§ 9. Родинне право

Найбільш консервативна сімейпо-іплюбпа галузь права не зазнала значних змін і в період литовсько-иольської доби. У дохристиянські часи основною формою шлюбу було викрадення нареченої. Вона збері­галася тривалий час, хоча різні закони передбачали за це покарання. За­конним уважався шлюб, оформлений через вінчання в церкві. Спочат­ку вимагалося, щоб на шлюб був узятий дозвіл князя або когось із міс­цевих правителів. Зрозуміло, що це обмежувало інтереси шляхти, па­нів, ображало їхню гідність. Тому в 1457 р. це правило було скасоване.

Артикул 31 (III розділ) II Литовського статуту забороняв насиль­но віддавати заміж панянок, княгинь, дівчат і вдів, потрібно було обов'язково враховувати волю і бажання тих, хто брав шлюб.

Установлювався принцип спільності майна подружжя. Відповідні артикули статутів регулювали правове становище посагу дружини.

140

У свою чергу, чоловік повинен був записати на користь дружини части­ну свого майна, так зване «віно», яке після смерті чоловіка переходило у власність дружини. Якщо шляхтич одружувався з простою жінкою, то після одруження вона та її діти також ставали шляхтичами. Якщо жінка вдруге виходила заміж за простолюдина, вона втрачала шляхетство.

Звичайно, правовий статус дружини був нижчий від чоловіка, од­нак норми права в багатьох випадках захищали інтереси жінки та ді­тей. У литовсько-руське законодавство перейшли давньоруські норми, що передбачали відповідальність жінки за борги чоловіка. Більше то­го, чоловікам надавалося право віддавати своїх дружин або дітей кре­диторам для відробітку боргу. Батьки мали право карати своїх дітей за непослух.

Досить повну й детальну правову регламентацію дістали питання, пов'язані з успадкуванням. У результаті цього спадкове право визна­чалося в самостійний правовий інститут.

У польсько-литовському праві розрізнялося успадкування за зако­ном, заповітом і на основі звичаю. Закон закріплював загальне поло­ження, згідно з яким діти ставали спадкоємцями майна своїх батьків. Щоправда, у Польщі спочатку право на спадщину для жінок обмежу­валося тільки рухомим майном. Нерухоме майно, передусім земля, пе­реходило тільки до синів. Кожен з них одержував рівну частину, але починаючи з XIV ст. шляхетські маєтки, якщо не було синів, успадко­вували дочки.

Литовські статути визнавали спадкоємцями за законом дітей, бра­тів, сестер, батьків та інших кровних родичів. У деяких випадках їх можна було позбавити права на спадщину. Так, не належали до числа спадкоємців за законом: дівчина, яка вийшла заміж без згоди батьків або опікуна; вдова-шляхтянка, яка без згоди родичів вийшла заміж за простолюдина; діти, визнані незаконнонародженими; діти державних злочинців і деякі інші особи.

Розрізнялося успадкування батьківського й материнського майна. Наприклад, III Литовський статут 1588 р. передбачав, що «спадщина, нерухоме майно, коштовність та майно рухоме тільки синам і близь­ким по зброї буде переходити». Отже, батьківське майно, у тому числі куплене, передавалося у «вотчину» лише синам, а дочкам — переваж­но тільки «придане з четвертої частини всякого майна батьківського й купленого».

Що стосується материнського майна як нерухомого у вигляді маєтків, так і рухомого, у тому числі готівки, золота, срібла, одягу й при­крас, коней, возів, килимів тощо, то все це рівно розподілялося поміж дітьми — як синами, так і дочками.

Закон визначав можливість розпоряджатися майном за допомогою заповіту. Свобода заповіту поширювалася на рухоме майно й куплену нерухомість, яка не входила в родову власність — вотчину або мате­ринське майно. Кожен мав право «записати свої речі, рухоме майно й особисто ним придбані маєтки, однак не батьківські й не материнські маєтки, зі своєї доброї волі, коли побажає, як духовним особам, так і

141

світським». При цьому не мали права заповідати майно неповнолітні, ченці, сини, які не були відокремлені від батьків, залежні люди та ін.

За відсутності синів, дочок, інших нащадків і родичів родове май­но, набуті маєтки переходили до близьких по чоловічій лінії. Материн­ське майно мало перейти до тих спадкоємців, які були ближчими до материнської маєтності.

Якщо не було спадкоємців за законом і заповітом, майно визнава­лося виморочним і переходило до державної скарбниці великого князя. Уперше у Великому князівстві Литовському таку норму було введено II Литовським статутом 1566 р., де було сказано, що «котрі без нащад­ків і спадкоємців своїх вмирають, ні на кого права свого природженого, вислуженого і набутого не записавши; тим звичаєм маєтки спадком на нас, господаря великого, князя литовського... переходять і переходити будуть». Аналогічне положення містилося в III Литовському статуті 1588 р. Водночас багато питань, пов'язаних зі спадковими відносинами, регулювалося нормами звичаєвого права. Як сказано в Литовському статуті, справи про успадковування мають розглядатися переважно на основі норм «Руської правди» і звичаєвого права.