§ 3. Державне право

У роки Національно-визвольної війни відбулося відновлення Української держави. Оскільки основою української армії були козаки, то їх органи влади й управління стали центральними органами держав­ної влади. Сама держава дістала назву «Військо Запорозьке». Тому під зазначеною назвою потрібно розрізняти а) армію і б) назву держави.

За формою правління Українська держава була демократичною республікою, характерною ознакою формування всіх органів держав­ної влади — їх виборність.

Найвищим органом державної влади в Україні була загальновій­ськова рада, у якій брали участь не лише козаки, а й інші верстви насе­лення. Скликав раду гетьман, розсилаючи універсали. Рада могла бути скликана з ініціативи рядового козацтва. Така рада називалася «чор­ною». Якщо, крім козаків, у раді брали участь представники міщан, ду­ховенства, селян, то така рада називалася «генеральною».

Рада була органом прямого самоврядування українського народу. Вона обирала гетьмана, генеральну старшину й генеральний уряд. Об­раним відразу вручали атрибути влади. Вона також мала право позба­вити їх влади. На раді розглядали питання про основні засади внут­рішньої і зовнішньої політики. Рішення ради мали виконувати гетьман і генеральний уряд.

У XVIII ст. рада лите обирала гетьмана, ставши при ньому дорад­чим органом.

Вищу виконавчу владу очолював обраний радою гетьман. На раді він міг зректися влади, подякувавши за обрання і поклавши булаву. Гетьман командував військом, очолював адміністрацію, визначав на­прями внутрішньої і зовнішньої політики, вів переговори з урядами ін­ших країн. Він мав право скасовувати рішення генерального суду. Геть­ман здійснював свої повноваження, видаючи універсали, накази, листи.

Найважливіші питання він вирішував спільно з радою генеральної старшини, яку обирали на генеральній раді. Рада генеральної старши­ни була своєрідним представницьким органом, тогочасним парламен-

168

том, який складався з генеральної старшини, обраних представників армії (знатне військове товариство) та обраних представників від мі­щан.

До компетенції ради генеральної старшини належали встановлен­ня виду і розміру податей, контроль над їх надходженням і витратами.

Рада генеральної старшини скликалася перед кожною загальновій­ськовою радою; на ній готували питання, затверджували рішення гене­рального уряду або генеральної військової канцелярії, вирішували су­перечки, що виникали між генеральними старшинами і полковниками, фінансові, судові справи генеральної старшини, а також апеляції на рі­шення генеральної військової канцелярії або суду.

Генеральний уряд обирали разом із гетьманом на загальновійсько­вій раді. До його складу входили генеральні старшини: генеральний обозний, генеральний суддя, генеральний писар, генеральний підскар­бій, два генеральні осавули, генеральний хорунжий і генеральний бун­чужний. Осавули, хорунжий і бунчужний були своєрідними помічни­ками гетьмана. На урочистостях бунчужний ніс гетьманів бунчук, а хо­рунжий — військову корогву. Центральне місце в уряді посідала гене­ральна військова канцелярія, яка була військовим, адміністративним і фінансовим органом управління.

В адміністративному плані Україна поділялася на полки, а полки на сотні. На чолі полку стояв обраний полковник. У його руках зосе­реджувалися управління, судочинство й військове командування. До полкової адміністрації входили обозний, писарі, осавул, хорунжий, яких обирали на полковій раді. У XVII ст. існувала полкова рада, яка вирішувала найважливіші питання полку, а у XVIII ст. виникає полко­ва старшинська рада й полкова канцелярія.

На чолі сотні стояв виборний сотник. Існувала також сотенна адмі­ністрація на зразок полкової. Помічниками сотника були сотенний пи­сар, осавул і отаман. їх обирали на сотенній раді, яка також вирішува­ла найважливіші питання сотні.

У кожному полковому й сотенному місті був виборний отаман. Сільська громада обирала війта, а козаки — отамана. Селяни й міщани підпорядковувалися сотенній, полковій і гетьманській адміністрації.

Після Національно-визвольної війни 1648-1654 рр. в Україні було скасовано станові суди. З'явилася нова судова система, що ґрунтувала­ся на виборності суддів і складалася із сільських, сотенних, полкових міських судів і генерального суду як вищої судової інстанції, де зазви­чай розглядали апеляційні справи, що надходили від полкових і сотен­них судів, та ті, що безпосередньо надходили до гетьмана.

Сільські (громадські) суди розглядали незначні цивільні й кримі­нальні справи. Якщо виникали спори між громадами або жителями ок­ремих громад, то їх вирішували на копному суді.

Устрій системи міських судів (магістратських і ратушних) зали­шався незмінним, таким самим як і в польсько-литовську добу.

Сотенні й полкові суди складалися з колегії суддів на чолі із сотни­ком. Вони розглядали як цивільні, так і кримінальні справи козаків

169

сотенного округу. Якщо виникали спори між козаками і міщанами, то їх вирішували в змішаному козацько-міщанському суді.

Полкові суди були судами першої інстанції для сотенної і полкової старшин та апеляційною інстанцією для сотенних судів. Полкову ко­легію суддів очолював полковник. У XVII ст. компетенції суду набула полкова канцелярія.

Генеральний суд був найвищою судовою інстанцією Української держави. Колегію генерального суду очолював генеральний суддя. Цей суд був судом першої інстанції в справах бунчукових товаришів, полковників і генеральної старшини й найвищою апеляційною інстан­цією всієї країни.

Гетьман, який був главою держави і виконавчої влади, фактично був і главою судової влади. Він міг особисто розглядати будь-яку судо­ву справу, міг змінити рішення суду будь-якої інстанції. Рішення геть­мана було остаточним і оскарженню не підлягало.

У XVIII ст. під російським тиском судові функції були надані ге­неральній військовій канцелярії, яка набула компетенції вищої апеля­ційної інстанції.

Протягом 1760-1763 рр. в Україні було знищено зазначену судову систему. Замість неї створені статутні суди, які повертали Україну до станових судів, що існували в польсько-литовську добу. Було створе­но земські, міські (полкові) й підкоморські суди на чолі з реформова­ним генеральним судом.

Для України досліджуваної доби було характерним існування та­кож військових судів. У Війську Запорозькому нижчою судовою інс­танцією був суд курінного отамана й суд паланкових полковників, по­тім — суд військового судді, кошового отамана й січової ради. Рішення військового суду можна було оскаржити в апеляційному порядку до кошового отамана, рішення якого було остаточним. Проте в мирний час рішення кошового отамана можна було оскаржити до січової ради, у якій брали участь усі козаки. Січова рада могла застосовувати смерт­ну кару або помилувати злочинця.

Формування органів державної влади й управління, судових орга­нів відбувалося відповідно до норм українських звичаєвого і загально­го прав, а також на основі універсалів, ордерів та інструкцій гетьмана.

Видатною пам'яткою в історії українського державного права є «Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорозького», яку історики називають «Конституцією Пилипа Орлика». Це була перша в історії країн Європи писана конституція.

Пилип Орлик у 1710 р. був обраний гетьманом Війська Запорозь­кого. У день виборів (5 квітня) було оприлюднено й Конституцію, у якій використано найкращі правові й політичні ідеї та ідеали, вироб­лені протягом багаторічної історії розвитку українського народу.

Конституція є своєрідним договором між генеральною старши­ною, Військом Запорозьким і гетьманом. У ній, зокрема, зазначалося: «...Ми, генеральна старшина, ...і ми, отаман кошовий із Запорозьким Військом, запобігаючи надалі... безправству, ...для поправи й підняття

170

впалих своїх прав та вольностей військових, домовилися і постанови­ли з ясновельможним його милістю паном Пилипом Орликом, ново­обраним гетьманом, аби не тільки його вельможність, при щасливому своєму гетьманському володінні, непорушно дотримував усіх тих, що тут ідуть написані, пунктів, договорів та постанов, собою поприсяже-ний, а також, щоб вони були дотримані й збережені неодмінно і за ін­ших, що будуть потім, гетьманів»¹.

Отже, давня традиція українців домовлятися про розбудову дер­жави, започаткована в сиву давнину і продовжена в добу існування Київської Русі, знайшла своє підтвердження в Конституції від 1710 р.

Конституція Пилипа Орлика складається з вступу (преамбули) і 16 розділів. У преамбулі коротко висвітлено історію українського наро­ду, який охарактеризовано як «народ бойовий, стародавній, козаць­кий»², на який «Московська держава численними винайденими спосо­бами намагалася надтвердити і до решти зруйнувати військові права та вольності, ...і на народ вільний козацький, якого вона ніколи не завойо­вувала, накласти невільниче ярмо»³. Тому договірні сторони поставили собі за мету запобігати «надалі такому безправству». На гетьмана Пи­липа Орлика Конституція покладала завдання вибороти свободу Україні. Вона також проголошувала принципи розбудови держави, її внутріш­ній устрій і встановлювала засади зовнішньої політики. Зокрема, у ній зазначалося, що Україна повинна мати сталі й непорушні кордони, підтримувати добрі відносини з усіма країнами і бути повністю неза­лежною від Москви й Варшави, щоб вона «наче лілея в терні, процві­тала поміж навколишніх іншовірних держав»⁴.

У першому розділі Конституції закріплялася «єдина віра право­славна східного сповідання під послушенством святійшого апостоль­ського трону Константинопольського»⁵. Гетьман наділявся правом за­бороняти проникнення в Україну будь-якої іншої релігії. Православну церкву в Україні мав очолити екзарх (заступник патріарха), підпоряд­кований Константинопольському патріархові.

У другому розділі Конституції Пилипа Орлика закріплено ціліс­ність і непорушність кордонів України, які були визнані Річчю Поспо­литою, згідно із Зборівським мирним договором від 1649 р. й Москов­ським царством. У Конституції ставилося питання про повернення українців з московського полону на батьківщину, щоб Москва відшко­дувала всі збитки, завдані Україні війною⁶.

У третьому, четвертому і п'ятому розділах Конституція зобов'язу­вала гетьмана підтримувати дружні відносини з кримськими татарами,

Орлик Пилип. Конституція, маніфести та літературна спадщина: Вибрані

твори. - 2006. -	- С 94.
2 Там само.	- С. 90.
3 Там само.	-С. 91.
4 Там само.	- С. 94.
5 Там само.	-С. 95.
6 Там само.	- С. 96.

171

«аби ні в чому приязні й побратимства з Кримською державою не по­рушували свавільні легковажні люди з нашого боку...» ¹. Військо Запо­розьке повинно було отримати привілей вільно користуватися своїми землями, а гетьман не мав права «ані фортець будувати, ані городів фундувати, ані слобод осаджувати і в будь-який спосіб ті військові угіддя пустошити...»². У місті Трахтемирові мав бути збудований «шпиталь для старих, зубожілих і ранами покалічених козаків військо­вим коштом, і з нього має бути їм харч та одежа, промисел»³.

Отже, Конституція Пилипа Орлика закріплювала існування в Україні окремого військового (лицарського) стану населення, який мав користуватися певними привілеями і становити професійне ядро українських збройних сил.

У шостому-дев'ятому розділах Конституції Пилипа Орлика за­суджено самодержавну владу, оскільки саме через неї «виросли чис­ленні в Запорозькому Війську незлагоди, розорення прав і вольностей, посполите утяження, насильне й купне легке розкладення урядів вій­ськових, генеральної старшини, полковників і значного товариства»⁴.

Конституцією закріплювався демократичний устрій в Україні. По­стійно діючим законодавчим органом мала стати Генеральна рада, яка складалася з генеральної старшини, полковників, сотників і генеральних радників. Генеральні радники мали обиратися від кожного полку серед літніх, розумних і заслужених осіб. До Генеральної ради мали входити також представники Запорозького низового Війська. Генеральна рада мала збиратися в гетьманській резиденції тричі на рік: на Різдво Христо­ве, на Воскресіння Христове та на Покрову Пресвятої Богородиці⁵.

Виконавчу гілку влади в Україні, згідно з Конституцією, очолював обраний гетьман разом із генеральною старшиною. Виконавчу гілку влади в сотні очолював виборний сотник, а в полку — виборний пол­ковник. Обрані на радах у сотнях і полках уряди, мали бути затвердже­ні гетьманом.

Конституцією передбачалося створення незалежної від законодав­чої і виконавчої гілки влади судової системи на чолі з генеральним су­дом, який був найвищою судовою інстанцією, до якого можна було оскаржити рішення нижчих судів. Генеральний суд був першим судом щодо «генеральних осіб, полковників, генеральних радників, значного товариства та інших військових урядників», які б скоїли будь-який злочин чи образили гетьмана або будь-яку особу⁶.

Ні гетьман, ні полковники не мали права зловживати владою для власного збагачення: «...ясновельможний гетьман маєтностей, добр вій­ськових не має самовладно привласнювати... а пани полковники так

¹ Орлик Пилип. Конституція, маніфести та літературна спадщина: Вибрані твори. - 2006. - С 96.

² Там само. — С. 97.

³ Там само.

⁴ Там само. — С. 98.

⁵ Там само. - С. 98-99.

⁶ Там само. — С 100.

172

само не повинні мати інтересу до скарбів полкових, задовольняючись своїми приходами й добрами, які належать до полкового уряду»¹. Вони також не мали права роздавати землі або будь-які угіддя будь-кому.

У Конституції закріплювалось обрання генерального підскарбія, який би був людиною значною і заслуженою, заможною і добросовіс­ною, «який мав би у своєму догляді військовий скарб, завідував мли­нами і всілякими військовими приходами й повертав їх на публічну військову потребу з відомом гетьманським, а не на свою приватну»². У кожному полку також обирали підскарбіїв, які мали опікуватися фі­нансовими надходженнями та видатками. Підскарбіями могли обира­ти лише заможних і добросовісних осіб з тим, щоб вони не зловжива­ли владою для власного збагачення.

У десятому-шістнадцятому розділах Конституції закріплювався спра­ведливий соціально-економічний устрій України. Гетьман та його уряд ма­ли стежити за тим, «щоб військовим й посполитим зайві не чинили утя-ження, наклади, пригнічення та здирства, через які вони, покинувши жит­ла свої, звикли пріч іти і в закордонних державах шукати спокійнішого, легшого й кориснішого собі помешкання»³. Зазначене є досить актуаль­ним і через триста років після прийняття Конституції Пилипа Орлика.

Конституцією заборонялося отаманам, сотникам, полковникам і всім урядовцям використовувати працю козаків, селян і ремісників з метою власного збагачення. Заборонялася будь-яка корупція: гетьман і вся старшина не могли приймати подарунки або мати інші вигоди від призначення певних осіб на військові або державні посади; забороня­лося призначати на посади осіб, які перебували в родинних стосунках з тими, хто їх призначав, тощо. Творці Конституції сподівалися, що такі заборони сприятимуть консолідації українського суспільства в бо­ротьбі за незалежність своєї батьківщини.

Конституція захищала козацьких вдів й осиротілих дітей і дружин, чоловіки яких пішли у військовий похід. Усі вони мали бути звільнені від виконання будь-яких повинностей і сплати податків.

У Конституції було передбачено здійснити перепис усіх громад­ських маєтностей, переданих у володіння козакам і старшині згідно з рангами, скасувати обтяжливу оренду, відкупи, ярмаркові побори. Конституцією заборонялося козакам приймати в підсусідки селян, які хотіли уникнути сплати податків; сотникам, полковникам і гетьману — протегувати купцям, щоб вони могли «ухилятися від несення спільних посполитих тяжарів...»⁴.

Конституція гарантувала Києву та іншим містам існування само­врядування та інших прав і привілеїв, які мали знайти своє підтвер­дження гетьманською владою⁵.

¹ Орлик Пилип. Конституція, маніфести та літературна спадщина: Вибрані твори. - 2006. - С 101.

² Там само.

³ Там само. — С 102.

⁴ Там само. — С 103.

⁵ Там само.

173

У Конституції було скасовано повинність селян обслуговувати ар­мію, проїзд офіційних чиновників, послів тощо. Козаки не повинні бу­ли супроводжувати проїзд зазначених осіб. Було заборонено стягнення платежів із селян на утримання міліцейських сил (компанійських пол­ків), гетьманської гвардії (сердюцькі полки). Будь-які публічні вій­ськові витрати мали здійснюватися за рахунок державної скарбниці.

Конституцією заборонялося стягнення з незаможних людей ярмар­кового мита, податку (ексація) і мита на вивіз товару (евекта). Платити зазначене мали лише ті особи, які професійно займалися торгівлею.

Отже, Конституція Пилипа Орлика закріплювала в Україні демо­кратичну республіканську форму правління, справедливий соціально-економічний устрій і була спрямована на згуртування всього україн­ського суспільства для боротьби з російським уярмленням. Конститу­ція чітко розмежовувала компетенцію трьох гілок влади, наділяла гетьмана правом бути гарантом широких прав і свобод українців, не допускати соціальну експлуатацію населення.

Важливим джерелом державного права України були міжнародні договори, які вона укладала із сусідніми країнами.

Україна розірвала державно-правові зв'язки з Річчю Посполитою, які були встановлені умовами Люблінської унії від 1569 р., відразу після пе­ремоги в 1648 р. козацького війська над військом польським. Вона поста­ла на міжнародній арені як незалежна в міжнародних відносинах та у внутрішній політиці держава. Проте триваюча з Польщею війна змушува­ла Б. Хмельницького шукати для України надійних союзників. Ведучи в 1649 р. переговори з Туреччиною про військову і політичну підтримку України, гетьман Б. Хмельницький рішуче відхилив пропозиції султана поставити під захист Туреччини Україну і встановити спадкову владу гетьмана. Заявивши, що добросусідські відносини з Туреччиною є вигідні Україні, він відкинув протекторат Туреччини над Україною і заявив, що спадкове гетьманство його не цікавить, оскільки воно «суперечить правам і звичаям нашим, відновленим мною (Б. Хмельницьким) у батьківщині, принісши в жертву велику кількість воїнів»¹. Отже, ще на початку Націо­нально-визвольної війни гетьман Б. Хмельницький відхилив будь-які на­магання сусідніх держав обмежити суверенітет України й запровадити в ній монархічну форму правління, яка існувала в усіх тогочасних країнах. Б. Хмельницький вів також постійні переговори з Кримським ханством, з Молдавією, Річчю Посполитою й Московським царством.

Зазначені держави, ведучи переговори з гетьманом, не лише сіє £ас-т.0, а й сіє іиге, визнали Українську державу як повноправного суб'єкта міжнародних відносин. Уже на початку 1657 р. при гетьмані були ак­редитовані посли Австрії, Угорщини, Туреччини, Криму, Молдавії, Валахії, Польщі, Литви й Москви. У 1655 р. Україна ввійшла до анти-польської козацько-балканської Ліги під протекторатом шведського короля й англійського лорда-протектора О. Кромвеля².

¹ Бантыш-Каменский Д. М. История Малой России. — К: Час, 1993. — С. 148.

² Покровский М. Н. Избранные произведения. Русская история с древней­ ших времен. — М.: Мысль, 1965. — Кн. 1. — С. 496.

174

У 1656 р. гетьман Б. Хмельницький уклав договір про спільну обо­рону з угорським князем Ракоці, надав допомогу Карлу Х у війні Шве­ції проти Росії, а на початку 1657 р. було розпочато переговори з Річ­чю Посполитою про демаркацію українсько-польського кордону.

Найвідомішим із договорів, який уклав Б. Хмельницький і який на­далі став визначальним у долі України, є договір з Московським цар­ством, укладений у 1654 р. і відомий під назвою «Березневі статті». Ос­новною метою, яку переслідував Б. Хмельницький, укладаючи договір з Москвою, було встановлення таких відносин між двома сторонами, які б гарантували державну незалежність України й самостійність у проведенні як внутрішньої, так і зовнішньої політики. Українська сто­рона прагнула отримати гарантії від Москви про невтручання у внут­рішні справи України: вільно обирати гетьмана як главу держави й уря­ду; здійснювати відносини з іноземними державами; не порушувати прав і свобод, які здобуло населення України в результаті успішної На­ціонально-визвольної боротьби й соціальної революції; не втручатися у відправлення судочинства, в адміністративне управління та в приват­ноправові відносини. У разі, якщо московські війська прийдуть на допомогу Україні у війні проти Польщі, то український уряд мав надати кошти на їх утримання, а якщо козацьке військо прийде на допомогу московському, то тоді Москва мала утримувати козаків¹.

Укладаючи договір між Україною й Московською державою, Б. Хмельницький прагнув знайти надійного союзника у війні з Поль­щею. Договір був договором рівноправних сторін. Українське посоль­ство, як сторона в договорі, ставило умови, а цар через повноважних послів, як інша сторона, прийняв ті умови й обіцяв у майбутньому за­довольнити інші можливі вимоги українців. Обидві сторони, як Укра­їна, так і Москва, називали березневий акт від 1654 р. як «договір», «трактат», «договірні статті».

На жаль, автентичного договору не існує. Є тексти й окремі статті, що обговорювалися на переговорах представниками гетьмана й пропо­нувалися представниками царя. Проте підсумкового тексту, підписа­ного обома сторонами, не існує.

Звернімо увагу на те, що в XVII ст. розрізнялися відносини між державами й керівниками держав. Якщо держави як суб'єкти міжна­родного права були рівноправними у відносинах між собою, то глави держав досить часто будували міжособові відносини на засадах сюзе-ренітету-васалітету — підпорядкованості васала сюзерену або молод­шого старшому. Проте такі відносини будувалися на засадах добро­вільності, рівноправності й поваги один до одного.

Відповідно до Березневих статей, Україна й Москва були рівно­правними суб'єктами міжнародних відносин, які уклали військово-по­літичний договір для спільної боротьби проти Речі Посполитої. Проте юридичні наслідки, які випливали з нього, пов'язували не Українську й Московську держави, а гетьмана Б. Хмельницького та царя Олексія

¹ Хрестоматія з історії держави і права України / За ред. В. Д. Гончарен­ка. - К.: Видавничий дім «Ін Юре», 2000. - Т. 1. - С. 158-161.

175

Михайловича. Доказом таких відносин є Жалувана царська грамота Олексія Михайловича Війську Запорозькому від 27 березня 1654 р., у якій гетьман і його військо називаються «підданими» царя. У грамо­ті було зазначено: «Ми, великий государ, підданого нашого Богдана Хмельницького, гетьмана Війська Запорозького і все наше Військо За­порозьке пожалували, веліли їм бути під нашою, царської величності високою рукою...»¹ Отже, у грамоті йдеться про намір царя взяти під «високу руку» свою гетьмана і Військо Запорозьке. Зазначимо, що не існує акта про згоду гетьмана і Війська Запорозького стати під «високу руку» московського царя. Українське посольство на переговорах пого­дилося лише на те, щоб «гетьман і Військо Запорозьке» платили побо­ри царю так само, як платили Угорщина, Молдавія й Валахія турецько­му султану. Тобто українська сторона прагнула, щоб гетьман і Військо Запорозьке були номінальним васалом. Українська сторона погоджу­валася, щоб платежі на користь царської влади передавалися спеціаль­но присланим з Москви особам. Фінансове відомство, яке збирало над­ходження до скарбниці, залишалось у підпорядкуванні Української держави.

На переговорах українська сторона наполягала на тому, щоб Москва інформувала український уряд, якщо вона розпочне переговори з Польщею, Туреччиною або Кримським ханством. У разі якщо Україна розпочне переговори із зазначеними країнами, то вона також мала б інформувати про це Москву.

Московська сторона вимагала, «чтоб гетьман с польським королем и турецьким султаном не ссылался». Відкидаючи будь-які підозри що­до сепаратних переговорів гетьмана з поляками, українські посли за­уважили, що «о том де царському величеству и гетьман писал, чтоб польським и литовським лестным ссылкам не верить»².

Сторони дійшли згоди щодо взаємного інформування і консульта­цій у разі проведення переговорів з третьою стороною і в статті 5 уста­новили: «Послів, котрі здавна приходять з чужих країв до Війська За­порозького аби вільно приймати, а коли б було щось противне цар­ській величності (в сих посольствах), мусять вони (козаки) сповіщати царську величність»³. Отже, Україна була повноправним суб'єктом міжнародних відносин, і лише в разі, якщо посольство мало б антимос-ковський характер, українська сторона мала б повідомляти про це Москву. У свою чергу, Москва, уступаючи в переговори з іншими кра­їнами, у яких була б зацікавлена Україна, мала інформувати україн­ську сторону про хід таких переговорів.

Московська сторона постійно порушувала умови договору від 1654 р. Почавши разом з Україною війну проти Польщі, Москва

¹ Хрестоматія з історії держави і права України / За ред. В. Д. Гончарен­ ка. — К.: Видавничий дім «Ін Юре», 2000. — Т. 1. — С. 166.

² Яковлів А. Українсько-московські договори в ХУІІ-ХУШ віках // Укра­ їнський історичний журнал. — 1993. — № 7-8. — С. 121.

³ Хрестоматія з історії держави і права України / За ред. В. Д. Гончарен­ ка. — К.: Видавничий дім «Ін Юре», 2000. — Т. 1. — С. 162.

176

в 1656 р. вступила з нею в таємні сепаратні переговори, не повідомивши про це українську сторону. Б. Хмельницький уважав, що Москва праг­нула задовольнити свої інтереси за рахунок України і погоджувалася повернути козаків під владу «корони польської»¹.

Москва, порушивши умови Березневих статей, тим самим фактич­но припинила їх чинність, тому українська сторона вважала себе віль­ною від узятих зобов'язань.

Богдан Хмельницький проводив самостійну зовнішню політику в інтересах Української держави, активно розширював її кордони за ра­хунок білоруських земель: узяв під свій захист Слуцьке князівство, послав управляти Могильовом, Чаусом і Гомелем полковників Золо-таренка і Нечая, посадив своїх намісників на Волині, Поліссі й Прип'яті, прийняв присягу шляхти Пінська й Старого Бихова. Він вів активні переговори з Польщею, Туреччиною, Австрією, Швецією, Угорщиною, Пруссією, які, у свою чергу, присилали до нього посоль­ства. Москва також визнала Україну незалежною державою і посила­ла до неї свої посольства й підтримувала відносини з нею через По­сольський приказ. Між Україною і Московським царством існував державний кордон і були встановлені митниці.

В історичній та юридичній науці радянської доби панувала ідея, висунута у 1954 р. ЦК КПРС у «Тезах про 300-ліття возз'єднання України з Росією», про те, що на Переяславській раді було прийнято рішення про «возз'єднання України з Росією². «Рішення Переяслав­ської Ради, — зазначають автори «Истории государства и права Укра­инской ССР», цитуючи «Тези...» ЦК КПРС, — стало завершенням за­гальнонародної боротьби за возз'єднання України з Росією, виразом вікових устремлінь і надій українського народу й ознаменувало пово­ротний етап в його житті»³.

Справді, Переяславська рада стала «поворотним етапом» у житті українського народу. Проте в жодному з московських документів сто­совно переговорів тієї доби немає згадки «про возз'єднання України з Росією». І в документах московського царя, і у висновках Земського собору стосовно українського питання йдеться лише про рішення ца­ря забрати під високу «государеву руку» та захистити «братьев по христианской вере», але жодного слова не знаходимо про возз'єднання України з Росією. Мабуть, саме тому в сучасній історико-правовій лі­тературі утвердилася думка, що Переяславською угодою, Березневими статтями Б. Хмельницького й Жалуваною грамотою царя Олексія Ми­хайловича у 1654 р. «було юридично закріплено факт входження України під протекторат Російської держави...»⁴.

¹ Український історичний журнал. — 1993. — № 7-8. — С. 124.

² История государства и права Украинской ССР. — К.: Наук, думка, 1987. — Т. 1. - С. 128-136.

³ Там само.

⁴ Домашенко М. В., Рубаних В. Є. Власність і право власності. - Харків: Факт, 2002. — С. 387; Історія держави і права України / За ред. проф. А. С. Чай- ковського. — К.: Юрінком-Інтєр, 2000. — С. 173.

12-850

177

Водночас деякі дослідники вважають, що між Україною й Росією було укладено рівноправний договір, що це була своєрідна угода царя з його новими підданими¹, що це був лише військовий союз².

На науковій конференції «Переяславська рада 1654 року», що про­ходила 15-16 січня 2004 р. у Києві, було звернено увагу на юридичне тлумачення вислову «...під велику руку царя московського...», який використовувався як українською, так і московською сторонами в се­редині XVII ст. Учасники конференції дійшли згоди, що зазначений вислів у міжнародних відносинах XVII ст. означав лише заступництво або сюзеренство одного государя (царя, короля, князя, герцога) сто­совно іншого (князя, герцога, гетьмана). Система сюзеренітету ґрунту­валася на договірних засадах й означала політичну, економічну й вій­ськову допомогу в разі агресії третьої сторони (країни). Проте це не оз­начало входження однієї держави до складу іншої, як трактують деякі дослідники фразу «...під високу руку государя московського...». Ма­буть, її потрібно тлумачити як «союз», що ґрунтувався на двосторон­ньому договорі³. Московський дослідник Сагіт Фаїзов у своїй допові­ді «Реминисценции крымско-украинского союза 1648-1653 гг. в крымской дипломатии 1654-1658 гг.» зазначив, що московські власті фальсифікували документи з тим, щоб юридично оформити входжен­ня України до складу Московської держави. Так, у листах кримського хана до московського царя використовувалися лише титули «Государ Великої Русі цар казанський, цар астраханський...», але коли докумен­ти перекладали в Посольському приказі, то завжди додавали: «Государ Великої, та Малої, та...»

Це викликало незадоволення кримського хана, і він в одному з листів до царя писав: «Дійшло до нас, великий государ..., що Ваші тов­мачі (перекладачі. — Авт.) при перекладі мого послання Вам від... та інших моїх листів до Вашої государевої особи, дописують до Вашого титла, ще й "Государ Малої Русі..." із чим наша ханська величність ні­як не може погодитися. Бо ж усьому світу відомо, що Гетьманщина, або ж Мала Русь, до складу Вашої Великої Московської держави не входить. Бо вона є державою самостійною, що перебуває кілька років тільки "під високою рукою государя московського...", подібно державі Господаря Молдавського, яка теж перебуває "під високою рукою Вашої величності...", але ж Ви ніколи не пишете у титлі Вашому — Го­судар Молдовський...»⁴

Отже, і тогочасні норми міжнародного права поняття взяття Укра­їни під «високу руку московського государя» не давали підстав вважа­ти, що Україна ввійшла до складу Росії.

В історико-правовій літературі вже незалежної України існує безліч думок, зокрема, і про те, що, згідно з Березневими статтями Б. Хмель-

¹ Нольде Б. Автономія України з історичного погляду. — К.: Україна, 1995. - С 10.

² Історія держави і права України. — К.: Юрінком-Інтер, 2000. — С 175.

³ Українське слово. — Ч. 5. — 2004. — 29 січня—5 лютого.

⁴ Галі салю.

178

ницького, Україна була нібито приєднана до Росії¹, «об'єднана з Мос­ковською державою»², що це був акт інкорпорації території України до складу Російської держави³, що «Україна ввійшла в підданство під про­текцію Росії як васальна держава»⁴.

Виходячи із зазначеного, можна було б стверджувати, що Україна після укладання договору з Москвою перестала бути суб'єктом міжна­родних відносин. Однак таке твердження є хибним. Маючи всі ознаки суверенної держави, а саме: політичну владу, власну територію, специ­фічний політико-адміністративний устрій, власний суд і судочинство, власні збройні сили, фінансову й податкову системи, особливу со­ціальну структуру суспільства, Україна вступала в міжнародні відно­сини як суверенний суб'єкт, і так її сприймали всі тогочасні держави. Ми поділяємо науково обґрунтоване твердження про те, що Березневі статті не порушували «суверенних прав України» і що між Україною й Московською державою було укладено військовий і політичний союз, спрямований проти Польщі⁵.

Смерть Б. Хмельницького активізувала спроби Москви втрути­тись у внутрішні справи України. Вона прагнула вплинути на вибори нового гетьмана і підтримувала промосковські сили в їхній боротьбі за владу.

Москва послала в Україну значні військові сили й запропонувала новообраному гетьману І. Виговському укласти новий договір. У про­екті договору, запропонованого московською стороною, цар вимагав, щоб у листуваннях з главами інших країн гетьман іменував себе «під­даним царської величності», щоб у містах Чернігові, Переяславі, Ні­жині та деяких інших були розміщені московські війська й воєводи, щоб продовжувалася сплата данини, щоб Москві було передано місто Бихів, щоб Україна розірвала договір зі Швецією про спільну бороть­бу проти Польщі тощо⁶.

Гетьман І. Виговський відхилив запропонований проект договору і вирішив припинити будь-які відносини з Москвою. У декларації до країн Європи гетьман зазначив, що Москва не дотримувалася догово­ру від 1654 р. і що вона втручається у внутрішні справи України і го­тує їй «ярмо насамперед домашньою війною, себто нашою ж власною зброєю, а потім відверто підносить проти нас свою власну зброю без жодної нашої вини. Все те ми виявили, — говорилось у декларації, — а тепер ми змушені підняти законну оборону та й удатися до сусідів

¹ Кульчицкий В. С, Настюк М. І., Тищик Б. Й. Історія держави і права Укра­ їни. - Львів: Світ, 1996. - С. 85.

² Мужченко П. Історія держави і права України. — Одеса: Асігоргіпг., 1997. - С 130.

³ Історія держави і права України. — К.: Юрінком-Інтер, 2000. - С 176.

⁴ Історія держави і права України / За ред. В. Я. Тація і А. Й. Рогожина. К: Видавничий дім «Ін Юре», 2000. - Т. І. - С. 229.

⁵ Історія держави і права України: Курс лекцій / За ред. проф. В. I". Гонча­ ренка. - К.: Вентурі, 1996. - С. 72-73.

⁶ Український історичний журнал. — 1993. — Ха 9. —• С 124-125.

12*

179

з просьбою за поміч для своєї свободи. Не в нас лежить причина цієї війни, що розгорілася»¹. Отже, гетьман І. Виговський і фактично, і юридично припинив будь-які відносини з Москвою і тим самим умови договору від 1654 р. втратили чинність.

Москва змушена була відмовитися від своїх вимог і навіть погоди­лася вивести свої війська з території України, сподіваючись згодом по­вернути їх назад. І. Виговський уклав з Польщею надзвичайно вигід­ний для України Гадяцький договір (1658).

Згідно з договором, Річ Посполита визнавала українські землі як Велике князівство Руське, яке проводить самостійну внутрішню і зов­нішню політику, але входить до федерації Польщі й Литви. Усі три суб'єкти федерації мали брати однакову участь у законодавчій діяль­ності, у виборах короля і перебувати у військовому союзі для бороть­би проти будь-якого спільного ворога. Велике князівство Руське мало право підтримувати незалежні від усієї федерації відносини з Осман­ською імперією та її васалом — Кримським ханством, Московським царством, якщо б таке не суперечило інтересам федерації².

Гадяцький договір не було реалізовано, оскільки польська сторона, ратифікуючи його, погіршила статус української сторони. Крім того, населення України не сприймало ідею об'єднання з Польщею.

У подальшому втручання Москви в українські справи призвело до офіційного обрання в Україні двох гетьманів: на Правобережжі — про-польського, на Лівобережжі — промосковського. Політика лівобереж­них гетьманів завжди була тісно пов'язана з інтересами московської держави. Кожен із гетьманів підписував нові договори з Москвою про статус українських земель і козацького війська.

Уперше суверенні права України Москва намагалася обмежити Московськими статтями (1665), підписаними гетьманом І. Брюхо-вецьким. Ними гетьману заборонялося вступати у відносини з інозем­ними державами без царського дозволу³. Відносини Москви з Украї­ною стали здійснюватися не за Посольським приказом, а за спеціально створеним Малоросійським приказом. Тобто із суверенного суб'єкта Українська держава перетворювалася на спеціальний суб'єкт міжна­родних відносин.

У 1666 р. в Україні розпочалося антимосковське повстання. Між гетьманом Правобережної України П. Дорошенком і гетьманом Ліво­бережної України І. Брюховецьким було досягнено угоди про те, що гетьманом усієї України має стати І. Брюховецький. Він денонсував Московські статті, а на нараді з генеральною старшиною та полковни­ками було вирішено вступити в союз із кримськими татарами й очис­тити Україну від російських військ. У свою чергу, Москва і Варшава

¹ Український історичний журнал. — 1993. — С 126.

² Литвин В. М., Мордвінцев В. М., Слюсаренко А. Г. Історія України. — К.: Знання-Прес, 2002. - С 191.

³ Хрестоматія з історії держави і права України / Упоряд. А. С. Чайков- ський. — К.: Юрінком-Інтер, 2003. — С. 165.

180

уклали Андрусівське перемир'я і домовилися про розподіл України і вічний мир між ними.

Користуючись суперечностями, які існували серед козацької стар­шини, Москва добивалася обрання на раді в Глухові гетьманом про-російськи орієнтованого Д. Многогрішного і нав'язати йому новий договір. Відповідно до Глухівських статей (1669), у містах Києві, Пе­реяславі, Ніжині та Остері розташувалися московські війська на чолі з воєводами. Воєводи не мали права втручатися в управління й укра­їнське судочинство, порушувати права і вільності українців, збирати податі тощо¹.

У статтях містилося положення, за яким Україна мала створити своє представництво в Москві, а Москва в Україні; сторони мали нада­вати одна одній військову допомогу (ст. 25); якщо Москва вестиме пе­реговори з третьою стороною і вони стосуватимуться України, то участь у них мали брати й українські посли (ст. 7).

Москва не дотримувалась і Глухівського договору. Наприклад, коли в 1671 р. розпочалися переговори між Москвою і Варшавою, то на них українські посли не були допущені. Гетьман Д. Многогрішний зазна­чав, що тим самим «...навіки зганьбили Військо Запорозьке...». Він продовжував, незважаючи на Андрусівське перемир'я між Москвою і Варшавою, воювати з Польщею, тому Москва організувала державний переворот в Україні. Д. Многогрішного було заарештовано і відправ­лено до Москви, де над ним вчинили суд, що суперечило ст. 19 і 20 Глу­хівського договору, а потім відправили на заслання до Сибіру, що також суперечило правам і вольностям козаків, які Москва зобов'язу­валася не порушувати.

Звернімо увагу на те, що в Глухівських статтях Москва вперше вдалася до фальшування Березневих статей. На прохання української сторони, щоб у Глухівських статтях було закріплено право України вільно підтримувати відносини з чужоземними країнами, Москва від­мовила, посилаючись на те, що нібито й раніше такого права не існува­ло: «...гетьман Богдан Хмельницький та інші гетьмани, хоч і на обох боках були гетьманами, а їм ні з якими государями зсилки чинити не велено, тому що від цього чиняться в малоросійських містах часті сварки»². Це, як нам відомо, протирічить п. 5 Березневих статей, де за­значено, що «послів, котрі здавна приходять з чужих країв до Війська Запорозького...» дозволялося українській стороні вільно приймати³.

Конотопськими статтями (1674), які підписав новообраний геть­ман І. Самойлович, гетьманату заборонялося підтримувати відносини з іншими державами, а право здійснювати суд над старшиною царська влада перебирала на себе. І. Самойлович був гетьманом і Лівобереж­ної, і Правобережної України.

¹ Хрестоматія з історії держави і права України / Упоряд. Л. С Чайков- ський. — К.: Юрінком-Інтер, 2003. — С 168.

² Там само. — С 170.

³ Там само. — С. 143.

181

У 1686 р. між Варшавою і Москвою було укладено мирний договір, за умовами якого Україну поділяли на польську і московську частини. Гетьман І. Самойлович почав протестувати проти зазначеного догово­ру, а також проти підпорядкування в 1685 р. Київської митрополії Московському патріархату. За це його разом із синами було жорстоко покарано московською владою, що спричинило повстання в Україні.

Під час обрання гетьманом І. Мазепи Москва нав'язала Україні так звані Коломацькі статті (1687). За своєю юридичною формою вони бу­ли двостороннім договором між Україною й Москвою і мали для сторін зобов'язувальний характер. Тому змінити їх або скасувати можна було лише за згодою двох сторін. На практиці Москва порушувала їх, праг­нула обмежити суверенні права України, змусити українців виконува­ти обов'язки, що не були передбачені договором або суперечили йому. Зокрема, відповідно до Коломацьких статей, козаки мали охороняти кордони України й боронити її територію від нападів кримських татар. Проте козаків використовували для будівництва фортифікаційних спо­руд, конвоювання, доставки пошти тощо. За це вони не отримували від царської влади ніякої платні, що викликало незадоволення не лише в їхньому середовищі, а й серед усього українського населення.

Гетьман неодноразово звертався до царя з проханням припинити порушувати умови україно-московського договору, але відповіді не от­римував. Після того як Петро І погодився передати Правобережну Україну Польщі, запланував ліквідувати уряд гетьмана і скасувати пол-ково-сотенний адміністративно-територіальний поділ України, геть­ман І. Мазепа присягнувся перед генеральним писарем Орликом: «Не ради приватної користі, не ради високих почестей, не для багатства, а для вас — усіх вас, що під моїм урядом і регіментом єсте, і для жінок, і для дітей ваших, для загального добра матері нашої, бідної України, для користі всього Війська Запорозького й народу українського, для піднесення й розвитку військових прав і вільностеи хочу я за поміччю Бога так чинити, щоб ви з жінками й дітьми Вашими і Вітчизна з Військом Запорозьким не загинули ні під москалями, ні під шведами»¹. У Маніфесті І. Мазепи і Карла XII була обіцянка захищати спільними україно-шведськими силами українців «від тиранії царя московського і повернути їм попрані права, вільності й усілякі пільги»².

Якщо з погляду Москви дії гетьмана І. Мазепи були «зрадою», то з погляду українців це був єдиноможливий спосіб збереження суверені­тету України, прав і вільностеи її населення, цілісності її території та незалежності.

Після поразки українсько-шведського війська під Полтавою Пет­ро І видав так звані Решетилівські пункти, якими було закріплено практику ставити командирами козацького війська московських гене­ралів. Воєводи отримали права «цікавитись» внутрішніми справами України, а такі види злочинів, як зрада та інші, були вилучені з-під юрисдикції українських судів. Відносини Москви з Україною стали

¹ Український історичний журнал. — 1994. — № 6. — С. 134.

² Бантыш-КаменскийД. М. История Малой России. — К.: Час, 1993. — С. 396.

182

здійснюватися через «приказ Малої Росії». Усе це суперечило не лише Березневим статтям, а й усім наступним українсько-московським до­говорам. Решетилівські пункти стали першим однобічним актом у формі царського наказу, яким Москва і фактично, і юридично знищи­ла Українську державу як суб'єкт міжнародного права. Ними було скасовано застосування міжнародних договорів як джерела україн­ського державного права. Інші джерела суто українського походження продовжували наповнювати різні галузі українського права і навіть розвивати його, хоча в тих самих Решетилівських пунктах містився наказ, що в разі, якщо певні норми українського права були відсутніми або вважалися застарілими, треба застосовувати «иншихъ прав хрис-тианскихъ». У цьому разі йшлося про «права» російські. Саме із зазна­чених Решетилівських пунктів почалося поширення російського зако­нодавства в Україні¹.

Уже в 1734 р. у так званому «Процессе кратком приказном» серед основних джерел українського права згадується «Порядок великоросій­ський», тобто Соборне уложення 1649 р. і царські укази та інструкції.

Потрібно зазначити, що політичний режим і соціально-економічне становище в Московській державі докорінно відрізнялися і були воро­жими українській дійсності. Московське царство було деспотичною монархією. У руках царя зосереджувалася вся повнота влади: законо­давча, виконавча й судова; він був верховним власником землі. У цій державі публічно-правові й приватно-правові елементи не розрізняли­ся, і цар уважав державу особистою власністю. Ніхто, крім царя, не мав права власності на землю. Дворянство як панівний клас населення бу­ло лише власником маєтків і повинне було відбувати службу за корис­тування ними. Зазначимо, що і церква не мала права власності на зем­лю, до того ж царська влада вела проти неї жорстоку боротьбу, прагну­чи зосередити у своїх руках ще й релігійну владу, що й було зроблено в добу правління Петра І. Зауважимо, що в Московській державі було відсутнє право.

Влада діяла свавільно і лише в окремих випадках закріпляла сва­вілля законом. Кримінальна відповідальність наступала із семи років і карали не лише злочинця, а й усю його родину. Метою покарання бу­ло устрашіння. Усе це і становило деспотичний режим.

Демократичний режим в Українській державі й режим деспотії в Московській не можна було об'єднати, вони були несумісними. Крім того, якщо в Українській державі селяни бути вільними, то в Московії Соборним уложенням 1649 р. селян було закріпачено й перетворено на рабів. їм було заборонено займатися будь-якими промислами, крім землеробства. Більше того, Соборним уложенням 1649 р. посадських людей (міщан) було прикріплено до посадів (міст).

Отже, у Московській державі не існувало права на вільне пересу­вання, на заняття промислами, торгівлею; було встановлено державну монополію на винокуріння.

¹ Василенко М. П. Матеріали до українського права. -- К.: ВУАН, 1929. — Т. 1. - С 13.

183

Загалом Соборне уложення 1649 р. закріпило соціально-економіч­ну й політичну відсталість Московської держави на століття.

Царське самодержавство прагнуло підірвати економіку України, згорнути в ній розвинені торгово-грошові відносини. У 1701 р. було за­боронено український експорт у всі країни, крім Росії, солі, селітри, ву­гілля, шкіри, поташу, сала, щетини, воску, прядива; з 1719 р. — збіжжя; з 1720 р. — вовни, срібла і золота та ввезення в Україну з інших країн тканин, фарби, цукру й усіх тих товарів, що вироблялися в Росії¹. Українцям було заборонено користуватися традиційними торговель­ними шляхами: експорт українських товарів можна було здійснювати лише через Архангельськ, а пізніше через петрівське «вікно в Європу».

Після поразки війська гетьмана І. Мазепи царський уряд узяв курс на перетворення України на одну з провінцій Росії.

Указом від 2 квітня 1722 р. було створену Малоросійську колегію на чолі з бригадиром Вільяміновим, що свідчило про прагнення цар­ської влади встановити свій повний контроль над Україною. Малоро­сійська колегія, яка своєрідно тлумачила договірні акти між Україною й Росією, безпосередньо втручалася в українські внутрішні справи, бу­ли навіть випадки призначення полковниками в козацьких полках ро­сіян². Указами Петра І, зазначав О. Кістяківський, було здійснено «первую решительную попытку наложить крепкую руку центральной власти на самоуправление Малороссии»³.

Після смерті у 1734 р. гетьмана Д. Апостола царський уряд призна­чив керувати Україною князя О. Шаховського. У створене правління гетьманського уряду, крім князя, входили два російських урядовці та три представники козацької старшини. Нагляд за діяльністю уряду здійснювала канцелярія Малоросійських справ, створена в Сенаті. У 1750 р. було відновлено гетьманство, але у 1764 р. воно остаточно бу­ло скасоване. У 1783 р. знищено самобутній адміністративний поділ України, її територію було поділено на губернії.

Було здійснено наступ і на українську православну церкву. Ще в 1764 р. Катерина II наказала ліквідувати багато монастирів, а їх землі частково відійшли до держави, частково — дворянам. Наприкін­ці XVIII ст. українська церква й монастирі повністю втратили право власності на землю: їм було заборонено купувати землю, отримувати її в спадок за заповітом «на спомин душ», скасовано будь-які привілеї.

У 1721 р. Петро І ліквідував патріаршество і підпорядкував церкву спеціально створеному Синоду. Церковними ієрархами стали призначати царським указом за рекомендацією Синоду переважно росіян.

¹ Шевчук В. Козацька держана: Етюди до українського державотворен­ ня. - К.: Абрис, 1995. - С 229.

² Крип'якевич І. П. Історія України. — К.: Просвіта, 1992. — С 71.

³ Права, по которым судится малороссийский народ. Издание подъ редак­ цією и с приложениемъ изследования о семь Своде и о законах, действовав­ ших в Малороссіи проф. А. Ф. Кистяковскаго. — Кыевъ: В университетской тип., 1879. - С. 3.

184

Після зруйнування у 1775 р. Запорозької Січі в Україні масово стали з'являтися маєтності російських дворян, які прагнули закріпа­чити українське селянство. Українська старшина добивалася зрівнян­ня її в правах з російським дворянством. Уже в 1714 р. було зроблено перший крок: діти старшини могли отримати спеціально введений чин «підпрапорщик». У 1764 р. козацька старшина почала отримува­ти російські офіцерські звання, що автоматично вело до набуття дворянства. У 1785 р. Жалуваною грамотою Катерини II українська старшина набувала всіх прав російського дворянства. «Грамота на права, вольности и преимущества благородного российского дво­рянства» закріплювала за дворянами право власності на землю, відчу­жувати її разом із селянами, звільняла їх від сплати податей, обов'язкової військової служби. Українське суспільство, як і в Росії, стало становим з чітким визначенням як майнових, так і особистих прав.

У 1783 р. українські селяни, які не знали кріпосного права, були закріпачені. Вони втратили не лише право власності на землю, а й осо­бисту свободу. Викликає подив твердження деяких сучасних україн­ських дослідників про те, що перехід українських селян у стан кріпаків, був для них благом. На їхню думку, закріпачення було результатом згоди економічно й соціально слабких елементів суспільства стати під захист і протекцію сильних, оскільки за умов руїни самостійне веден­ня господарства і самостійна боротьба за існування стали настільки обтяжливими, що значна частина людей була здатна відмовитись як від свободи, так і від особистої власності, щоб жити і вести господарство під захистом сильної людини.

У цьому твердженні простежується не стільки наука, скільки ідео­логія. Правильніше буде сказати, політична орієнтація дослідників на Росію. Пропагувати ідею, що рабський стан людини є кращим, ніж «самостійне ведення господарства», особиста свобода, право власності тощо, це — вершина цинізму і знущально-зверхнього, і відразливого ставлення авторів до українського народу.

Перетворивши українське селянство на рабів і знищивши Укра­їнську державу як суб'єкт міжнародних відносин, Москва не змогла знищити Україну як дієвого чинника міжнародної політики. У на­ступних століттях чимало політиків зарубіжних країн відводили у сві­товій політиці Україні місце як незалежній у майбутньому державі.