§ 2. Суспільний устрій

Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. суспільний лад України втрачає свої самобутні ознаки. Тут фактично формально запроваджу­ється соціальна структура Російської держави як наслідок наступу царату на права і вільності України та її народу. Цей процес був прискорений здійсненням місцевих реформ і втіленням у життя поло­жень нових імперських грамот, дарованих дворянству і міщанству.

14-850

209

У соціальній організації колишньої Гетьманщини відбулися серйозні зміни: українська шляхта поступово стала частиною імперського дво­рянства; мешканці українських міст підпорядковувалися тим самим правовим, економічним і соціальним нормам, що й міщани всієї імперії; козаки вважалися привілейованими державними селянами; селян у при­ватних маєтках юридично закріпачили; церковний клір трансформу­вався в частково зрусифіковану замкнену соціальну групу. Проте інтеграція цих соціальних груп ішла по-різному, й найскладніше це проявилося відносно української шляхти і козаків.

Одним із перших заходів із вирішення цього питання став гене­ральний опис Лівобережної України 1765-1769 рр., який був проведе­ний за розпорядженням П. Рум'янцева та згідно з указом Катерини II від 4 листопада 1763 р. про перепис в Україні та інструкції Сенату що­до порядку його проведення. Хоча головною метою перепису було зі­брання відомостей про населення і господарства з метою запроваджен­ня значно більшого державного оподаткування, П. Рум'янцев споді­вався вирішити дещо інші специфічні завдання: визначити склад і кількість населення в офіційних категоріях поміщика, козака, свяще­ника, міщанина й селянина. Для проведення перепису в кожному пол­ку було створено спеціальні комісії на чолі з російськими офіцерами. Перепис тривав до 1769 р. і був перерваний початком російсько-ту­рецької війни. Перепис проводився у 4 формах, за якими описувалися: міста й містечка; коронні, урядові й монастирські маєтки; поміщицькі й козацькі господарства; приватні володіння. Матеріали, зібрані цими комісіями в кожному полку, становили «Генеральний (рум'янцев-ський) опис Малоросії». Він містить подвірні реєстри оподаткованого населення із зазначенням статі, віку, працездатності, розміру податків; облік міст і містечок, сіл, хуторів, ремісничих цехів; облік рангових, старшинських, поміщицьких, монастирських і церковних володінь; об­лік козацьких і селянських дворів і бездворових хат із зазначенням кількості ріллі, сіножатей, пасовиськ, лісів, млинів, винокурень, шин­ків, пасік, худоби. Чільне місце в описі займають документи про під­твердження прав на володіння землею, маєтками та іншим майном (універсали, купчі записи на землю, ліси, сіножаті, заповіти, дарчі за­писи про передачу майна, про обмін ґрунтів тощо, формулярні списки козацької старшини, додані до опису копії гетьманських універсалів, розпоря-джень (ордерів) генеральної військової канцелярії, рішень ге­нерального військового суду, царських грамот, указів Сенату тощо. Пе­репис був використаний царською владою для остаточного утвердження кріпацтва в Україні, зміцнення позицій землевласників, для збільшення податків, юридичного обґрунтування прав на маєтки і селян, остаточ­ної ліквідації переходів селянства з одного місця на інше й у козацький стан. Опис документально закріплював становий поділ населення.

Дворянство в Україні не було однорідним, до нього входили укра­їнські, польські, російські й татарські феодали, тому процес інтеграції їх у російське дворянство не був однаковим і багато в чому залежав від тієї чи іншої частини території України. В Слобідській Україні й сте-

210

пових губерніях, починаючи з XVIII ст. за рахунок роздавання земель переважно російському дворянству, переважали російські поміщики, причому їхня кількість постійно збільшувалася. Кримське, або таврій­ське, дворянство було представлено переважно татарами-феодалами. Царським указом 1835 р. було підтверджено надання татарським мур­зам із часу приєднання Криму до Росії прав, однакових із правами ро­сійського дворянства.

Дещо по-іншому проходила інтеграція в російське дворянство на Лі­вобережній Україні. У XVIII ст. тут відбулося формування нової одно­рідної української еліти, що поєднувала нащадків козацької старшини й української шляхти польських часів і нової козацької старшини та знаті (так зване значне військове товариство — бунчукові, військові та значко­ві товариші). В історико-правовій літературі для її визначення вжива­ють термін «нова шляхта». Ця еліта перетворилася на згуртовану зе­мельну аристократію, що почала претендувати на статус шляхти. У ме­жах Гетьманщини вона користувалася окремими шляхетськими приві­леями й вимагала від російської влади визнання тих своїх прав, які вона мала за польських часів і яких на той час російське дворянство не мало. Згідно з Литовськими статутами, шляхтич міг брати участь у вальних сеймах і місцевих сеймиках, звільнявся від будь-якої державної служби. Для шляхтича втратити свій ранг було практично неможливо, а його ма­єтки не підлягали конфіскації, крім особливих випадків. Він міг бути за­арештований лише за наказом суду рівних, причому не дозволялося під­давати його тортурам тощо. Крім того, шляхта мала великі економічні права: право на експлуатацію майна, обробку землі й видобутку корис­них копалин, заснування міст і сіл, вільну торгівлю тощо.

До того ж спочатку українська нова шляхта була позбавлена мож­ливостей зробити військову або цивільну кар'єру в російських устано­вах. Так, українці не допускалися до кадетських корпусів. На думку російських чиновників, у Малоросії немає «благородних», а даровані царем за часів Хмельницького грамоти, що підтверджували шляхетство, визнавалися лише для тих, хто міг підтвердити свій шляхетський стан ще перед 1654 р. В Україні-Гетьманщині навіть найвищі посади не га­рантували отримання дворянства (росіяни з 1722 р. автоматично отри­мували його після досягнення певної позиції в «Табеле о рангах»). Тому нова українська шляхта добивалася рівноправності українських і ро­сійських посад і рангів, а також визнання та підтвердження її імпер­ського дворянського статусу. У межах Гетьманщини влада, багатство й привілейований юридичний і соціальний статус української нової шляхти залишалися недоторканними.

Скасування державних інститутів Гетьманщини, проведення провінційної реформи та запровадження імперської адміністрації поставило питання визнання української шляхти як дворянства, її ін­теграції. Це пояснювалося кількома причинами: по-перше, від позиції української нової шляхти великою мірою залежав успіх імперської ін­теграції України-Гетьманщини; по-друге, статут для губернії потребу­вав уведення лише дворянського контролю над багатьма урядовими

14*

211

установами, окремої судової системи для дворянства й місцевих дво­рянських зібрань, які обирали своїх предводителів і розв'язували міс­цеві проблеми, а це неможливо було виконувати без участі української нової шляхти. Крім того, більша частина української шляхти, отримав­ши титули дворян, корпоративне самоврядування і легалізацію пан­щини, поступово почала усвідомлювати ті переваги, які несе із собою новий порядок у Гетьманщині.

Зростання урядових інституцій, які спричинили провінційні ре­форми Катерини II, відкрили перед українською шляхтою величезні можливості для імперської кар'єри, передусім у новій адміністрації на теренах колишньої Гетьманщини, порубіжних губерніях, нових провін­ціях, особливо Правобережної України, навіть у Грузії, куди набирали шляхтичів з Правобережної України як досвідчених адміністраторів, на військовій ниві й у самому Санкт-Петербурзі. Великим стимулом для остаточного злиття української та російської еліт стала Жалувана грамота дворянству 1785 р. Згідно з грамотою, дворянство здобуло виключне право власності на землю, придбані села разом із селянами та надра землі. Дворяни мали право торгувати, заводити торги та ярмар­ки; їх звільняли від будь-яких податків і квартирування військ у своїх маєтках. Вони звільнялися від обов'язкової державної служби, за ви­нятками надзвичайних обставин. Дворянин міг продавати свою про­дукцію й володіти майном у місті, подорожувати за кордоном: навіть поступати там на службу, але лише в дружніх до імперії держав.

Звання дворянина успадковувалося (спадкове дворянство) або от­римувалося пожалуванням верховною владою (особисте дворянство) за досягненням особою певного чину на військовій чи цивільній службі, а також у разі отримання російських орденів. Законодавство Росії поді­ляло дворян на верстви й групи. Особливою групою були спадкові дво­ряни, на яких юридично поширювалися всі привілеї (не спадкові дворяни, за невеликим винятком, наприклад, не мали права володіти кріпосними селянами, брати участь у дворянських зборах тощо). У грамоті наголо­шувалося, що держава не може довільними діями позбавити дворянина житла, майна або статусу. Позбавлення дворянства відбувалося лише згідно з вироком суду, затвердженим безпосередньо імператором.

Дворяни, які скоїли злочин, були підсудні лише своєму становому суду та не підлягали тілесному покаранню. Дворяни, які володіли ма­єтками, мали можливість створювати свої станові корпоративні орга­нізації — повітові й губернські дворянські зібрання, що скликалися кожні 3 роки. На них вирішувалися дворянські й місцеві справи (зби­рали гроші на місцеві потреби, займалися опікою дворян-сиріт і вдів), подавали скарги й клопотання до Сенату або імператорові, звіряли ро­довідну книгу, виключали з неї дворян, які зганьбили себе, обирали повітових і губернських предводителів, засідателів верхнього земсько­го й совісного судів, повітового чи окружного суддю та земського справника, засідателів повітового й нижнього земського судів. Дворя­ни могли впливати на діяльність місцевої адміністрації; їхні зібрання діяли як допоміжні органи останньої.

212

Поступово основна частина української шляхти стала перетворюва­тися на дворянство. Як і повсюди в імперії, дворянство виводилося перед­усім від рангу на державній службі. Урядовці Гетьманщини, які продовжу­вали службу, отримали імперські ранги, що автоматично означало надан­ня дворянства. Представники шляхти, які не були на державній службі, мали доводити своє благородне походження. Проте законодавчого регу­лювання цього питання не було. Нарешті, Жалувана грамота 1785 р., яка була видана для всієї імперії, установила, що депутати від кожного зем­ства разом із предводителем дворянства мали визначати права кандидатів належати до дворянства. Проте в ній нічого не говорилося про ті терито­рії, зокрема Гетьманщини, де склад дворянства тоді ще не був визначений. Тому генерал-губернатор П. Рум'янцев, який прихильно ставився до української шляхти, розтлумачив це положення як повноваження новій шляхті самій визначати можливість членства в дворянстві.

Під ліберальним наглядом П. Рум'янцева був установлений порядок, за яким справи претендентів розглядали виборні органи дворянства намісництва — дворянські депутатські збори, які складалися «з осіб найвідоміших і найповажніших родів дворянської гідності». За цими критеріями дворянство кожного повіту на дворянських зборах обирало 3-4 депутати центру намісництва. Депутати дворянських депутатських зборів на засіданнях під головуванням губернського маршала (предво­дителя дворянства) розглядали питання обґрунтованості підстав пре­тендентів нобілітуватися у дворянство. їхню роботу контролювало дво­рянське зібрання намісництва. Депутатські збори загалом прихильно ставилися до домагань дворянства, тому в Україні створилися реальні можливості здобуття дворянства представниками різних соціальних прошарків: із середовища найнижчих і середніх груп козацької старши­ни, а також рядового козацтва, міщан, духовенства, посполитих і навіть записаних 1782 р. у кріпацтво селян. На перешкоді надмірному збіль­шенню кількості осіб дворянського стану наприкінці 1791 р. рішуче став Сенат. 16 грудня 1791 р. з'явився указ, за яким жодна особа не може вступити в дворянство без достатніх доказів свого благородного поход­ження. Крім того, потрібно було зменшити кількість претендентів на дворянство від оподаткованих груп. Надіслані з України відомості про дворян було повернуто до намісницьких правлінь. Дворянські депутат­ські з'їзди разом із губернськими маршалами були зобов'язані наново розглянути справи. Під тиском малоросійського генерал-губернатора М. Кречетникова, який у 1789 р. змінив на цій посаді П. Рум'янцева, до 1795 р. безсумнівними дворянами було визнано 12 597 осіб — трохи більше половини внесених до родовідних книг до 1791 р. Указом під 9 січня 1792 р. М. Кречетников наклав штрафи на невдалих кандидаті», а також на місцеву комісію дворянства, яка приймала сумнівні претен­зії. Покараними мали бути також ті особи, які не спромоглися довести своє благородне походження; у них на користь держави конфіскоиувили казенні й громадські землі.

У січні 1797 р. вийшов указ про укладання нового імперського родословника, і всі дворянські роди повинні були подати необхідні

213

документи ми підтвердження дворянства. Змінимся також порядок Ін­корпорації її стан диорин; контроль :ш наданням рангів зосередився в центрі. Відповідно до указу Сенату від 19 березня 1797 р., дворянські депутатські збори остаточно втратили самостійність; вони лише роз­глядали докази й представляли їх і свої рекомендації в герольдмей-стерську контору, яка й вирішувала в індивідуальному порядку питан­ня про належність особи до дворянського стану.

Спочатку герольдмейстерська контора лояльно ставилася до справ української шляхти отримувати дворянські титули; служба в україн­ських установах уважалася достатнім свідченням для отримання дво­рянства, але не дозволялися жодні герби. Проте на початку XIX ст. політика герольдмейстерської контори щодо претензій на дворянство, що ґрунтувалася винятково на службі в скасованих українських інсти­туціях, зазнала значних змін. Оскільки ні «Табель о рангах», ні «Гра­мота для дворянства» не визнавали того, що служба в українських установах надавала автоматичне право на дворянство, то, на думку герольдмейстерської контори, вона не мала юридичних підстав задо­вольняти українські претензії. Виходячи з цього, ця контора анулюва­ла тисячі патентів і запровадила суворі обмеження до тих, хто претен­дував на імперське дворянство на підставі українських рангів. Тому для тих, хто ніколи не працював у будь-якій імперській установі, шлях здобути дворянство був практично перекритий. Такі особи самі могли бути оподаткованими, їхнім дітям заборонялося вступати до кадет­ських училищ, з яких здійснювався набір в армію, і вони відлучалися від багатьох військових і адміністративних посад. Тому багато хто з но­вої української шляхти протягом довгих десятиріч змушений був дошукуватися документального підтвердження свого «високого» по­ходження. Питання їхнього дворянства вирішилося позитивно лише після видання указу імператора Миколи І від 20 березня 1835 р. «О малоро-сийских чинах, дающих право на действительное или потомственное дво­рянство». Відповідно до цього указу, право на дворянство та відповідні пільги й привілеї отримала верхівка колишнього козацького війська, тобто козацька старшина та її нащадки. Зокрема, таке право було нада­но генеральним: обозним, суддям, підскарбіям, писарям, осавулам, хо­рунжим, бунчужним; полковникам військових правлінь, бунчуковим товаришам, полковим обозним й осавулам артилерійського правління, артилерійським хорунжим; полковим осавулам, хорунжим і сотникам військових правлінь, артилерійським отаманам, військовим товари­шам і писарям полкових правлінь, земським суддям і підсудкам; чини, які були пожалувані під час гетьманського правління в Малоросії. Як докази, приймалися грамоти, що були пожалувані російськими царями або дані гетьманами за службу, універсали на володіння нерухомим майном, а також універсали та патенти Малоросійської колегії на вка­зані вище чини. У разі втрати справжніх документів як докази прийма­лися виписки з книг присутствених місць. До цього додавалася ще низка документів та обов'язково засвідчення предводителя дворянства, де вказувалося, що претендент на дворянство доброї поведінки й веде

214

1

життя, икс відповідне такому амнню. Тих, хто до 1 еічнм 1839 р, ні на­дасть доказів на спадкове дворянство та не мш ;ш «Табелем о рангах» особистого дворянства, наказано було перевести в козацький стан, за­боронивши надалі називатися дворянами, але не позбавляючи їх права доводити своє дворянство у встановленому порядку (указом 1855 р.). Усім особам, які не визнані дворянами й приписані до козацької гро­мади, надавалися деякі тимчасові пільги у сплачуванні податків і вико­нанні повинностей.

Отже, наприкінці першої половини XIX ст. відбулися поступово асиміляція й інтеграція лівобережної української шляхти з імпер­ським дворянством. Незважаючи на живучість певних національних традицій, фактори, що сприяли інтеграції, виявилися набагато сильні­шими. По-перше, дався взнаки специфічний характер української шляхти; хоча її внутрішня організація і конституційна будова були чіт­ко окресленими, але їй бракувало легітимності польського або угор­ського дворянства. По-друге, традиції, що колись міцно встановилися, пізніше послабилися через наплив нових членів під час переходу у дво­рянство осіб, які мали слабке поняття про старі політичні ідеали укра­їнської шляхти. По-третє, існувала традиція лояльності служби цареві, й українська шляхта не бачила іншої альтернативи як сприйняття ім­перської системи та служби цареві. Дуже характерні у зв'язку з цим погляди на управління Малоросією осіб, які за своїм походженням були з України. Так, голова Державної ради В. Кочубей так писав Н. Рєпніну 7 жовтня 1832 р.: «Хотя я по рождению и хохол, но я более русский, чем кто другой, и по моим принципам, и по моему состоянию, и по моим привычкам. Мое звание и занимаемый мною пост ставят меня выше всяких мелких соображений, я смотрю на дела ваших гу­берний с точки зрения общих интересов нашей страны. Микроскопи­ческие виды не мое дело. Не из мелких соображений... постарайтесь взыскать, насколько это возможно, налоги в ваших губерниях». Кочу­бею хотілось якнайшвидше асимілювати українську шляхту й малоро­сійських козаків з іншими станами в державі, знищити навіть якісь натяки на їхні давні традиції.

Зовсім по-іншому проходив процес інтеграції в російське дворян­ство на Правобережній Україні. Тут дворянство було переважно пред­ставлене польською шляхтою, частина якої володіла землею і селянами на основі права власності, або на основі отриманого ще від польських королів права спадкового або довічного володіння, або на правах орен­ди. Інша частина шляхти землею і селянами не володіла та становила прошарок міського населення (дрібного чиновництва, а також служ­бовців поміщицьких маєтків). Наприклад, у Київській губернії в 1812 р. було 1170 російських та українських дворян і 43 500 дворян-поляків. Серед польських дворян лише 3000 володіли землею і кріпака­ми. Якщо загалом магнати ставилися лояльно до Російської імперії, то дрібна шляхта прагнула реставрації Речі Посполитої. До того ж шляхта на Правобережній Україні у своїй більшості була католицької або уні­атської віри, що також створювало певні труднощі для царської влади.

215

Після входження Правобережної України до складу Російської імперії царський уряд зберіг усі права й привілеї польської шляхти, зокрема, головне з них — право власності на землю і кріпосних селян. Щоправда, згідно з Маніфестом від 27 березня 1793 р., ті з польської шляхти, хто володіє нерухомим маєтком, не захочуть скласти присягу російському царю, мали право впродовж тримісячного терміну продати його й виїхати за кордон. У тих, хто не вклався в цей термін, усе майно, яке залишилося, буде секвестроване й передане до казни. Царський уряд, ураховуючи значну кількість польської шляхти, залишив дію польсько-шляхетського законодавства, яке існувало до 3 травня 1791 р. та Литовського статуту. Усі посадові особи, які не скомпрометували се­бе участю в повстанні 1794 р., залишалися на своїх місцях, лише гу­бернські й повітові державні установи очолили царські чиновники. Водночас уже в цей період було здійснено низку заходів для зміцнен­ня позицій царського уряду в Правобережній Україні. У результаті цього в його руках опинилися всі державні й деякі приватно-власниць­кі землі, а також секвестровані в католицької церкви. їх щедро розда­вали російським генералам, царським вельможам і чиновникам; тільки впродовж 1793-1795 рр. у їх власність перейшло майже 80 тис. селян. Проте до 30-х років XIX ст. польські магнати й шляхта залишалися па­нівною верствою в краї.

Після польського повстання 1830-1831 рр. російська політика від­носно польської шляхти суттєво змінилася. Приблизно 10 тис. учасни­ків повстання було засуджено, а їхні маєтки конфісковано. Разом із конфіскацією маєтків, закриттям польських шкіл і релігійними пере­слідуваннями царський уряд ужив ще два масштабних заходи проти польської шляхти в правобережних губерніях: рішення депортувати 5 тис. шляхетських родин із Поділля на Кавказ і декласувати загал дрібної шляхти з метою асиміляції зі спеціальною категорією селян-однодворців. Якщо депортація шляхти на Кавказ не була доведена до кінця, то найбільшим ударом по польській шляхті на Правобережній Україні була верифікація (перевірка) шляхетства — перевірка доку­ментів про шляхетський стан, засіб, яким російський уряд вирішив ліквідувати шляхту як чужий організм у російській суспільній систе­мі. Іменним указом від 19 жовтня 1831 р. «О разборе шляхты в запад­ных губерниях и об устройстве сего рода людей» з метою наведення порядку стану шляхти в західних губерніях було встановлено різницю між дійсними шляхтичами, тобто які довели в увстановленому порядку своє дворянство та визнані в цьому званні герольдією, та особами, які називають себе шляхтою без підтвердження цього звання законними доказами. Перші, згідно з указом, як справжні дворяни зберігають усі права і привілеї, які дворянству імперії даровані. В усіх публічних і су­дових актах, які написані російською мовою, іменувати їх уже не шляхтою, а дворянами. Положення, права й обов'язки інших осіб, які іменували себе до цього шляхтою, установити на таких началах: 1) уся шляхта, яка не довела дворянства, поділяється за місцем проживання на два розряди: сільських і міських обивателів. Усім сільським обива-

216

телям присвоюється назва однодворців тієї губернії, до якої вони при­писані, а ті, які проживають у містах, — громадян. Однодворці західних губерній, згідно з указом, поділяються на осідлих, тобто які мають власні землі або живуть з чиншу чи оброку на казенних і поміщицьких землях, і неосідлих, тобто які проживають у поміщицьких будинках і в приватних осіб на різних посадах. Таким особам, як лікарі, учителі, художники та інші, а також тим, хто має свідоцтва на адвокатське звання, надається назва почесного громадянина. Усім категоріям осіб, які іме­нували себе шляхтою, але дворянства свого не довели, пропонувалося впродовж року приписатися до своїх розрядів; тих, хто цього не зро­бить, уважати волоцюгами. На осіб, які на підставі цього указу записа­ні в однодворці або в громадяни, покладаються земські повинності, установлені для цих областей, і зверх того вони підлягають грошовому збору на утримання військ і відправленню військової повинності через рекрутські набори або особистим строком до 15 років (почесні грома­дяни звільнялися від рекрутської повинності із заміною її особливим грошовим збором). Громадяни й однодворці західних губерній підля­гають підсудності міських магістрів або повітових судів за місцем про­живання або прописки.

Усі особи, які називають себе шляхтою, і докази, які ще не розгля­нуті депутатськими зборами, до остаточного визначення їхнього стану звільнялися від тілесних покарань і вироки щодо їхніх кримінальних справ подаються на затвердження в Сенат; але інші привілеї дворян­ству на них не поширювалися до остаточного рішення герольдією. Особи, які затверджені депутатськими зборами, але не визнані ще герольдією, до остаточного розгляду справ залишаються в тому самому стані і з тими самими правами, якими вони користувалися до цього. Якщо серед од­нодворців буде виявлено осіб, які володіють дворянською власністю — маєтками із селянами й землею або без землі, то про таких осіб буде зроблено особливе розпорядження. 5 липня 1838 р. було призначено трирічний термін для подання дворянських доказів тими особами за­хідних губерній, які ще не довели свого дворянства остаточно. Цей роз­бір тривав майже 20 років, і в результаті було позбавлено дворянства 340 тис. осіб: 1832-1833 рр. - 72 140, 1834-1839 рр. - 93 140, 1840-1846 рр. — 160 тис, 1846-1853 рр. — 15 тис. Це була переважно дрібна, малоземельна або безземельна шляхта.

Позбавлених шляхетства було переведено в категорію однодвор­ців, державних селян, які повинні були платити податки та відбувати військову службу. Проте своє шляхетське походження легалізували великі й середні землевласники, які володіли майже 3 млн кріпаків. Приблизно 200 шляхетських родин мали понад 1000 кріпаків, інші по кількасот осіб, дехто мав землю, яку обробляв сам. Один граф В. Бра-ницький мав 130 тис. кріпаків-чоловіків. Значна частина легалізованої шляхти пішла на компроміс із російським урядом і була інтегрована в російське суспільство. У тих землевласників, які цього не зробили, ге­рольдії було доручено перевірити їхні генеалогії. 16 січня 1834 р. Комі­тет у справах західних губерній отримав розпорядження імператора

217

негайно взяти маєтки шляхтичів, які придбали їх після 19 жовтня 1831 р., під опіку, а пізніше продати їх протягом 3 років. Прибутки, одержані в маєтках до продажу їх, мають іти в державну казну. 9 березня 1835 р. на засіданні Комітету в справах західних губерній приймається рішення примусити тих, хто не подолає ревізійного бар'єру, підписати зобов'язання продати землю протягом трьох років.

Як антипольську зброю, царський уряд дуже вміло використовував зловживання, допущені польськими землевласниками. З метою тісніше прив'язати українське населення до Російської імперії, законом 1835 р. передбачалася конфіскація на користь держави ґрунтів найбільш жорстоких польських землевласників (тоді як землі надто жорстоких росіян-поміщиків підпадали лише під нагляд опікунського дворянсько­го комітету). 1837 р. Комітет у справах західних губерній на підставі за­кону 1835 р. зажадав від губернаторів трьох правобережних губерній призначити спеціального чиновника для приймання скарг від селян, які належали польським поміщикам або католицькому духовенству, а також поліцейського — для проведення відповідного розслідування.

Водночас у губерніях Правобережжя царська влада надавала пере­ваги російському дворянству — поміщикам і чиновникам. За указом 1810 р., російські дворяни, які отримували орендні маєтки в правобе­режних губерніях як нагороду за «відмінну і старанну службу», від внесення застави звільнялися. У 1832 р. російські чиновники, які були призначені на службу у Волинській і Подільській губерніях, отриму­вали, крім платні, також пенсії, призначені їм за попередню військову та цивільну службу. У 1841 р. положенням Комітету в справах захід­них губерній «для залучення природних російських поміщиків і дво­рян до прийняття в адміністрацію казенних маєтків» було встановле­но російським адміністраторам після закінчення 12-річного терміну подовження оренди ще на 12 років з відрахуванням на користь адмі-ністратора-орендаря не 10 %, як у перші 12 років, а ЗО % доходу від маєтку.

Багато в чому змінилися можливості обирати до дворянських ста­нових установ. Якщо на початку XIX ст. для участі у виборах достат­ньо було мати 5 димів незалежно від розміру маєтку, то в 30-х роках XIX ст. російське право вимагає володіти «полным участком», тобто щонайменше 100 кріпаків (чоловічої статі), що одразу ставить надто високі вимоги, залишаючи осторонь більшість легітимної шляхти. До цього майнового обмеження додається політичне: запідозрених у сим­патії до повстання 1831 р. викреслювали зі списку виборців. Щодо права бути обраним, то тут вимоги ще більш суворі: за указом від 12 жовтня 1835 р. до списків вносять лише тих, хто може підтвердити десятирічну службу в імперській адміністрації, вищу освіту або шести­річне перебування на певній шляхетській посаді. У 1840 р. така полі­тика обмеження призводить до того, що право голосу на дворянських зборах зберігається лише за невеликою групою (у трьох правобереж­них губерніях кількість шляхтичів, які мали право голосу на зібран­нях, становило в 1840 р. 2703 осіб).

218

Дворянство залишалося і в цей період привілейованим станом. У права й привілеї, які були зафіксовані в Жалуваній грамоті дворян­ству 1785 р., імператор Павло І намагався внести деякі зміни. Уважа­ючи, що Катерина II дуже сприяла дворянству й цим послаблювала самодержавство, Павло І відновив застосування тілесних покарань для дворян; відмінялося їхнє право на подання колективних петицій і скарг безпосередньо царю. Було заборонено скликання губернських дворянських зборів, обмежено участь дворян у діяльності місцевих адміністративних і судових органів. Дворяни, які служили в армії, не мали права йти у відставку, не отримавши першого офіцерського чи­ну. Олександр І відмінив усі обмеження, які були прийняті Павлом І відносно дворянства. Проте Микола І, побоючись поширення ідей Французької буржуазної революції, знову дещо обмежив права дво­рян. Так, молодим дворянам було заборонено виїжджати за кордон, а ті, хто отримав цей дозвіл, могли проживати за кордонами Росії не більше 3 років. Він надав генерал-губернаторам широкі повноважен­ня з нагляду за дворянством; дещо обмежив виборність у місцевому дворянському самоврядуванні, замінивши обрання дворянами осіб призначеними чиновниками. Було посилено позиції дворян — вели­ких землевласників. Маніфестом від 6 грудня 1831 р. «О порядке дво­рянских собраний, виборов и служби по оним» було встановлено по­рядок, за яким обирати на дворянські громадські посади могли лише дворяни, які мали не менше ніж 100 душ кріпосних селян або 3 тис. десятин незаселеної землі. Цій самій меті — зміцнення позицій вели­кого дворянства — слугував закон від 16 липня 1845 р., за яким запо­відні дворянські маєтки (майорати) мали переходити в спадщину до старшого сина; їх не можна було відчужувати стороннім особам і дро­бити. Одночасно було вжито низку заходів, які мали очистити дво­рянство від влиття «инородных» елементів. Суттєво був обмежений доступ у дворянство з інших станів, дворянство все більше ставало замкненим станом. Законом від 10 лютого 1832 р. для представників буржуазії, різночинної інтелігенції запроваджується почесне (спадко­ве й особисте) громадянство. За указом від 11 червня 1845 р., для того щоб стати спадковим дворянином, треба було отримати по цивільній службі чин 5-го класу (тобто статського радника), а не 8-го класу, як це було раніше, а по військовій службі — чин 8-го класу (тобто майор). Пізніше, за указом 1856 р., спадковим дворянином можна було стати, якщо дослужив до чина полковника по військовій службі (6-й клас) або дійсного статського радника (4-й клас) по цивільній службі. Отримавши по цивільній службі чин 9-го класу (титулярний радник), а по військовій — чин 14-го класу, недворянин ставав особистим дво­рянином. Представники недворянських станів на цивільній службі, по­чинаючи з 14-го по 10-й клас, отримували звання почесного громадя­нина. Дворянство також отримало від царської влади низку нових прав і привілеїв. Якщо в XVII ст. дворянам заборонялося займатися торгівлею, що могло принижувати їх, то у зв'язку з розвитком ринкових відносин вони, за указом 1827 р., отримали право торгувати разом із

219

купецтвом. У другій половині XVIII ст. дворяни могли мати фабрики лише в сільській місцевості, а з 1827 р. їм дозволялося створювати фабрики й заводи та ремісничі майстерні в містах. Отже, поширюва­лася нова підприємницька сфера діяльності дворян.

Імперська інтеграція України-Гетьманщини принесла часткову русифікацію ще однієї соціальної групи — духовенства. У XIX ст. священнослужителі стали окремою замкнутою соціальною групою — у Полтавській губернії їх було 8073, у Чернігівській — 7097 осіб. До цього часу представники шляхти та навіть селяни мали можливість ставати священиками або ченцями, оскільки їхній статус уважався покликанням, професією, але не окремою соціальною категорією або станом. Упровадження подушного податку, державне регулювання кількості священнослужителів й обов'язкова семінарська освіта зумо­вили те, що клір перетворився на замкнений стан. Оскільки осіб, які підлягали подушному оподаткуванню або призову на військову служ­бу, не могли приймати до кліру (у 1770-1771 рр. Сенат і Синод вима­гали виключення з числа духовенства зареєстрованих для подушного податку), кандидати на духовний стан повинні були належити до двох станів, звільнених від згаданих повинностей: шляхти або кліру. Цер­ковна служба не була соціально престижною або матеріально вигідною і привабливою для шляхти. Обов'язкове семінарське навчання ще більше звужувало можливості для сторонніх осіб отримати духовний стан, оскільки до семінарій приймали переважно синів священиків. Урешті-решт, держава суворо регулювала кількість душ пастирів і чен­ців для кожної парафії. Конкурс був дуже складним, оскільки від по­душного податку звільнялися лише ті, хто посідав офіційно визнані позиції. Якщо на посаду претендував хтось із синів місцевих священи­ків, то завдяки сімейним зв'язкам було практично неможливо, щоб по­сада перейшла на користь прибульця.

Отже, у XIX ст. громада позбулася свого права обирати на священика місцевого жителя з тим, щоб він здобував богословську освіту та висвя­чення. Так само громада вже не могла запросити до себе іноземного свя­щеника, висвяченого в Молдовії чи Османській імперії, або навіть з іншої частини Російської імперії. Ті нечисленні громади, що намагалися про­довжувати традицію виборів, на практиці були обмежені до вибору одного із синів попереднього місцевого священика. До того ж перетво­рившись на окремий стан, священики навчалися російською мовою, розмовляли російською мовою вдома та паніть проповіді у селах читали російською.

Суттєво змінилося в цей період правове становище духовенства, яке все більше перетворювалося на службовий стан. 1762 р. Петро НІ видав указ, за яким церковні й монастирські землі були вилучені з ві­дання Синоду та передані у відання колегії економії. Прийшовши до влади, Катерина II боялася протидії духовенства й спочатку відмінила цей указ і ліквідувала колегію економії. Проте згодом, переконавшись, що дворянство не заперечує проти того заходу, указом від 26 лютого 1764 р. провела секуляризацію церковних і монастирських земель.

220

Цим указом церква остаточно позбавлялася всіх вотчин і переходила у власність держави. Унаслідок понад 800 тис. селян чоловічої статі бу­ло переведено в становище державних, хоча спочатку вони вважалися економічними селянами (від колегії економії). Указ 1764 р. залишав на правах користування незаселені наділи розміром від ЗО десятин для архієрейських будинків і 6-9 десятин для монастирів (указом 1797 р. збільшено їх відповідно до 60 та ЗО десятин). Тим самим було ліквідо­вано феодальне землеволодіння церкви.

Після скасування автономного устрою України-Гетьманщини по­чалося законодавче обмеження власності української церкви та мо­настирів на землю. Остаточне вирішення цього питання відбулося за указом Катерини II від 10 квітня 1786 р., що означало вилучення більшості церковних і монастирських земель із збереженням заборо­ни на вільне їх придбання. Вища ієрархія Київської митрополії при­значалася Синодом. Від 1799 р. київськими митрополитами висвячу­валися переважно росіяни. Якщо раніше українські ченці не повністю розривали зв'язки з миром (зберігали право власності, спадку тощо), то за часів правління Катерини II після проведення секуляризації монастирських земель було закрито багато монастирів, пов'язаних із козацтвом, а на решту були поширені норми, типові для російських монастирів. Православна церква в Україні повністю втратила свою автономію.

Після приєднання до Російської імперії Правобережної України на Київщині, Поділлі, Волині мешкало майже 240 тис. римо-католи-ків. Відбулася реорганізація римо-католицької церкви, спричинена урядовими заходами антипольського й антикатолицького спрямуван­ня. У 1795 р. Катерина II без погодження з римською курією скасува­ла Київську єпархію католицької церкви. Від 1798 р. усі римо-като-лицькі єпархії на території Російської імперії були підпорядковані Могильовській митрополії, а їхні межі (єпархії) пристосовано до кор­донів губернії. Було закрито також деякі католицькі монастирі, навчальні заклади і багато костьолів (частину з них передали право­славній церкві). Указом від 25 грудня 1841 р. усі нерухомі населені маєтності православного духовенства західних губерній були переда­ні у відання та управління міністерства державних імуществ. Тоді та­ке саме рішення було прийнято й стосовно всіх нерухомих населених маєтностей іновірного духовенства західних губерній. Ліквідаційні заходи призупинилися після укладання в 1847 р. конкордату між Росією і Ватиканом. У 1848 р. у Херсоні було створено єпархію като­лицької церкви для обслуговування німецьких колоністів-католиків півдня Російської імперії.

Після приєднання на Правобережній Україні почалися утиски на греко-католицьку церкву. Під тиском імперської адміністрації до пра­вославної церкви в 1794-1795 рр. перейшло понад 1,5 мли греко-като­ликів, а в 1839 р. указом Миколи І українську греко-католицьку церкву було ліквідовано (скасовано унію): уніатські єпархії були скасовані, їхнє майно конфісковане, уніатські храми передавалися ііранаслиішим.

221

Духовенство, як і раніше, поділялося на чорне й біле. Проте правове становище цього стану, яке все більше перетворювалося на чинов­ників, значно змінилося. З одного боку, самі служителі церкви отри­мували все більше привілеїв. Так, з 1808 р. відмінені тілесні покарання для священиків і дияконів (з 1862 р. ця норма поширювалася на всіх церковнослужителів і членів їхніх родин). З 1807 р. будинки духівниц­тва звільнилися від поземельного податку, а з 1821 р. — від постоїв. Пізніше духовенство почали нагороджувати орденами, що мало певне значення для отримання духовними особами звання дворянства (біле духовенство отримувало спадкове дворянство, а чорне, яке було по­збавлене можливості передавати майно в спадщину, разом з орденом отримувало так зване командорство, тобто ділянку населеної землі на підставі права користування з метою отримання прибутків). Усього за період 1825-1845 рр. дворянські права отримало понад 10 тис. пред­ставників духовенства. Найбільш лояльних до самодержавства цер­ковників намагалися прирівняти до дворянської аристократії. Якщо секуляризація ліквідувала феодальне церковне землеволодіння, а з 1801 р. духовенству навіть заборонялося купувати населені землі, то з 1822 р. священнослужителям із дворян надавалося право здійснювати купчі на майстрових і селян. Упроваджувалося також нагородження почесними головними уборами (скуфтією, митрою), а також на-перстними хрестами. Злиття православного духовенства з царською владою перетворило його на опору самодержавства й послабило зв'язок із суспільством.

З іншого боку, самодержавство намагалося обмежити духовний стан лише особами, які безпосередньо виконують службу, оскільки ни­ми було краще керувати. Крім того, скорочувалася кількість людей, яка користувалася значними привілеями і не несла жодних повинностей перед державою. Так, у 1803-1805 рр. усім особам духовного стану, які не мали штатних місць при церквах, було дозволено, за бажанням, оби­рати собі «род жизни». Причому добровільні заходи поєднувалися з при­мусовими. За указом 1828 р. дітям священнослужителів «за излишеством» за їхнім вибором пропонувалося обирати цивільну або військову службу, а тих, хто не зробив цього, записували в одне з податних станів. Пізніше вони отримували звання спадкових почесних грома­дян. З 1842 р. поступово здійснювався перехід на державне утримання приходського духовенства.

У процесі приведення української структури відповідно до імпер­ської моделі найбільш невизначеним було становище козаків. Незва­жаючи на привілеї, становище козаків починаючи від кінця XVII ст. постійно погіршувалося. Під тиском старшини та знаті козацтво по­ступово втратило свої політичні прерогативи. Воно вже не обирало свою старшину й не брало участі в різних державних радах. Проте най-фатальнішим для їхньої долі виявився економічний занепад. Хоча юридично козаки не відрізнялися від шляхти, з економічного — вони більше нагадували селян. Економічні позиції козацтва послаблювалися їхньою роллю солдатів і вільних хліборобів.

222

У 1735 р. усі козаки були поділені на дві групи — виборних і підпо-мічників. Виборні козаки відбували військову службу, тоді як підпо-мічники виконували допоміжні обов'язки: збирали й постачали провіант, коней, худобу; займалися доставкою пошти; навіть обробляли землю за відсутності виборних козаків. Як неспроможні виконувати тради­ційні військові обов'язки, підпомічники обкладалися податками, які, правда, були наполовину меншими від звичайних, що сплачували мі­щани й селяни Гетьманщини. У XVIII ст. з'явилася ще одна категорія козаків — підсусідки (безземельні), які продавали свою працю землев­ласнику, виборному козаку або купцю. Ставши підсусідками, козаки спочатку не втрачали свого козацького стану й до середини XVIII ст. уникали оподаткування, але згодом вони платили вже певну суму по­датків. Проте на відміну від селян, підсусідки мали право пересуватися в пошуках кращих умов і, якщо всміхнеться доля, накопичити достатньо грошей та обзавестися майном, землею і стати підпомічниками чи на­віть виборними козаками. У 60-і роки XVIII ст. в Гетьманщині було приблизно 176 тис. виборних козаків, 198 тис. підпомічників і 80 тис. козацьких підсусідків.

Після скасування гетьманату імперська влада була змушена на де­який час дозволити існування місцевих особливостей, але саме визна­чення належності до козацького стану було нелегкою справою. Тих, хто претендував на козацький статус, але в 1782 р. був зареєстрований як селянин приватного маєтку, автоматично закріпачили; козаки ко­ронних земель стали державними селянами; багато козаків, особливо з категорії козацьких підпомічників, з господарської й податкової точки зору не відрізнялися від селян, тому їхні претензії на козацький статус були дуже сумнівними. Крім того, поміщики іноді навіть визнаних козаків уважали своїми селянами. Межа між селянином і козаком була дуже розпливчастою, але вона все ж таки була, бо тепер вона визначала різницю між вільною людиною і кріпаком. Особливо це стало визнача­тися після імперського узаконення панщини, що спричинило різке зростання кількості шукачів козацтва. Розв'язуючи цю проблему, цар­ська влада повинна була брати до уваги вимоги землевласників і вод­ночас, щоб запобігти можливим соціальним заворушенням, уважно ставитися до реєстрації козаків. Тому сумнівні випадки, якщо вони не викликали протестів поміщика, вирішувалися на користь шукачів козацтва. Це продемонструвала ревізія 1782 р., яка виявила 428 442 ко­зака чоловічої статі. Більшість козацьких підпомічників було переве­дено в козацьку категорію, але багатьох осіб, чиї претензії на козацтво викликали сумніви або протести з боку інших владних господарів, зареєстрували як селян, що зумовило соціальні вибухи, найвідоміїиий з яких — повстання селян і козаків у селі Турбаях.

Генерал-губернатор П. Рум'янцев спочатку вжив заходи для збіль­шення військового потенціалу Гетьманщини, до відродження козаць­кого стану. Оскільки багато козаків утратили землю і стали підданими землевласників, зменшуючи кількість боєздатних козаків, він на дода­ток до указів царя і Сенату заборонив козакам переходити до селяи-

223

ського або міщанського стану. Згадуючи сенатський указ 1746 р., за яким поміщикам наказувалося звільнити всіх козаків, П. Рум'янцев дозволив їм апелювати про відновлення свого статусу безпосередньо до генерального суду. Захищаючи козаків від переслідування старши­ни, П. Рум'янцев одночасно вдався до обмеження традиційних козаць­ких прав. У 1767 р. він наказав, щоб від цього часу сотенних чинів призначав полковник або його канцелярія, чим скасував давнє право козаків обирати своїх власних керівників. Намагаючись перетворити козаків на більш дисципліновану бойову силу, він сформував спеціаль­ний загін для охорони Малоросійської колегії, генерального суду й скарбниці. Тих козаків, які відмовлялися виконувати таку регулярну службу або підпорядковуватися своїм командирам, він у 1768 р. нака­зав сікти різками, а упертіших — позбавляти козацького стану й реєс­трувати як селян. У грудні 1768 р. на козаків було поширено юрисдикцію російського військового права, що позбавило їх стародавнього права, коли козака міг судити лише суд рівних (тобто козаків) за своїми влас­ними законами.

Важливий вплив на соціальний статус козацтва мала ліквідація тра­диційної козацької військової організації й запровадження російського військового устрою в Гетьманщині. 28 липня 1765 р. Катерина II видала маніфест про слобідські полки, де було сказано про безладдя і про непот­рібність козацької служби, яка замінювалася впорядкованою регуляр­ною армійською. Для цих реформ при воєнній колегії в Петербурзі була заснована особлива військова комісія, а в Україну вислано «експедицию учреждения слободских полков». Слобідські козацькі полки були лікві­довані, а замість них було наказано сформувати 5 гусарських полків. За імперським маніфестом, у зв'язку з «переформуванням» козацької служби полкові слобідські містечка відтоді належало називати державними вій­ськовими слободами, а їх жителів — військовими обивателями. Військові обивателі, утративши колишні козацькі привілеї, зберегли за собою володіння спадковими землями з обмеженими правами на них (могли продавати чи передавати їх у спадок лише рівним собі за станом) і мали можливість викурювати вино, сплачуючи за це певний податок. Суспіль­не становище військових обивателів було подібним до становища державних селян. Вони обкладалися оброчним і земським податками, виконували рекрутську, а також натуральні повинності. За даними перепису 1833 р., в Україні налічувалося майже 226 тис. військових оби­вателів (надалі ревізії фіксували їх разом із державними селянами).

Згодом настала черга реорганізації українського війська й на Ліво­бережній Україні, але тут процес відбувався поетапно. У 1775 р. три козацькі загони вільних найманців, що колись становили гетьманську охорону, було реорганізовано в регулярні армійські полки. 28 липня 1783 р. Катерина II затвердила пропозиції П. Рум'янцева відносно створення замість лівобережних козаків 10 регулярних карабінер-ських військових полків з терміном служби 6 років, яких утримували за рахунок оброчних платежів, що їх сплачували козаки. Ставши частиною регулярної російської армії, карабінерські полки, проте, ще

224

зберігали старі українські назви, новостворені роти як і колишні сотні перебували на тих самих територіях, майже всі офіцери, хоча й отри­мали військові чини, були з козацької старшини, набір особового складу полків проводився лише з козаків. Проте в 1786 р. по цьому порядку завдано першого удару: був створений полк драгунів, що складався із се­лян, які жили на недавно секуляризованих монастирських землях, і козаків, переведених із карабінерських полків. Козаки й селяни тепер опинилися в одному полку, виконували один військовий розпорядок, і відтак чітка різниця між обома станами почала зникати. Царськими указами 1789 р., підтвердженими й розширеними 1795 р., було суттєво змінено природу збройних сил колишньої Гетьманщини. У грудні 1797 р. проведено перший рекрутський набір лівобережних козаків (по З рекрути від 500 чоловік). У регулярному війську почали зникати, а згодом і взагалі зникли будь-які територіальні особливості, прита­манні окремим козацьким полкам. Усі оподатковані стани — козаки, міщани та селяни — підлягали призову, отже, виключно козацькому складу збройних сил Гетьманщини було покладено край. Рекрутів на­бирали на загальноімперських засадах, а потім, виходячи з потреб, роз­поділяли по різних військових частинах. Це зруйнувало належність до певної території та полкової традиції різних формувань. Термін служби в імперській армії призначався 25 років, а не 6, як у карабінерських полках (за указом 1795 р., однак термін служби для рекрутів з тери­торії Гетьманщини як тимчасова поступка її населенню обмежувався 15 роками). І хоча наприкінці XVIII ст. і в першій половині XIX ст. в критичних ситуаціях для імперії (польські повстання, війна 1812 р.) були спроби створення спеціальних малоросійських загонів як нерегу­лярних збройних утворень, але вони завершились нічим, і це було слабким відлунням військового минулого Гетьманщини. У першій половині XIX ст. система й організація військового набору в Україні вже нічим не відрізнялися від загальноімперських, а розташовані там військові підрозділи вже не мали жодного зв'язку з традиціями ко­зацької України.

Після оголошення указу Павла І від ЗО листопада 1796 р. про від­новлення в Малоросії правління й судочинства відповідно до малоро­сійських прав і старих обрядів та маніфесту Олександра І від 15 вересня 1801 р., яким було підтверджено ці пільги, претензії шукачів козацтва на основі Литовського статуту посилися. Цьому сприяв також сенат­ський указ від 2 липня 1803 р. про незастосування десятирічної дав­ності до позовів шукачів козацтва. Це викликало занепокоєння цар­ської влади, і 3 грудня 1803 р. Сенат видав щодо шукачів козацтва чіткі інструкції. Згідно з його указом, право на реєстрацію козацтна поширювалося лише на тих, хто міг підтвердити, що в 1782 р. пін бун виборним козаком (підпомічників і підсусідків тепер уважали селянами). Отже, намагатися відновити козацький стан могли лише ті, хто ні ратин його з певних причин після скасування автономії. Усе це значно спрости­ло процедуру та зменшило кількість можливих прецеденті»; практично доступ до козацького стану був закритий.

15-850

225

Складнішим було вирішення питання про визначення місця коза­ків в імперському суспільному устрої та їхніх прав. Козаки зберегли своє право на землеволодіння й необмежений продаж алкогольних на­поїв. 28 червня 1803 р. іменним указом козакам було підтверджене їхнє право вільно розпоряджатися своїми нерухомими маєтностями на пра­вах і привілеях, дарованих Малоросії. Цікаво, що в цьому указі поста­новлено вважати козаків не інакше, як станом казенних поселян. Під час війни з Наполеоном козаків звільнили від військового призову й різних податків, але із серпня 1818 р. їх стали знову призивати до регу­лярної армії, а з грудня 1819 р. — скасували звільнення від податків.

Заходом царського уряду для пом'якшення козацької проблеми було заохочення еміграції їх на порубіжні землі, де вони могли здійс­нювати свою традиційну роль і за що їм обіцяли відновити «козацький спосіб життя». За указом від 28 червня 1803 р. козакам дозволялося переселятися на Південь та інші малозаселені регіони. Аналогічні ука­зи були видані в 1820-1821 і 1831-1832 рр., якими регулювався поря­док переселення козаків на Кубань і Кавказ.

У 20-30-х роках XIX ст. знову постало питання про законність во­лодіння козаками своєю землею. 14 квітня 1823 р. Державна рада по­становила, що козаки володіють землею на персональних засадах, подіб­но до шляхти, і що козацьке землеволодіння не має нічого спільного з володінням землею державними селянами. Проте проти цього рішення виступило Міністерство фінансів на чолі з Д. Гур'євим, яке вважало, що козацькі землі є звичайними спільними або державними землями і то­му вони повинні бути під повним контролем міністерства фінансів. Проти цього виступив малоросійський генерал-губернатор князь М. Рєпнін. У своєму меморандумі Сенату він подав докладну історію козацьких прав; спростував усі закиди Гур'єва і просив, щоб усі обме­ження на козацькі землеволодіння, переміщення та права на торгівлю й промислове виробництво були скасовані. Польське повстання 1830 р. надало генерал-губернатору М. Рєпніну можливість продемонструва­ти, що імперія все ще потребує допомоги козаків як військової сили. Коли військові операції проти поляків виявилися невдалими, М. Рєп­нін запропонував залучити в дію українських козаків, посилаючись на їхню неприязнь до поляків і готовність до мобілізації. Згідно з розпо­рядженням Миколи І, було сформовано 8 козацьких полків кінноти по 1200 осіб у кожному, а шляхта оплатила озброєння поляків. Однак коли козаки вже були готові виступити, польська кампанія закінчилась і козацькі полки розпустили. Засвідчивши лояльність і корисність козаків, М. Рєп­нін запропонував Миколі І повернути їх до «колишнього військового статусу». Він підготував проект, за яким не лише відновлювалися вій­ськові формування, а й дозволялася обмежена форма козацького са­моврядування. Питання було передано до спеціального комітету, який мав вивчити козацьку проблему. 13 квітня 1832 р. комітет оголосив, що «для блага Империи, сохраняющей целость и могущественное величие свое под благотворною сению Самодержавия, не должны быть терпи­мыми в оной отдельные самостоятельные части или, лучше сказать,

226

федеральные соединения провинций на особых правах». У цій думці комітету була вся суть російської політики щодо Малоросії в 30-40-х роках XIX ст.

Хоча відновлення козацької автономії було неможливе, деякі при­вілеї були даровані козакам. 25 червня 1832 р. вийшов указ «О обязан­ностях малороссийских казаков относительно военной службы и прочих повинностей», згідно з яким козацькі спадкові землі навічно передавалися козакам та їхнім нащадкам. Козаки могли продавати своє майно лише іншим козакам, проте їм дозволялося викуповувати маєтки в шляхти й різночинців, а цю землю продавати кому завгодно. Податок, який накладався на козаків, приблизно дорівнював податку від державних селян (за винятком земельної ренти), тоді як квота на­бору до війська (кавалерійські полки) становила 5 чоловік від 1000, а служба обмежувалася 15 роками. Указ гарантував збереження бага­тьох місцевих судових норм і козацьке право продажу спиртних напоїв. Щодо внутрішнього управління козаків, то це питання певною мірою було вирішено, коли 17 січня 1834 р. був обнародуваний Статут про управління малоросійськими козаками. Згідно з ним, головний нагляд за благоустроєм малоросійських козаків доручався малоросійському військовому генерал-губернатору, який давав свої розпорядження від­носно загального цивільного управління через загальні губернські й повітові установи. Стосовно суду й розправи, у цивільних справах ко­заки, зберігаючи права, які їм даровані й підтверджені указом від 25 червня 1832 р., користувалися тими самими судовими установами, що й до видання цього статуту. У кримінальних справах козаки, що перебували на дійсній військовій службі, підлягали загальному кримі­нальному суду, причому ті, які були визнані винними й підлягали заслан­ню до Сибіру або відданню до солдатів, виключалися з козацького ста­ну, позбавлялися всіх прав і переваг, наданих цьому стану, а ті, які бу­ли віддані до солдатів, продовжували військову службу на загальних підставах. Безпосередньо справами козацьких землеволодінь, оподат­кування, призову до війська, організацією переселення козаків займа­лася головна господарська контора для малоросійських козаків, яка працювала під наглядом малоросійського генерал-губернатора, та її місцеві органи (піклувальні контори, волосні правління тощо). Проте в 1835 р. до Статуту про малоросійських козаків були внесені зміни, за якими головна господарська контора ліквідовувалася і замість неї бу­ли створені господарські відділення при чернігівському й полтавсько­му губернаторах, а в 1837 р. малоросійських козаків перевели під юрисдикцію міністерства державного майна. І хоча козаки переважно зберігали привілеї, отримані в 1832-1834 рр., вони опинилися під юрисдикцією установи, яка займалася передусім державними селяна­ми. Тому імперська влада розглядала малоросійських козаків як особ­ливу (спеціальну) групу державних селян, тобто інтегрувала їх в ім­перську соціальну структуру.

Щодо селянства, то тут українська шляхта й царський уряд стоя­ли на спільних позиціях — заборона переходів селян. Ще гетьман

15*

227

К. Розумовський своїм універсалом від 22 квітня 1760 р. обмежив пе­реходи селян, вимагаючи від них перед переходом письмовий дозвіл від землевласника. Указом від 10 грудня 1763 р. феодалам категорич­но заборонялося приймати до себе селян без письмового дозволу на право переходу від їхнього попереднього власника. У 1769 р. царський уряд ще раз підтвердив цю норму. Із запровадженням грошового по­датку переходи селян перетворилися на ще більшу проблему (зростає кількість несплачених податків), тому в 1770 р. Малоросійська колегія наказала повертати селян-утікачів їхнім колишнім панам і стягувати несплачені податки. Так уперше з'являється офіційний термін «біглий» селянин, що дало зрозуміти українській шляхті, що російський уряд підтримує її в намаганні повністю закріпачити селянство. Нарешті, у 1783 р. був юридично завершений процес закріпачення селян Украї­ни, який почався ще на початку XVIII ст. В указі Катерини II від З травня 1783 р. йшлося: «...для известного и верного получения казен­ных доходов в наместничествах Киевском, Черниговском и Новгород-Северском, и в отвращении всяких побегов к отягощению помещиков и остающихся в селениях обитателей, каждому из поселян остаться в своем месте, где он по нынешней последней ревизии написан, кроме отлучившихся до состояния сего нашего указа; в случае же побегов после издания сего указа поступать по общим государственным установ­лениям». Отже, під загрозою кари за порушення селян було остаточно прикріплено до землі й поширено на них російський режим повного закріпачення. 5 квітня 1797 р. царським указом офіційно встановлюва­лася триденна панщина із збереженням усіх попередніх натуральних і грошових податків. Українські поміщики отримали над кріпосними селянами «право суда и расправы в поступках и маловажных преступ­лениях». За законом 1760 р., вони мали право засилати своїх селян до Сибіру, а за законом 1765 р. — на каторжні роботи або віддавати їх у рекрути. До кріпосних селян застосовували батоги, різки, різного роду тортури.

У першій половині XIX ст. українське селянство поділялося на дві основні верстви — поміщицькі кріпосні й казенні селяни; останні поді­лялися на державних і удільних. За офіційними підрахунками, напри­кінці першої половини XIX ст. поміщикам належало 60 % селян-кріпа-ків, на державних і удільних землях було 40 %. У найгіршому станови­щі були поміщицькі кріпосні селяни, які становили основну масу пригнобленого сільського населення. Наприкінці 50-х років XIX ст. у володінні поміщиків в Україні було майже 5,3 млн кріпаків, із них май­же 50 % (3 млн) на Правобережжі, 35 % (1,7 млн) на Лівобережжі, 25 % (600 тис.) на півдні України. Оскільки поміщицькі селяни були влас­ністю окремих дворян-поміщиків, то вони перебували в їхньому цілко­витому розпорядженні й управлінні. Поміщик здійснював відносно селян адміністративну, поліцейську й судову владу. Селяни не мали жодних політичних прав. Поміщицькі селяни були зобов'язані спла­чувати державні податки і натуральні повинності (рекрутську, шляхо­ву, постоєву та ін.). Виконання цих повинностей на користь держави

228

забезпечував поміщик. Крім цього, селяни виконували феодальну рен­ту на користь поміщика, форму та норми якої він встановлював. Ос­новну форму ренти в Україні, на відміну від центральних губерній Ро­сії, де переважною формою (60 %) був оброк, становила панщина. У першій чверті XIX ст. на панщинній формі феодальної ренти пере­бувало 93,3 % поміщицьких кріпосних селян Лівобережжя і степової частини України та 97,4 % поміщицьких селян Правобережжя. Пан­щина полягала переважно в тому, що кожне селянське господарство мало обробляти поміщицькі землі своїм реманентом і тягловою силою. Норми обробітку встановлювали поміщики на тяглове господарство в кількості днів, які треба було одробити за тиждень (Правобережжя й Лівобережжя), або встановлювали в розмірах поміщицьких озимих і ярих ділянок, які потрібно було обробити одним тяглом (тягловим на півдні України вважалося господарство, у якому було два чоловіки, на Правобережжі — був один працездатний чоловік).

Розмір і характер панщини цілком залежав від сваволі поміщиків. Указ Павла І від 1797 р. про триденну панщину поміщики ігнорували. У середині XIX ст. панщина досягала 4-6 днів і більше на тиждень, а на півдні України урочна панщина була доведена до 4-6 днів на тягло. До виконання панщини залучали чоловіків від 15 до 60 років, а також жінок і дітей. Пристосовуючи свої господарства до умов зростаючого товарного виробництва, поміщики збільшували панщину, запровад­жуючи так звану урочну систему (визначення норм праці); розміри цих завдань-уроків були надто великими, щоб виконати їх вчасно. Ще одним заходом збільшення товарності свого господарства було переве­дення кріпаків на місячину; поміщики відбирали в кріпаків землю, і вони виконували постійну панщину за місячно видавану пайку про­дуктів на прожиток. Дуже часто поміщики перетворювали селян на дворових людей, які постійно проживали й працювали на панському дворі. З року в рік зростала кількість селян-кріпаків, які відбували панщину на промислових підприємствах поміщиків. Разом із панщи­ною селяни виконували охоронну, транспортну, косарську та інші по­винності на користь поміщика. Також на користь поміщика селяни несли повинності натурального характеру: продуктові (яйцями, кура­ми, ягодами, медом тощо) і грошові (за право займатися гончарним ремеслом, ткацтвом тощо).

Поміщик повністю розпоряджався селянами та їхнім господарством. Він міг переселяти селян сім'ями й поодинці у своїх маєтках, продавав або обмінював їх іншим поміщикам, регламентував їхній сімейний побут. Без дозволу поміщика селянин не міг одружитись. Водночас непоодино­кими були випадки примусу з боку поміщика до одруження, тим самим прагнучи до створення нових тяглових господарств. Без дозволу помі­щика не відбувався розділ селянського двору, тобто відокремлення сім'ї на самостійне господарювання з багатосімейного двору, і в той же час по­міщик робив виділ дворів, коли це йому було вигідно. Вони забороняли селянам продавати робочу й продуктивну худобу, а також їхнє майно, жорстоко караючи за порушення цієї заборони. Землі, що знаходилися

229

в користуванні кріпосних селян, були власністю поміщика й володіння ними було зумовлене виконанням повинностей. Утрата селянським дво­ром тяглового або напівтяглового, тобто віддання в рекрути, смерть, втрата працездатності або втеча чоловіка-хазяїна двору, спричиняли від­бирання земельної ділянки в кріпосних, перетворення їх на бобилів (без­земельних). Поміщицькі селяни не мали права на селянське самовряду­вання. Його традиційна форма, яка ще збереглася, — сільські сходи — усіляко обмежувалася. На них розглядалися питання збору державних податей, розмежування земельних ділянок, якщо землеволодіння було общинним, виконання доручень поміщика, розглядалися сімейні супе­речки. Господарче, адміністративне, поліцейське управління селянами здійснювали безпосередньо поміщики або їх управляючі. Кріпосні селяни повністю підлягали суду поміщика, а з кримінальних справ — державному суду. Поміщики могли заслати своїх кріпосних на каторгу (це право відмінено лише в 1807 р.), у психіатричні лікарні і в арештантські роти, направляти на поселення до Сибіру.

Царський уряд, розуміючи, що соціальний протест зростає, що крі­посництво стає для них непосильним тягарем, почав шукати шляхи по­легшення становища селян. Указом від 1804 р. заборонялося продавати кріпосних на ярмарках і торгах, поодинці й без землі, а указом від 1825 р. — продавати кріпосних у найми на мануфактури. Указ від 1842 р. обмежив застосування поміщиками покарань різками двомісяч­ним арештом, а також тримісячним перебуванням у психіатричній лікарні й шестимісячним перебуванням в арештантській роті. Згідно з указом імператора Олександра І від 20 лютого 1803 р., поміщики за пев­ний викуп могли відпускати на волю кріпосних селян поодинці або ці­лими селами, наділивши їх землею та правами власності, а з 1809 р. — і без землі. Законом дозволялося здійснювати викуп на виплат грішми, продуктами або працею селянина на користь поміщика. На вільних хлі­боробів (так звалася ця категорія селян) поширювалися деякі права вільних станів: вони могли продавати, купувати, закладати чи заповіда­ти в спадок землю, переселятися з однієї губернії в іншу, засновувати фабрики й заводи, укладати різні угоди тощо. Водночас вільні хлібороби як оподатковуваний стан змушені виконувати рекрутську повинність, сплачувати в казну подушний податок. У 1848 р. вільних хліборобів пе­рейменовано на державних селян. До вільних хліборобів України було зараховано кілька тисяч ногайців, які під час російсько-турецької війни 1787-1791 рр. потрапили в полон, а згодом випущені на волю. Указ про вільних хліборобів хоча й не набув значного практичного поширення, але став першим кроком на шляху скасування кріпацтва.

На початку XIX ст. в південно-західній частині Херсонської гу­бернії проживало понад 1,3 тис. вільних, але прикріплених до помі­щицької землі так званих зобов'язаних селян. За указом імператора Миколи І 1827 р., їм було надано право переходити на казенні землі, якщо вони не могли домовитися з поміщиком про розмір повиннос­тей. 2 квітня 1842 р. було видано царський указ, за яким поміщики могли відпускати кріпаків на волю із земельним наділом за умови ви-

230

конання ними певних повинностей (оброк, обробка поміщицьких земель тощо). При цьому селянин отримував особисту волю від по­міщика. Закон зберігав за поміщиком адміністративно-поліцейську владу над зобов'язаними селянами. В Україні таких селян було неба­гато — понад 15 тис. осіб. За імперським указом 8 жовтня 1847 р. поміщицькі селяни, яких продавали за борги поміщика, мали право викупитися. Проте навіть у разі викупу вони не ставали вільними, а лише переводилися в розряд державних селян з єдиною перева­гою — звільнення від оброку. Царські укази про зобов'язаних селян і вільних хліборобів були невдалою спробою розв'язати селянське пи­тання в Російській імперії, оскільки вони апелювали переважно до свідомості кріпосника-поміщика (до речі, на Галичині й Буковині, що входили до Австрійської імперії, кріпосне право було скасоване в 1848 р., як і на закарпатських землях).

На Правобережній Україні, де поміщиками були здебільшого по­ляки (до 1863 р. 90 % усіх земель належало поміщикам-полякам), царський уряд намагався загравати із селянством, більшість якого ста­новили українці. Так, за переписом 1834 р., у трьох правобережних гу­берніях українських селян налічувалося 4 282,439 осіб, а польської шляхти — 410 212, тобто кріпаків-українців у 10 разів більше, ніж поля­ків. Після повстання 1831 р., коли російський уряд конфіскував части­ну маєтків шляхти, яка брала в ньому участь, усе-таки володіння зем­лею з приписаними до неї кріпосними залишалося привілеєм майже виключно поляків. Так, у 1840 р. кількість кріпаків у правобережних маєтках і католицьких костьолах становила майже 3 млн осіб. Цар­ський уряд, ураховуючи, що відносини між поляками й українцями це найчастіше відносини між панами й кріпаками, намагався щодо остан­ніх проводити ліберальну політику з метою схилити їх на свій бік. Так, згідно з розпорядженням Катерини II від 13 квітня 1793 р., селян Пра­вобережної України звільняли від державних податків, надавали робо­чу худобу в безкоштовне користування військовим частинам тощо.

Як захід щодо обмеження свавілля поміщиків і полегшення стано­вища селянства Правобережної України, розглядалася царським уря­дом проведена в 1847-1848 рр. інвентарна реформа. Суть її полягала в тому, що розмір наділу й уніфікація повинностей поміщицьких селян у Правобережній Україні мають визначатися інвентарними правила­ми, підготовленими київським, подільським і волинським генерал-губернатором Д. Бібіковим, які затверджені царем 26 травня 1847 р. з подальшими доповненнями до них від 29 грудня 1848 р. Під впливом подій у Європі в 40-х роках XIX ст. загострилися відносини україн­ських селян як із поміщиками, так і з царською владою. Розуміючи це, Д. Бібіков вирішив перепрямувати ненависть правобережних селян на місцеву польську шляхту, заздалегідь подбавши про те, щоб протягом 1840-1845 рр. вивести з дворянських списків 64 тис. правобережних шляхтичів. На перший погляд, інвентарні правила ніби справді по­слаблювали особисту залежність селян від поміщиків, унормовували кріпацькі повинності й регулювали їх відповідно до величини иодвір-

231

них наділів, захищали власність селянина від безконтрольної влади поміщика й дещо поліпшували становище селян. Інвентарні правила в першому варіанті зберігали за селянами земельні наділи (у наступно­му — поміщики отримали право за власним бажанням їх зменшувати). Згідно із законом, селянин мусив безкоштовно виконувати певний об­сяг робіт для пана за надану в користування землю. Селяни, які хотіли мати більшу ділянку землі, були зобов'язані домовитися з паном про відробіток більшої панщини, але пан не мав права розділяти сім'ю між двома господарствами. Це правило діяло і тоді, коли пан, який одно­осібно розпоряджався селянами, захотів би їх переселити: він мусив робити це сім'ями. Уся надана селянину земля мала становити єдине ціле, записане в інвентарі. У разі смерті селянина його наділ міг бути переданий, але будинок і город залишалися дружині й дітям. Інвентар­ні правила встановлювали для тяглових господарств (таких, що мали коней або волів) три тяглових (панщина із запрягом) і один жіночий, а всього чотири дні панщинних робіт. Напівтяглові господарства, що мали половинні наділи, відбували пішу панщину — два дні чоловічої й один день жіночої на тиждень. Городники працювали на панщині по 24 дні на рік; бобилі (селяни, які не мали ні землі, ні хати) платили об­рок від 75 коп. до 2 крб 50 коп. Придатними до робіт, за винятком калік, уважалися чоловіки віком від 17 до 55 та жінки — від 16 до 50 років. Для відробітку панщини із запрягом потрібно було мати 2 одиниці тяглої худоби та необхідний реманент. Жіночу панщину мусила викону­вати одна жінка від сім'ї. Крім того, селяни щоліта мали відробляти на користь поміщика безкоштовно двадцять днів. Відбували ще по 8 «бу­дівельних» днів і по 12 караулів на рік. Повинності селян були розпо­ділені за місяцями цілого року, заборонено переносити їх відбування із зимових місяців на літні й навпаки, з одного тижня на інший, заборо­нялося працювати в православні свята. Скасовувалися будь-які нату­ральні побори на користь поміщика. Цікавою була ідея платні, якщо б поміщик вирішив, що панщинних днів замало, то за додаткові дні праці (не більше двох на тиждень) належало сплачувати по 7,5-15 коп. сріблом залежно від характеру роботи. За відмову від панщини землевласник мав право притягнути винного до відповідальності. Для запису всіх по­рушень заводили книгу штрафів. Землевласник зобов'язувався письмово повідомляти повітового предводителя дворянства про кожну зміну в усталеному порядку, зазначаючи, що все погоджено із селянами й не суперечить чинному праву. Зміни, зрештою, могли відбутися лише у виняткових випадках, і селяни не повинні були спускатися на гірший, ніж доти, щабель. Постійний контроль за цим покладався на предводи­теля дворянства. Обмежувалася поміщицька сваволя щодо селянських шлюбів; пани позбавлялися права засилати селян до Сибіру або здавати в рекрути. Незважаючи на деякі полегшення становища селян унаслідок уведення інвентарних правил, ці положення були половинчастими: поміщицька власність на землю й низка феодальних повинностей за­лишилися непорушними й одночасно узаконювалося малоземелля та обезземелення селян. Хоча царський уряд за невиконання інвентарних

232

правил погрожував винним військовим судом, поміщики на це майже не зважали. Наступник Д. Бібікова на посаді генерал-губернатора князь І. Васильчиков швидко звів нанівець усі полегшення становища селян. На прохання поміщиків, котрі не могли примиритися з обме­женням їхніх прав на кріпаків, він видав нові доповнення до інвентар­них правил, які фактично їх скасували.

У другій половині XVIII ст. у зв'язку з ліквідацією автономного устрою в Україні почала активно формуватися верства селян, які ко­ристувалися державними (казенними) землями й були феодально за­лежними від Російської держави, уважаючись особисто вільними. До її складу входило багато селянських груп, які різнилися між собою на­звами, особливими правами, повинностями й історичним походженням. Зокрема, до складу державних селян потрапили українське козацтво й військові обивателі, колишні рангові й посполиті селяни військових маєтностей Лівобережної України, однодворці, старостинські, еконо­мічні селяни (колишні монастирські селяни конфіскованих церков­них маєтностей), колишні кріпаки конфіскованих маєтків польської шляхти Правобережної України, іноземні колоністи, вільні хлібороби, дрібні воєнізовані групи та мусульманське населення Південної України. Чисельність державних селян зростала за рахунок відписних, виморочних, банківських селян, відібраних за борги в поміщиків крі­паків, удільних селян, євреїв-землеробів, військових поселенців, кін­нозаводських селян тощо. У середині XIX ст. в Україні налічувалося понад 2 млн ревізьких душ державних селян, найвагомішу частину яких становили українські козаки й військові обивателі Лівобережжя.

Щодо своїх повинностей державні селяни як оподаткований стан поділялися на тих, які перебували на оброчному становищі й платили різні податки грошима та натурою, а також відбували підводну, шляхо­ву та інші повинності, і тих, які були на господарському становищі (відбували панщину й інші повинності, сплачували чинш і натуральні данини). Останніх царський уряд дуже часто здавав в оренду поміщи-кам-посесорам.

Усі державні селяни, крім кримських татар, підлягали рекрутсько­му набору. На Лівобережній і Правобережній Україні державні селяни перебували на оброчному становищі. Правове становище державних селян визначалося насамперед тим, що на них був покладений обов'язок сплати державних і феодальних повинностей: як піддані держави і як феодально залежні від неї. Державні повинності за своїм характером були грошові й натуральні. Грошові — це обов'язкові податки, що складалися з подушної податі, земельних повинностей і мирських зборів. Розмір державної подушної податі призначався іменним указом імператора і для губерній України становив на почат­ку століття від 3 до 5 крб на ревізьку душу за рік. Перелік земських по­винностей та їх розмір установлювалися губернським кошторисом. До земських повинностей належали збори на утримання пошти, шляхів, мостів, опалення й освітлення військових будівель і казарм. Мирські повинності призначалися сільськими сходами й затверджувалися

233

губернськими казенними палатами. Гроші з мирських повинностей ішли на утримання волосного й сільського управлінь і підвод для зем­ського суду, будівництво й утримання сільських амбарів (запасних магазинів), на наймання провідників та охорони для арештантів тощо.

Разом із цими загальними державними грошовими повинностями над селянами губерній України тяжіли спеціальні для різних губерній податки. Так, державні селяни Лівобережжя й Правобережжя платили 2 крб на рік з ревізької душі за право винокуріння. До обов'язкових пла­тежів державних селян на користь держави належали також так звані штрафні гроші, які сплачувало все селище за переховування втікачів, самовільні порубки, пропущені під час ревізії душі тощо. Загалом дер­жавним селянам треба було сплачувати щороку з ревізької душі суму державних повинностей у 2-3 рази більшу, ніж розмір подушного податку. До того ж податний тягар селян посилювався заплутаністю, унаслідок чого вони не мали чіткої уяви про свої податні обов'язки, що часто зумовлювало зловживання з боку владних структур.

До натуральних державних повинностей належали: обов'язок обрання зі свого середовища рекрута для 25-річної солдатської служби; підводна — обов'язок забезпечувати підводами чиновників, військові команди, арештантські партії, казенні вантажі; шляхова — обов'язок, крім збирання коштів на будівництво і ремонт шляхів, забезпечувати їх робочою силою; стойкова — обов'язок виконання кур'єрських обов'язків при повітових установах; будівельна — з будівництва казенних будівель, волосних правлінь тощо.

Такий спосіб відбуття феодальних повинностей державних селян Лівобережної і Правобережної України дещо спрощував відносини між селянами й державними органами, допускаючи у веденні госпо­дарства державними селянами прояв деякої самостійності й ініціативи. Проте непосильний для селян розмір оброку, що належав до сплати на доповнення до державних податків, був засобом збільшення феодальної експлуатації, а їхні господарства призводив до розорення.

На Правобережжі державні селяни перебували переважно на госпо­дарському стані, тобто сплачували подушний податок, чинш, виконували панщину тощо. їхнє положення обтяжувалося ще тим, що в цих губер­ніях більша частина державних земель із поселеними на них селянами (землі старостинські, ленні, єзуїтські, конфісковані) перебувала в орен­ді дворян, менша — у віданні призначених урядом адміністраторів (унаслідок відсутності бажаючих узяти землю в оренду). Поміщики-орендарі й адміністратори на основі орендних договорів вносили до каз­ни щороку орендні платежі, а для покриття витрат з орендних платежів і утримання маєтків було встановлено на їх користь виконання держав­ними селянами феодальної повинності. Закону, що встановлював би однакові форми й розміри феодальної ренти, у цих губерніях не було. їх визначення залежало від волі орендаря, відповідно до якої феодальні обов'язки фіксувалися в орендних договорах та інвентарних правилах. Однак, навіть будучи встановленими самими поміщиками-орендарями, вони ними ж свавільно змінювались, певна річ, у бік збільшення.

234

Основною формою феодальної ренти державних селян Правобе­режжя була панщина, яка поєднувалася з даниною — натуральною продуктовою рентою і грошовим оброком (чиншем). При цьому до панщинної повинності на користь орендаря входили не лише обов'язок регулярної, по кілька днів на тиждень, праці на полі оренда­ря, а й «шарварки» — додаткові дні для ремонту шляхів, гребель, пан­ських будівель, сторожеві дні, відробітки як дворової прислуги тощо. Безперервно підвищуючи панщину, данину й оброк, орендарі напри­кінці орендного строку призводили селян до розорення. Ще більше по­гіршувалося становище державних селян орендних маєтків у разі суборенди, яка мала широке поширення, незважаючи на заборону з бо­ку царського уряду. При ній селянські феодальні повинності мали за­безпечувати прибутки не лише орендаря, а й суборендаря.

У Подільській і Волинській губерніях наприкінці 90-х років XVIII ст. феодальна рента з одного селянського господарства була включена в люстрації (описи маєтків) у розмірі 12 днів панщини, 12 шарваркових днів, від 1 до 6 крб чиншу й різна кількість данини хліба, меду та інших продуктів. Наприкінці 30-х років XIX ст. в ін­вентарях до обов'язків селян на користь орендаря належали 104 дні панщини, 12 шарваркових днів, 4 літні дні поголовної участі в по­льових роботах на орендаря і відповідно збільшених розмірів дани­ни й чиншу. Проте фактичний розмір повинностей був набагато більшим, тому що орендарі на один день панщини давали таку нор­му роботи, на виконання якої селянин витрачав 2-3 дні.

Протягом першої половини XIX ст. частину державних селян, зок­рема козаків, було переведено в стан військових поселенців, правове становище яких істотно відрізнялося. З 1810-1857 рр. у Росії, зокрема в Україні, з метою створення резерву навчених військ без додаткових витрат на армію з боку держави було запроваджено систему військо­вих поселень. Під них були відведені великі масиви державної землі із селянами, які їх населяли (Херсонська, Слобідсько-Українська, Кате­ринославська, Київська та Подільська губернії), а також велике пові­тове місто Умань.

Державні селяни й козаки, перетворені на військових поселян, бу­ли одночасно і селянами, і солдатами. Згідно з положенням про вій­ськові поселення, усіх працездатних селян віком від 18 до 45 років включно, яких примусово переводили в поселення, поділяли на три гру­пи: господарів (солдатів, котрі прослужили не менше 6 років, і частини місцевих селян), помічників і солдатів діючих військових частин. Головним призначенням господарів і помічників було забезпечення внутрішніх економічних ресурсів військового поселення, водночас вони виконували обов'язки військовослужбовців. Для солдатів військових частин основним була військова служба, а також допомога з упорядку­вання військових поселень і участь у сільськогосподарських роботах господарів. Державні податки й повинності у військових поселеннях були зняті, проте замість них були введені інші повинності із забезпе­чення економічної бази й господарської організації військового посе-

235

лення. Зокрема, господар і його помічник зобов'язані були, крім своїх родин, утримувати ще 2 солдат з родинами, а також забезпечувати сіном кінний завод. Для обробітку землі й ведення господарств госпо­дарю відводилося лише 2 дні на тиждень. Чотири дні на тиждень військовий поселенець-господар мав відбувати казенні роботи (пра­цювати на так званих громадських полях, на кінному заводі, будувати казенні полкові, ротні й інші будинки, шляхи, виконувати сторожову й охоронну службу в казармах, стайнях тощо). Крім цього, військові по­селенці тричі на тиждень узимку (з шести годин ранку до вечора) і дві­чі влітку (з чотирьох годин ранку до десяти вечора) навчалися вій­ськовій справі. З незаможних господарів створювали тимчасові робочі роти, з військових поселенців-інвалідів віком понад 45 років — особли­ві роти службових інвалідів у складі 3 офіцерів, 20 унтер-офіцерів і 215 рядових. Ці роти використовували для обслуговування в госпіталях і несення охоронної служби. Діти поселенців із 7 років зараховувалися до шкіл-контоніатів (військовозобов'язаних). Військові поселенці повинні були носити військову форму, життя і праця регламентувала­ся військовим розпорядком і суворим режимом. Вони не мали права відлучатися без дозволу начальства з поселення, розпоряджатися жи­вим і мертвим інвентарем господарства, коли були господарями й ма­ли його. Одруження поселенців також регламентувалося начальством. За найменшу провину військових поселенців жорстоко карали, при чому провиною вважався падіж худоби, поганий урожай тощо внаслі­док незалежних від поселенців факторів.

В Україні військові поселення почали створювати починаючи з 1817 р. Усього тут було розміщено 3 полки піхоти та 16 полків кінноти. Тоді ж Бузьке козацьке військо було реорганізоване в поселенську улан­ську дивізію. У 1850 р. на становищі військових поселенців перебува­ло понад 645 тис. жителів України. Муштра, жорстокість і сувора регламентація режиму військових поселень викликали опір поселен­ців, що часто переходив у повстання. У 1857 р. царський уряд змуше­ний був ліквідувати систему військових поселень, перевівши їх насе­лення у стан державних селян.

Феодально залежне становище державних селян визначалося разом із покладеними на них податними обов'язками обмеженим характером їхньої правоздатності, зокрема у вільному пересуванні й змі­ни місця проживання. Віддалення від місця проживання навіть на кілька верств вимагало одержання паспорта, що було пов'язане з вели­кими труднощами. Перепоною для переїзду на інше місце проживання була також необхідність одержання дозволу від повітових і губернських органів управління державними селянами.

Одній із значних груп державних селян України — державним селянам Правобережжя — до 1819 р. і козакам до 1838 р. перехід до інших податних станів був заборонений. Іншим категоріям державних селян перехід у міщанство й купецтво дозволявся лише за таких умов: звільнення від виконання рекрутської повинності, відсутність не­доїмок з інших видів повинностей, з дозволу губернатора й Сенату в

236

разі внесення наперед трирічної податі в старому і новому становому званні. Сімейні розділи державних селян допускалися з дозволу во­лосного й губернського начальства лише у випадку утворення внаслі­док розділу двох повноцінних, тобто забезпечених трьома-чотирма робітниками й кандидатом у рекрути, господарств. Державні селяни підлягали засланню до Сибіру, так само як і поміщицькі селяни, але стосовно їх це робилося не за вказівкою поміщиків, а за присудом сільської громади, яка змушена була підкорятися волі губернаторів і при­ставів.

В урядових і чиновницько-дворянських колах панувала тенденція, відповідно до якої вважалося, що держава правочинна розпоряджати­ся державними селянами так само, як поміщик кріпаками. Про це свід­чить те, що царський уряд передавав цілі села у власність поміщиків, переводив у військові поселення або позбавляв елементарних прав. Так, у 1821 р. державним селянам чотирьох повітів Херсонської губер­нії був заборонений перехід в інші податні стани. Починаючи з 1817 р. цілі села державних селян Слобідсько-Української, Херсонської, Ка­теринославської, Київської та Полтавської губерній одне за одним пе­реводились у військові поселення. Державні органи управління посе­леннями проводили політику наступу на селянські землі, унаслідок чого наділи селян систематично скорочувалися. Державні органи мали право примусово зараховувати державних селян до інших соціальних груп, зокрема до «робочих людей». У 1839 р. було прийнято сільський поліцейський устав, у якому в систематизованому вигляді було викла­дено заборонні норми для державних селян, до яких належали заборона поширювати брехливі чутки й пересуди, негативні для уряду; подавати спільні прохання або доноси; скликати сходи і збори, що порушують громадський спокій; носити зброю; переховувати втікачів; від'їжджати без паспортів тощо.

В умовах розгортання товарно-грошових відносин і наростаючого податкового тиску (починаючи з 20-х років XIX ст. і до 1837 р. лише подушний податок державних селян збільшився в 9-10 разів) серед державних селян посилювалося соціальне розшарування. Диферен­ціація селян супроводжувалася формуванням торгово-промислового прошарку й доволі значної групи безземельних і малоземельних, серед яких з'явилися такі категорії, як «бездомні», халупники, коморники, городники, бобилі тощо. Практикувалися акції передавання держав­них селян поміщикам чи в удільне відомство, їх могли, як ми вже за­значили, переводити в стан військових поселенців (наприклад, Микола І перетворив майже 300 тис. державних селян на удільних).

Економічний розвиток, що втягував державних селян у топарно-грошові відносини, змушував царський уряд зменшувати обмеження їхньої правоздатності й закріпити за ними низку прав. Указами, які були видані з 1808 по 1826 р., за державними селянами визнавалися права на роздрібну й оптову торгівлю не лише за місцем прожинання; вони отримували права на відкриття трактирів і промислових підпри­ємств в інших місцевостях, на участь у торгах, а також на утримання

237

поштових станцій. Указами 1811 і 1823 рр. дозволялась участь держав­них селян у підрядах і поставках, які не були сферою діяльності куп­ців. Указом 1824 р. вони навіть були виокремлені в спеціальну групу «торгуючі селяни». їм надавалося право купувати гільдійські купець­кі свідоцтва, які поширювали на ці групи селянства торгові привілеї, щоправда, без створення для цих селян особистих прав купецтва. У 1825 р. державні селяни набули права давати й одержувати грошові зобов'язання. У цей самий період державні селяни визнані також суб'єктами права власності на землю. До складу їхньої правоздатності включено право купівлі, продажу й переуступки ділянок землі, які ще не були заселені селянами (1801, 1817, 1839 рр.).

Поступово скорочувалися формальні перепони для тимчасової відсутності державних селян із постійного місця проживання. Проте навіть і після цього вони не набували права віддалення від постійного місця проживання без паспорта далі, ніж на ЗО верств. Були введені короткострокові (одно-, двох-, трирічні) паспорти для державних селян, які від'їжджали на заробітки або у зв'язку з торговельною чи промисловою діяльністю. Водночас були зменшені заборонні умови для переходу державних селян в інші стани й переселення в міста. Ці питання наприкінці 20-х років XIX ст. вирішувала казенна палата, що обумовлювалося сплатою відповідних лише для нового звання пода­тей і не в подвійному розмірі, і вже не за три, а всього за рік наперед. Відповідно до указу 1837 р., козаки, які закінчували університет, набу­вали права виходу з податного стану. У 1832 р. в IX томі зводу законів цивільні права державних селян були викладені в систематизованому вигляді й за ними було закріплено звання «вільних сільських обивате­лів», хоча це звучало як знущання, оскільки державного селянина міг висікти будь-який поліцейський чин.

Загальне погіршення економічного становища державних селян, зростаюче невдоволення й падіння їхньої платоспроможності зумовило необхідність проведення в 1837-1841 рр. реформи за проектом цар­ського міністра державних маєтностей графа П. Кисельова. Збільшува­лися селянські наділи; замість подушного оброку запроваджено оброк не з душі, а із земельної площі й доходів від промислів, так званий земельно-промисловий податок; замість мирських і земських повин­ностей, а також зборів у разі пожежі, був установлений єдиний громад­ський збір на утримання управління, на розмежовування земель і на збільшення господарського капіталу. Кошториси громадських зборів складало Міністерство державного майна для кожної губернії на 3 роки, їх затверджував Сенат. Державні селяни, які перебували на господар­ському становищі, переводилися на поземельний оброк; запроваджу­вався рекрутський набір жеребкуванням, дещо була покращена пересе­ленська справа. На Правобережній Україні були скасовані панщинні повинності й селяни переводилися на оброк, а також припинене зда­вання державних маєтків в оренду приватним особам. У ході проведення реформи організовувалися періодичні сільськогосподарські виставки, було створено мережу шкіл у державних селах (їх називали «кисельов-

238

ськими школами») тощо. Проте реформа в умовах існування кріпацтва не дала бажаних результатів — не знищила малоземелля і хронічної не­доплати податків державними селянами.

Було реорганізовано систему управління державними селянами, що мала на меті посилення державної опіки (тобто державного регулю­вання й регламентації) над державними селянами, об'єднання госпо­дарського й поліцейського управлінь державними селянами в одній системі державних органів на чолі з Міністерством державних маєтно-стей. Згідно з «Учреждением об управлении государственными имущест-вами в губерніях», ЗО квітня 1838 р. в губерніях створювалася 4-ступе-нева система управління державними селянами: палата державного майна (одна на губернію або на кілька губерній) — округ державного майна — волость — сільське товариство. Палату очолював управитель, вона мала два відділення — господарське й лісове. Округ очолював окружний начальник, який мав двох помічників: один відав держав­ними селянами, другий — лісовим господарством. Залежно від кіль­кості державних селян округ охоплював один або кілька повітів. Окру­ги поділялися на волості з розрахунку до 6 тис. осіб чоловічої статі в кожній. Органом управління був волосний сход, що складався з пред­ставників домовласників (один від 20 дворів) і діяв 3 роки. Він обирав волосне правління в складі волосного голови та двох засідателів (з гос­подарських і поліцейських справ), а також волосного писаря, який не входив до волосного правління. Волості поділялися на сільські това­риства (1,5 тис. осіб чоловічої статі в кожному). Сільські товариства утворювались з одного або кількох поселень. На сільському сході обиралися представники домовласників (по одному від 5 дворів). Сіль­ський сход обирав строком на 3 роки сільського старшину, а для вико­нання поліцейських функції — соцьких (одного від 200 дворів), які під­порядковувалися становим приставам, і десяцьких (одного на 20 дво­рів). Для розгляду дрібних тяжб і провин державні селяни обирали станові селянські суди — волосні й сільські розправи. У Київській губернії палату державного майна було відкрито в 1840 р., а в інших — у наступні роки.

Проміжне становище за правовим статусом посідали удільні селя­ни. За указом Павла І «Установлення про императорску фамилию» державні селяни, які проживали на відведених у земельну власність імператорській родині землях (раніше для цієї мети призначалися па­лацові землі, на яких проживали двірські селяни), зараховувалися до особливої категорії — удільних селян. В Україні їх було майже 4 тис. ревізьких душ (переважно на півдні, зокрема в Харківській, Катери­нославській і Чернігівській губерніях, а також у Криму). Удільні землі поділялися на дві групи: постійний наділ і запасну землю. Постійний, або тягловий, наділ передавався в обов'язкове користування удільним селянам, які за це виконували різні повинності. Прибутки з удільних земель не входили до бюджету країни і не підлягали контролю органі» державної влади, їх використовували на утримання членів імператор­ської родини. Розширення удільних земель відбувалося переважно за

239

рахунок перетворення державних земель на удільні, а також унаслідок конфіскації маєтностей опальних власників (у середині XIX ст. налі­чувалося приблизно 20 млн десятин удільних земель). Відав удільни­ми землями департамент уділів, з 1842 р. — головне управління уділів міністерства імператорського двору. Наділи удільних селян були мен­ші, ніж у козаків або державних селян, а їхнє економічне й правове становище майже не відрізнялося від становища кріпаків. Вони вико­нували державні й земські повинності (будували шляхи, власним тяглом перевозили казенне майно тощо), сплачували чинш і подушне. Крім подушного податку і додаткових поборів, у середині XIX ст. удільні селяни платили щороку в середньому по 14 крб оброку на утримання царської родини. За рахунок експлуатації удільних селян збагачувалися не тільки царська родина, а й чиновники удільного ві­домства. Удільні селяни були позбавлені права на нерухому власність, їм забороняли займатися промислами, регламентували навіть одружен­ня (особисту феодальну кріпосну залежність було скасовано в 1858— 1859 рр.).

Міське населення. Імперська інтеграція українських міщан відбу­валася доволі спокійно й набагато швидше, ніж козаків, з меншими адміністративно-правовими ускладненнями. По-перше, не існувало жодних непорозумінь щодо соціально-правового статусу українського міщанства: на відміну від української шляхти й козаків, міщани одра­зу отримали імперське визнання. їхнє становище чітко визначала Міська грамота 1785 р., яке не відрізнялося від становища населення в інших частинах імперії. По-друге, автономістські традиції міщан були більш слабкими, тому запровадження імперських норм не викликало жодних невдоволень. Магдебурзьке право, що було швидше символом міської автономії, на території Гетьманщини не діяло на повну силу, а у 80-х роках XIX ст. втратило таке значення.

Міста, за винятком Києва, стали поступово управлятися за росій­ським міським законодавством у поєднанні з Литовським статутом. Хоча Міська грамота 1775 р. не скасовувала ні магдебурзького права, ні жодного іншого зводу законів, вона все ж таки кардинально перебу­дувала структуру місцевої адміністрації і судочинства. Новостворені адміністративні посади й процедури, звичайно, порушували норми магдебурзького права, але міщани так слабо пам'ятали про них, що, крім Києва, ніде на це не звернули уваги. Згодом, у 1831 р. магдебур­зьке право було офіційно скасоване на Лівобережній Україні, а указом від 23 грудня 1834 р. воно було відмінене і в Києві. По-третє, імперську інтеграцію пришвидшило також нестабільне політичне й фінансове становище українських купців. Річ у тому, що міжнародна торгівля здійснювалася переважно через греків та інших іноземців, а внутріш­ня контролювалася росіянами, тому серед купців було дуже мало українців. Наприклад, у 1782 р. з 1483 купців, зареєстрованих у Черні­гівській губернії (за винятком інших іноземців), було 896 росіян і 587 українців. 1 жовтня 1785 р. Катерина II видала указ про продовження грецьких економічних привілеїв і забезпечення в Ніжині грецького

240

магістрату й суду. Цим користувалася община 500 грецьких сімей, що тримала у своїх руках торгівлю з Османською імперією. Міська грамо­та 1785 р. також не зачіпала прав найбільшої групи міських жителів — міщан, які, на відміну від купців, переважно були українцями. Зали­шився недоторканним головний стрижень міського життя — структу­ра ремісничих цехів, установлювався лише термін навчання й певні обмеження щодо цін. Навіть після запровадження постанови про цехи 1799 р. українська цехова структура змінюється дуже повільно. У 20-х роках XIX ст. ремісничі цехи перетворилися на частину державної адміністрації і втратили характерні ознаки українських цехів: корпора­тивне самоврядування виробництва, контроль за якістю, цінами, від­бором і навчанням майбутніх членів цехів. Відкритої опозиції Міській грамоті 1785 р. не було, бо до цього часу імператорській владі вдалося створити об'єднаний, хоча етнічно різнорідний стан міщан. А це обри­вало зв'язки міщан з минулим Гетьманщини. Українське місто набувало все більш етнічного різнорідного, а лінгвістично — російського харак­теру. Російська мова була мовою не лише торгівлі й промисловості, а й урядовою. До русифікації міст долучилися численні імператорські чи­новники, які заполонили губернські й повітові міста.

У 1785 р. була оголошена «Грамота на права выгоды городам Рос­сийской империи» (більше відома під назвою Жалувальна грамота містам). Населення міста поділялося на 6 частин (розрядів). До першої частини належали «справжні» місцеві обивателі, які могли мати в місті землю та іншу нерухому власність; до другої — купці 1-ї гільдії (з капі­талом від 10 тис. до 50 тис. крб), 2-ї гільдії (від 5 тис. до 10 тис. крб) та 3-ї гільдії (від 1 тис. до 5 тис. крб); до третьої — ремісники, які зарахо­вані в цехи; до четвертої — іноземці й іногородні, які записалися в мі­щани; до п'ятої — імениті горожани капіталісти (які мають не менше ніж 50 тис. крб), банкіри, оптові торговці, судовласники, а також учені, художники, музиканти; до шостої — усе інше посадське населення, яке не ввійшло до перших п'яти частин.

Міщани, які становили більшість міського населення, повинні були платити подушний податок, нести рекрутську, шляхову, постоєву, мостову повинності тощо. Імениті городяни й купці звільнялися від подушного податку, рекрутської повинності, а купці 1-ї і 2-ї гільдій — від тілесних покарань. Замість подушного податку вони платили що­річний збір у розмірі одного відсотка з об'явленого капіталу (у 1818 р. він збільшувався до 5,2 %), а замість рекрутської повинності — 500 крб з рекрута.

Городяни мали свій становий суд. Створювалися органи міського самоврядування: кожний із шести розрядів населення міста посилав депутатів у міське зібрання, яке зі свого складу обирало загальну міс­цеву думу, а остання як постійно діючий орган — шестигласну думу з 6 чоловік, по одному від кожного розряду міського населення. Міська дума мала піклуватися про розвиток торгівлі, міських доходів, нагля­дати за міським господарством, вирішувати різні суперечки городян із «ремесел и гильдий», стежити за «порядком и благочинием» тощо.

16 - 850

241

Особлива група іменитих городян, до якої належали великі капіталіс­ти, котрі володіли капіталом понад 50 тис. крб, оптові купці, власники кораблів, з 1807 р. стала називатися першостатейним купецтвом, а з 1832 р. — почесними громадянами.

У зв'язку з розвитком буржуазних відносин царський уряд, заці­кавлений у розвитку торгівлі й промисловості, наділяв багате купец­тво особливими правами. Маніфестом від 10 травня 1832 р. для най-багатших і найвпливовіших представників купецтва, буржуазії, яка стала зароджуватись, та інших категорій населення було введено осо­бисте й спадкове почесне громадянство. Категорія почесних грома­дян, названа в маніфесті станом, була створена з метою оформлення менш привілейованої за дворянство групи населення, але такої, що підвищувалася над закріпаченою масою й місцевою біднотою. Отри­мання почесного громадянства давало купецтву гарантію від переве­дення в міщанство в разі розорення і право брати участь у міських виборах нарівні з дворянством. Крім того, уведення нової станової групи — почесних громадян — мало на меті відгородити стан дворян від проникнення представників буржуазії. Почесне громадянство по­ділялось на особисте й спадкове. Його присвоювали за імператор­ським указом; спадкові почесні громадяни отримували від Сенату грамоти, а особисті — свідоцтва. Право на особисте почесне грома­дянство надавалося особам, які закінчили університети та Художню академію, а також за клопотанням відповідних міністерств — інозем­ним ученим, художникам, підприємцям і купцям. На Правобережній Україні особисте почесне громадянство дозволялося присвоювати представникам колишньої шляхти в містах, але воно не давало таких прав, як станове почесне громадянство. За маніфестом 1832 р., спад­кове почесне громадянство за правом народження присвоювалося лише дітям особистих дворян, а по купецтву — купцям, пожалуваним званням камерц- і мануфактур-радників, нагородженим орденом, або таким, які перебували 10 років у 1-й або 20 років у 2-й гільдії, особис­тим почесним громадянам, ученим, які одержали вчені ступені док­тора наук або магістра, а також іноземцям — особистим почесним громадянам, які прийняли російське підданство. Почесні громадяни звільнялися від подушної податі, рекрутської повинності, тілесних покарань у разі злочину, мали право брати участь у міському само­врядуванні та ін. Законодавство імперії передбачало втрату прав почесного громадянства в разі притягнення особи до кримінальної відповідальності, поєднаної з позбавленням всіх прав стану або з втра­тою всіх особистих прав. У разі вступу почесного громадянина у ре­місничий цех або на роботу за хатню прислугу, почесне громадянство втрачалося.

Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. купецтво об'єднувало гіль­дійську, сільську й промислову буржуазію. В Україні протягом 1816-1859 рр. чисельність купців у містах збільшилася з 18,2 тис. до 104,4 тис. осіб. Зберігався гільдійський устрій купецтва, залежно від капіталів і придбаного купцями гільдійського свідоцтва (з 1863 р.

242

купецтво стало поділятися не на три, а на дві гільдії, залежно від роду торгівлі: до 1-ї гільдії належали оптові торговці, до 2-ї гільдії — роз­дрібні). Українські купці здебільшого входили до 3-ї гільдії, 2-га й особливо 1-а були для них закриті. До привілейованих гільдій запису­вали переважно російських та єврейських купців, а українських — як виняток. До гільдій зараховували також дворян, які займалися торгів­лею і володіли підприємствами. Також зберігалося право купецтва на створення в місті купецького товариства, яке функціонувало під керів­ництвом обраного старости.

Проведене наприкінці XVIII ст. звільнення купецтва від подуш­ного податку, тілесних покарань і рекрутської повинності ставило його у вигідніше порівняно з іншими міськими групами становище. Проте купецтво мало виплачувати громадські збори за рішенням ку­пецького товариства, на нього продовжували поширюватися деякі види повинностей, обмеження торгівлі та підприємницької діяль­ності, хоча заможне купецтво зазвичай від них відкуповувалося. На­явність купецької правоздатності не мало постійного характеру, ос­кільки в разі першої ж невиплати гільдійського внеску призводило до автоматичного переведення в міщанську групу. Однак у другій чверті XIX ст. царською владою було внесено низку законів, що роз­ширювали підприємницькі можливості торгової й промислової буржуазії, яка формувалася всередині купецтва. Так, у 1824 р. було скасовано вимогу сплати купцями в разі переселення податних пла­тежів у подвійному розмірі. У 1832 р. купецтву було надано право на придбання в оренду в містах для організації промислових підпри­ємств (фабрик, млинів тощо) земельних ділянок до 6 десятин. Особли­ві пільги надавалися купцям, які переселялися в правобережні губер­нії і швидко зростаючі промислові й торгові причорноморські центри: Одесу, Керч, Феодосію і Севастополь. За указом 1841 р. «Про піль­ги купцям і міщанам західних губерній», до дозвільного порядку зміни місця проживання для купців, які переселялись у Київську, Волинську й Подільську губернії, було внесено спрощення. їм було надано право приписки (тобто поселення) до міст зазначених губерній із санкції міського начальства, без одержання санкції вищих інстан­цій і згоди купецького товариства. Купці, які переселилися в міста Правобережжя, протягом найближчих 25 років після указу (тобто з 1842 по 1867 р.) на 15 років звільнялися від сплати всіх податків і повинностей. Ті з них, які придбали у власність на Правобережжі магазини, заводи, фабрики і т. ін., одержували на 15-річний термін право торгівлі без сплати гільдійських мит. Крім того, купці 3-ї гільдії при цьому користувалися правами купців 2-ї гільдії, а купці 2-ї гільдії — правами купецтва 1-ї гільдії. Купецтво міст Правобережжя, а також Одеси, Миколаєва, Севастополя і Феодосії одержувало неодноразові пільги у вигляді значного скорочення гільдійських внесків.

Міщанство було тією категорією міського населення, яка сплачувала найбільшу частину податків. Міщани сплачували подвійний, порівняно із селянами подушний податок. Він збільшився з 1 крб 20 коп. в 1794 р.

16*

243

до 8 крб у 1812 р. Відповідно до указу 1833 р., у губерніях Правобережної України державний податок у вигляді подушного або податкового збору з осідлих міщан стягувався в трикратному, порівняно з податком із селян, розмірі. Додатково до подушного податку міщани сплачували з 1816 р. збори на будування шяхів і різні громадські збори, виконували рекрут­ську й натуральні повинності: підводну, постоєву. Високе обкладання по­датками й повинностями робило становище міщан надзвичайно складним.

У сфері здійснення цивільної правоздатності міщан залишилися ще істотніші, ніж для купецтва, феодально-кріпосницькі перепони. Свобода пересування міщан була фактично та юридично обмежена. У разі отримання паспорта для тимчасового від'їзду вимагалася поперед­ня оплата за термін відсутності грошових податків або надання пору­чительства про своєчасну сплату з боку заможної особи. Переїзд мі­щан на проживання в інші губернії супроводжувався загальною для них і купців дозвільною процедурою багатьох інстанцій і сплатою (до 1824 р.) податків і повинностей у подвійному розмірі. Крім того, вима­галася згода міщанського товариства на прийняття їх у новому місці проживання. До 1805 р. переїзд міщан на проживання навіть в інше місто тієї самої губернії міг здійснюватися лише з дозволу губернської казенної палати. Місцева адміністративна влада продовжувала дотри­муватися цього порядку й в наступні роки XIX ст., незважаючи на ска­сування його в законодавчому порядку. Свобода переміщення міщан значною мірою обмежувалася також круговою порукою міщанського міського товариства зі сплати подушних податей і виконання повин­ностей. Згодом, залишаючись обмеженою за своїм характером, право­здатність міщан поступово розширювалась. У 1832 р. їм дозволялося купувати земельні ділянки в містах для ведення торгівлі й виробничої діяльності. Вони здобули також права переходити до купецтва й одер­жувати гільдійські посвідчення за наявності відповідних капіталів. Міщани, які переселялися за указом 1841 р. з центральних російських губерній у міста Правобережжя, звільнялися на 15 років від сплати державних податків і від повинностей, зокрема рекрутської.

Розвиток торгівлі й промисловості в Україні, а також колонізація південної степової частини України обумовили в першій половині XIX ст. зростання в Україні кількості міст і міського населення. Упро­довж 1811-1858 рр. кількість міського населення України збільшилася у 2,5 раза (з 512,9 тис. до 1458,6 тис), зокрема міського населення по­датних груп — з 215,5 тис. до 576,5 тис. (на Лівобережній Україні насе­лення міст збільшилось у 2 рази, на Правобережній — у 2,7, а на півдні України — у 4,5 раза). Проте питома вага його в загальній кількості населення залишалася малою, хоча впродовж 1811-1858 рр. загалом по Україні збільшилася з 5 до 11 %.

Міста поділялися на губернські, повітові, позаштатні й містечка. Деякі з них в Україні продовжували перебувати у власності й підпоряд­куванні окремих феодалів, наприклад Біла Церква — у власності магнатів Браницьких, Умань — у володінні Потоцьких (до 1832 р.). Міське насе-

244

лення в першій половині XIX ст. поділялося на 5 груп: почесні громадя­ни, купці, цехові люди, міщани — дрібні власники, робочі люди, тобто працюючі за наймом. Проте розвиток капіталістичних відносин завдавав руйнівного впливу на становище цих груп. Серед міського населення з'явилася категорія «торгуючих селян» і різночинців, правове становище яких було іншим. До купецьких гільдій почали записуватися дворяни, які займалися торгівлею і промисловістю. Зросла популяризація міщан і цехових людей, почалося формування робітничого класу.

Як і раніше, склад городян був строкатим. Міщани утворювали найчисленнішу станову групу. За ревізією 1823 р. у Києві власне міща­ни, які входили до податної групи, становили 71,5 % загальної кількос­ті городян. Міщани сплачували більшу частину податків, що наклада­лися на місто. З 1816 р. вони, наприклад, почали платити збори для будівництва доріг.

Найнижчу групу міського населеня становили так звані робочі люди, до яких законодавство відносило «порочных и подозрительных лиц дурного поведения», не прийнятих до складу міщанських това­риств «за пороки их и за неисправимый платеж податей и других сборов». До цієї категорії належали особи, які не мали зазвичай своїх будинків і постійного житла, працювали за наймом. З 1834 р. до робо­чих людей зараховували тих державних селян, які не одержали під час переходу із селянського стану згоди міщанського міського товариства на приєднання до міщан міста, або які неспроможні були надати запоруки шести благодійних хазяїв і нездатні сплатити річної по­душного податку. На Правобережній Україні ці правила поширю­валися на прописку до міста однодворців. Усі вони становили той резерв, який купецтво й заможне міщанство використовували для ви­конання повинностей, зокрема рекрутської, замість заможного міщанства. Ці особи перебували поза міськими станами і, отже, поза громадською організацією цих станів. Вони були податним населенням, сплачували податний податок і, перебуваючи поза круговою порукою, самі несли відповідальність за несплату податків і невиконання повин­ностей.

Промисловий розвиток України, функціонування на її території значної на той час кількості заводів і численних фабричних мануфактур зумовили появу в суспільстві великої кількості вільнонайманих і кріпос­них робітників. За своєю становою належністю вільнонайманими робіт­никами були поміщицькі оброчні селяни, державні селяни, міщани та ро­бочі люди. Кріпосні робітники — це селяни, які належали державі, або поміщицькі кріпаки, віддані поміщиками в «оренду» заводам. Більша частина селян, робочих людей і міщан у загальній масі вільнонайманих робітників були позбавлені засобів для ведення самостійного господар­ства й становили елементи робітничого класу, що почав формуватися, хоча ще й не виокремився в самостійний клас.

Правове становище вільнонайманих і кріпосних робітників визнача­лося їх становою належністю, у зв'язку з якою вони сплачували держав­ні податки й виконували державні повинності або повинності на користь

245

поміщика. Загального законодавства, яке визначало б правове становище цієї маси пов'язаних з промисловим виробництвом підневільних людей і певною мірою обмежувало б їх експлуатацію, не було. Проте було прийнято акти, які регулювали відносини між промисловцями й помі­щиками з питання експлуатації вільнонайманих робітників. Також були видані Положення про ряд державних промислових підприємств, які містили норми, що визначали їхнє правове становище на цих підпри­ємствах. Для України в цій категорії законодавства мали значення такі акти: Положення про передачу Катеринославської суконної фабрики у відомство комісаріату для вироблення гвардійських сукон (1804); Положення від 24 травня 1834 р. про відносини між хазяїнами про­мислових закладів і робітниками; указ від 5 грудня 1853 р. про правила віддавання на роботу поміщицьких селян у західних губерніях.

Положення про стосунки між власниками фабричних закладів і ро­бітниками, які поступили до них за наймом, стосувалося промислових закладів Петербурга й Москви з наступним поширенням його за клопотанням цивільних губернаторів на мануфактури й фабрики будь-яких повітових міст. Положення встановлювало, що особи подат­ного стану могли найматися на фабрики лише за наявності паспортів або відповідних білетів і лише на термін, який зазначений у білеті. Залишати роботу раніше закінчення терміну найму робітникам забо­ронялося, але за хазяїном залишалося право звільнити робітника достроково за погану поведінку або некваліфіковану роботу. Хазяїн мав право складати правила внутрішнього розпорядку, у яких встановлю­вав 13-15-годинний і навіть більше робочий день; мізерні розміри заробітної плати, нав'язуючи при цьому робітникам натуральну заро­бітну плату у вигляді непридатних продуктів або вироблюваної ними продукції; позбавляв робітників права відлучатися з місця розташу­вання підприємства, вступати у шлюб без його дозволу, встановлював штрафи за лихослів'я, невиконання норм праці, брак продукції тощо.

Правила про найм поміщицьких селян на земляні та інші роботи підтверджували право поміщиків Правобережної України примусово перетворювати поміщицьких селян на тимчасових робітників. Правила­ми дозволялося поміщикам віддавати своїх селян віком від 20 до 48 ро­ків у найм підрядчикам на термін з 1 травня до 1 листопада на земляні, судоходні й господарські роботи. Для селян-робітників установлювався тяжкий режим: 13-годинний робочий день з правом підрядчикам збіль­шувати його, а також примушувати робітників працювати в неділю. Місцева адміністрація в разі непокори підрядчику жорстоко карала за це. Плату за виконання роботи отримували не робітники, а їхні поміщики.

Значну частину міського населення в другій половині XVIII — першій половині XIX ст. становили цехові люди. Цеховий лад, що об'єднував ремісників, розвивався із збереженням істотних відміннос­тей і особливостей на Правобережній, Лівобережній і в степових час­тинах України.

З другої половини XVIII ст. під час запровадження на території України загальноросійського законодавства розпочався процес норматив-

246

ного врегулювання станової організації ремісників України, ліквідації автономії цехів і підпорядкування їх міській адміністрації. Ремісничим положенням 1785 р. було встановлено єдиний загальнообов'язковий це­ховий устрій на всій території Російської імперії, зокрема на Слобід­ській, Лівобережній Україні і півдні України. Згідно із законодавством, цехові корпорації ще формально зберігали рівні цехові права, але фак­тично перетворювалися на складову частину загальноміської організа­ції. За Жалуваною грамотою містам 1785 р. цехові ремісники ставали одним із шістьох розрядів міського населення, хоча тоді ще не був ство­рений окремий ремісничий стан. Прийнятий у 1799 р. Статут про цехи остаточно скасовував українські правові засади, виборність адміністра­ції цехів і перетворив їх на адміністративно-фіскальні органи імперської влади. У результаті подальшої реорганізації цехового устрою 1802 р. ремісники отримали правовий статус окремого суспільного стану.

Щодо Правобережної України, то тут основою регламентації цехо­вого ладу було місцеве право. І лише з 1840 р. починається поширення загальноімперських правових норм про цехи, у процесі якого здійсню­валася перебудова цехового устрою Правобережжя.

Однак треба зазначити, що українська цехова система змінювалася повільно та продовжувала діяти, фактично замінюючи законодавство, старі цехові звичаї й традиції. Так, законом 1802 р. наказувалося змі­нити принцип і профілі організації цехів. Проте цехи продовжували комплектуватися за попередніми, властивими Україні профілями (кравецький, шевський, столярний, бондарський, ткацький та ін.). У більшості міст України цехові люди становили окрему групу, яка по­повнювалася з міщан і державних селян. Лише в деяких містах Черні­гівської та Полтавської губерній цехові люди не становили відособле­ного стану, а зберігали належність до козацтва й міщанства.

У1850-1852 рр. на основі місцевої практики організації цехів для міст і містечок був вироблений єдиний порядок регулювання цехового устрою. Належність до цехових людей обумовлювалася припискою до цеху. При­писатися до цеху можна було тимчасово, без зміни стану. Відповідно до цього, цехи поділялися на тимчасові й вічні. Цеховими називали ремісни­ків, які були приписані до так званих вічних цехів. «Вічнозаписані» реміс­ники цехів прирівнювалися всіма правами до міщан. У великих містах із розвиненими ремісничими промислами, переважно в Чернігівській і Пол­тавській губерніях, ремісники створювали кілька цехів з окремою для кожного цеху та загальною для всіх цеховими управами, а в тих містах, де ремісники були нечисленними і не було бази для створення різних за профілем цехів, ремісників різних спеціальностей об'єднували в один ре­місничий стан, очолюваний однією ремісничою управою.

До цеху зобов'язані були записуватися всі, хто займався будь-яким ремеслом. Осіб, які займалися ремеслами, поділяли на дві категорії: ремісники й ремісничі робітники. Ремісниками могли бути лише осо­би, починаючи з 21-річного віку, власники самостійних господарств, які самостійно виробляли ремісничі вироби. Випуск продукції реміс­ники розпочинали лише після отримання відповідного свідоцтва від

247

ремісничої управи. Ремісничі робітники могли займатися тільки під­собною роботою, а ремісництвом лише після отримання від управи сві­доцтва. Ремісники поділялися на категорії майстрів і підмайстрів. Майстром міг стати тільки підмайстер, який перебував у цьому званні не менше трьох років, досяг повноліття і витримав особливе випро­бування. Ремісник, який не мав звання майстра і не записався до цеху, не мав права керувати ремісничим закладом, тримати робітників і ви­ставляти вивіску. За даними 1858 р., кількість ремісників у 9 україн­ських губерніях, об'єднаних у цехи, становила 77 000 осіб, зокрема 32 500 майстрів, 28 400 робітників і 16 800 учнів.

Органами цехового управління були цеховий схід і загальна реміс­нича управа, підпорядковані міській адміністрації. Підмайстри кожно­го цеху мали свій орган — підмайстерську управу. Подушний податок і повинності (шляхова, постоєва та ін.) призначалися загалом на цехо­ве товариство. Управління цехами перебувало в руках майстерного складу ремісників. Вони користувалися привілеями щодо сплати по­датків і зборів, здійснюючи їх усім цехом, експлуатуючи велику кіль­кість рядового цехового складу — учнів, робітників, підмайстрів, особ­ливо з категорії тимчасових.

Цехові, як і міщани, підлягали тілесним та іншим покаранням. Положення про покарання 1845 р. передбачало встановлення карних санкцій за самостійний перехід підмайстра від майстра, за самостійне, без відома майстра, виготовлення і збут продукції підмайстрами, за ви­конання підмайстром робіт іншого цеху без дозволу цехового управ­ління, за самовільне присвоєння звання майстра й виготовлення продукції та ін.

Наприкінці першої половини XIX ст. у процесі розвитку капіталіс­тичних відносин цехова система поступово втрачає свої соціально-еко­номічні функції і починається процес її ліквідації створенням конку­ренції цеховому ремісничому виробництву з боку купецького та дворян­ського ремісничого виробництв. У 1824 р. купцям було надано право займатися цеховими ремеслами з використанням будь-якої кількості робітників і учнів. У 1827 р. право на створення ремісничого вироб­ництва набули також дворяни. У таких ремісничих майстернях працю­вали поміщицькі кріпаки, а продукція їх була власністю дворян-помі-щиків, що підривало збут цехової ремісничої продукції. Згодом цехові об'єднання перетворювалися на різні ремісничі товариства, а в 1900-1902 рр. цю систему на території України в складі Російської імперії було скасовано остаточно.