§ 5. Кримінальне право

З другої половини XVII ст. і до кінця першої чверті XVIII ст. в Україні поняття злочину мало лише формальний елемент. Під злочи­ном розуміли порушення «закону Божого», «образа Бога», тому зло­чин уважали «гріхом», який людина чинить за низки несприятливих обставин (розд. XIX, арт. 21, п. З)². Виходячи з цього, до злочинця застосовували, крім світських покарань, які були досить м'якими, цер­ковну покуту: злочинець повинен був на великі свята стояти біля вхо­ду до церкви і розповідати прихожанам про свій злочин (гріх).

¹ Історія українського права: Навч. посібник / За ред. О. О. Шевченка. — К.: Олан, 2001. - С 19.

² Кистяковский А. Ф. Очерк исторических сведений о своде законов, дей­ ствовавших в Малороссии под заглавием «Права, по которым судится малоро- сійский народ». — К., 1879. — С. 563.

192

Поняття злочину як «гріха» обумовлювало переслідування зло­чинця й визначення йому покарання справою потерпілого¹.

Існування в незалежній Українській державі вільної й розкутої людини, яка є рівною в правах з владою, природна доброта характеру українців, їхній гуманізм і високі морально-етичні цінності сприяли тому, що злочинця досить часто звільняли від покарання: громада брала його на поруки, монастирі, окремі церковні й поважні світські особи. Злочинця намагалися пожаліти і ніколи не мали на меті пока­рання: «на страх іншим»².

Основними видами злочинів були злочини проти особи й майнові. Пом'якшувальною обставиною скоєння злочину могли бути: молодість або похилий вік злочинця; скоєння злочину вперше; розкаяння зло­чинця у скоєнні злочину тощо. На рішення суду могли вплинути потер­пілий і його родичі. Наприклад, у 1700 р. полковий суд м. Прилуки, розглянувши справу про вбивство під час бійки, зазначив, що, згідно з нормами права, до вбивці потрібно застосувати смертну кару. Проте дружина вбитого, його брат та інші родичі звернулися до суду з про­ханням не застосовувати таке покарання, а зобов'язати вбивцю забез­печити добробут дітей-сиріт і влаштувати по вбитому поминки³.

В українському кримінальному праві не існувало точно визначе­них санкцій — суворість покарання залежала як від позиції потерпілої сторони, так і від суддів. Тобто учасники судового процесу керувалися нормами загального права (здорового глузду), а судово-поліцейська система України не була достатньо розвинутою й перебувала під конт­ролем суспільства.

Особливістю застосування покарань в Україні було покарання лише винного у скоєнні злочину. За нормами російського законодавства, на­приклад, за державний злочин карали смертною карою не лише злочин­ця, а й усю його родину. Навіть за майнові злочини карали не лише са­мого злочинця, а й тих членів його родини, які знали про такий злочин. Види покарань у російському законодавстві були дуже жорстокими.

Покарання, які передбачалися нормами українського кримінально­го права, різнилися від російських видів покарань м'якістю й гуманніс­тю, у них були відсутні прямолінійність і жорстокість, невідворотність їх застосування. В українському праві була закріплена недоцільність застосування жорстоких покарань. Цінність життя людини в Україні була на кілька порядків вищою, ніж у Росії. Українці дорожили особис­тою свободою, поважали недоторканність прав людини, а їхня природна м'якість характеру поєднувалася з гуманністю системи покарань, що на­давало нормам українського права лише йому притаманні ознаки.

Загалом, згідно з нормами тогочасного кримінального права, злочи­ни в Україні поділяли на такі види: тяжкі, менш тяжкі й проступки.

¹ Слабченко Е. М. Опыты по историі права Малороссии XVII XVIII ст. Одесса, 1911.-С. 52.

² Там само.

³ Дядиченко В. А. Нариси суспільно-політичного устрою України кінця XVIII ст. - К., 1959. - С. 374.

13-850

193

Класифікацію злочину здійснювали учасники судового процесу, які бра­ли до уваги пом'якшувальні або обтяжливі обставини скоєння злочину.

Виходячи з гуманних мотивів, суд досить часто не застосовував ні­якого покарання навіть за тяжкі злочини. Так, у 1693 р. Стародубський міський суд, беручи до уваги, що між убивцею і родичами загиблого відбулося примирення — «...того смертного убивцю Гришка за те смер­тне вбивство пробачили і замирились»¹, — не прийняв рішення про застосування певного покарання. Помилування злочинця було яви­щем звичайним. У 1686 р. Пирятинський міський суд на прохання гро­мадян замінив двом злочинцям смертну кару тілесним покаранням: «...увесь народ на тих молодих злочинців став говорити, щоб вони були випущені на покуту»². Суд, на прохання громадськості, звільняючи злочинця від покарання, зазначав, що в разі повторення злочину до нього буде застосовано смертну кару без судового розгляду. При цьо­му суд не зазначав термін, протягом якого до злочинця може бути застосована смертна кара. Крім того, звільняючи від суворого покаран­ня, суд міг застосувати до злочинця м'якіше покарання.

Згідно з інститутом умовного покарання, суд міг суворо покарати головного злочинця, а співучасників злочину звільняв від покарання за умови доброї поведінки.

Потрібно зазначити, що під час проведення судової наради в ній брав участь не лише весь склад суду, а й представники влади та гро­мадськості. Бралася до уваги насамперед справедливість вироку й від­повідність його нормам права. Беручи до уваги добровільне визнання злочинцем вини, його каяття, повернення вкраденого та відшкодуван­ня збитків, молодість злочинця, його добру поведінку до скоєння зло­чину тощо, суд приймав відповідне рішення.

На характер судової ухвали великий вплив мала потерпіла сторо­на: коли вона наполягала на справедливому покаранні, то суд виносив належний вирок; коли ж вона не наполягала на застосуванні смертної кари, то суд призначав м'якшу кару, а то й зовсім звільняв від покаран­ня. Таке право потерпілої сторони сприяло розвитку в Україні інсти­туту умовного покарання.

Будь-яке судове рішення незадоволена сторона могла оскаржити до вищого суду: на рішення сільського (громадського) суду можна бу­ло подати апеляцію до сотенного суду; на рішення сотенного — до пол­кового; на рішення полкового — до генерального, а потім і до самого гетьмана. Можна було відразу звертатися до генерального суду, мина­ючи чергову судову інстанцію.

Головною метою покарання в українському кримінальному праві другої половини XVII — першої чверті XVIII ст. було виправлення злочинця й відшкодування збитків потерпілій стороні.

¹ Актова книга Стародубського городового уряда 1693 года. — Чернишов: Типография Г. М. Веселой, 1914. — С. 37.

² Местечко Борисполе в XVII веке. — К.: Типография Г. Т. Корчак-Новиц- кого, 1892. - С. 97-98.

194

Формально в українському кримінальному праві зазначеного пері­оду виокремлювали такі види покарань: смертна кара, тілесні покаран­ня, вигнання з місця проживання, майнові стягнення, арешт, усунення з посади, спокутування «гріха» тощо.

Смертну кару застосовували до вбивць, богохульників, паліїв, збо-ченців, злодіїв, які скоїли крадіжку за обтяжливих обставин тощо. Як­що зазначені злочини скоїли неповнолітні, особи літнього віку або ва­гітні жінки, то до них не застосовували смертної кари.

У «Правах...» зазначено можливість застосування таких форм смертної кари, як четвертування, спалення, повішення, відрубування голови.

Смертну кару через четвертування застосовували досить рідко. Дослідники наводять лише декілька таких випадків. Наприклад, у 1690 р. було четвертовано запорожців Петренка і Вінника за погра­бування Самарського монастиря, а в 1707 р. — козака Тараса Луччен-ка за вбивство свого товариша¹.

Смертну кару через спалення живцем застосовували до відступників від православ'я, богохульників, політичних злочинців, навмисних паліїв, розбещувачів дітей, сексуальних збоченців, відьом і чарівниць. Зазна­чену форму смертної кари в Україні застосовували зрідка. Суд у кож­ному конкретному випадку брав до уваги місце й обставини скоєння злочину, особу злочинця, його каяття тощо. Так, у 1707 р. до скотолозців Терещенка й Коваленка замість спалення їх живцем застосували тілесні покарання й винесли їм догану, а скотолозця Василя Ширяева взагалі не піддали покаранню, оскільки він розкаявся у своєму вчинку, пообіцяв, що до «шкапи не буде причетним аж до самої смерті своєї»².

У практиці роботи українських судів простежується м'якість пока­рань стосовно відьом, чародіїв і чаклунів. В українському суспільстві панувала віра, що об'єктивно існують природні сили й закони, які не зрозумілі людям, ними можуть опанувати лише окремі особи — чаро­дії і чаклуни, що вважалось «гріхом». Тому суд у разі надходження скарги про чаклунство або чародійство спочатку з'ясовував, чи дійсно особа володіє певними знаннями і чи вона використовувала їх на бла­го або шкоду скаржникові. Тобто своїм рішенням суд карав не за знан­ня природних сил і законів, а за негативні для скаржника наслідки їх застосування. Тому зазвичай суд змушував чаклуна або чародія усуну­ти негативні наслідки своєї діяльності й відшкодувати збитки, яких зазнав скаржник.

Таку форму смертної кари, як відрубування голови, застосовували до тих злочинців, які скоювали злочини проти релігії, держави, по­дружню зраду, убивство батьків тощо. Так, у 1657 р. полтавському полковнику Пушкареві було відрубано голову; у 1666 р. відрубано голову Сомку, Золотаренку та їхнім прибічникам.

¹ Слабченко Е. М. Опыты по истории права Малоросоїи XVII XVIII сі. Одесса, 1911.-С 83-84.

² Там само — С. 95.

1Я'

195

Смертну кару через повішення застосовували до злодіїв, які крали, зламуючи замок, або здійснювали крадіжку підкопавшись, тобто до тих, хто скоїв крадіжку за обтяжливих обставин.

До злодіїв, які скоювали крадіжку вдруге або втретє, до фальшиво­монетників, підбурювачів до підпалів, багатожонців могли застосову­вати такий ганебний вид покарання, як відрізання носа або вуха. Цей вид покарання був не стільки карою, як тавруванням і приниженням злочинця.

Тілесні покарання — побиття ломаками, канчуками або різками — застосовували до злодіїв, які крали речі домашнього вжитку; до тих, хто скоїв злочини проти моралі, обманщиків, винних у подружній зра­ді тощо. Злочинців перед покаранням водили по вулицях, щоб вони відчували сором і каяття за свої вчинки.

Такий вид покарання, як ув'язнення в Україні, застосовували зрідка. На досить короткі терміни ув'язнювали убогих козаків, міщан і селян, які не могли заплатити штраф. Згідно з «Правами, за якими судиться малоросійський народ», тримісячним ув'язненням карали того, хто, на­павши на церкву, кого-небудь поб'є (розд. XX, арт. 2, п. 1). Шестиден­ним арештом карали того, хто «в рожу вдарив» возного, тягав його за чу­ба (розд. VI, арт. 8, п. 7; арт. 9, п. 2); чотиритижневим арештом карали не­добросовісного адвоката, який програв справу в суді (розд. XXVIII, арт. 9, п. 2); арештом на цілий рік і шість тижнів карали батьків, які вби­ли свою дитину за якусь провину (розд. XX, арт. 14, пп. 2, 3).

Вигнанням за межі населеного пункту карали підозрюваних у вбивстві, невінчане подружжя, злодія, який украв речі домашнього вжитку, тощо.

Усунення з посади разом із розжалуванням застосовували до місь­ких урядовців, які приховували міські доходи або свавільно їх витра­чали; до суддів, які навмисно виправдовували винних у скоєнні злочи­ну або вирішували застосувати покарання до невинних; до невігласів, які не знали норм права, тощо.

У тих випадках, коли злочинець заслуговував смертної кари, її могли замінити штрафом. Наприклад, у 1701 р. у суді розглядалася справа про вбивство колишнього десятника м. Прилуки. Суд прийняв рішення про застосування до вбивці смертної кари, але дружина, брат та інші родичі вбитого наполягли на тому, щоб смертну кару було замі­нено на штраф у розмірі 8 коп і за рахунок убивці було поховано вбитого, справлено поминки та сорокауст¹.

Після поразки в 1709 р. шведсько-українського війська під Полта­вою полкові суди втратили право виносити смертні вироки, таке пра­во збереглося за генеральним судом. Тому полкові суди стали досить широко застосовувати до злочинців штрафні санкції. Штрафи стали застосовувати до тих, хто скоював крадіжку тварин, майна, за потраву посіву, за перелюбство, за народження позашлюбних дітей, за бурлаку­вання тощо.

¹ Слабченко Е. М. Опыты по истории права Малороссіи ХУІІ-ХУШ ст. — Одесса, 1911.-С 213.

196

Серед видів покарання була єпитимія — обов'язок злочинця жити і працювати в монастирі, спокутуючи свій гріх. Цей вид покарання засто­совували за вбивство, двоєжонство, убивство позашлюбної дитини тощо.

Отже, інститут покарання в українському кримінальному праві ха­рактеризується гуманністю. Суспільство прагнуло допомогти злочинцю виправитись, а не завдавати йому фізичних страждань. Стосовно по­терпілих, то суспільство прагнуло полегшити їм тягар моральних і матеріальних збитків. Норми українського кримінального права були спрямовані на попередження злочинів, відшкодування збитків і розка-яття злочинця в скоєнні злочину, на його спокутування гріха.

У другій чверті XVIII ст. в Україні почало з'являтися велике зе­мельне володіння. Українська старшина прагнула закріпити за собою не лише владні повноваження, а й право власності на землю та інші привілеї. Проте досягти зазначеної мети за допомогою норм звичаєво­го та загального права було неможливим, тому вона почала вдаватися до застосування норм німецького права і Литовського статуту, а також російського законодавства. Тому-то було заборонено діяльність коп-них, сотенних і полкових судів. Якщо селяни скликали копний суд, то царська влада розцінювала це як свавілля і застосовувала до учасників жорстокі покарання.

За судовою реформою 1763 р. створювалися гродські й земські су­ди, рішення яких доводилися до відома генерального суду, а затвер­джувалися Малоросійською колегією. Зазначені суди мали керува­тися нормами «малоросійського права», а такими вважалися норми Литовського статуту. Навіть у цей період в Україні існували різні ре­дакції Литовського статуту: наприклад, екземпляр генеральної канце­лярії докорінно відрізнявся від того, яким користувався Чернігівський гродський суд¹.

Усе зазначене вплинуло на розвиток нового поняття злочину. Якщо в Литовському статуті злочин називається «вина» («вина роз­бійника», «вина злодійська», «вина кгвалтовна»), то в збірнику «Пра­ва, за якими судиться малоросійський народ» під злочином розумі­ється непокора і порушення Божих законів. Дослідники «Прав...» поділяють злочини на три види: тяжкі, середньої тяжкості й переступи².

Злочини поділяли на публічні й приватні. До публічних належали злочини проти релігії, держави і суспільства, до приватних — злочини проти життя, здоров'я, гідності, свободи і майна особи.

Хоча в Україні простежувалася відносна релігійна толерант­ність, проте під впливом російського законодавства до «Прав...» були внесені норми, за якими на перше місце серед інших видів злочинів ставилися злочини проти релігії. За такі злочини було пе­редбачено смертну кару, тілесні покарання й позбавлення громадян­ських прав.

¹ Миллер Д. П. Очерки по исторіи юридическаго Сила парой Малорос сій. - Харьков, 1895. - С. 126-131.

² Яковлів А. Український кодекс 1743 р. — Заграва, 1949. С 157.

197

Злочинами проти держави були передавання ворогу державної таємниці, здача фортеці, утеча за кордон, підробка грошей, недоне­сення про державний злочин. Відповідно до розділу III (арт. 14) «Прав, за якими судиться малоросійський народ», за зазначені зло­чини вдавалися до смертної кари. В окремих випадках застосовували кваліфіковану смертну кару, наприклад фальшивомонетникам вли­вали в горло розтоплений свинець. Звичним засобом виконання смертної кари стає четвертування. Крім самого злочинця, до відпові­дальності мали притягати й усю його родину, як це було передбачено Соборним уложенням.

До посадових злочинів належало неналежне виконання посадов­цями своїх обов'язків. Згідно з «Правами...», ухиляння від військової служби каралося позбавленням рангу, а до рядових застосовували тілесні покарання (розд. V, арт. 11); згаяні дні через спізнення мають бути відслужені в подвійному розмірі (розд. І, арт. 12); якщо військовий службовець уб'є кого-небудь, поранить або зґвалтує, то він підлягав смертній карі (розд. V, арт. 14, п. 1); завдані військовим службовцем матеріальні збитки повинні бути відшкодовані в подвійному розмірі. Порушення суддею норм процесуального права, неправильне ведення писарем протоколу, підробка грамот, невиконання судових рішень ка­ралися арештом, звільненням з посади й забороною в подальшому займати будь-яку посаду.

Розглядаючи злочини проти життя й здоров'я людини, суд мав брати до уваги соціальний стан як злочинця, так і потерпілого, мотиви, обставини й спосіб скоєння злочину.

Злочин проти здоров'я особи: каліцтво (відрубування руки, ноги, відрізання носа тощо) каралося за принципом таліону; якщо потерпі­лий не наполягатиме на такому покаранні, то, відповідно до розділу XX (арт. 46, пп. 2, 3) «Прав...», злочинець мав заплатити штраф у под­війному розмірі.

Злочини проти моралі, честі й гідності людини були дуже важли­вим видом злочинів в українському кримінальному праві. Злочинами проти моралі вважалися подружня зрада, розпусний спосіб життя дів­чини або вдови, викрадення чужої дружини, спроба зґвалтування, зґвалтування, двоємужество тощо.

За скоєння зазначених злочинів винним загрожувала смертна кара або побиття різками чи канчуками. Це залежало від рішення суду (розд. XXIII, арт. 14).

Оскільки в другій половині XVIII ст. в Україні відбувся поділ на­селення на два стани: вищий (шляхта й козаки) і нижчий (міщани й се­ляни), то відбулося й повернення до покарань за злочини проти честі й гідності людини, які існували в польсько-литовську добу. Завдяки поки що вузькому соціальному розшаруванню, покарання за злочин проти честі й гідності представників різних станів не мали великої різ­ниці, яка була закріплена нормами Литовського статуту.

Злочини проти честі й гідності поділяли на тяжкі (звинувачення шляхтича в селянському походженні, що шляхтич, козак, селянин або

198

міщанин — байстрюки) і легкі (побиття кого-небудь принизливим знаряддям — батогом, різкою, ударом по щоці або виривання волосся з голови чи бороди тощо). За зазначені види злочинів штрафували, але сума штрафу була різною. Штраф за образу шляхтича або козака стягувався удвічі більший, ніж за образу міщанина чи селянина.

Майнові злочини поділяли на такі, що скоєні із застосуванням на­силля (грабунок, розбій) і без його застосування (крадіжка). За способом скоєння майнові злочини поділяли на тяжкі й менш тяжкі. Тяжкими зло­чинами вважалися ті, що скоєні за певних обставин і способів: групою осіб, із зламом дверей або вікон чи через підкопування, крадіжка церков­них або освячених речей, пограбування мерців, крадіжка збіжжя або сіна.

За зазначені злочини застосовували смертну кару — повішення. За менш тяжкі злочини — крадіжку, яку злочинець скоїв уперше, карали різками біля ганебного стовпа. Якщо він скоював крадіжку вдруге, то, крім фізичних покарань, йому відрізали вухо; коли скоював крадіжку втретє — відрізали носа і таврували; коли скоював крадіжку вчетверте, то його карали смертною карою — вішали.

Майновими злочинами вважалися переховування крадених речей, користування чужими речами, обман, пошкодження або знищення чу­жих речей, фруктових дерев, пошкодження чи встановлення нових ме­жових знаків тощо.

До кінця першої третини XVIII ст. в Україні під час слідства обшу­ки майже не проводилися, адже громади пильно стежили за поведінкою членів громади і коли з'являлися особи, які викликали підозру, то до них застосовували упереджувальні санкції. Проте вже з другої третини XVIII ст. громади в Україні починають втрачати свої повно­важення, а їх функції переходять до державних органів влади. У Росії почали проводити «повальні» обшуки, що поширилися і на Україну. їх проводили в шинках, будинках, в городах; обшукували всіх підозрілих осіб.

Якщо раніше судові процеси проходили публічно і за участю пред­ставників громадськості, то з другої третини XVIII ст. вони стають за­критими й застосовуються жорстокі покарання. Метою покарання стає залякування населення й спричинення злочинцю фізичних страждань, хоча все ще, спираючись на звичаєве і загальне права, суд мав на меті покарання відшкодування збитків потерпілому, каяття злочинця та його виправлення. Укладачі «Прав, за якими судиться малоросійський народ» не могли ігнорувати реальності в Україні і її звичаєвого та загального права. Український дослідник кримінального права А. Яковлів зазначає, що «із сучасного погляду карна система кодексу вражає своєю жорстокістю. Проте історичні документи, особ­ливо вироки тогочасних судів, свідчать, що судова практика ...застосо­вувала набагато м'якші кари, ніж установлює кодекс»¹. Отже, норми «Прав...» суперечили правосвідомості українського народу, нормам звичаєвого і загального права.

Яковлів А. Український кодекс 1743 р. — Заграва, 1949. С. 151,

199

Потрібно зазначити, що укладачі «Прав, за якими судиться мало­російський народ» в окремих випадках відступали від норм російсько­го й польсько-литовського законодавств. Так, відповідно до розділу XX (арт. 4-6) «Прав, за якими судиться малоросійський народ», коли судді сумніватимуться в точності закону або коли в ньому будуть існу­вати прогалини чи протиріччя, то вони мають схилятися до м'якішого покарання або до виправдання підозрюваного в скоєнні злочину.

Норми «Прав...» закріплювали такі види покарань: смертна кара (четвертування, повішення, спалення, закопування живцем у землю, заливання в горло розтопленого олова); скалічення (відрубування ру­ки, ноги, відрізання язика, вуха, носа); фізичні покарання (таврування, побиття канчуками біля ганебного стовпа); ув'язнення; конфіскація майна й вигнання з місця проживання; штраф; арешт; звільнення з по­сади і позбавлення рангу. У них закріплено, що рецидив є обтяжливою обставиною скоєння злочину (розд. XX, арт. 8, 9).

«Права, за якими судиться малоросійський народ» містять норми, що закріплюють пом'якшувальні обставини скоєння злочину: непов­ноліття (хлопці до 16 років, а дівчата до 13 років), стан сп'яніння, го­лодування, випадкове скоєння злочину (розд. XXIII, арт. 2, пп. 1, 2); убивство власником майна злодія, спійманого на місці злочину, або вбивство чоловіком коханця дружини (розд. XXIII, арт. 2, пп. 1, 2); не­обхідна оборона тощо.

«Права...» містять норми, що закріплюють строк давності скоєння злочину. Наприклад, коли злочинець, який не зазнав покарання за скоєний злочин і буде протягом десяти років вести зразковий спосіб життя, постане перед судом, то його не можна карати смертною карою, він має відбути лише церковну покуту (розд. XX, арт. 51). Той, хто знав про злочинця і скоєний ним злочин і мовчав три роки з поважних причин, мав «вічно мовчати». Тобто існування строку давності звер­нення до суду й строку давності виконання вироку звільняло особу, яка скоїла злочин, від покарання.

У нормах «Прав...» було збережено можливість помилування злочинця потерпілим або його родичами (розд. XX, арт. 4). Злочи­нець і потерпілий за допомогою так званого полюбовного суду могли укласти угоду про примирення (розд. VII, арт. 25). Водночас у розді­лі III (арт. 1, п. 2) було закріплено абсолютне право монарха помилу­вати злочинця.

Новиною в українському кримінальному праві було закріплення в «Правах...» злочинів проти монарха. Будь-яка образа монарха або членів його сім'ї каралася смертною карою. Так само застосовували смертну кару до злочинця та всієї його родини за замах на життя мо­нарха або членів його сім'ї. До того ж до злочинців мали бути застосо­вані тортури (розд. II, арт. 2, 3).

Змінення класифікації видів злочинів, мети й видів покарань в українському кримінальному праві було пов'язане з тим, що в Україні з другої третини XVIII ст. почалося формування великого земельного володіння. Новоявлені українські пани прагнули захистити свої права

200

нормами закону, які запозичали з Литовського статуту та російського Соборного уложення. Після скасування гетьманства, знищення Запо­розької Січі та закріпачення українських селян (1783) в Україні поши­рилося законодавство Російської імперії. Самобутнє українське право, яке випереджало свою епоху на сотні років, було повністю знищено і не може відродитися донині.