§ 7. Цивільне право

Наприкінці XVIII ст. і до 40-х років XIX ст. на території України продовжувала діяти своя правова система, яка тривалий час існувала у формі звичаєвого права, утілювалася в нормативних актах місцевих органів влади в Україні, праві місцевого самоврядування, військовому козацькому праві. Це певною мірою стосувалося й цивільно-правових відносин. Більше того, царський уряд спеціальними указами підтвер­джує ті норми Литовського статуту, які мали особливе значення що­до забезпечення феодальних відносин. Наприклад, було підтвердже­но необмежене право на власність маєтків (батьківських і материн­ських) і право поміщиків на необмежене розпорядження землею і крі­паками. Також було підтверджено заборону продавати маєтки з пуб­лічних торгів за борги, замість того, відповідно до Литовського стату­ту, застосовувалося передавання в традицію. Були підтверджені вста­новлені Литовським статутом форми передавання права власності, а також дію норм статуту під час розгляду вексельних і облігових пре­тензій та взяття шлюбу між особами різних віросповідань (згодом ос­таннє було змінено). Водночас у першій половині XIX ст. все більше поширюється практика застосування цивільного законодавства Росії на території України й створення спеціальних для правобережних і лівобережних губерній цивільних норм, особливо зрівняння україн­ського дворянства в правах з російським. Так, у 1801 р. російський уряд підтвердив надання прав російського дворянства українському, яке проживало в Слобідській Україні. У 1835 р. видано Указ «О мало­российских чинах, дающих право на действительное или потомствен­ное дворянство», який затверджував станові привілеї й пільги для ко­зацької старшини та її нащадків (усій верхівці козацького війська). Указом 1831 р. «О разборе шляхти в западных губерниях и об уст­ройстве сего рода людей» за дворянами Правобережжя визнавалися всі права й привілеї, даровані дворянству імперії, якщо вони доведуть своє дворянське походження. Вимагалися документальні докази і свід­чення. Указом імператора від 28 червня 1803 р. було дозволено мало­російським козакам розпоряджатися своїм нерухомим майном, на давніх правах і привілеях «малой Росії пожалуваних». Проте в 1828 р. було обмежене право власності козаків на землю. Іменним указом від 23 листопада 1828 р. заборонено продаж землі, яка належала козакам на правах власності. Цю заборону підтверджено в 1831 р., і лише н 1845 р. були внесені певні зміни. В 1836 р. скасовано встановлений Литовським статутом добровільний порядок продажу маєтків мало­літніх із санкції імператора та запроваджено порядок, передбачений ст. 207 «Зводу законів...».

З 1817 по 1828 р. низкою указів, посилаючись на неповноту норм Литовського статуту про опіку, на правобережні й лівобережні губер­нії було поширене загальноімперське законодавство про опіку дворян­ських маєтків. Для правобережних губерній були прийняті правила здавання в оренду приватним особам, а також правила управління

19-860

289

казенними маєтками. На початку XIX ст. за населенням України збе­рігалося обумовлене сплатою спеціального податку право винокурін­ня. У зв'язку з цим у 1803, 1810 і 1821 рр. для Правобережної й Ліво­бережної України були розроблені спеціальні правила продажу вина та шинкарських відкупів. У кредитних відносинах розмір відсотків, які належали до стягнення, був обмежений до 6 %. У 1832 р. на губернії Правобережної України було поширене діюче в центральних губерні­ях законодавство з питань взяття шлюбів між особами різних віроспо­відань.

Царськими указами поступово розширювалося коло суб'єктів пра­ва власності, особливо на землю. У цей період багато земельних наді­лів державних селян і козаків перейшли до поміщиків, це було закріп­лено в 1828-1843 рр. державним межуванням. З 1837 р. дворяни в Україні й Росії отримали право орендувати вільні державні землі тер­міном на 12 років, а низкою указів (1801, 1803, 1827) надавалося пра­во придбанняи землі у власність усім станам, крім закріпачених селян. За указом 1848 р. землю у власність могли придбати й кріпаки, але за згодою поміщика.

Царським законодавством поступово розширюється коло об'єктів власності. Указом від 1827 р. дворянам дозволялося створювати фаб­рики, заводи й ремісничі майстерні в містах (раніше вони користува­лися цим правом лише в сільській місцевості) і без обмеження кіль­кості робочих рук. У 1848 р. вийшов указ, який дозволяв усім підданим Російської імперії, зокрема й закріпаченим селянам (знову-таки за зго­дою поміщика) придбання у власність фабрик і заводів.

Своєрідним було регулювання цивільних відносин на Правобе­режній Україні. З одного боку, царський уряд, ураховуючи опозицію польських поміщиків, надавав їм право розпоряджатися нерухомістю без обмежень. Право власності на кріпака можна було підтвердити не лише відповідними нормами «Зводу...», а й сеймовими постановами та судовими рішеннями. З іншого боку, намагаючись розколоти поль­ський національно-визвольний рух, він загравав із селянством. У 1847 р. з ініціативи київського генерал-губернатора Д. Бібікова в Київській, Волинській і Подільській губерніях було введено так звані інвентарі, за якими точно визначався розмір повинностей селян. Відповідно до «Інвентарних правил», затверджених міністерством внутрішніх справ, панщина чоловіків становила три дні, жінок — один день із кожного тяглового господарства. Якщо в селянському господарстві не було ні коней, ні волів, то панщина для чоловіків зменшувалася на один день. Заборонялася тяжка праця для жінок. Землі, які були в селянському користуванні, передавалися у спадщину. Панів було позбавлено права втручатися в особисте життя селянина, віддавати в рекрути й засила­ти до Сибіру. Був проведений господарський опис поміщицьких воло­дінь і селянських господарств. Дрібна шляхта, яка не змогла довести свої права на дворянство, за рішенням спеціальної комісії виходила із стану дворян і приписувалася до селян і міщан. Землі, які були конфіс­ковані в польської шляхти після повстання 1830 р., стали власністю

290

селян, і таким чином багато звільнилося від кріпацтва. Згодом новими «доповненнями» до «Інвентарних правил» їх фактично скасували, і се-ляни-кріпаки знову були віддані під повну владу поміщиків.

Значною подією в розвитку цивільного права України першої по­ловини XIX ст. було введення в 1840-1842 рр. «Зводу законів», у десятому томі якого вперше в Росії систематизовано цивільне зако­нодавство. Десятий том, виданий у 1842 р., дістав назву «Звід законів цивільних», поділявся на сім книг, книги — на розділи, розділи — на глави, а глави — на відділи. Слід зазначити, що у «Зводі законів ци­вільних» загальноросійського «Зводу законів» редакції 1842 р. із 4105 статей 53 містили особливі положення для Полтавської й Чернігів­ської губерній. Усі вони мали за джерело норми місцевого права, біль­шість із них узято з проекту «Зводу місцевих законів західних губер­ній». Цими положеннями регламентувалися особисті й майнові права та обов'язки подружжя (ст. 7, 113, 120), особисті й майнові права та обов'язки батьків і дітей (ст. 161,170, 547,822 і 828), опіка й піклуван­ня (ст. 226, 229, 243, 245, 251, 267, 269 і 279), порядок оформлення ци­вільно-правових документів (ст. 559, 600, 654, 655 і 659), право влас­ності (ст. 368, 398, 439, 458, 474 і 561), сервітутні права (ст. 434), зо­бов'язальне право (ст. 521, 794, 1214, 1310, 1334, 1336, 1729, 1743, 1748,1938,2017 і 2078), спадкове право (ст. 575,866,876,952,958,962, 974, 1037, 1082, 1097, 1101, 1116). Порівнюючи особливі положення для Полтавської і Чернігівської губерній, що ґрунтувалися на нормах місцевого права, із загальноімперськими правовими нормами, слід зазначити, що за особливими для Лівобережжя правилами встанов­лювалася більша залежність дітей від батьків, надавалося більшого значення родинним зв'язкам у шлюбно-сімейних і спадкових відноси­нах, права жінок були більш обмеженими порівняно з правами чоло­віків, більш жорстоко охоронялася цілісність майна, що перебувала в опікуна і яким власник ще не мав права розпоряджатися взагалі, суво­ріше охоронялося майно власника від незаконних посягань на нього, надавалася більша свобода суб'єктам цивільних правовідносин у роз­порядженні належним їм майном, передбачалася більша кількість ци­вільно-правових угод, ніж це було встановлено загальноросійськими правилами. До того ж слід наголосити, що й після офіційного введен­ня російського цивільного законодавства населення колишньої Укра­їни-Гетьманщини ще тривалий час жило своїм давнім юридичним по­бутом. Джерелом цивільного права залишалися норми звичаєвого права, особливо щодо права спадкування українських селян.

До першої книги тому «Про права і обов'язки сімейні» входили три розділи: про шлюб; про взаємини батьків і дітей; про опіку й опі­кунство. За підрахунками професора О. Шевченка, із 120 статей першого розділу книги лише три статті стосувалися Полтавської і Чернігівської губерній. У них передбачалося право дорослої дочки одружуватися всупереч волі батьків (дочка мала право оголосити про це в суді та з його дозволу вступити в шлюб); посаг дружини хоч і вважався її окремою власністю, але перебував у спільному корис-

19*

291

туванш подружжя, дружина під час подружнього життя не мала пра­ва без згоди чоловіка розпоряджатися посагом з порушенням чи об­меженням його прав щодо спільного користування цим майном. Також дещо іншими, ніж для імперії загалом, були майнові наслідки визнання шлюбу недійсним, а також розлучення подружжя за рішенням духовного суду. У разі настання такого випадку ніхто з подружжя не визнавався винним, їх майно поверталося до стану, у якому воно перебувало до шлюбу. У разі розірвання шлюбу з вини дружини, вона позбавлялася всіх прав на посаг, а якщо з вини чоло­віка — він був зобов'язаний повернути дружині посаг, крім цього, дружина утримувала в довічному володінні майно чоловіка, яким забезпечувався цей посаг. Якщо винними в підтвердженні шлюбу визнавалися обидва з подружжя (наприклад, шлюб укладений із по­рушенням дозволеної міри родинної близькості й обоє з подружжя знали про це), то вони позбавлялися права розпоряджатися своїм майном, воно переходило до їхніх дітей від попереднього законного шлюбу, або, за їхньої відсутності, до найближчих родичів за умови, що особи, позбавлені майна, утримуватимуться відповідно до їхнього стану та доходу з маєтку.

У другому розділі першої книги визначалися випадки, коли батьки мали право зректися своїх дітей (загальноросійським законодавством таких випадків не було передбачено). Згідно зі ст. 161, у Чернігівській і Полтавській губерніях батькам надавалося право зрікатися своїх дітей у таких доведених у суді випадках: якщо діти підняли руку на батьків чи штовхнули їх у гніві; якщо діти «по злобі», а не для державної потре­би свідчили проти батьків у кримінальних справах; якщо діти відмови­лися в кримінальній справі взяти батьків на поруки; якщо дочка вела розпусне життя; якщо діти зробили спробу відібрати батьківське майно; якщо діти відмовилися утримувати батьків у похилому віці; якщо діти, користуючись батьківським майном, не надали їм допомоги за тяжких обставин. Згідно зі ст. 170, особливої для застосування в Полтавській і Чернігівській губерніях, тут «за образи», учинені будь-кому невідокремленими дітьми, відповідальність несли їх батьки, причому батько, якщо він був живий, а мати — лише в тому разі, якщо вона володіла власним або записаним їй від чоловіка маєтком. Відпо­відно до загальноросійських норм, за зобов'язаннями неповнолітніх дітей, що виникали за письмової згоди батьків, батьки несли відпові­дальність своїм маєтком як від сного імені, а якщо будь-які угоди здій­снені невідокремленими дітьми без дозволу й згоди батьків, то вони не є дійсними для батьків (повнолітні діти несли відповідальність усім належним їм майном).

У третьому розділі з 146 статей тільки 8 стосувалися Полтавської і Чернігівської губерній. Відповідно до ст. 226, у цих губерніях право призначати опікунів у заповіті належало батькові. За заповітом опікунами могли бути особи, які не мали майна, достатнього для забез­печення опіки. Опіка над малолітніми дітьми здійснювалася одним з наявних батьків, причому мати здійснювала опікунські повноваження

292

разомі з призначеним від дворянської опіки чи сирітського суду спів-опікуном, переважно з батьківської сторони, а за їхньої відсутності — із сторонніх осіб. Для опіки над неповнолітніми, які залишилися без батьків, якщо не було призначено опікунів за заповітом, залучалися родичі (рідні старші брати, дядьки тощо). Заміжні родички допускали­ся до здійснення опіки лише з чоловіками та під їхню загальну відпо­відальність.

Згідно зі ст. 245, особливої для застосування в Полтавській і Чер­нігівській губерніях, у цих губерніях, крім осіб, яким заборонялося здійснювати опікунські повноваження відповідно до загальноросій-ських правил (особи, які розтратили власне чи батьківське майно та мають «явні й відомі вади» чи підлягають покаранню за рішенням суду; відомі своїми жорстокими вчинками; мали сварку з батьками малолітнього; є неплатоспроможними), опікунами не могли призна­чатися особи, які не мали російського підданства й власного майна, достатнього для забезпечення опіки, крім випадку, якщо вони приз­началися опікунами заповітом батька малолітнього. Згідно зі ст. 267 «Зводу законів цивільних», у вищезгаданих губерніях опікунам за­бороняється проводити межування в маєтку'малолітнього. Відпо­відно до ст. 269 російських цивільних законів, особливої для україн­ських губерній, тут опікуни отримували за виконання своїх повно­важень з управління опікуваним маєтком щорічно 10 % від загально­го доходу з маєтку (за статтею, чинною для імперії, загалом — 5 %).

Статтею 279 «Зводу законів цивільних» установлювалися особли­ві для застосування в Полтавській і Чернігівській губерніях правила опіки батька або матері (більші обмеження прав матері, залежність ді­тей від батьків, більш жорстку охорону майна малолітніх тощо, ніж в імперії загалом). Так, передбачалося, що майно, яке залишилося після матері, належне її малолітнім дітям, а також інше майно, що належало їм, батько утримував до досягнення повноліття синів й одруження до­чок. Управляючи маєтком на опікунських правах, батько не звітував про отримані доходи з нього, а був зобов'язаний лише повернути пов­ністю. У разі досягнення повноліття одним із синів чи одруження од­нієї з дочок батько мав передати їм лише належну їм частину майна, утримуючи інших неповнолітніх дітей. За здійснення повноважень щодо управління майном своїх малолітніх дітей батько не отримував винагороди, передбаченої для інших опікунів. Після закінчення термі­ну опіки, підопічний мав право протягом 10 років вимагати відчужен­ня майна, яке могло бути неправомірним у володінні опікуна або сто­ронніх осіб (за загальноімперськими правилами лише впродовж двох років, а в деяких випадках — трьох).

Друга книга «Про порядок набуття і зміцнення прав на майно» містила 16 статей з 410, що стосувалися Полтавської і Чернігівської губерній. За ними, родовими маєтностями вважалися лише отримані в спадщину від батька або матері. Всі інші вважалися набутими. Пе­редбачалося право суміжних власників володіти річкою до середини її течії. Згідно зі ст. 398 «Зводу законів цивільних», знайдений скарб

293

належав власникові землі, а коли хто-небудь знаходив скарб на чу­жій землі, то він мав поділити його навпіл із власником землі. Той, хто мав право власності на озера, сінокоси, бортні угіддя тощо в чу­жому лісі, мав право і виходу до лісу. У разі виникнення права спіль­ної власності, співвласник міг вимагати виділення своєї частки влас­ності або віддати своє право іншому. Той, хто заволодівав чужим майном, повинен був відшкодувати збитки в подвійному розмірі. Як­що хто-небудь заповідав майно, а спадкоємець помирав, то спадко­давець мав право зробити заповіт на користь іншої особи. Якщо спадкоємець був живий, то умови заповіту змінювати не дозволялося.

У третій книзі встановлювалося право дарувати як родові, так і на­буті маєтності будь-яким способом. Відділений батьками син не мав права на спадщину після смерті батька. Дочки за наявності синів не були спадкоємцями батьківської власності; вони отримували лише «виправу» — чверть спадщини, але материнське майно всі діти спадко­давця — і сини, і дочки — успадковували порівну.

У четвертій книзі містилися статті щодо забезпечення зобов'язань загалом і тих, що випливали з договору. Особливими для Полтавської і Чернігівської губерній нормами було встановлено, що, наприклад, поручник має платити борг, якщо боржника ще не було визнано неспро­можним. У цьому разі поручник отримує права кредитора. Штраф не міг бути більшим за суму зобов'язання, що для нього її призначено. Штраф стягували із спадкоємців, якщо це було зазначено в зобов'язанні або коли його стягнення розпочато ще за життя спадкодавця.

Інші статті встановлювали зобов'язання, що випливали з різних особистих договорів. Так, наймит, що самочинно залишив господаря, підпадав під адміністративне (поліцейське) покарання. За договором застави рухомого майна, якщо заставник не викупив річ у встановле­ний термін, то заставодавець, заявивши про це в суді, ставав її власни­ком. З дозволу суду він міг продати заставлену річ, якою володів, але отриманий надлишок грошей проти розміру боргу заставодавець міг віддати заставнику. Перезаставлені речі, за письмовою угодою застави, мали бути повернені власнику, а борг мали стягувати з перезаставни­ка. Кредитор міг правити забезпечений на заставленому проданому маєтку борг з покупця маєтку лише протягом 3 років від моменту ку-півлі-продажу, пізніше кредитор звертався з позовом безпосередньо до боржника. Всі позови про шкоду і збитки в нерухомому майні підляга­ли трирічній давнині (за загальноросійськими нормами — десятиріч­ній). Більшість особливих для Полтавської й Чернігівської губерній положень «Зводу законів Російської імперії», джерелом яких були норми місцевого права, мали чинність до початку XX ст. Як уже зазна­чалося, цивільне право у «Зводі законів Російської імперії» було зосе­реджено в десятому томі, який, як і увесь «Звід...», був виданий у 1832 р. і діяв у країні з 1835 р. Крім того, регламентація цієї галузі пра­ва передбачалася в Сільському судовому статуті 1839 р. Цивільне пра­во входило до першої його частини «О судопроизводстве по спорам и тяжбам государственных крестьян».

294

У «Зводі законів...» у систематизованому вигляді вміщувалися чинні норми феодального цивільного права. Деякі з них взяті із Собор­ного уложення 1649 р., але більшість належала до кінця XVIII — по­чатку XIX ст. і деякою мірою відображала соціально-економічний роз­виток того часу. Крім того, у десятий том увійшли й деякі норми, які відображали нові, буржуазні економічні відносини. Тому порівняно із скасованим Литовським статутом, який діяв в Україні раніше, цивіль­не право •«Зводу законів...» мало більш сучасний характер, хоча зага­лом залишилося феодальним.

Перша книга десятого тому «Зводу законів...» містила сімейне пра­во, цивільне право було зосереджено у 2-4 книгах. У другій книзі по­дано норми, які регулювали право власності й володіння, частково норми зобов'язаного права про угоди з приводу передавання права власності. У третій книзі були вміщені норми спадкового й зо­бов'язального прав — договори міни, купівлі-продажу тощо. Норми, зазначені в четвертій книзі, регламентували порядок складання, здійс­нення, виконання, забезпечення і припинення договорів. Кожний з цих інститутів цивільного права мав докладну, зайву казуїстичну рег­ламентацію. Основним положенням регулювання цивільних правовід­носин була нерівність право- й дієздатності за ознаками станової, релі­гійної й національної належності, місцем проживання, належності до законно- або незаконнонароджених.

Розвиток приватного (цивільного) права проходив на основі коди­фікації старих норм права, що не могло не вплинути на характер цієї галузі: збереглися елементи станової нерівності, обмеження майнових і зобов'язальних норм. Так, значна частина земельної площі не була визначена об'єктом приватної поземельної власності. Вся надільна земля казенних і удільних селян не могла відчужуватися ні окремими общинниками, ні усією общиною загалом. Відчуження дворянських маєтків обмежувалося правом родового викупу, на підставі якого ко­жен член роду міг викупити в Покупця родовий маєток. Законодав­ством передбачалося й існування майоратів, тобто земельних воло­дінь, які були вилучені з цивільного обігу й передавалися лише в спад­щину старшому в роду.

Серед обмежень право- й дієздатності внаслідок станової належ­ності була заборона селянам виходити з общини та закріпляти за со­бою в приватну власність наділ, що їм належав. Селяни, які не мали приватної нерухомої власності й не взяли торгових свідчень, не мали права видавати векселі. Обмежувалася дієздатність духовних осіб; зокрема, вони не мали права видавати векселі; їм заборонялося здійс­нювати договори підряду й постачання. Суворі обмеження щодо право-й дієздатності висувалися до євреїв. Заборонялися шлюби християн з нехристиянами, а також усиновлення осіб нехристиянської віри християнами й навпаки. Поляки не мали права купувати, брати в зак­лад та орендувати земельні ділянки в дев'ятьох західних губерніях.

У сімейному праві також було багато феодальних норм, які вста­новлювали переваги чоловіка над жінкою. Так, чоловік мав право по-

295

зову про примусове повернення жінки, яка пішла від нього. В галузі спадкового права дочки мали менше прав, ніж сини.

Система російського речового права складалося з права володіння, права власності, права на чужу річ (сервітути), заставного права. У за­конодавстві XIX ст. вчення про володіння отримало подальший роз­виток. У ньому розрізняється законне й незаконне володіння. Згідно зі ст. 531 т. X ч. 1 «Зводу законів...», будь-яке володіння, навіть не­законне, охоронялося від насильства й самоуправства доти, доки майно не буде присуджено іншій особі та «сделаны надлежащие по за­кону о передаче оного распоряжения». За законом розрізнялися супе­речки про володіння і суперечки про право власності й забезпечува­лося недоторканність першого незалежно від вирішення другого пи­тання.

Інститут права власності вміщував поняття «власність», види влас­ності, класифікацію об'єктів і суб'єктів власності, види обмежень права власності та її захисту. Термін «власність» у російському законодавстві став відомим лише наприкінці XVIII ст. Законодавство XIX ст. не лише закріпило цей термін, а й дало йому визначення. За «Зводом зако­нів...», «собственность есть власть в порядке, гражданскими законами установленном, исключительно и независимо от лица постороннего владеть, пользоваться и распоряжаться имуществом вечно и потомст­венно». Право власності на землю визначалось як право «на все про­изведения на поверхности ее, на все, что заключается в недрах ее, на воды, в пределах ее находящиеся и словом, на все ее принадлежности». Це буржуазне поняття власності дещо випереджало справжнє стано­вище в Росії й Україні.

У «Зводі законів...» значна увага приділялася посиленню права власності. Майно поділялося на нерухоме й рухоме. Остання — на ро­дове й придбане. До нерухомого майна належали також закріпачені се­ляни.

Законодавством регламентувалося обмеження права власності (сервітути), вони поділялися на обмеження на право участі загального та на право участі приватного. До першого належало обмеження, уста­новлене законом на користь усіх без винятку (право проїзду шляхами, на річкових суднах, користування береговою смугою для тягла плотів тощо). Захист права участі спільного виконувався адміністративним шляхом. До другого відносилось обмеження власності на користь пев­них осіб, наприклад сусідів (право власника земель і покосів, які зна­ходяться на верхній течії річки, вимагати, щоб сусід не підвищував рі­вень води і не підтоплював його земель; щоб сусід не будував нічого до стін його будинку тощо).

Заставне право також детально регламентується; стали розрізняти заставу приватним особам і заставу в кредитних установах.

У «Зводі законів...» значне місце було відведене зобов'язальному праву, що зумовлювалося розвитком товарно-грошових відносин. У період, що розглядається, у законодавстві виявилася різниця між зобов'язаннями, що виникали з договорів, та зобов'язаннями, що вини-

296

кали в разі завдання шкоди. За ст. 574 т. X ч. І «Зводу законів...», «всякий ущерб в имуществе и причиненные кому-либо вред и убытки, с одной сторони, налагают обязанность доставлять, а с другой — произ­водят право требовать вознаграждения».

У «Зводі...» регламентувалися загальні обов'язкові вимоги до змісту договорів (наявність волі, предмет, мета, порядок укладання та інші умови). Договір укладався за взаємною згодою сторін, які до­мовлялися; його предметом могли бути майно або «дії осіб», причо­му «цель его должна быть непротивна законам, благочинию и обще­ственному порядку». Відповідно до цього, договори визнавалися неістотними, якщо причиною їх укладання було досягнення мети, яка заборонена законом (зокрема, коли договором передбачалося:

1) розірвання законного шлюбу; 2) підробка перекріплення майна, щоб позбавитися виплати боргів; 3) присвоєння приватній особі та­ кого права, якого вона за станом мати не може; 4) заподіяння шкоди державній казні).

Сторони могли включати в договори за взаємною згодою умови, які не суперечили законам, зокрема умови про строки, про штраф, про за­безпечення тощо. Договори можна було укладати як письмово, так і усно, але для деяких договорів (позики, дарування, застави нерухомого майна, покладу тощо) вимагалася лише письмова форма. Договори могли здійснюватися домашнім, нотаріальним, явочним або кріпосним по­рядком. Будь-який договір, правильно складений, підлягав виконанню. Законом передбачалося такі засоби забезпечення договорів: 1) завдаток;

2) штраф; 3) поручництво; 4) застава нерухомого або рухомого майна.

Цивільним законодавством передбачалися такі види договорів: міна, купівля-продаж, запродаа, найм майна, підряд і постачання, позики грошей і майна, поклажі, товариства та страхування, особистий найм, доручення тощо.

Регулюючи договір міни, законодавство обмежувало міну нерухо­мого майна, причому цей договір обов'язково мав бути оформлений нотаріально. Законодавство розрізняло договір купівлі-продажу не­рухомого та договір купівлі-продажу рухомого майна. Продаж неру­хомого майна відбувався через оформлення купчих, тобто нотаріаль­но, який детально регламентувався законом. Для купівлі-продажу ру­хомого майна закон не встановлював письмової форми; словесна уго­да могла бути в разі потреби підтверджена свідками. Договір купівлі— продажу міг укладатися самим власником або іншими особами «за до­рученням». Продавати можна було лише те майно, яке належало про­давцю за правом власності, зокрема кріпаків. У цей період виникає до­говір запродажу; за ним, одна сторона зобов'язувалася продати до встановленого терміну нерухоме або рухоме майно, причому в догово­рі вказувалася ціна, а також сума штрафу. Такий договір оформлявся складанням запродажного запису на гербовому папері та заносився в спеціальну книгу.

Договір найму майна регулювався законодавством по-різному, залежно від виду майна. Найм рухомого майна міг оформлятися як

297

загальне правило, «словесно» (письмова форма вимагалася для найму річкових і морських суден); найм нерухомого майна зазвичай оформ­лявся письмово (як виняток, дозволялася словесна форма для найму міських будинків і земельних ділянок у місті). Законодавство, регулю­ючи відносини господарів і наймачів, охороняло інтереси перших. До­мовласник або землевласник мав право в будь-який час односторон-ньо припинити договір найму й виселити наймача з будинку або із зе­мельної ділянки. Якщо наймач припиняв договір достроково, власник мав право вимагати оплату повністю. Нерухоме майно заборонялося здавати в найм на строк понад 12 років.

Предметами договору підряду та постачання могли бути: 1) побу­дова, ремонт, перероблення будинків; 2) постачання матеріалів, припасів, речей; 3) перевезення людей і вантажу. Вимагалося укладання цього до­говору в письмовій формі. Самостійного договору перевезення не було.

Законодавство встановлювало, що договір позики є неістотним, якщо він безгрошовий (тобто договір, за яким не було отримано гро­шей), якщо підроблений на шкоду іншим кредиторам, і якщо він укла­дений під час гри (у карти) або для гри з відома про це позикодавця. Договір позики міг укладатися нотаріально; якщо в ньому не вказано розмір відсотків, то позикодавець мав право стягувати 6 % річних із боржника. Під позикою майна в законодавстві XIX ст. виступав дого­вір, за яким одна особа поступається іншій правом користуватися сво­їм рухомим майном за умови його повернення в тому самому стані, без будь-якої винагороди. У разі якщо майно, узяте в позику, пошкоджене, то власнику виплачується вартість майна і воно залишається в особи, яка взяла його в позику. Договір позики міг оформлятися як у письмо­вій формі, так і «словесно».

Найзначнішою поступкою розвитку буржуазних відносин було за­несення до «Зводу законів...» норм, які регламентували договір това­риства та страхування. До товариства належали особи, які об'єдналися в організацію і діяли під загальним ім'ям. Товариства могли створюва­тися «по торговле, по страхованию, по перевозкам и вообще, по какой-то ни было промышленности». За порядком утворення, співвідношення об'єднаних учасниками капіталів й обсягу матеріальної відповідаль­ності закон розрізняв такі види товариств: товариство повне (члени його відповідають за угоди товариства всім своїм майном); товариство на віру або за вкладами (частина відповідала своїм майном, інша — вкладами, які вони зробили); товариство «по дільницях або компанії на акціях» (члени відповідають лише вкладами (акціями), які вони зробили); товариство трудове або артіль (члени пов'язані круговою порукою, мають спільний рахунок). Єдиної форми для виникнення всіх видів товариств не було. Крім письмової форми, вимагалася реєстрація (для реєстрації акціонерних компаній потрібно було мати урядовий дозвіл). Договір страхування отримав регламентацію лише в XIX ст. Під страхуванням розуміли договір, за яким одна особа (зазвичай страхові товариства) за оплату зобов'язувалися відшкодувати шкоду, заподіяну майну іншої особи від певних подій.

298

Договір особистого найму в цей період більше використовувався ніж раніше, особливо в промисловості й торгівлі. Регулюючи цей дого­вір, законодавство розрізняло договір: для домашніх послуг; для вико­нання землеробних, ремісничих, фабричних і заводських робіт, торго­вих та інших промислів; загалом для виконання будь-яких робіт і по­сад, які не зобороняє закон.

У законі зазначалося, що строк особистого найму не може бути більшим ніж 5 років. Проте водночас законодавство, яке регулювало договір особистого найму, зберегло елементи кріпосницьких відносин. Так, за законом, договір особистого найму не завжди передбачав сво­боду угоди; державні селяни не могли найматися без паспортів; помі­щицькі селяни, крім того, без дозволу поміщиків; заміжні жінки — без дозволу чоловіків. Дорученням уважався договір, за яким одна особа зобов'язувалася бути представником іншої. Зазвичай цей договір укладали в письмовій формі із засвідченням нотаріуса.

У спадковому праві чітко проводилася ідея забезпечення матері­альних інтересів спадкоємців прямої лінії і бокових спадкоємців із наданням переваги чоловікам. Майно могло переходити до спадко­ємців за заповітом або за законом. Оскільки між відкриттям спадку (воно наставало зі смертю спадкодавця) і до його прийняття спадко­ємцем (спадкоємцями) міг пройти певний час (можливо, кілька міся­ців, а то й років), передбачалися заходи охорони спадкового майна. Такими заходами були: опис маєтку, що залишився після померлого, запечатування і збереження його до появи спадкоємців; виклик спад­коємців.

Успадкування за заповітом було чинним за наявності заповіту (духовного заповіту), під яким розуміли виражене письмово законне оголошення волі власника щодо його майна в разі смерті. Для чиннос­ті заповіту вимагалася відповідність його зазначеним у законі умовам. Духовний заповіт могли укладати особи, яким виповнився 21 рік, «в здравом уме и твердой памяти», які мали право відчужувати своє майно. Наявність цієї норми, безперечно, виключала з кола заповідачів божевільних, неповнолітніх, осіб, позбавлених усіх прав стану (після оголошення їм вироку). Заповідачами також не могли бути самовбивці, ченці (за винятком осіб, які належали до церковної влади). Водночас закон визначав умови, яким мав відповідати спадкоємець; передусім він мусив бути майновопрацездатним. Тому з-поміж спадкоємців не мали право на спадок особи, позбавлені всіх прав стану, ченці (за ви­нятком випадків заповіту їм предметів і книг релігійного та наукового змісту).

Заповідач міг заповідати своє майно кому завгодно — родичу або сторонній особі. Проте в законі були певні обмеження, особливо щодо прийняття спадщини. Так, не мали сили заповіти нерухомого майна на користь євреїв, поляків та іноземців у тих місцевостях, у яких вони не мали права володіти нерухомістю. Не могли переходити за заповітом і деякі види нерухомості, зокрема родові й майоратні маєтки. Заповіт обов'язково мав бути оформлений у письмовій формі — домашній

299

(без участі нотаріуса) або нотаріальний. Законодавсту відомі заповіти, які складалися у виняткових обставинах і не за встановленою формою. Це були військово-похідні, морські, шпитальні, закордонні, селянські, вдовині заповіти; вони визнавалися дійсними, хоча під час їх складан­ня не були дотримані всі формальності.

Успадкування за законом передбачалося в таких випадках: по­мерлий залишив родове майно; спадкодавець не залишив заповіту щодо набутого майна; залишений померлим заповіт визнавався су­дом недійсним; власник позбавлявся всіх прав стану; чернець не роз­порядився своїм майном до свого постригу в ченці; безвісти відсут­ній не зробив заповідального розпорядження. До спадкування за за­коном призивання родичів спадкодавця відбувалося за близькістю спорідненості, насамперед успадковували родичі прямої спадкової лінії. Це були діти спадкодавця (сини померлого). За відсутністю в спадкоємців синів, спадкоємцями ставали онуки, у разі відсутності онуків — правнуки тощо. За відсутності в спадкодавця родичів пря­мої спадкової лінії до успадковування за законом долучалися родичі бокових ліній (брати й сестри спадкодавця та їхні діти), а потім — дядьки й тітки померлого та їхні діти. Батьки після своїх дітей майна не успадковували. Щоправда, якщо померлі діти були бездітними, то батьки одержували їхнє набуте майно в довічне володіння, яким вони не мали права розпоряджатися на свій розсуд. Дочка за життя братів одержувала чотирнадцяту частину нерухомого майна та вось­му — рухомого. Щодо овдовілого подружжя, то воно одержувало так звану «указну частину» спадку у вигляді 1/7 нерухомого й 1/4 рухо­мого майна. Крім того, один із подружжя міг заповідати родове май­но в довічне користування іншому.

Майно визначалося виморочним, якщо після смерті власника «не залишиться зовсім спадкоємців або хоча й залишається, але ніх­то з них не з'явиться протягом 10 років з часу останньої публікації у відомостях виклику про з'явлення для одержання спадку, або якщо з тих, хто з'явився, ніхто не зможе довести свого права». Виморочне майно зазвичай надходило в державну скарбницю. У деяких випад­ках воно передавалося тим установам та організаціям, де померлий служив і був у штаті (навчальним закладам, установам, дворянству, місту тощо).

У частині 1, т. X «Зводу...» «О правах и обязанностях семей­ственных» регулювалися шлюбно-сімейпі стосунки. Установлював­ся шлюбний вік для чоловіків — 18 років, для жінок — 16 років. Особам віком понад 80 років брати шлюб заборонялося. Для шлю­бу вимагалася згода не лише осіб, які мали одружитися, а й батьків, опікунів або піклувальників. Особи, які перебували на військовій або цивільній службі, мусили мати письмову згоду начальства на їхній шлюб. Поміщицькі селяни не могли брати шлюб без дозволу господаря. Заборонялися шлюби християн з нехристиянами. Крім того, заборонялося брати четвертий шлюб, а також брати новий шлюб без розірвання попереднього. Законним уважався лише церковний

300

шлюб. Розірвання шлюбу дозволялося рідко й здійснювалося лише церквою.

Громадський статус дружини визначався статусом чоловіка, у май­новому відношенні подружжя було незалежним. Посаг дружини, а та­кож «имение, приобретенное через куплю, дар, наследство или иным законным способом», визнавалось окремою власністю. Подружжя могло розпоряджатися своїм майном незалежно один від одного. За за­коном, дітей поділяли на законних, народжених у законному шлюбі, і незаконних, народжених поза шлюбом. Незаконні діти не мали права на прізвище батька та на успадкування його майна.

Цивільно-правові норми Сільського судового статуту мали загаль­ний із нормами «Зводу законів...» характер, але застосування їх було обмежено підсудністю справ, у більшій частині яких позови не переви­щували 15 крб. Водночас Сільський судовий статут передбачав у ви­падках, не регламентованих законом, застосування місцевих звичаїв. Тому, незважаючи на поширення в Україні чинності цивільного зако­нодавства Росії, цивільно-правові відносини українського суспільства ще тривалий час зберігали чимало відмінностей.

У 30-і роки XIX ст. зароджується «фабричне право». До початку XIX ст. в Україні правове становище вільнонайманих робітників у сфері ремісничої промисловості виробництва визначалося нормами магдебурзького права й цеховими статутами. У 1785 р. на Лівобереж­ній і в 1840 р. на Правобережній Україні введено загальноросійське законодавство, що регулювало правове становище цехових корпора­цій. Водночас уведено норми, що регулюють організацію і діяльність казенних і приватних підприємств. 24 травня 1835 р. видано перший фабричний закон загального характеру «Положение об отношениях между хозяевами фабричных заведений и рабочими людьми, посту­пающими по найму». Спочатку він був поширений на основні центри текстильної промисловості (Полтавська, Харківська та Чернігівська губернії), а на початку 60-х років XIX ст. на інші галузі виробництва. Відповідно до «Положения...», фабриканти зобов'язувалися письмо­во оформляти умови найму, робітники не мали права звільнятися ра­ніше визначеного строку та вимагати підвищення заробітної плати, власник підприємства мав право звільнити робітника, попередивши його про це за два тижні. 7 серпня 1845 р. видано закон, який заборо­няв працю дітей до 12 років у нічний час, але його не дотримувалися. Деякі питання правового становища робітників були закріплені в «Зводі законів...», зокрема в нормах, що регулювали договір особис­того найму. «Звід законів...» зберігав чимало раніше встановлених обмежень. Наприклад, державних селян не можна було наймати на роботу без паспортів, а поміщицьких селян, крім того, без дозволу поміщика; заміжніх жінок без дозволу чоловіків тощо. Строк догово­ру встановлювався до 5 років. Уложення про покарання кримінальні й виправні 1845 р. вперше були подані в статтях про заходи боротьби з робітниками (страйковим рухом).

301