§ 3. Державне право

Відповідно до норм звичаєвого права, органами державної влади пращурів українців у період від IV до VII ст. були народні збори, на яких приймалися рішення щодо найважливіших питань їхньої життє­діяльності. У періоди військової небезпеки наші пращури, за твер­дженням візантійських істориків, обирали військового вождя, автори­тет якого визнавав увесь народ¹. Серед відомих вождів були Бож, який вів війну з остготами в 330 р., Мезамир, який був відомий успішною боротьбою в 550-х роках з аварами, Ардагат, Мусокій, Маджах та дея­кі інші. Діяльність вождів контролювала рада, яка складалася з вій­ськових начальників і заможних людей.

Протягом VIII—IX ст. у давньоукраїнському суспільстві форму­ється князівська влада. В арабських джерелах князем названо Кия. У них же згадуються імена князів Куара, Ментея, Хорсана; у літопи­сах — імена князів Тура, Радима, В'ятка, Ходоту, Бравлина тощо.

Князівська влада з'явилася вірогідно у зв'язку з постійною небез­пекою, що чигала на наших пращурів з боку кочових племен степу.

¹ Полонська-Василенко Н. Історія України. — К.-. Либідь, 1995. — С. 68.

48

Спочатку народні збори укладали з князем договір про військову обо­рону від зовнішніх ворогів. Згідно з літописом «Повість минулих літ», ільменські слов'яни запросили Рюрика для того, щоб він припинив міжусобиці, які існували між ними, і правив ними «по праву». Князь був не тільки вищим військовим начальником, а й верховним суддею. З прийняттям християнства князі мали великий вплив на церковні справи. Зокрема, в окремих випадках вони наказували церковникам збиратися на собори та обирати митрополита. Можна припустити, що князі пропонували й кандидатуру митрополита.

У X ст. в роки правління княгині Ольги були проведені реформи, які поклали початок набуттю князівською владою чітко публічного ха­рактеру. Вона поділила податі, що стягувалися із сусідніх племен, на дві частини: дві третини податей безпосередньо надходили до Києва, тобто до державної скарбниці, а одна третина — до Вишгорода, який був у безпосередньому володінні княгині. Отже, було започатковано поділ власності на публічноправову й приватноправову, чого не спо­стерігалося навіть у тогочасних країнах Західної Європи.

З посиленням князівської влади, особливо після князювання Во­лодимира Святославича (980-1015), у Київській Русі встановилося правило, згідно з яким князівській стіл міг посісти лише член князів­ської сім'ї чоловічої статі. Можна стверджувати, що князівська влада стає частково спадковою, хоча спадкування влади не було закріплене в нормах права. У суспільстві запанувала думка, що державою має пра­вити весь князівській рід і кожен його член має право на владу. Так, зокрема, Володимир Святославич правив країною з допомогою всіх своїх синів, які чітко виконували його вказівки.

Князь Ярослав Мудрий (1019-1054) у своєму заповіті поділив країну поміж своїми дітьми, установивши право найстаршого сина по­сідати батькове місце. Тобто заповітом був закріплений авторитет най­старшого із синів. Це породило досить гостру боротьбу за владу між синами — спадкоємцями влади. У Київській Русі поступово сформува­лися два принципи успадкування влади: посідання влади синами по­мерлого князя по черзі та по лінії старших синів — від батька до най­старшого сина. Надалі це породило боротьбу за владу між різними спадкоємцями земель колишньої Київської Русі, яка розпалася на ряд князівств. Відсутність єдиних норм права успадкування влади призво­дила до того, що князем ставав той із синів, який виживав у збройних конфліктах або якого підтримували народні збори (віче) у боротьбі за владу.

Народні збори, або віче, були органом самоврядування, що вирос­ли з родоплемінного ладу. їх роль у суспільно-політичному житті Ки­ївської Русі залежала від авторитету князівської влади. Якщо князів­ська влада послаблювалася, то тоді посилювалася роль народного віче, і навпаки. Від народного віче залежало, бути чи не бути тому або іншо­му синові-спадкоємцю князем. Так, наприклад, у 1024 р. київське народне віче не захотіло, щоб князівський престол посів суперник Ярослава — Мстислав. У 1113 р. київське віче запросило на князів-

4-850

49

ський престол Володимира Мономаха. У більшості випадків князів­ська влада поважала право народного віче обирати князя, затверджу­вати його на посаді або відмовляти йому посідати посаду.

Воля народного віче мала імперативний характер. Обраний або затверджений на посаду князя повинен був укласти з народним віче договір (ряд). З різних джерел нам відомо, що в таких договорах ішло­ся насамперед про дотримання князем справедливого судочинства, він повинен був вникати в конкретні справи управління та дотримувати­ся правил і розміру стягнення податей тощо. Можна стверджувати, що компетенція народного віче не була чітко визначена нормами права, проте верховенство його рішень не викликає сумніву. Якщо князь не укладав договору з віче, то він міг утратити владу. Так, наприклад, ко­ли в 1115 р. київське віче обрало князем Ростислава, який, не уклавши з ним договору, пішов у військовий похід, то він втратив князівську владу. Віче не тільки обирало князя або затверджувало на князівсько­му престолі певну особу, воно могло позбавити й князівської влади. Отже, джерелом князівської влади був договір.

В окремих випадках, особливо з важливих причин, віче міг склика­ти князь. Так, наприклад, у 1098 р. Святополк скликав віче, щоб дізна­тися про думку киян щодо звинувачень Давидом Василька; у 1147 р. Ізяслав II скликав віче, на якому між ним і митрополитом була усуне­на незгода. Проте, як правило, віче збиралося стихійно. Коли віче в Києві скликав князь, то воно збиралося в княжому місті — на «Горі», а коли віче збиралося за ініціативою його членів — то на Подолі. У то­му випадку, коли більшість учасників віче виступала за певне рішення, тоді воно й приймалося.

Народне віче було найвищим судовим органом, на якому розгляда­ли справи державного значення.

Приймаючи ті або інші рішення, князь радився зі своєю військо­вою дружиною, точніше з її керівниками. Дружина могла погодитися або ж не погодитися з рішенням князя. З часом дружину замінила рада бояр, з якими князь мав радитися при прийнятті своїх рішень. Володи­мир Мономах, наприклад, проводив з радою бояр щоденні наради. Незважаючи на зазначене, рада бояр не була постійним органом з чітко встановленими повноваженнями, не мала й постійного членства: на ній були присутні ті, кого запрошував князь, і вони обговорювали на­гальні питання дня зібрання.

Князь займався широкою законодавчою роботою, проводив судо­чинство, призначав керівників органів місцевого адміністрування.

У Київській Русі функціонували й державні органи управління. Урядовцями ставали ті, кого призначав князь. У випадку скарг на дії урядовця з боку населення князь міг його звільнити.

Найважливішим посадовцем у державі був канцлер, який завіду­вав канцелярією і зберігав головну печатку країни. Він не тільки ста­вив печатку на письмових розпорядженнях князя, а й давав складні дипломатичні доручення, а в окремих випадках виконував і певні військові функції. Важливими посадовцями в Київській Русі були

50

тисяцькі, які мали посади в Києві, Чернігові, Переяславі, Турові, Во­лодимирові, Галичині, Перемишлі¹. У випадку відсутності князя ти­сяцький ставав його заступником. Окрім тисяцьких, існували ще й та­кі урядовці, як соцькі та десятські. Вони здійснювали не тільки вій­ськово-адміністративне, а й фінансове управління в країні².

Зазначені посадовці безпосередньо були підпорядковані князеві.

Повністю підлеглими князеві були посадники й тіуни, які здійсню­вали управління частиною території князівства — виконували функції судочинства, збирали податки, ремонтували мости, шляхи тощо.

Армія в Києві складалася частково з професійних воїнів — дружи­ни, а частково з добровольців або ж призначених віче представників населення. Якщо дружину утримував князь, то він її озброював, давав коней, харчі, одяг, а представники населення мали озброїтись за свій рахунок і рухатися пішим ходом або ж на конях, якщо вони могли со­бі це матеріально дозволити. Зрозуміло, що певну матеріальну допо­могу такі воїни отримували в окремих випадках від віче. Як правило, у кінноті були дружинники князя, а представники населення служили в піхоті.

Отже, діяльність вищих державних і місцевих органів влади регу­лювалася нормами звичаєвого права, договорами між віче і князем, міжкнязівськими договорами та розпорядженнями влади.