§ 4. Цивільне право

Характеризуючи цивільне право періоду Київської Русі, необхідно звернути увагу на його розвиненість, самобутність, гуманізм і прогре­сивність порівняно з тогочасним західноєвропейським правом. Хоча тогочасна юридична техніка не була достатньо розвиненою, проте в цивільному праві чітко розрізнялися поняття «право власності» й «права володіння». Якщо, наприклад, у «Правді Ярослава» ідеться лише про право власності на рухоме майно (одяг, зброю, тварин), то в «Правді Ярославичів» міститься згадка про право власності й право володіння на землю: установлено кару за порчу межі й «перетесав» — знака, засі­ченого на дереві. Відповідно до ст. 72 «Руської правди», за зазначені дії стягувався штраф на суму 12 гривен.

Форми земельної власності й володіння в добу Київської Русі були різноманітні: князівський домен, боярські й монастирські вотчини та земля громади. Суб'єктами права власності були князі, князівські й земські бояри, дружинники, духовенство, купці, ремісники, смерди, за­купи тощо. Об'єктами права власності були земля, худоба, одяг, зброя, знаряддя праці тощо.

Право власності князя на землю набувалося шляхом освоєння не-освоєних земель і захоплення громадських. Право боярської та монас­тирської власності на землю набувалося на основі дарування з боку

¹ Полонська-Василенко Н. Історія України. — К.: Либідь, 1995. — С. 218.

² Там само. — С. 219.

4"

51

князя, а власність громади на землю базувалася на природному праві. Існувала різниця між поняттями «земельна власність» і «земельне во­лодіння».

Деякі права на землю виникали з права власності на вулики (борті). Земля, на якій стояли вулики, мала назву «бортна», а межі називалися «бортні».

Права власності поширювалися на дім і двір, а також на всі речі: збіжжя, тварин, одяг, зброю, прикраси тощо.

Власникові гарантувався судовий захист, він мав право вимагати повернення втраченої речі в будь-який час. Це так зване віндікаційне право.

Згідно з нормами звичаєвого права та «Руської правди», а також відповідно до судових рішень, способами набуття права власності на землю були: володіння, давність володіння, успадкування та даруван­ня¹. Право приватної власності на землю вже в першій половині XI ст. було значним².

Існування права власності сприяло розвитку зобов'язального пра­ва. Зобов'язання насамперед випливали з договорів купівлі-продажу, позики, поклажі та деліктів (спричинення шкоди). Якщо продавець продавав чужу річ, то договір уважався недійсним. Річ поверталася власнику, а покупець звертався до продавця з вимогою відшкодувати збитки (ст. 37). Власник речі мав право вимагати її повернення володі­ючим невласником з виплатою компенсації за користування нею.

У «Руській правді» регламентувався не стільки договір купівлі-продажу, скільки спори, які могли виникнути в результаті його укла­дання.

Сервітутне право Київської Русі було досить прогресивним по­рівняно з правом країн Західної Європи. Згідно з нормами сервітутного права Київської Русі, якщо майно з корабля, що зазнав аварії, принесе до берега, то особа, яка знайде його, повинна зібрати його, висушити й зберігати до появи власника. У країнах Західної Європи майно розтро­щеного корабля і навіть того, що сів на мілину, ставало власністю тієї людини, яка мала землю, куди море викинуло товар або корабель. Окрім того, якщо хто-небудь проїздив возом через землю якогось власника і коли з воза падав товар на землю, то він ставав власністю цієї людини.

Відповідно до норм цивільного права Київської Русі, договір пози­ки обов'язково укладався в присутності свідків. «Якщо якийсь ку­пець, — зазначено в «Руській правді», — дасть іншому купцеві куни для купівлі або як позичку, то купець не зобов'язаний мати свідків; він може піти на роту, якщо той, кому дано куни, буде заперечувати».

¹ Бачур В. С. Інститут земельних відносин у цивільному звичаєвому праві України в X — середині XIX ст. (історико-правовий аспект): Автореф. ... дис. к. ю. н. Нац. ун-ту внутр. справ. — Харків, 2004. — С. 10.

² Антологія української юридичної думки: В 6-ти т.: Історія держави і пра­ ва України: Руська правда. — К.: Видавничий дім «Юридична книга», 2002. — Т. 2. - С 445.

52

Об'єктом договору позики були як гроші, так і збіжжя, худоба, хут­ро, мед тощо. Існувала позика як безпроцентна, так і з процентами. У «Руській правді» зазначена позика з процентами грошей (різ), меду (настава), жита (присоп). Проценти поділялися на щомісячні, які бу­ли досить важкими, і річні.

«Руська правда» обмежувала свавілля лихварів. Відповідно до ст. 53 «Просторової правди», лихвар, який дав у ріст з розрахунку 50 %, міг стягти з боржника зазначений відсоток два рази. Коли ж він стягував тричі по 50 %, то повністю втрачав право на повернення боргу.

Згідно з нормами «Руської правди», було встановлено строгий по­рядок повернення боргу декільком кредиторам: «Якщо хто-небудь ба­гато винен іншим, — зазначено в ст. 55 «Руської правди», — а купець прибуде з іншого міста або з чужої землі й не буде знати про борги і віддасть товар, а боржник знову не віддасть купцеві куші, а перші по-зичкарі почнуть вимагати свій борг, то боржника треба вести на торг, продати і спочатку віддати куни купцеві, а місцевим — що залишить­ся, те і віддати; якщо ж куни будуть князівські, то спершу взяти кня­зівські куни; той же, хто мав багато процентів, не отримує». Отже, чер­говість сплати боргу була такою: спочатку борг отримував князь (дер­жава), потім чужоземний купець або купець з іншої місцевості, а потім решта кредиторів. Однак якщо кредитор отримував високі відсотки із суми боргу, то він міг нічого не отримати.

У Київській Русі поширеним був договір поклажі (зберігання чу­жих речей).

Відповідно до ст. 49 «Просторової правди», особа могла віддати речі на зберігання і без свідків. Проте коли власник речей буде претендувати на більшу кількість, ніж він дав на зберігання, то зберігач повинен був по­клястися («йти роте»), що він повертає все, що в нього було на зберіганні.

У цивільному праві Київської Русі існував інститут спадщини. Дружина успадковувала майно після смерті чоловіка. Проте якщо по­мерлий смерд не мав синів, а лише дочок чи дружину, вони не мали права успадковувати його майно, воно переходило у власність князя. Дочкам діставалася лише незначна частина майна.

Давньоукраїнське право передбачало можливість успадковувати майно за заповітом і за законом. Уперше спадщина за заповітом згаду­ється в договорі князя Олега з греками (911). У ст. 13 договору вказа­но на різницю між правом успадкування за законом і за заповітом: «Аще кто умреть не урядивъ своего именья, ци и своих не иметь, да възратить иметье къ малымь ближникамь въ Русь; а ще ли створить обряжение, таковый вьзметь уряженное его, кому будеть писать насле­дите именье, да наследить с отъ взимающихь въ Греки и удолжаю-щих»¹. Успадковувати майно померлого мали право його родичі: дру­жина, сини, дочки.

Інших осіб ні закон, ні заповідач не могли закликати до спадщини.

¹ Хрестоматія по исторіи русского права. Составил М. Владимирский-Буданов. Выпуск первый. — СПб.; Юевъ: Издание книготорговца Н. Я. Оглоб-лина, 1908. - С. 6.

53

Заповіт, як правило, робили в усній формі. Право робити заповіт мали як чоловік, так і дружина. Окрім дітей, успадкувати майно могла церква.

Згідно з нормами «Руської правди», за відсутності батька й матері, малодітних дітей віддавали під опіку близьким родичам, які повинні були зберегти в цілості їхнє майно.

Якщо прибутки з підопічного майна зростали, то опікун мав право на винагороду, розмір якої визначався третейським судом.

Сімейно-шлюбне право було одним з інститутів цивільного права Київської Русі. Згідно з його нормами, шлюбу передувало сватання, коли досягалась угода між сторонами про одруження. Зазвичай сватів до дівчини засилав наречений, але до прийняття християнства могла й дівчина засилати сватів до нареченого. Традиція обрання дівчиною со­бі нареченого тривала в Україні ще й у XVIII ст.¹.

Після сватання, коли було досягнуто згоди про весілля, рідні обох сторін збиралися на так звані змовини, чи зговір, де домовлялися про день весілля, розмір посагу чи віно. Такі домовленості мали назву ряд і могли бути укладені як в усній, так і письмовій формі. На ряді відбу­валися заручини — висловлення згоди нареченими взяти шлюб. На за­ручинах їли різні страви, у тому числі й розрізали сир. Відмова нарече­ного від одруження вважалася образою честі й гідності дівчини, а тому передбачалися певні санкції. Згідно із ст. 35 Статутом Ярослава Мудрого, колишній наречений повинен був відшкодувати матеріальні збитки в повному обсязі, яких зазнала рідня нареченої, а також мо­ральні збитки: «Про девку, сыр краявши, за сором си 3 гривни, а что потеряно, тое заплатити...»²

Відповідно до норм давньоукраїнського звичаєвого права, шлюбний договір набував чинності, коли наречена подавала рушники або хустки. В іншому випадку це було порушенням звичаєвої правової норми³.

Отже, згідно з нормами давньоукраїнського права, заручини — це вид договору, порушення якого вело до відшкодування як моральних, так і матеріальних збитків.

За Статутом Ярослава Мудрого (ст. 29) було закріплено право дів­чини самостійно проявляти свою волю щодо взяття шлюбу: «Аще дев­ка не въсхощеть замуж, то отец и мати силою дадять. А что девка учи­нить над собою, отец и мати митрополиту в вине». Шлюбний вік для дівчини становив 16-18 років, а для хлопця — 18 років.

Після прийняття християнства церква намагалася насаджувати свої канони. Зокрема, згідно із ст. 19 Статуту Ярослава Мудрого, забо­ронявся шлюб християнки з представником іншого віросповідання або язичником: «Аще жидовин или бессермени будеть с руською, на

¹ Українознавство / Уклад. В. Я. Мацюк, В. Г. Пугач. — К.: Зодіак-ЕКО, 1994. - С 231.

² Хрестоматія з історії держави і права України / За ред. чл.-кор. АПНУ В. Д. Гончаренка. — К.: Видавничий дім «Ін Юре», 2000. — Т. 1. — С. 43.

³ Івановська О. П. Звичаєве право в Україні. Етнографічний аспект. — К., 2002. - С. 185.

54

иноязычницех митрополиту 50 гривен, а руською поняти в дом цер­ковный». Згідно із ст. 5 Статуту Ярослава Мудрого, якщо дівчина або вдова народить дитину, то її віддавали до монастиря: «Аще же девка блядеть или дитяти добудеть у отца, у матери или вдовою, обличивше, поняти ю в дом церковный». Ті з батьків, хто вчасно не одружував своїх дочок, мали сплачувати штраф: «Аще девка засядеть великих бояр, — зазначалося в ст. 7, — митрополиту 5 гривен золота, а менших бояр — гривна золота, а нарочитих людии —12 гривен, а простои чади рубль».

Церква вважала шлюб божественним таїнством, а законною його формою — церковне вінчання. Проте церковний шлюб у народі вва­жався недійсним без весілля. Згідно з нормами давньоукраїнського звичаєвого права, молодим не дозволялося жити разом, якщо не відбу­лося весілля.

У російській історико-правовій науці домінує погляд, що в Київ­ській Русі дружина перебувала в залежності від чоловіка, а тогочасна сім'я відносилася до так званого «деспотичного типу»¹. Зазначені відносини і тип сім'ї були характерні тільки для північно-східної (Московської) частини колишньої території Київської Русі. Стосовно взаємин між чоловіком і дружиною в Середньому Подніпров'ї в період Київської Русі, то вони базувалися на принципах рівноправності, духовності, гуманізму та справедливості. Так, наприклад, після смерті батька, главою сім'ї ставала мати. Вона самостійно вела господарство, розпоряджалася власністю, і від неї залежало відділення синів для ведення власного господарства.

У давньоукраїнській сім'ї головну роль у вихованні дітей відіграва­ла мати, що мало величезний вплив на формування їхньої поведінки, моралі, ідеалів, а в родині панували свобода й рівноправність.

Незважаючи на прийняття християнства, у давньоукраїнському сімейно-шлюбному праві домінували норми не церковного, а звичає­вого права. За церковними канонами єдиною причиною припинення шлюбу була смерть одного з подружжя, а виключною підставою для його розірвання — перелюбство. Проте Статут Ярослава Мудрого містив декілька причин для розірвання шлюбу: якщо дружина приховує важ­ливу інформацію від чоловіка; у випадку подружньої зради; замах од­ного з подружжя на життя іншого; коли дружина організує крадіжку майна чоловіка тощо (ст. 53). Шлюб також можна було розірвати за обопільною згодою подружжя. Тобто шлюб уважався угодою, яка вільно укладається й може бути розірвана.

Разом із тим у Статуті Ярослава Мудрого був відчутний і вплив норм церковного права. Зокрема, згідно із ст. 10 Статуту, якщо дружина залишила свого чоловіка, то її мали постригти в черниці. З літописних свідчень відомо, що шлюб можна було розірвати й без пострижения

¹ Данилевский И. Н. Древняя Русь глазами современников и потомков (ІХ-ХІІ вв.). Курс лекций. - М: Аспект Пресс, 1999. - С. 263-265; Момо-тов В. В. Формирование русского средневекового права в ІХ-ХУІ вв. — М.: ИКД «Зерцало», 2002. — С. 179-181; Процепко Ю. Л. Древнерусское государ­ство и право. — Изд-во ВолГУ, 2000. — С. 47 та ін.

55

в монахині: у 1117 р. Ярослав Святославич «умыслил с женою своею... без всякой причины от нея развестись»¹.

Отже, у давньоукраїнському суспільстві періоду Київської Русі домі­нували погляди, що шлюб може бути вільно укладений та розірваний з певних причин. Норми, які регулювали подружні відносини, були таки­ми, що виникали в результаті компромісу між нормами звичаєвого й цер­ковного права. Держава санкціонувала ті норми, які закріпляли духовну свободу, рівноправність подружжя та гуманізм у їхніх стосунках.

Згідно з нормами давньоукраїнського права, жінка була дієздатною. Вона могла укладати різноманітні договори: купівлі-продажу, позики, застави, дарування, успадкування тощо. В її власності перебував посаг і віно. Розмір посагу визначався батьками нареченої, а за їхньої відсут­ності — братами або, якщо вони малолітні, опікунами. У ст. 34 Стату­ту Ярослава Мудрого посаг іменується як «сватебное и сговорное». Він складався з білизни, постелі, одягу, прикрас та інших особистих речей, а також худоби, грошей, землі. Якщо дочка отримувала посаг, то після смерті батьків, якщо в неї були брати й сестри, вона не могла пре­тендувати на спадщину.

Згідно з нормами звичаєвого права, цілісність посагу гарантувала­ся так званим віном — матеріальним забезпеченням чоловіком дружи­ни на випадок його смерті. Розмір віна не був чітко визначеним, він фіксувався в угоді про шлюб. Майно «віно» не можна було відчужува­ти без згоди дружини.

Відповідно до ст. 103 «Просторової правди», жінка (мати) мала право самостійно визначати спадкоємця її майна. Коли ж вона не всти­гала зробити заповіт («без языка ли умреть»), то майно переходило до того з дітей, з ким вона жила («то у кого будеть на дворе была ю кор­мил, то тому взяти»).

Після смерті батька майно могли успадковувати як дружина, так і дочки. Якщо майно успадковувала дружина, то діти не могли вимага­ти поділу майна. Відповідно до ст. 106 «Просторової правди», мати могла залишати майно будь-кому з дітей. Якщо дружина помирала ра­ніше від чоловіка, то він мав право лише користуватися її майном. От­же, жінка могла бути як спадкодавцем, так і спадкоємцем. Вона могла також успадковувати як батьківське, так і материнське майно. Можна стверджувати, що в окремих випадках жінка користувалася ширшими правами, ніж чоловік.