була виключною власністю жінки, тому його спадкування здійснювалося лише по жіночій лінії. Проте, згідно із законом, материзну могли успадковувати й сини.

У разі смерті одного з подружжя інше успадковувало після нього все майно. Дружина успадковувала майно після смерті чоловіка, якщо в них були спільні діти, у іншому разі — коли шлюб існував не менше п'яти років¹.

Отже, в українському праві другої половини ХУІІ-ХУШ ст. існу­вав досить розвинений інститут права спадщини, який ґрунтувався на принципах демократизму.