§ 5. Кримінальне право і процес

Формою існування кримінального права Київської Русі були зви­чай (закон, покон, правда тощо), міжнародні договори, нормотворча діяльність князів (статути, уроки), збірник юридичних норм «Руська правда», візантійське законодавство та пам'ятки релігійного права: Номоканон, Еклога, Прохірон та ін., а також судові прецеденти.

Пушкарева Н. Л. Женщина в Древней Руси. — М.: Мысль, 1989. — С. 83.

56

Відповідно до зазначених джерел, у Київській Русі не розмежову­валися поняття «злочин» і «цивільне правопорушення». Убивство, ка­ліцтво, поранення, побої завдавали моральної шкоди як потерпілому, так і його родичам, вони користувалися правом на матеріальне відшко­дування. Тому злочин називався «обіда», хоча при цьому завдавалася фізична, матеріальна та моральна шкода.

Об'єктом злочину були життя, здоров'я, честь, гідність і майнові права особи, а з часом стали також церква, її майнові права, пору­шення релігійних настанов, а також суспільний мир (повстання, змова проти князя тощо). Тобто в понятті «злочин» у кримінальному праві Київської Русі були присутні як формальний, так і матеріаль­ний елементи.

Відповідно до норм «Руської правди» (ст. 1 і 17 «Короткої правди» та ст. 1,46,121 «Просторової правди»), суб'єктами злочину були лише вільні особи. Норми давньоукраїнського права не розрізняли таких суб'єктів злочину за соціальним станом і покарання застосовувалося до них однакове. Можна стверджувати, що злочинці були рівні перед законом.

Особисто залежні особи (холопи) за вчинені злочини не несли від­повідальності. За їхні злочини відповідав господар (ст. 17 «Короткої правди» та ст. 46, 61 та 121 «Просторової правди»).

На застосування виду покарання впливала суб'єктивна сторона складу злочину. Можна стверджувати, що в тогочасному давньоукра­їнському суспільстві розрізняли навмисно й ненавмисно вчинені зло­чини. Необережність у вчиненні злочину була пом'якшуючою обста­виною, а тому і покарання було м'якшим, аніж за навмисно вчинений злочин.

Убивство «в розбої» (ст. 20 «Короткої правди» і ст. 3,7 «Просторо­вої правди») уважалося навмисним, а тому застосовувалася найсуворі-ша міра покарання — «поток і пограбування», а вбивство «в свадє», «на пиру» уважалося таким, що вчинено з необережності, а тому каралося тільки стягненням штрафу.

Важливою складовою злочину вважалася об'єктивна сторона діян­ня, а тому караними були тільки протизаконні дії. До таких діянь відносили вбивство, каліцтво, поранення, крадіжку, знищення майна тощо.

У пам'ятках давньоукраїнського права можна знайти обставини, що виключали протиправність діяння. Відповідно до ст. 115 «Просто­рової правди», від відповідальності звільнялась особа, яка надала при­тулок холопу-утікачу, не знаючи про це; від кримінальної відповідаль­ності звільнявся той, хто брав участь у бійці, але не був її призвідником (ст. 29). Відповідно до ст. 5 греко-руського договору від 911 р. та ст. 14 договору від 945 р., від відповідальності за скалічення, побої, поранення могли бути звільнені убогі особи — «неімовіти»¹. Згідно з ч. 1 ст. 54 «Просторової правди», купець міг бути звільнений від відповідальності

¹ Памятники истории Киевского государства IX—XII вв.: Сб. док. / Подг. Г. Е. Л. Кочин, Госсоцэкиз, 1936. — С. 34, 55.

57

за втрачені ним кредити через пожежу, пограбування чи аварію ко­рабля.

Деякі дослідники вважають, що, відповідно до норм «Руської прав­ди», людина, перебуваючи в стані афекту, могла перевищити межі не­обхідної оборони й вдарити кривдника мечем¹. У цьому випадку вона, згідно зі ст. 25 і 26 «Просторової правди», не несла ніякої відповідаль­ності.

Не вважалося протиправним діянням убивство злочинця під час учинення ним крадіжки або розбійного нападу (ст. 21 «Короткої правди»). Проте, відповідно до ст. 38 «Короткої правди» і ст. 40 «Просторової правди», нічного злодія, якого зв'язали, необхідно було вести на суд до князя. Якщо злодій чинив опір, то його можна було вбити лише у дворі, біля повітки тощо, але коли він утікав із двору на вулицю, то там його вбивати було заборонено. Тобто законодавець забороняв свавілля того, хто захищався, і намагався встановити межі необхідної оборони.

У пам'ятках давньоукраїнського права йдеться також про замах і закінчений злочин.

Замах на життя та здоров'я людини зафіксовано в ст. 9 «Короткої правди» і ст. 24 «Просторової правди», а замах на крадіжку — у ст. 38 «Короткої правди» та ст. 40 «Просторової правди». Покарання за замах було таким самим, як і за завершений злочин. Завершений злочин пов'язували зі спричиненням моральної, матеріальної або фізичної шко­ди, із посяганням на спокій у суспільстві, на інтереси держави або церк­ви. На закінчений злочин, як стадію розвитку злочинних дій, указують ст. 1-7 і 19-20 «Короткої правди» та ст. 1,3,29,31 «Просторової правди».

Можна стверджувати, що давньоукраїнському кримінальному праву був відомий інститут співучасті в учиненні злочину. Законода­вець установив відповідальність усіх учасників злочину. Так, наприк­лад, у ст. 121 «Просторової правди» зазначено, що покарання має зазнати як організатор злочину, так і окремі особи, причетні до його здійснення. Законодавець прагнув відокремити посібників від учасни­ків здійснення злочину. У ст. 11 «Короткої правди» та ст. 32 і 112 «Просторової правди» установлено відповідальність за допомогу у втечі холопа, а в ст. 17 «Короткої правди» і ст. 65 «Просторової прав­ди» передбачено покарання того господаря, який не видає холопа, що образив вільну людину.

Яскравим прикладом покарання співучасників є повідомлення Лаврентіївського літопису про те, що в 1097 р. «мужі» Лазар і Василь намовили Давида осліпити князя Василька, за що їх «зранку на світан­ку» повісили².

Найтяжчими злочинами в давньоукраїнському кримінальному праві вважали злочини проти особи: убивство, скалічення, поранення тощо.

¹ Владимирский-Буданов М. Ф. Обзор истории русского права. — Ростов- на-Дону: Феникс, 1995. - С. 313.

² Полное собрание русских летописей: В 24-х т. / Под ред. Е. Ф. Карского. — М.: Языки русской культуры. — 1997. — Т. 1. Лаврентьевская летопись. — С. 268.

58

Законодавець розрізняє вбивства «в обіду» (ст. 19 «Короткої прав­ди»), «у розбої» (ст. 20 «Короткої правди» та ст. З «Просторової прав­ди»), «в сваді» (ст. 7 «Просторової правди»).

Убивство «в обіду», на наш погляд, потрібно кваліфікувати як помсту за завдану образу, а вбивство «у розбої» — із метою пограбу­вання. Якщо було вчинено вбивство «в розбої», коли не було встанов­лено злочинця, відповідальність несла вся громада, на території якої було знайдено вбитого. У випадку, коли вбивство було вчинено «в обі­ду», то громада не несла відповідальності, убивцею мала займатися держава.

Убивство «у сваді», або «на пиру», треба кваліфікувати як таке, що здійснене з необережності під час бійки на банкеті або під час сварки.

Норми «Руської правди» розрізняють убивства не лише за фор­мою вини, а й за соціальним становищем убитого. Згідно із ст. 19, 22, 23 «Короткої правди» та ст. 1-3 «Просторової правди», за вбивство державних службовців стягували штраф (віра) у подвійному розмірі. Убивство осіб, які перебували у певного роду залежності (ремісники, холопи-вихователі, рабині-годувальниці), згідно із ст. 24, 27 «Короткої правди» та ст. 13, 15, 17 «Просторової правди»,- каралося штрафом у розмірі 12 гривен; за вбивство рядовича, смерда, холопа або рабині стя­гували штраф у розмірі 5 гривен (ст. 25, 26 «Короткої правди» і ст. 14, 16 «Просторової правди»). За вбивство вільної людини, представника князівської адміністрації (гридня, мечника, ябедника, боярського тіуна) стягували штраф у розмірі 40 гривен (ст. 1 «Короткої правди» і ст. 11 «Просторової правди»), а за вбивство представників вищої державної адміністрації стягували штраф у розмірі 80 гривен.

У «Руській правді» (ст. 5-6 «Короткої правди» та ст. 27 «Просто­рової правди») існує різниця між видами злочинів проти здоров'я осо­би. Якщо за каліцтво встановлено штраф в розмірі 10-20 гривен, то за завдання поранень і побоїв — 3 гривни. Ще більший штраф стягувався за образу честі й гідності людини, незалежно від її соціального стану. Ображенням честі й гідності було виривання вусів і бороди (ст. 8 «Ко­роткої правди» і ст. 67,68 «Просторової правди»), нанесення ударів ба­тогом, чашою, рогом, жердиною (ст. З «Короткої правди» і ст. 25 «Просторової правди»), удари тупим боком меча, держаком (ст. З, 4 «Короткої правди» і ст. 23, 25 «Просторової правди»). Уважалося при­ниженням гідності побиття холопом вільної людини (ст. 33 «Короткої правди» і ст. 65 «Просторової правди»).

Норми давньоукраїнського кримінального права досить енергійно захищали свободу вільної людини. Зокрема, у ст. 61 «Просторової правди» міститься норма, яка встановлює відповідальність господаря за продажу в неволю закупа.

Розвиток суспільно-економічних відносин і права власності спри­чинив появу норм, у яких ідеться про майнові злочини. Якщо, наприк­лад, у греко-руських договорах першої половини X ст. не існує різниці між крадіжкою, грабежем і розбоєм, то в ст. 19, 20 «Короткої правди» і ст. З, 7 «Просторової правди» міститься поняття «розбій» — збройне

59

пограбування в поєднанні з вбивством, а грабіж відрізняється від кра­діжки застосуванням насилля.

У «Правді Ярослава» поняття «крадіжки» відрізняється за предме­тами — крадіжка зброї, худоби, одягу (ст. 13), а в «Правді Ярослави-чів», як за предметами, так і за суб'єктами (ст. 31, 40), наприклад гру­пова крадіжка; розрізняється крадіжка також за місцем її скоєння: із закритого приміщення чи з відкритої території.

Серед майнових злочинів «Руська правда» розрізняє знищення майна через підпал, забій худоби (ст. 83, 84 «Просторової правди»). Майновим злочином уважалося знищення знаків приватної власності на вулики (борті), земельної межі (ст. 34 «Короткої правди» і ст. 71-73, 75 «Просторової правди»); користування чужою власністю, наприклад конем (ст. 12 «Короткої правди» і ст. 33 «Просторової прав­ди»); приховування знайденої речі (ст. 13 «Короткої правди» і ст. 34 «Просторової правди»); користування чужим майном завдяки угоді, укладеній обманним шляхом (ст. 118 «Просторової правди»).

Після прийняття християнства в Київській Русі з'являються зло­чини проти церкви (богохульство, порушення церковної служби), сім'ї та моралі. З'явилися такі раніше невідомі злочини, як чаклунство, зни­щення хрестів, розлучення без дозволу єпископа, аморальність свя­щеннослужителів тощо. Зазначені види злочинів містяться в статутах князів Володимира і Ярослава¹. Зазначимо, що хоча на статути мало вплив візантійське право, але воно було попередньо пропущене «через фільтр українського правничого світогляду»².

У «Руській правді» нічого не говориться про державні злочини. Проте процес формування давньоукраїнської народності, її єдності змушував державну владу захищати її інтереси правовими методами. Державу й державну владу представляла князівська влада, тому пося­гання на князівську владу й становило поняття «державний злочин». У літописах зазначається, що князівська влада й населення чітко ви­знавали протиправність повстань і заколотів, переходів на бік ворога. Жителі, наприклад, Києва, повставши в 1068 р. проти князя Ізяслава, розуміли, що вони «зло вчинили, князя свого вигнавши»³.

Виходячи із зазначеного, можна зробити висновки про те, що понят­тя «злочин», так само як і «види злочинів», у вітчизняному кримінально­му праві періоду Київської Русі формувалися поступово. Якщо в першій половині X ст. у понятті «злочин» домінував матеріальний елемент, то з другої половини X ст. з'являються й формальні ознаки злочину.

Важливим інститутом давньоукраїнського кримінального права був інститут покарання. Специфічною особливістю інституту пока­рання в кримінальному праві в період існування Київської Русі була

¹ Щапов Я. М. Княжеские уставы и церковь в Древней Руси ХІ-ХГУ вв. — М: Наука, 1972.

² Лащенко Р. М. Лекції по історії українського права. — К.: Україна, 1998. — С. 46.

³ Полное собрание русских летописей. В 24-х т. Языки русской культуры / Под ред. Е. Ф. Карского, 1997. — Т. 1. Лаврентьевская летопись. — С. 173.

60

відсутність таких видів покарань, як смертна кара, скалічення та тілес­ні покарання. Це означає, що метою покарань не було залякування на­селення, спричинення страждань чи приниження честі й гідності лю­дини. Ми можемо стверджувати, що основною метою покарань було відшкодування збитків потерпілій стороні та запобігання новим зло­чинам. Тобто види покарань, які застосовувалися в Київській Русі, ха­рактеризуються гуманізмом, що було притаманним усьому україн­ському кримінальному праву майже до кінця XVIII ст.

У ст. З і 8 договору князя Олега з греками (911) та в ст. 8 договору князя Ігоря (945) поняття «злочин» міститься в термінах «казнь» і «месть», а метою покарання було відшкодування моральних і матеріа­льних збитків потерпілому чи його родичам. Хоча договори мали міждержавний характер, адже сторони виступали як повноправні суб'єкти міжнародного права й міжнародних відносин, переслідування злочинця мало не публічний (державний), а приватно-правовий ха­рактер. Це пояснюється впливом пережитків кривавої помсти, що за­лишалися в Київській Русі.

Як уже зазначалося вище, у давньоукраїнському кримінальному праві криваву помсту було замінено штрафом і право отримати його в судовому порядку мали найближчі родичі вбитого по чоловічій лінії.

Після прийняття християнства важливою метою покарання стає спокутування гріха, розкаяння злочинця, усвідомлення ним злочинно­го, гріховного характеру своїх дій. Зрозуміло, що метою покарань було й запобігання новим злочинам, поповнення державної скарбниці та збереження спокою в суспільстві.

Застосовуючи сучасну юридичну термінологію, ми можемо визна­чити основні принципи покарань у давньоукраїнському праві в період існування Київської Русі: принцип законності; принцип відповідаль­ності за те протиправне діяння, яке передбачене нормами права; прин­цип визнання особи винною і застосування покарання за вироком су­ду; принцип призначення покарання лише за наявності вини; принцип гуманізму покарань; принцип демократизму, який проявлявся в рів­ності всіх вільних перед законом¹. Проаналізуємо зазначені принципи на основі норм давньоукраїнського кримінального права.

Відповідно до принципу законності, визнання особи винною в учи­ненні злочину в Київській Русі могло бути здійснене на підставі норм звичаєвого права або ж норм, установлених державою. Згідно із ст. 6 і 9 договору князя Ігоря з Візантією, якщо русин украде що-небудь у грека або здійснить убивство, то він має бути покараний «по уставу и по закону руському».

Згідно із ст. 2 договору князя Ігоря з греками та ст. 38 «Короткої правди» і ст. 40 «Просторової правди», покарання до злочинця може бути застосоване лише за вироком князівського суду. Можна припус­тити, що суд приймав рішення про застосування покарання лише за наявності вини.

¹ Кудін С В. Становлення і розвиток кримінального права України в X — першій половині XVII ст.: Канд. дис. на здоб. н. с. к. ю. н. — К., 2001.

61

Принципам гуманізму й демократизму в давньоукраїнському пра­ві відповідала система покарань. Як уже зазначалося вище, у давньо­українському кримінальному праві були відсутні такі покарання, як смертна кара, скалічення та фізичні покарання. За вчинення найтяж­чого злочину — убивства — стягувався штраф у розмірі 40 гривен (ст. 1 «Короткої правди» і ст. 2 «Просторової правди»), а коли вбитим був державний службовець, то штраф стягувався в подвійному розмірі. Штраф за вбивство вільної людини стягувався на користь її родичів, а за вбивство державного службовця — на користь князя.

Покарання за вбивство у вигляді грошового штрафу є свідченням домінування в давньоукраїнському суспільстві гуманістичних погля­дів на цінність людського життя, що людина є вінцем Божого творін­ня. У той же час у давньоукраїнському суспільстві домінували мораль­но-етичні категорії добра, справедливості, а тому покарання мало бути гуманним і справедливим.

Система штрафів (вір) сформувалася в Київській Русі наприкінці IX — на початку X ст. Вони поділялися на два види: віра і продаж.

Віру як вид штрафу стягували із злочинця за вбивство та скалічен­ня, її розмір залежав від соціального стану: просту віру стягували за вбивство або скалічення простолюдина (ст. З «Просторової правди»), представників нижчої державної адміністрації (ст. 1 «Короткої прав­ди» і ст. 1 «Просторової правди»), князівських слуг (ст. 2 «Просторо­вої правди»). Проте вже в «Правді Ярославичів» життя і здоров'я кня­зівських службовців — огнищанина, збирача податків, княжичого тіу­на, старшого конюха — охороняється більш посилено (ст. 19, 22, 23 «Короткої правди» і ст. 1, 3 і 12 «Просторової правди»).

У випадках, коли злочинець був невідомий, штраф (віру) стягу­вали з громади, на території якої було знайдено тіло. Це була так зва­на «дика» віра, і її стягували відповідно до правового звичаю, який бу­ло внесено до «Руської правди».

Грошовий штраф у вигляді продажі стягували за вчинення менш небезпечних злочинів проти особи та її майнових прав. Відповідно до ст. 38 «Короткої правди» та ст. 40 «Просторової правди», штраф у розмірі 12 гривен стягували за вбивство вже зв'язаного злодія. Прода­жу стягували за образу честі й гідності особи (ст. З, 4, 8, 33 «Короткої правди» і ст. 23, 25, 67, 78 «Просторової правди»), за вбивство холопа або рабині (ст. 89 «Просторової правди»), за посягання на особисту свободу (ст. 61 «Просторової правди»), за крадіжку (ст. 29 «Короткої правди» і ст. 38, 69 «Просторової правди») тощо. За вчинення зазначе­них злочинів стягували штраф (продажу) у розмірі 12 гривен.

Відповідно до норм «Руської правди», штраф у розмірі 3 гривни стягували за поранення і побої (ст. 2, 7, 10 «Короткої правди» і ст. 28-31 «Просторової правди»), за знищення майна (ст. 32 «Короткої правди» і ст. 75,80 «Просторової правди»), за надання притулку холо-пу-втікачу (ст. 11 «Короткої правди» і ст. 32 «Просторової правди»), за користування чужим майном (ст. 12, 13 «Короткої правди» і ст. 33, 34 «Просторової правди»).

62

Публічноправові й приватноправові елементи в Київській Русі розрізнялися, тому переслідування злочинця в судовому порядку було справою приватною. Штрафи стягували на користь потерпілого або його родичів. У тому випадку, коли вбитий не мав родичів, які б могли переслідувати злочинця, тоді справа набувала публічного характеру й штраф стягували на користь князівської влади (держави).

Відповідно до норм давньоукраїнського права, штрафи стягували також за майнові злочини. Згідно із ст. 7 договору від 911 р. з Візантією, насильницьке відбирання речі каралося штрафом у потрійному розмірі відібраної речі. Згідно з договорами (ст. 6 від 911 р. та ст. 6 від 945 р.), за крадіжку речі злочинець мав сплатити штраф у подвійному розмірі її вартості. Відповідно до ст. 11, 13 «Короткої правди» та ст. 35, 37, 38, 44, 79 «Просторової правди», за крадіжку речі карали штрафом у роз­мірі її вартості. Як зазначено в ст. 28 «Короткої правди» і ст. 45 «Прос­торової правди», штраф за крадіжку човна встановлювався в розмірі його ринкової вартості. Так само встановлювався розмір штрафу за крадіжку птахів (ст. 36 «Короткої правди» і ст. 81 «Просторової прав­ди»), сіна, дров (ст. 39 «Короткої правди» і ст. 82 «Просторової прав­ди»), бджіл (ст. 76 «Просторової правди»), холопа або рабині (ст. 26 «Короткої правди» і ст. 16 «Просторової правди»).

Знищення межі, знаку володіння тощо (ст. 34 «Короткої правди» і ст. 72 «Просторової правди») каралося штрафом на суму від половини гривни до однієї гривни.

Розвиток гуманного ставлення в давньоукраїнському суспільстві до життя, здоров'я, честі й гідності особи та її майнових прав уплинув на появу різноманітних видів штрафів та їх розмір, який залежав від об'єкта злочину.

З'являється такий вид штрафу, як головництво. На відміну від віри розмір головництва був однаковий і не залежав від соціального стану вбитого. Це свідчить про те, що в суспільстві почав домінувати погляд про рівність усіх вільних перед законом.

Згідно із ст. 5, 6 «Короткої правди» і ст. 27 «Просторової правди», із злочинців стягували штраф за скалічення людини. Якщо за вбивство вільної людини штраф стягували у розмірі 40 гривен, то за скалічення він становив 10 гривен. За образу честі й гідності людини карали штрафом в одну гривну (ст. 68, 78 «Просторової правди»). За поранення і побої (ст. 28 «Просторової правди») — також в одну гривну.

У Київській Русі існували невільні стани населення, і вбивство кого-небудь із такого стану вважалося порушенням майнових прав госпо­даря. Штраф за вбивство холопа, рядовича або смерда стягували в роз­мірі 5 гривен, рабині — 6 гривен, ремісника — 12 гривен (ст. 24-27 «Короткої правди» і ст. 13—17, 89 «Просторової правди»).

Специфічним видом покарання, згідно з нормами «Руської правди», був так званий поток і пограбування. Цей вид покарання, особливо поток, викликає найбільш гострі суперечки серед дослідників. Відомий дослідник історії права М. Владимирський-Буданов уважав, що поняття

63

«поток» означає позбавлення злочинця особистих прав і покарання не тільки його, а й усієї його сім'ї¹. А. Зімін², В. Рогов³ та деякі інші дос­лідники дійшли висновку, що під поняттям «поток» потрібно розуміти й ув'язнення, і віддачу в рабство, і заслання, і вигнання. Деякі дослідни­ки зазначають, що поняття «поток і пограбування» означає конфіскацію майна і перетворення злочинця та членів його сім'ї на рабів⁴.

В українській історико-правовій літературі переконливо обґрунто­вано, що поток і пограбування був найтяжчим видом покарання і застосовувався до розбійників, конокрадів і паліїв. Винуваті у вчи­ненні зазначених злочинів «позбавлялись усіх прав, а їхнє майно кон-фісковувалось і надходило князеві (державі)»⁵. Позбавленого всіх прав злочинця та його сім'ю виганяли з громади.

Сільська громада періоду Київської Русі становила замкнене ціле й постійно охоронялась. Коли ж особа переходила в іншу громаду, то вона повинна була мати поручника, який відповідав би за її зразкову поведінку. Тобто ніхто не міг таємно чи безкарно чинити ті або інші дії, що завдавали шкоду суспільству. Це рятувало громаду, а також усю країну від порушення прав і безкарності.

За таких умов злочинець, вигнаний із громади, був приречений на голодну смерть, адже він не міг поселитися на землі чужої громади та й знаряддя праці були відсутні⁶.

Зауважимо, що замкненість громади була характерним явищем не лише в Київській Русі. Воно було поширене і в інших країнах Європи. Так, наприклад, згідно із ст. 45 «Салічної правди» франків, жодна людина не могла поселитися на землі громади без згоди всіх її членів. Якщо проти виступала хоча б одна особа, то вона не отримувала дозво­лу на поселення⁷.

Категорично не можна погодитися з твердженням, що поняття «поток» означало віддачу злочинця і членів його сім'ї в рабство. Дав­ньоукраїнський народ не зазнав рабства як соціально-економічну формацію. Тісно пов'язаний громадою, він не міг визначити зі свого

¹ Владимирский-Буданов М. Ф. Обзор истории русского права. — Ростов- на-Дону: Феникс, 1995. - С. 328.

² Зимин А. А. Памятники русского права: В 2-х вып. / М.: Государственное изд-во юр. лит-ры, 1952. — Вып. 1: Памятники права Киевского государства Х-ХП вв. - С. 142.

³ Рогов В. А. История государства и права России IX — в начале XX ве­ кав. - М: Зерцало; Теис, 1995. - С. 219.

⁴ История государства и права СССР / Под ред. О. И. Чистякова. — М., 1972. - Ч. I. - С. 93.

⁵ Історія українського права: Навч. посібник / За ред. проф. О. Шевченка. — К: Олан, 2001. - С. 22.

⁶ Шевченко А. А. К вопросу о смысловом значении некоторых понятий Русской Правды // Проблемы правоведения. — 1976. — № 34.

⁷ Хрестоматія з історії держави і права України / За ред. чл.-кор. АПНУ В. Д. Гончаренка. — К.: Видавничий дім «Ін Юре», 1998. — Т. 1. — С. 148.

64

середовища якусь значну кількість невільних людей. Джерелом рабства був полон, проте становище полоненого не доходило до стано­вища тяглової худоби, як це було в античному світі. Раб у давньоукра­їнському суспільстві мав право викупити свою свободу або ж заслужи­ти волю своєю відданою працею.

Після прийняття християнства церква самостійно або разом із світською владою також застосовувала покарання. Відповідно до ст. 42 Статуту Ярослава Мудрого, юрисдикція церкви (суд митрополита) поширювалася на церковних і монастирських людей. До Статуту була включена система світських грошових стягнень¹. Відомо, що у Візантії застосовували тільки церковно-дисциплінарні стягнення². Тому мож­на зробити висновок, що в Київській Русі церква застосовувала ті нор­ми, які виникли на місцевому ґрунті. Церква застосовувала накладен­ня штрафу як один з видів покарання за такі злочини: підпал, зґвалту­вання, шлюб із найближчими родичами, викрадення дівчини, двоє­женство, скотолозтво, розпусту, крадіжку, бійку, вихід із чернецтва то­що. Одночасно церковний суд міг зобов'язати злочинця піти в монас­тир для спокутування гріха.

Разом із церковними грошовими стягненнями до правопорушни­ків могли застосовувати й покарання з боку світської влади. Воно та­кож полягало в стягненні грошового штрафу, який надходив до дер­жавної скарбниці. Злочинець також повинен був відшкодувати мо­ральні збитки потерпілому «за сором» (побиття чужої дружини, зґвал­тування, викрадення дівчини, образа словом).

Отже, характеристика покарання дає підстави стверджувати, що в давньоукраїнському кримінальному праві головна увага надавалася захисту особи та її майнових прав, а тому метою покарання було від­шкодування збитків потерпілій стороні та недопущення подальшої злочинної діяльності, а також відплата злочинцеві за його дії.

У «Руській правді» закріплені основні форми кримінального про­цесуального права. її норми містять особливі форми досудового про­цесу, коли встановлюються досудові відносини між потерпілим (май­бутнім позивачем, обвинувачувачем) і вірогідним відповідачем (май­бутнім обвинувачуваним). Ці відносини регулювалися статтями «Руської правди» про «звід» і «гоніння сліду», які є трансформовани­ми нормами звичаєвого права.

Звід — це порядок (процедура) установлення осіб, що привласнили чужу річ та повернення її власникові. Відповідно до ст. 35 «Руської правди», «якщо хто-небудь упізнає свою річ, загублену або вкрадену в нього... то йому не слід говорити: "Це моє", — а нехай скаже так: "Піди на звід (з'ясуємо, де ти взяв (її)". Якщо на зводі виявлено (того), "хто винен (у привласненні чужої речі)", тоді той несе відповідальність за

¹ Макарий. История русской церкви. — Изд-во Свято-Преображенского Валаамского монастыря, 1995. — Кн. 2. — С. 258.

² Щапов Я. Н. Княжеские уставы в Древней Руси ХІ-ХІУ пи. — М.: Наука, 1972. - С. 305.

5-850

65

крадіжку; тоді позивач візьме свою річ, йому вже буде платити винува­тий і за те, що пропало разом із виявленою річчю...».

Так зване «гоніння сліду» полягало в розшуку злочинця, не спій­маного на місці злочину, по залишених слідах. Уважалося, що там, де губляться сліди, перебуває злочинець.

Коли слід вів на територію якоїсь громади і там губився, то грома­да зобов'язана була або відшукати злодія, або ж відшкодувати вартість украденого. Коли ж сліди були відсутні, то потерпілий мав учинити «заклик» про свою пропажу на громадських торгах. Якщо протягом трьох днів крадене не було повернуто, то той, у кого його знаходили, мав не лише повернути його, а й заплатити штраф у розмірі 3-х гривен (ст. 36) «Руської правди».

Коли ж у кого-небудь знаходили крадену річ до «заклику», то він мав пояснити, де дістав або купив ту річ. Злодієм уважався той, хто не бажав або не міг пояснити, де він узяв крадену річ.

Той, хто «гнав слід», мав право вимагати від влади допомогу, але коли на суді буде вияснено, що він затримав невинуватого, тоді мав заплати­ти штраф у розмірі 3-х гривен, коли затриманим був смерд, і 12-ти гривен, коли ним був боярин. Доказом винуватості було власне визнання вини підозрюваним, слід злочину на тілі скривдженого, свідчення «видоків» і «послухів», присяга та «суд Божий» — ордалії.

Коли злочин стосувався місцевих жителів, то достатньо було свід­чень двох очевидців, а коли він стосувався іноземців — то більше двох. Свідчення холопів не було доказом вини. Якщо скривджений не міг довести винуватість підозрюваного, то останній мав право порушити справу про наклеп. Місцевий житель мав виставити сімох «послу­хів» — свідків своєї порядності, а для іноземця достатньо було двох. Той, хто не мав «послухів», повинен був іти на «суд Божий», тобто пройти випробування водою та вогнем.

У справах, у яких підозрюваному загрожував штраф на суму до 2 гривен, можна було «очиститися» від підозри у вчиненні злочину присягою; до 6 гривен — випробуванням водою, а понад 6 гривен — ви­пробуванням залізом.

Під час випробування водою підозрюваного кидали у водойму і коли він потопав, то визнавався невинуватим. При випробуванні розпече­ним залізом невинуватим визнавався той, у кого не залишалося слідів від опіків.

Отже, давньоукраїнському кримінальному праву періоду Київ­ської Русі були властиві демократизм, який полягав у визнанні підоз­рюваного злочинцем за вироком суду; відповідальність установлюва­лася лише за наявності вини й тільки за вчинення протиправних дій; покарання застосовувалось однакове до всіх вільних, незалежно від їх­нього соціального стану. Інституту покарань у давньоукраїнському праві був притаманний гуманізм, який полягав у відсутності смертної кари, скалічень і фізичних покарань, що принижували честь і гідність особи.

66