§ 3. Суб'єкти та об'єкти правовідносин

Суб'єктами правової культури завжди бувають особа і суспільство, які знаходяться у взаємозв'язку. Правова культура особи виражається в трьох її головних вимірах: а) правових культурних орієнтаціях; б) дія­льності щодо їх реалізації; в) результатах реалізації цих орієнтацій. Перший із вказаних вимірів передбачає засвоєння особою знань, на­буття умінь і навичок користування правом. Другий — творчу діяль­ність особи у правовій сфері, у процесі якої вона набуває або розвиває свої правові знання, уміння, навички. Третій вимір виражає внутріш­ній потенціал правової культури. Показником досягнення правової культури законотворцями Литовсько-Руської держави є офіційне запровадження та письмове закріплення нових, порівняно з поперед­ньою добою давньоруського права, таких правових понять, як: особис­та відповідальність за здійснення протиправних дій; невідворотність покарання; спеціальна та генеральна превенції; співвідношення тяж­кості злочину до міри покарання; визначення вікової межі відпові­дальності тощо.

121

Прикладами впровадження особистої відповідальності, на відміну від колективної так званої «дикої віри» часів Київської Русі, є її закріп­лення: в артикулі 4 Жалованої грамоти Казимира IV 1457 р.: «Також за проступок, який же коли проспустити, ніхто інший, тільки той викона­вець, хто проступить, послуг права християнського, має бути странен; що ні жона за проступку чоловіка свого, а ні отець за проступку сина, і ні інший природжений, а ні слуга, тільки олижби був причестних тої проступки, тільки вийдучи проступку проти, нашого господарства».

В артикулі 5 Судебника Казимира IV 1468 р. йдеться: «А якщо б злодій, що в кого крав, а где вкрадене, а там його ухвалять з лицем, а він у дім принеса, жона і діти того не поживали: злодій терпи, а жона і діти і дім їх не винен»; в Уставній грамоті 1494 р. литовського вели­кого князя Олександра київським міщанам: «Батька за провину сина не карати, а сина за батькову, а брата за братову вину; казнити винува­того за його справу».

Принцип невідворотності покарання найшов своє втілення в арти­кулі 12 Судебника Казимира IV 1468 р.: «А кому татя віддадуть, а той не всхоче його казнити, а усхоче на ним заплату побрати, а його пусти­ти, а любо його собі в наволю взяти, а на то буде довід: той уже з права виступає, і нам із радою панів нашого Великого князівства Литовсько­го о тім погадав, як його казнити, а і сказити його, чого буде достоєн. А над злодієм милості не буде»; в Уставній королівській грамоті 1509 р. мешканцям Волинської землі: «А приличного злодія не відпускати, а хто би його пустив, або на відкуп дав, і на нього би довід справний був, той має вину заплатити по давньому, як перед тим було» та в інших документах.

Також артикул 12 Судебника Казимира IV 1468 р. закріпив прин­цип справедливості, а саме такий його аспект, як співвідношення пока­рання з тяжкістю неправомірної дії: «А якщо в злодія видадуть із пра­ва, а чим його взвелять казнити по його делам». Основою розумної доцільної міри покарання за той чи інший злочин було звичаєве право, а не норми церковного права. Останні лише підсилювали правові звичаї, що діяли в Київській Русі ще до прийняття християнства і пе­редалися в литовсько-руській добі.

Порівняно з попереднім періодом дії давньоруського права значно гострішає карне право. За його основу приймається західноєвропей­ська доктрина превентивності як у вигляді спеціальної превенції, тоб­то застрашення самого злочинця перед повторенням нового злочину, так і у вигляді генеральної превенції, а саме — залякування всього за­галу населення отриманими покараннями. Якщо в попередню давньо­руську добу права головною метою покарання було відшкодування збитків, то в литовсько-руську добу на перше місце виходить заляку­вання, матеріальна компенсація хоча й залишалася важливою, але все ж таки стає другорядною. Якщо раніше смертна кара світським за­конодавством не передбачалася, то вже за Судебником Казимира IV 1468 р. смертна кара через повішання передбачається в десятьох ви­падках: за крадіжку, коли злочинець не може повернути викрадене

122

(арт. 1, 2); за те, що господар злочинця знав про крадіжки або мав з них частку (арт. 7); за крадіжку, коли вартість викраденого більше півкопи (арт. 13); за крадіжку корови (арт. 13); за крадіжку домашніх речей вартістю більше полтини (арт. 14); за крадіжку коня (арт. 15); за повторну крадіжку (арт. 64); уживання обезболюючого зілля під час застосування тортур (арт. 18); за незаконний вивід людей невільної че­ляді в одного господаря іншим (арт. 24); за часті крадіжки парубками (двірськими, слугами) майна більше півкопи (арт. 19). Як правило, застосовувалася смертна кара через повішання (за Судебником 1468 р. «обещание», «узвесть», «повесити», «на шибеницю»), що на той час уважалося жорстоким, ганебним позбавленням життя злочинця. Це покарання виконувалося привселюдно, і труп повішаного певний час забороняли знімати з петлі для залякування населення.

Іншим прикладом слідування вітчизняним законотворцям загаль­ноєвропейським правовим принципом є конкретно встановлена вікова межа притягнення до кримінальної відповідальності з 7 років. Так у Судебнику Казимира IV 1468 р. вказано: «А што будеть мали дєті ниж семи год, тиї в том невинні». Такої правової ознаки, як вікова межа, суб'єкта злочину в праві Московської держави -не було не тільки в XV ст., айв XVI ст. і першій половині XVII ст. Це видно зі змісту Су­дебника Івана III 1497 р., Судебника Івана IV 1550 р., Соборного Уло­жения 1649 р., актів місцевого управління, Стоглава тощо. Тільки в Новоуказаних статтях другої половини XVII ст. вперше зазначається, що вік кримінальної відповідальності починається з 7 років.

З тексту привілеїв, уставних земських грамот, Судебника 1468 р., Литовських статутів та інших документів видно, що правники Литов­сько-Руської держави були ознайомлені не тільки з принципами того­часного західноєвропейського права, а й добре знали передусім свою давньоруську правову традицію та дотримувалися її. Взяти хоча б «Урок мостникам» (остання структурна частина Короткої редакції «Руської правди» Академічного списку), у якому йшлося про мостову повинність, тобто будівництво нових і ремонт старих мостів та плату за цю роботу. Як видно з останнього артикула Судебника Казимира IV 1468 р., традиція повинності «мости мостивати» збереглася при вели­ких князях Вітовті (1397-1430) і Сигізмунді (1435-1440), не тільки в усній формі, а й була зафіксована письмово: «А також, где хто мости мощивали за дадю нашего, за великого князя Вітовта, і за великого князя Жиктимонта, тут би и нине каждий своє мостеници замостити и заделали как надобе».

Суб'єктами правовідносин у Литовсько-Руській державі були:

фізичні суб'єкти:

• піддані країни. Підданство визначалося за принципом крові, як правило, за батьківською належністю. Ними були представники всіх станів і верств населення: князі, бояри, шляхта, селяни, горожани, ду­ховенство та ін.;

• іноземні піддані. Як правило, це були іноземні купці (посли, військові на службі у великого князя тощо);

123

• апатриди — особи, які взагалі не мали підданства жодної країни. Ди них належали політичні емігранти, біженці, невільники, від яких відмовлялася влада їхньої держави, тощо;

колективні суб'єкти (юридичні особи):

• державні органи центральної та місцевої влади й управління (рада панів, сейм, центральна адміністрація (уряд), великокняжа рада на чолі з великим князем, воєводські адміністрації на чолі з воєводами тощо);

• органи місцевого самоврядування (сільські громади, громади міст із магдебурзьким правом самоуправління тощо);

• комерційні організації (купецькі гільдії, ремісничі цехи);

• релігійні організації (монастирі, Київська митрополія);

• організації національних меншин (вірменські, єврейські, грець­кі, караїмські громади в містах і селищах);

держава та її структурні одиниці:

• держава на чолі з великим князем литовським;

• державні утворення. До другої половини XV ст. — українські удільні князівства, а після їх ліквідації — воєводства;

• адміністративно-територіальні одиниці (повіти, волості, міста, замки).

Правоздатність у підданих Великого князівства Литовського ви­никала з моменту народження і припинялася зі смертю. Це передусім видно з тогочасного спадкового права.

Повна дієздатність наступала, як правило, з моменту повноліття. Проте за віком не мали повної дієздатності дорослі сини, якщо вони проживали разом із батьками, дорослі дочки, дружини. Конкретний вік, з якого починалася повна дієздатність на початку XVI ст., ні за звичаєвим, ні за світським законодавством не був визначений. Непов­нолітні отримували повну дієздатність після одруження, яке дозволя­лося чоловікам з 15 років, а жінкам — з 13 років.

За тогочасним цивільним правом повну дієздатність мали тільки магнати — можновладці. Вони повною мірою могли володіти, користу­ватися й розпоряджатися своїм майном (заключати будь-які договори, передавати по спадку тощо), а для всіх інших станін, у тому числі й по­земельної середньої шляхти, цивільна дієздатність була обмеженою. Наприклад, слуги й селяни могли укладати заповіт, кому хотіли, лише на одну третину свого рухомого майна. Решту майна (дві третини) діста­вали в спадок діти для несення служби із землі, на якій сиділи. Влада тільки з другої половини XV ст. законодавчо визначала конкретні права і свободи в законодавчому порядку насамперед для панівних станів. Обмеження дієздатності на фізичних осіб здебільшого визначалося ще звичаєвим правом. Прикладом може слугувати Жалувана грамота Ка­зимира IV 1457 р. Позитивним для православного українського насе­лення Великого князівства Литовського було те, що в другій половині XV ст. влада законодавчо ліквідувала обмеження дієздатності за релі­гійною належністю. До обмежено дієздатних фізичних осіб за звичає­вим правом і законами належали ченці, черниці, невільники, полонені,

124

двірська челядь та ін. За рішенням суду до обмежених в дієздатності належали збезчещені шляхтичі, вигнанці із сільської громади тощо. Абсолютно недієздатними були божевільні.

Деліктоздатності, тобто здатності нести відповідальність за вчине­ні правопорушення, підлягали фізичні особи з 7 років (арт. 1 Судебни­ка 1468 р.).

Юридичні особи за характером діяльності в Литовсько-Руській державі поділялися на некомерційні (публічні) та комерційні (приват­ні). До публічних юридичних осіб належали великокняжа рада (до другої половини XV ст. ), рада панів, сейм, повітові сеймики, централь­на та місцеві адміністрації та ін. До приватних юридичних осіб відно­силися купецькі товариства, монастирські господарства, ремісничі це­хи та ін.

Об'єктами правовідносин були матеріальні цінності (передусім), різні види служби та робіт, обумовлені договором, твори та вироби мистецтва.

Правовідносини за галузями права поділялися на такі види:

• державно-правові, наприклад ті, які виникали між великокня­жою та місцевими адміністраціями, між органами влади й управління та підданими;

• адміністративно-правові, наприклад відносини, пов'язані зі стягненням і виплатою податків;

• цивільно-правові, наприклад відносини, що виникали з догово­рів і деліктів;

• трудові, наприклад наймання на службу або роботу, тощо. Правовідносини могли бути довгочасні й тимчасові, односторонні,

двосторонні та багатосторонні, договірні та управлінські, матеріально-правові та процесуально-правові та ін. Вони виникали: між підданими та іноземцями і апатридами, між підданими і державою, суб'єктами ор­ганів (центральною владою та місцевими князями і воєводами), між юридичними особами й державою та ін.

Передумовою для виникнення, зміни або припинення правовідно­син є конкретні обставини, які охоплюються поняттям «юридичні факти». До правостворюючих юридичних фактів належали листи-грамоти про дарування підданим земель, міст, сіл, млинів та ін. Пра-возмінюючими юридичними фактами великі князі з радою панів, наприклад, визначали новий правовий статус міст і городян, надаючи їм магдебурзьке право на самоуправління. Прикладами правопри-пиняючих юридичних фактів були: позбавлення великим князем шляхтича свободи, втрати шляхетського стану жінкою, яка одружува­лася з простолюдином, конфіскація судом майна за протиправні дії в злочинця та ін. Юридичні факти в Литовсько-Руській державі можна було поділяти: на дії і події, на правомірні й неправомірні, на прості та складні. До абсолютних юридичних актів належали смерть людини, посадження князя на трон, знищення майна. З розвитком суспільних відносин постійно виникали різні види юридичних фактів.

125