§ 11. Судочинство

Наприкінці XVIII — у першій чверті XIX ст. на Лівобережній Україні продовжувало діяти колишнє українське судочинство, а на Правобережжі польське, що ґрунтувалося на польсько-литовському законодавстві. Проте царська влада поступово намагалася поширити на ці території дію загальноросійського законодавства про судоуст­рій і судочинство. Так, у галузі цивільного процесу були підтверджені порядок розгляду справ у місцевих судах, визначення апеляційного терміну від дня подання позову (а не від дня оголошення рішення), тривалості апеляційних термінів і строків позовної давнини тощо. Водночас з метою забезпечення фінансових інтересів самодержавства був спеціальний порядок стягування мита при переході права влас­ності й уведення у володіння нерухомого майна в будь-якій з перед­бачених Литовським статутом форм. Було запроваджено систему, що уніфікувала значення різних грошових знаків у визначенні й стяг­ненні штрафів.

У 1840-1843 рр. було скасовано дію процесуальних норм Литов­ського статуту і від цього часу на всю територію України поширювали­ся єдині загальноросійські джерела процесуального права. Основні процесуальні норми були сконцентровані в тт. X і XV «Зводу законів Російської імперії...», а також у Сільському судовому статуті 1839 р.

У період, що розглядається, аж до судової реформи 1864 р. процес залишався інквізиційним. Робилися спроби відокремлення поперед­нього слідства від судового розгляду справ, у апеляційних судах запро­ваджувався окремий розгляд кримінальних і цивільних справ. Проте всі ці заходи не могли змінити сутності феодального процесуального права Росії.

Цивільне судочинство характеризувалося порушенням законів, дороговизною і складністю процесу. З-поміж головних недоліків ци­вільного судочинства було існування одного загального, чотирьох головних і шістнадцяти особливих порядків судочинства. Цивільне судочинство поділялося на примирливе й примусове; останнє — на справи позовні й вотчинні (суперечки про право власності на землю). Позовні, у свою чергу, поділялися на швидкозакінчувані (за невико­наними зобов'язаннями) і на справи про кривди, шкоду, самоуправ­не заволодіння майном тощо. Залежно від цього встановлювалася чітка формальність у поданні позовних прохань, апеляцій та інших паперів.

У судовій підготовці з цивільних справ роль позивача і відповіда­ча полягала в поданні до суду чотирьох змагальних паперів: прохання, відповіді, заперечення й спростування (на практиці кількість паперів зростала до 10-15 і обмін ними міг затягуватися до двох років). Якщо

328

суддя визнавав, що для вирішення справи зібрано достатню кількість документів, то тоді канцелярія суду робила витяги (екстракти) з усієї цивільної справи. Сторони могли прочитати витяги й просити про до­повнення та їх зміни. Обговорення справи й ухвалення рішення відбу­валося за закритими дверима суду. У судовому засіданні секретар чи­тав витяги, після чого члени суду ухвалювали рішення і підписували його. Враховуючи, що у висновках були вказані закони, на основі яких вирішено справу, то судовий розгляд мав формальний характер. Вирі­шена судом справа проходила багато судових інстанцій. Розглянута в повітовому суді, вона надходила до губернської цивільної палати, звідти — до департаменту сенату, а потім — на розгляд загальних збо­рів сенату. Деякі справи із сенату надходили навіть у Державну раду, якщо остання скасує рішення, то все починалося спочатку. Тому роз­гляд цивільних справ міг тривати роками.

Норми кримінально-процесуального права були сконцентровані у «Зводі законів...» (кн. II т. XV, понад 800 статей). Ці норми становили фактично доволі великий кодекс з певною системою побудови. Саме слідство за законом поділялося на попереднє й формальне. Кримінальна справа починалася за доносом, скаргою окремих осіб або з ініціативи прокурора, слідчого чи поліції. Попереднє слідство провадили полі­цейські установи: нижні земські суди, управи благочинія, присуствія, що складалися з поліцмейстерів, приватних і слідчих приставів. Слід­ство з кримінальних справ проводили й нижні поліцейські чиновники: станові, околоточний. У справах про вбивство кріпаками своїх помі­щиків попереднє слідство проводили жандармські офіцери й предво-дителі дворянства.

На попередньому слідстві збиралися речові докази і встановлю­вався факт злочину. На цій стадії обвинуваченого тримали під ареш­том без висунення обвинувачення. За формальним слідством допиту­вали обвинуваченого, свідків, проводилася експертиза. Слідчий, ке­руючись системою формальних доказів, прагнув не встановити істину в справі, а підбирав необхідні йому докази. Вважаючи, що такі докази зібрані, він передавав справу до суду, а в суді вже доповнювали матері­али, яких не вистачало у справі. Попереднє слідство залишалося без перевірки і часто суд вирішував справу на підставі сумнівних паперів, складених слідчим.

Судового слідства як частини судового розгляду не існувало. Справу доповідав за складеними «виписками» один із членів суду або секретар. Зазвичай свідків і експертів у суд не викликали. Та й самого обвинуваченого викликали в суд лише для з'ясування питання, чи застосовували до нього недозволені методи під час провадження слідства. Він був не суб'єктом, а об'єктом процесу.

«Звід законів...» закріпив наявну ще з часів «Краткого изображе­ния процессов или судебных тяжб» (1716) систему формальних до­казів. Зберігався поділ доказів на досконалі, що виключають будь-яку можливість визнати невинність підсудного, і недосконалі, коли не виключалася можливість визнати його невинність. До досконалих

329

доказів належали: особисте зізнання обвинуваченого, письмові дока­зи, визнані ним, висновок медичних експертів, показання двох свід­ків, що збігалися і не були спростовані підсудними. До недосконалих доказів закон відносив: позасудове зізнання обвинуваченого, під­тверджене свідками; обмова ним сторонніх осіб; поголовний обшук; показання одного свідка. Причому у свідченнях сторін та їх свідків на слідстві законодавство того часу виходило із суто станового прин­ципу. Статтею 333 Кримінального уложення 1845 р. установлювалося, що за однакового ступеня достовірності законних свідків у разі супе­речностей, надавати перевагу: чоловіку перед жінкою; знатному пе­ред незнатним; ученому перед невченим; духовній особі перед світ­ською.

Законодавство не допускало судового тлумачення законів. Судді вирішували справи лише на підставі паперів, що були в матеріалах справи, хоча ці папери могли бути сфальсифікованими або неперекон­ливими. У разі недостатньої кількості доказів суд не виносив обвину­вального чи виправдувального вироку, а залишав підсудного під підозрою. Для селян і міщан це могло тягти за собою виселення їх в Сибір за вироком місцевих товариств.

З найтяжчих кримінальних справ суд першої інстанції формулю­вав лише «думку» і направляв її до палати кримінального суду для ви­несення вироку. Вироки не були стабільними. Досить часто вони на вимогу самого закону, а також за скаргами потерпілих розглядалися в ревізійному порядку у вищих судах. Особи, не звільнені від тілесних покарань, могли принести скаргу лише після виконання вироку, що передбачав застосування тілесних покарань. У разі необґрунтованості скарги особу, яка скаржилася, знову піддавали тілесному покаранню або ув'язненню. Чітко виражений характер мали норми процесу, за­кріплені в розділі про судочинство з найнебезпеченіших для держави злочинів — державних, проти віри тощо. Такі справи мали розглядати­ся без зволікання. Для їх розгляду за указом царя могли створюватися особливі верховні кримінальні суди, склад яких визначався також царем.

Особливий порядок існував для розгляду справ селян, які висту­пали проти своїх поміщиків і чинили опір присланим для їхнього при­боркання військовим командам. їх судив військовий суд. Вирок такого суду після затвердження губернатором чи міністром внутріш­ніх справ виконувався негайно. «Звід...» також надавав поміщикам чинити розправу за незначні злочини, скоєні поміщицькими селя­нами.

Справи про маловажні злочини (дрібні крадіжки до 20 крб, легкі побої, пияцтво тощо) вирішувалися в скороченому порядку поліцей­ськими чиновниками.

Отже, у 30-х роках XIX ст. українські землі були повністю інтегро­вані в Російську імперію і стали її адміністративними одиницями. Найважливішими джерелами права в Україні були «Повне зібрання законів» і «Звід законів Російської імперії».

330