§ 10. Кримінальне право

Як уже зазначалося, на початку XIX ст. дуже яскраво проявилася тенденція поширення загальноімперського законодавства на терито­рію Правобережної й Лівобережної України і створення спеціальних для цих губерній норм, причому раніше і рішучіше, ніж в інших галу­зях права, ця тенденція проявилася у кримінальному праві.

У 1800 р. на правобережні й лівобережні губернії був поширений указ 1799 р. про покарання за крадіжки з доповненням санкції, уста­новленої указом (винних після відбуття покарання наказано від­давати в рекрути, а непридатних висилати на поселення в Сибір). У 1828 р. на ці губернії було поширено, за мотивами слабкості сан­кції норм Литовського статуту, загальноімперське законодавство про покарання за переховування втікачів і про позасудовий, полі­цейський порядок розв'язання усіх справ. Було видано низку указів про боротьбу із втечами селян в Україні: «Про заходи з викорінення бродяжництва і пристаноутримання втікачів у західних губерніях»; «Про строки утримання бродяг у Київській арештанській роті цивіль­ного відомства і про прописку їх після звільнення до міста і селищ Київського краю». У зазначених нормативних актах наказувалося віддавати втікачів у рекрути або арештантські роти. Строк відбуття покарання в арештантських ротах був установлений від 15 до 20 років,

315

у солдатах — 25 років. У 1825 р. спеціальним указом на правобереж­ні й лівобережні губернії були поширені загальноімперські карні норми про покарання за двократне шинкарство.

З 1821 р. застосування норм місцевого кримінального права в гу­берніях Правобережної України допускалося лише в тому разі, якщо в загальноімперському законодавстві були відсутні відповідні норми. Це положення було підтверджено указом 1832 р. З 1840-1842 рр. основним джерелом кримінального права в Україні стає російське законодавство, яке повністю витіснило будь-які інші джерела кримі­нального права в українських землях. Від моменту введення в дію на території України «Зводу законів Російської імперії» джерелом права на її території стають норми кримінального права, викладені в книзі першій т. XV «Зводу...». Книга складалася з 11 розділів, розділи з глав, глави поділялися на статті (765 статей).

У т. XV «Зводу...» уперше були виділені Загальна й Особлива час­тини кримінального права, визначені поняття «злочин», «форма вини», «форми співучасті» та багато інших інститутів. «Звід...» містив знач­но чіткіші формулювання, точніші визначення порівняно із законами, що діяли раніше, але подолати архаїзм колишнього законодавства упорядники не змогли, бо змушені були формулювати положення «Зводу...» (та давати посилання на статті), виходячи із змісту Повно­го зібрання законів. Так, є посилання на Закони 1720 і 1775 рр., на Ар­тикул воїнський Петра І, навіть на Соборне уложення 1649 р. Багато інститутів кримінального права не отримали достатньо чіткого визна­чення: не були вирішені питання про вік наступу кримінальної відпо­відальності, про обставини, що відміняють наступ кримінальної від­повідальності тощо.

Загальна частина становила перший розділ книги першої т. XV «Зводу законів...» «О существе преступлений и разных родов казней и наказаний». До нього входили глави «О существе преступлений и раз­ных степенях виновности», «О разных родах казней и наказаний», «Об изъятии от телесного наказания по состоянию подсудимого», «О мере наказания по мере вины», «Об освобождении от наказания, отстрочке и отмене оного», «О последствиях наказаний и о гражданских изыска­ниях по преступлениям», «О пространстве действия уголовных зако­нов».

Визначаючи систему злочинів, «Звід...» поставив на перше місце злочини проти віри, на друге — злочини державні, на третє — злочини «проти уряду». Далі йшли службові злочини чиновників; злочини проти безпеки, життя і прав соціального стану осіб; злочини проти ста­тутів про повинності, статутів казенного управління й благоустрою; злочини проти прав сімейного стану. Спеціальні розділи визначали покарання за «протизаконное удовлетворение плотских страстей», за злочини проти прав на майно, за неправдиві вчинки.

Дослідники звертали увагу на характерну для колишнього законо­давства так і не подолану під час складання «Зводу...» казуальність, не­достатню визначеність ознак складу злочинів, дріб'язковість різних

316

відтінків злочинних дій, невизначеність санкцій, наявність прогалин у кримінальному законодавстві. Замість загальних формулювань закон часто вводив надзвичайно конкретні індивідуальні ознаки скла­дів злочинів і водночас замість визначення покарань уміщував вирази: «поступать по законам», «наказать по всей строгости законов», «нака­зать по мере вины», «судить как отступника законов». У «Зводі...» була зроблена спроба відокремити кримінально-правові норми від кримінально-процесуальних та адміністративних. Проте зробити це чіткіше й повніше не вдалося.

Хоча т. XV «Зводу...» і знаменував собою певний крок у розвитку кримінального права та його систематизації, усе ж у ньому було ба­гато неузгоджених і суперечливих норм і статей. Його відсталість виявилася з повною очевидністю незабаром після оприлюднення. До того ж оновлення кримінального законодавства потребували змін у соціально-економічному устрої суспільства (криза феодально-кріпосницької системи і розвиток капіталізму у Росії, загострення класових протиріч). Цьому сприяли розроблення теоретичних поло­жень, необхідних для кодифікації кримінального законодавства, пов'язане з прізвищами М. Сперанського та інших діячів того часу, досвід здійснення систематизації законодавства в Росії, рівень юри­дичної техніки, який значно підвищився за час проведення кодифі­каційних робіт.

Розпочата під керівництвом М. Сперанського кодифікація кримі­нального права завершилася після його смерті (1839) прийняттям «Положения о наказаниях уголовных и исправительных», яке було затверджено указом імператора від 15 серпня 1845 р. і набуло чиннос­ті 1 травня наступного року. З цього часу судові органи у своїх виро­ках у справах мали посилатися лише на норми нового «Положения...». У 1857 р. воно було внесено в т. XV «Зводу законів...» з деякими зміна­ми. Пізніші зміни кримінальних законів вносилися в продовженнях до «Зводу...».

«Положение...» 1845 р. було, по суті, першим у Росії кримінальним кодексом, який поділявся на 24 розділи, 81 главу і 2224 статті. Кількість статей у новому кодексі зросла порівняно із «Зводом законів...» 1832 р. утричі. Під час підготовки «Положения...» було вивчено раніше діюче кримінальне законодавство, судова практика. Крім того, були проаналі­зовані проекти прусського, шведського та інших кримінальних кодек­сів, 15 діючих на той час кодексів — австрійський (1803), французький (1810) та інші, а також кримінальні закони Англії.

Перший розділ «Положения...» — це загальна частина криміналь­ного кодексу, що містила 181 статтю. Тут подано поняття криміналь­ного Діяння й види покарання, визначено стадії скоєння правопору­шення, форми співучасті, обставини, що пом'якшують чи обтяжують кримінальну відповідальність. Як уже зазначалося, уперше в історії кримінального права Росії загальні поняття кримінально-иравових інститутів були відокремлені в самостійний розділ ще у «Зводі зако­нів...». У «Положений...» це було зроблено значно чіткіше як з погляду

317

кола питань, внесених до загальної частини, так і щодо формулювання важливих понять. Можна сказати, що розділ перший — юридично най­більш досконалий та сучасний для тієї епохи (багато його положень характерні для буржуазного кримінального права). Виняток станови­ла система покарань, яка була притаманна для феодального права — відкрито станова, яка прямо закріплювала правову нерівність.

У ст. 4 подано найбільш повне загальне визначення кримінально караного діяння. Ця стаття точніше формулює протиправність діян­ня, його заборону законом. Цей самий принцип сформульовано в ст. 96, яка вимагала визначення покарання за злочини й проступки на точній підставі постанов закону. Вперше кримінально каране ді­яння досить чітко розглядається як дія та бездіяльність. Відпові­дальність за бездіяльність передбачалася в кримінальних законах Росії і раніше, але загального чіткого визначення цього інституту не було.

В «Положений...» 1845 р., як і у «Зводі...», було два поняття кри­мінального діяння — «злочин» і «провина» («проступки»). Проте, на відміну від «Зводу...», воно встановлювало різницю між ними не за тяжкістю покарання, а за об'єктом посягання. (У «Зводі...» під злочи­ном малося на увазі діяння, яке заборонене під страхом покарання, під провиною — під страхом легкого тілесного покарання або поліцей­ського виправлення.) «Положение...» мало на увазі під злочином будь-яке порушення закону, яке посягає на «неприкосновенность прав власть верховной и установленных ею властей или же на права или безопасность общества или частных лиц». Проступок визначався як «нарушение правил, предписанных для охраны определенных за­конами прав и общественной или же личной безопасности или поль­зы». Однак треба зауважити, що ці загальні положення не отримали досить чіткого застосування в особливій частині документа (наприк­лад, у деяких статтях, говорячи лише про злочин, установлювалася загальна норма про застосування покарань для неповнолітніх у разі скоєння ними як злочину, так і провини).

У першому розділі визначалися форми вини й винуватості як необхідної підстави для кримінальної відповідальності. Попереднє законодавство Росії досить чітко визначало такі форми вини, як намір і необережність. «Положение...» прямо поділяє злочини і проступки на навмисні й ненавмисні (ст. 5), розрізняє різні форми наміру (ст. 6), необережність і випадковість (ст. 7). Випадкові діяння покаранню не підлягали.

У документі детально викладено про стадії діяльності, яка переду­вала скоєнню злочину. Перша стадія визначається як виявлення наміру, готування до злочину та замах на злочин. «Положение...» значно точніше і юридично досконало визначає види й форми співучасті, ви­окремлюючи два види сумісної участі двох або більше осіб у скоєнні злочину — скоєння злочину кількома особами за попередньою змовою або без неї. У першому випадку подані такі види спільників: призвід­ники, співучасники, підмовники і пособники, причому визначається

318

конкретна роль кожного з них; у другому виокремлюються лише го­ловні винуватці й учасники. Залежно від виду співучасті, статті Особ­ливої частини визначають різні види покарання (з урахуванням ступеня участі та міри вини). При цьому треба зауважити, що в разі скоєння найнебезпечніших державних злочинів, усі співучасники каралися однаково. У боротьбі з державними політичними злочинцями також широко використовувався інститут причетних до скоєння злочину, що давало змогу здійснювати репресії відносно осіб, злочини яких не були доведені.

«Положение...» чіткіше визначало чинність кримінального закону в часі й просторі. Воно не мало зворотної сили, за винятком статей, що пом'якшують або усувають відповідальність. Новий закон вихо­див з принципу, що ніхто не може посилатися на незнання закону, якщо він був оприлюднений у встановленому порядку. Документ встановлював принцип застосування його положень до всіх росій­ських підданих у межах держави, припускаючи деякі винятки, уста­новлені спеціальними положеннями. Ці винятки існували для справ, підсудних духовному суду і військовим судовим органам. Церковно­му суду підлягали справи про проступки, за які встановлювалося ли­ше церковне покаяння або відсилання в розпорядження церковного начальства. Якщо поза цим покаранням закон передбачав будь-яке інше, то справу передавали державному судовому органу. Злочини, які скоїли військовослужбовці, підлягали військово-кримінальному суду відповідно до військово-кримінального кодексу (Військово-кримінальний статут 1839 р.). Крім того, каторжани й заслані на по­селення в Сибір підлягали дії особливого кримінального кодексу — Статуту про засланих (т. XIV «Зводу законів...»). Кріпосні селяни підлягали суду вотчинної юстиції за багато злочинів і проступків. Сільський судовий статут 1839 р. (т. XII «Зводу законів...») установ­лював покарання для державних селян. «Положение...» 1845 р. не поширювалося на Польщу й Фінляндію, його дії не підлягали деякі народи Росії (наприклад, чукчі та інші сибірські народи). На інозем­них підданих, які не мали дипломатичного імунітету, воно поширювалося. Закон передбачав також відповідальність російських підданих, які скоїли злочини проти Російської держави або росій­ських підданих за кордоном, причому він уміщував значно чіткіші за­гальні положення відносно відповідальності іноземців і російських підданих, які скоїли злочин за кордоном. Передбачалася можливість видачі вказаних осіб іноземними урядами для суду над ними в Росії. Проте загальновизнаним принципом міжнародного права в той час був принцип невидачі політичних злочинців. Пізніше царському уряду вдалося добитися зміни цього положення під час укладання низки міжнародних договорів.

«Положение...» визначало рід, ступінь, заходи і наслідки покарань, вирішувало питання про відшкодування збитків, установлювало особ­ливі покарання за злочини й проступки по службі та можливість замі­ни одних покарань іншими. Усі покарання поділено на два головні роз-

319

ряди (покарання кримінальні й покарання виправні); розряди — на ро­ди (11), а роди — на ступені покарання з вищою та нижчою мірою (35). Наявна градація покарань мала чіткий становий характер, типовий для феодального права, надзвичайно складну систему, недостатню визначеність санкцій, можливість заміни одних покарань іншими, на­явність у багатьох статтях Особливої частини посилань на інші статті для визначення міри покарання.

До кримінальних покарань, згідно зі ст. 19 «Положения...», нале­жали: позбавлення усіх прав стану в поєднанні зі смертною карою (закон не визначав види, це робив суд) або засланням на каторгу (безстрокову з працею на рудниках або строкову із працею в рудниках, фортецях, заводах від 6 до 20 років), на поселення в Сибір, на Кавказ. Позбавлення усіх прав стану означало втрату всіх привілеїв, пов'я­заних із належністю до певного стану (позбавлення спадкового й особистого дворянства, духовного звання, прав міських жителів), припинення подружніх обов'язків і позбавлення права на майно (воно переходило до спадкоємців), позбавлення батьківських прав, для осіб непривілейованого стану — втратою «доброго імені та прав». Позбавлення усіх прав стану завжди супроводжувалося позбавленням почесних титулів, чинів, орденів, інших відзнак і відбиранням належ­них особисто засудженим грамот, дипломів, патентів та атестатів. Установлювався важливий принцип нерозповсюдження позбавлення прав стану на дружину і дітей засудженого. Вони зберігали всі пра­ва та привілеї стану й у разі добровільного прямування за засудже­ним у місце відбування призначеного йому покарання. Щоправда, за­коном передбачено про можливість обмеження цих прав «по необхо­димости в случаях особенно важных».

Виправними покараннями за ст. 34 вважалися: позбавлення усіх особливих особистих і станових прав і привілеїв, поєднане із заслан­ням в Сибір (з диференціацією: у місцевості віддалені та менш відда­лені, з тимчасовим ув'язненням або без нього, а для осіб, не звільне­них від тілесних покарань, — віддання до виправно-арештантських рот); заслання на прожиття в інші, крім сибірських, більш-менш від­далені губернії, а для осіб, не звільнених від тілесних покарань, ув'язнення до робітничого будинку, із позбавленням усіх особливих особистих і станових прав та привілеїв або без нього; тимчасове ув'язнення у фортеці (від 6 місяців до 6 років) або в психіатричних лікарнях (від 6 місяців до 3 років) із позбавленням лише деяких особливих особистих і станових прав та привілеїв або без цього; тимчасове ув'язнення від 6 місяців до 2 років; короткочасний арешт від 3 днів до 3 місяців; догана в присутності суду, зауваження та «внушения», які зроблені судовим або адміністративним органом, грошові стягнення. Позбавлення всіх особистих і станових прав та привілеїв полягало у позбавленні усіх прав, крім майнових і сімей­них. Засуджений позбавлявся всіх почесних титулів, дворянського звання, чинів та інших нагород, а також прав навіть після звільнен­ня від покарання вступати на державну або громадську службу, за-

320

писуватись у гільдії та отримувати свідоцтва на торгівлю, бути свід­ком під час укладання договорів, обиратися у третейські суди, бути опікуном або піклувальником тощо. Стосовно позбавлення лише де­яких особливих особистих і станових прав та привілеїв, то при цьо­му покаранні засуджений зберігав майнові й сімейні права, станове звання, чини, ордени, але він позбавлявся права участі у виборах і права бути обраним (у дворянські й інші станові організації); дворя­нин позбавлявся права вступати на державну службу; священно­служителі втрачали свій сан, а церковнослужителі — виключалися з духовного звання.

У т. XV «Зводу законів...» і в «Положений...» збереглося таке по­карання, як тілесні болісні покарання (були відмінені лише батіг і рвання ніздрів). Причому таке покарання мало чітко становий ха­рактер: особи, які не були звільнені від покарань тілесних, підляга­ли покаранню батогами (від 10 до 100 ударів) і різками (від 50 до 100 ударів). І «Звід законів...», і «Положение...» звільняли від застосу­вання тілесних покарань привілейовані стани — дворян, духовен­ство, почесних громадян, купців першої і другої гільдій, деякі розряди сільських посадових осіб. У 1835 р. були звільнені від тілесних по­карань діти священиків, а у 1842 р. — студенти технологічного інсти­туту, а також деякі особи, які мали середню та вищу освіту. У додатку до «Положения...» перелік зазначених категорій доповнили літера­тори, їхні дружини і вдови, нижні чини з відзнаками, станційні наглядачі тощо. Передбачалося також неможливість застосування тілесних покарань до осіб, які хворіли невиліковними хворобами (перелік їх наводився в примітках). До цього треба додати ще одне: осіб, засуджених на каторгу і не звільнених від тілесних покарань (тобто, які належать до простого люду), таврували — на лобі й щоках випалювали слово «кат», тобто каторжник. Це не поширювалося на осіб, які досягли 70 років, і жінок.

«Положение...» установлювало додаткові покарання, які засто­совувалися як до кримінальних, так і до виправних покарань, — церковне покаяння, конфіскація майна. Крім того, спеціально визна­чалися додаткові покарання до виправних покарань: оголошення прізвища засудженого в «Сенатських відомостях», або інших виданнях; заборона проживання в обох столицях, або в інших місцях, або в його маєтках; вислання за кордон, якщо винний іноземець; віддання під нагляд поліції; заборона займатися ремеслами або промислом; про­хання вибачення в скривдженого. Встановлювався також обов'язок відшкодування за збитки або кривду за рахунок майна засудженого або із сум, які зароблені ним у місцях позбавлення волі.

Крім загальних засобів покарання, визначалися також особливі покарання за злочин і проступки по службі: звільнення зі служби, змі­щення з посади, переміщення з вищої посади на нижчу, догана, заува­ження, відрахування з жалування тощо.

Статті 72-95 передбачали можливість заміни одних покарань іншими і визначали підстави та порядок такої заміни. Так, ст. 73

21 - 850

321

встановила порядок заміни смертної кари за волею імператора так званою політичною смертю. Така кара відома російському законо­давству ще з XVIII ст. за воїнським артикулом, законодавству Єлиза­вети та ін. У «Зводі законів...» після смертної кари політична смерть передбачалась як самостійний вид тяжкого покарання. «Положение...» не включало це покарання у перелік основних. Політична смерть тягнула за собою каторгу й позбавлення усіх прав стану. Відміна по­лягала в спеціальному обряді (злочинця вели на ешафот, клали на плаху або ставили під шибеницю на публічній площі, причому, якщо він належав до дворянського стану, над ним переламували шпагу) і важ­ливому психологічному моменті: засуджений не знав про заміну пока­рання і перебував в очікуванні смертної кари.

Наступні статті встановлювали деякі послаблення у режимі місць позбавлення волі для жінок, заміну для осіб, старших 70 років, каторги на заслання в Сибір на поселення, заміну для осіб, які звільнені від тілесних покарань, заслання в Сибір на поселення службою в армії рядовими. Така заміна була можлива і для осіб, за­суджених на поселення на Кавказ. Віддання в солдати було передба­чене як самостійна міра покарання «Зводом законів...». У першій по­ловині XIX ст. ця міра покарання отримала широке застосування як у судовому, так і в адміністративному порядку (відмінена в 1860 р.). Передбачалася можливість заміни одних місць позбавлення волі ін­шими. Дозволялося заміну покарання батогами покаранням шпіц­рутенами, якщо вирок винесений військовим судом. Установлюва­лося дуже характерне для Росії (воно збереглося і в наступних ре­дакціях «Положения...») положення про можливість заміни ув'яз­нення у різних місцях позбавлення волі тілесними покараннями. Певна річ, воно стосувалося лише осіб нижчих станових груп. Закон установлював певну шкалу відповідності заміни строків позбавлення волі у в'язницях, у психіатричних лікарнях, у разі короткострокового арешту тілесними покараннями, причому вказувалися різні підста­ви для такої заміни: відсутність місць позбавлення волі або коли ув'язнення може призвести до розорення або позбавлення засобів існування родини засудженого. Також передбачалася можливість заміни короткострокового арешту (для осіб, не звільнених від покарань тілесних) роботами, які встановлювались урядом. Якщо засуджений не міг виплатити грошове стягнення, то його або ув'язнювали, або призначали на роботи з тим, щоб гроші, які він заробить, ішли на сплату боргу. Встановлювався також привілей для священно- і цер­ковнослужителів та монахів відбувати покарання за розпорядженням їхнього власного начальства. Дозволялася заміна деяких особливих покарань, передбачених для осіб, які перебували на службі, тілесни­ми покараннями або відданням у солдати.

Стаття 98 уперше в кримінальному законодавстві Росії містить перелік усіх обставин, якими скасовувалося настання кримінальної відповідальності: випадковість діяння; малолітство (вік до 7 років); божевілля; безумство і напади хвороби, які призводять до нестями

322

або цілковитого безпам'ятства, а також (щоправда, із суттєвими засте­реженнями) глухонімих від народження осіб, які втратили слух і мо­ву в дитячому віці; випадкова помилка або внаслідок обману (перед­бачених законом у деяких випадках особа може бути засуджена до церковного каяття). Також були зазначені обставини, які звільняють від кримінальної відповідальності: крайня необхідність і непереборна сила. Причому інститут крайньої необхідності формувався невизна-чено і лише у зв'язку із небезпекою для життя, яка має бути невідво­ротною й непереборною. До причин, які створювали небезпеку жит­тю, належали стихійні сили природи, падіж тварин, чиїсь злочинні дії, дії божевільної особи. Приклади крайньої необхідності — стаття «Положения...», яка не встановлювала покарання для власника кораб­ля, який в умовах крайньої недостачі продуктів харчування узяв їх на судні, яке йому зустрілося (навіть проти волі й згоди команди остан­нього), або стаття, яка звільняла від покарання власника корабля, який скинув вантаж у море в умовах крайньої необхідності або змінив маршрут слідування у зв'язку з бурею. Також зазначено таку обстави­ну, як необхідна оборона. Під цим малися на увазі насильницькі дії щодо осіб, які скоїли напад на особу, яка оборонялася, або на третіх осіб, або на жінку, посягаючи на її честь і цнотливість. Завдання шкоди в разі необхідної оборони визнавалося таким, що не карається. У документі йдеться про межі необхідної оборони, але без зазначення співрозмірності нападу й оборони та наявності реальності нападу. Відмічена лише необхідність відповідності нападу й оборони в часі.

У «Положений...», де йшлося про підстави визначення міри пока­рання, вказувалося в загальному вигляді, що факторами, які вплива­ють на призначення покарання, є форми вини (більша або менша), ста­дії скоєння злочину, види співучасті, різні обставини, які пом'якшують або обтяжують вину і збільшують міру покарання. Серед них зазначе­но близько 10 обставин, які обтяжують вину і збільшують покарання: властивість вини (чим більше заміру й обдуманості в діях злочинця, тим більш жорстоке покарання тощо); особистість злочинця (його ста­нова належність, ступінь освіти); тяжкість скоєного (жорстокість, не­безпека злочину тощо); поведінка під час слідства і в суді (нещирість, заперечення своєї провини тощо). Проте формулювання статей були дуже невизначені, що давало широкі права суду під час вибору заходу покарання. Серед обставин, що збільшують вину й міру покарання, зазначається також рецидив і сукупність злочинів. Відповідно до по­ложення, що здавна склалося в Росії, вимагалося посилення покаран­ня за злочин, який скоєно втретє. Формулюючи інститут сукупності злочинів, установлювався принцип поглинання меншого покарання більшим.

«Положение...» також визначає обставини, які тією чи іншою мі­рою зменшують вину й покарання. Обставини (їх можна нарахувати близько 10) різні й мають різний юридичний зміст. Зокрема, пове­дінка підсудного під час слідства та в суді, скоєння злочину з легко­важності або недоумства, крайньої неосвіченості, у стані афекту,

21*

323

у злиднях, відмова від доведення злочину до кінця за добровільним своїм спонуканням та ін. Суд мав право, з урахуванням вищевказа­них, а також інших обставин, зменшити міру покарання, але не ви­ходячи за обмеження, установлені в «Положений...». Окремо визна­чаються такі обставини, які зменшують вину та міру покарання як малолітство й неповноліття. У зв'язку з цим треба визнати, що пи­тання про вік настання кримінальної відповідальності до і після «Положения...» достатньо чітко не вирішувалось. Дослідники, ана­лізуючи статті щодо цього питання, наприклад ст. 143, яка встанов­лювала, що діти від 7 до 10 років, які не мають ще «надлежащего о своих обязанностях разумения», не підлягають покаранню, а вида­ються батькам для нагляду, дійшли до висновку, що практично «Положение...» уводило вік настання кримінальної відповідальнос­ті з 10 років. Ця сама стаття давала також суду право встановлюва­ти, з розумінням чи без нього діяла малолітня особа у віці від 10 до 14 років. Якщо з'ясовувалося останнє, то покарання практично не визначалося (діти віддавалися батькам або родичам для нагляду над ними). Статті також визначали для неповнолітніх різних вікових груп (від 10 до 14 років і від 14 до 21 року) пом'якшення покарання різною мірою. За злочин, скоєний з необережності, неповнолітній у ві­ці від 14 до 21 року підлягав лише домашньому виправному пока­ранню. Для неповнолітніх злочинців передбачалася ізоляція у місцях позбавлення волі від інших засуджених.

Також передбачалося право суду у визначенні міри покарання вра­хувати обставини, що пом'якшують або обтяжують вину. Однак при цьому суд був пов'язаний рамками закону, рамками статей, які визна­чали покарання за той чи інший злочин, тобто повної свободи вибору у суду не було. Так, до 1865 р. суд не мав права переходити до нижчих покарань, якщо покарання, установлене законом, передбачало позбав­лення усіх прав або особистих, або деяких прав стану. До того ж «Положение...», хоча й опосередковано, давало право судам діяти за аналогією, тобто засуджувати винного до покарання, яке встановлене за подібний злочин (ст. 155). Щоправда, цей випадок мав подаватися (до виконання вироку) на розгляд Сенату.

«Положение...» давало право суду пом'якшувати покарання, тобто виходити за нижню межу покарання, установлену законом, і давався приблизний перелік підстав для цього (добровільний прихід з покаян­ням, добра поведінка до скоєння злочину, перехід у православну віру тощо). Однак це рішення суду не було остаточним, оскільки воно під­лягало затвердженню на найвищому рівні — аж до самого царя.

«Положение...» передбачало випадки відміни покарання, тобто невиконання вироку в разі смерті злочинця, унаслідок примирення із скривдженим, унаслідок давності. Відміна в разі смерті злочинця не виключало виконання рішення за цивільним позовом та уплати казен­них виплат. У справах, що виникли внаслідок скарги потерпілого, примирення сторін не завжди зумовлювало відміну покарання, наприклад випадки насильства, протизаконного вступу в шлюб тощо.

324

Щодо трактування проблеми давності, то н документі йдеться лише про давність притягнення до кримінальної иідіювідальності. Строки давності визначалися диференційовано належно під тяжкості покаран­ня — 10, 8, 5 і 3 роки. При цьому вилучалися ;і-иід дії давності деякі державні злочини, злочини осіб, які перейшли л православної віри в іншу, тощо.

Особлива частина (розд. II—XII), яка містила 2043 статті, стосу­валася системи злочинів. На першому етапі традиційно (починаючи із Соборного положення 1649 р.) були злочини проти віри (розд. II): богохульство й осудження віри; відступ від віри й постанов церкви; образа святинь і порушення церковного благочиния; святотатство; глумления могил і пограбування мертвих тіл; пссндоприсяга. Пока­рання за цей вид злочинів були різні: від догани до поабавлення усіх прав стану в поєднанні із засланням на каторгу. Значна увага приді­лялася державним злочинам: замах на життя імператора І членів Ім­ператорського двору, участь у повстанні, складання й розповсю­дження письмових і друкованих творів бунтівного змісту, держании зрада, проти державного суверенітету (дістав назву «народне право»). При цьому замах, злочинна дія і навіть намір повалити Імператора каралися позбавленням усіх прав стану і смертною карою. За участь у повстанні передбачалося таке саме покарання. Складання й роз­повсюдження письмових і друкованих творів з метою «схилити до бунту» каралися позбавленням усіх прав стану і засланням на каторж­ні роботи на строк від 8 до 10 років. При цьому особам, не звільне­ним від тілесних покарань, додатково призначалося від 50 до 60 ударів канчуками і таврування. Останні із зазначених заходів були пов'язані також (після закінчення строку) з наступним «поражением у пра­вах». Статті також дозволяли застосовувати як додаткове покарання конфіскацію всього майна: родового й нажитого (придбаного) (родо­ве майно, отримане на правах законного спадкування, отримане за заповітом, але родичем, який має законне право спадкоємця, придбане в родичів, які отримали майно в спадщину. Нажитим (придбаним) ува-жалося вислужене або пожалуване майно, майно, отримане в результаті купівлі-продажу, тощо).

Передбачався такий вид злочинів, як злочини проти порядку уп­равління: масові безпорядки; протидія виконанню постанов держав­них органів і посадових осіб; підбурення до протидії й супротиву владі; підробка печаток, письмових актів, штампів урядових установ або підробка менш значних документів; пошкодження або знищення урядових указів і розпоряджень; складання і розповсюдження лис­тів і творів, які вміщують образливі судження дій чиновників; різні форми образ, нанесені чиновникам або урядовим установам; при­своєння влади; підробка указів імператора, підробку печаток, штам­пів урядових установ або підробку менш значних документів, дові­док про хворобу, наприклад, розголошення службової таємниці, створення різних таємних спілок, порушення порядку виїзду за кор­дон тощо. Причому «Положение...» порівняно зі «Зводом законів...»

325

дещо удосконалює систематизацію цих злочинів, але й воно не було позбавлено недоліків. У ньому об'єднані різні за ступенем небезпе­ки злочини, та й система розміщення матеріалу не була достатньо чіткою. Передбачалися різні покарання: від арешту або штрафу до позбавлення усіх прав стану й безстрокові каторжні роботи. Слід звернути увагу ще на таке: ст. 311 розглядає як покарання за непова­гу до державного органу подання скарги на судове або інше рішення у другий або третій раз (у разі визнання безпідставності першого або другого обжалування) і передбачає покарання — грошове стягнення до 500 крб. Ст. 314 встановлює покарання (вбачаючи в цьому прояв неповаги до урядових установ) за образу в офіційному місці не чи­новника, а приватної особи, яка перебувала там.

Розділ V присвячений посадовим злочинам (злочинам і про­ступкам по службі державній і громадській): невиконання розпо­ряджень імператорської влади, указів уряду, розпоряджень керів­ництва, перевищення або бездіяльність влади, використання свого службового положення, протиправність незаконних арештів, при­своєння й розтрата майна, яке доручене посадовій особі, халатність, розголошення службової таємниці, хабарництво тощо. У цьому роз­ділі об'єднано різнорідні злочини. Так, установлювалася відпові­дальність за такі діяння, як невиконання указів, наказів, хабарниц­тво і водночас — за порушення обов'язку підлеглості, слабкий за підлеглими нагляд, за зволікання й недотримання встановленого порядку у відправленні посади тощо. При цьому треба зауважити, що, незважаючи на велику кількість статей (близько 175), присвя­чених цим злочинам, це не означало, що самодержавство вело з ни­ми рішучу боротьбу. Існувала система адміністративної гарантії, яка була закріплена у «Зводі законів...» 1832 р. й існувала тривалий час у Російській імперії. Відповідно до цієї системи, на відкриття кримінального переслідування проти посадової особи потрібна зго­да його керівництва. Воно, а не органи суду й прокуратури, після завершення слідства вирішувало питання про передання звинува­ченого до суду або припинення кримінальної справи; крім того, у справах про посадові злочини існувала привілейована підсуд­ність.

Розділи VI—VIII присвячені злочинам проти постанов про державні й земельні повинності, проти майна і доходів казни, проти громадського благоустрою й благочиния. Цим розділам також було властиве об'єд­нання різнорідних злочинів. Так, в одній зі статей ішлося про від­повідальність за створення спільнот для державних злочинів, інша — про появу в «публичных местах или многочисленных собраниях... в безобразном, противном приличию виде», «пьяным до беспамятства», третя — установлювала відповідальність за явну непокору фабричних чи заводських людей власнику або управителю заводу, за страйк, при­пинення роботи з метою підвищення зарплатні. Причому явна непоко­ра фабричних людей, учинена «целою артелью или толпою», розгляда­лася як повстання проти влади і каралася смертною карою.

326

Розділ IX «Про злочини і проступки проти законів про стан» пе­редбачав захист станових прав і привілеїв, охороняючи і закріплюючи становий розподіл людей у суспільстві. У цьому розділі була окрема глава «О преступлениях крепостных людей против своих господ». Виступи кріпосних селян проти своїх господарів прирівнювалися до повстання проти уряду. Будь-яка непокора поміщику означала для кріпака покарання різками від 20 до 50 ударів. За подання скарги на своїх поміщиків кріпосні селяни каралися різками до 50 ударів. Пере­хід селян від одного власника до іншого і перехід в інший стан без доз­волу поміщика карався різками від ЗО до 60 ударів.

Розділ X містив норми про злочини проти життя, здоров'я, свободи й гідності приватних осіб (вбивство, нанесення ран, пошкоджень здо­ров'ю, погрози тощо). Умисне вбивство каралося позбавленням усіх прав станів і засланням на каторжні роботи довічно або на тривалі строки.

У розділі XI розглядалися норми про злочини проти прав сімей­них (проти шлюбу, зловживання батьків владою та злочини дітей про­ти батьків, зловживання владою опікунів і попечителів тощо).

Розділ XII (майже 215 статей) був присвячений злочинам проти власності приватних осіб. Насильницьке заволодіння чужим нерухомим майном (земля, будинок тощо), здійснене озброєними людьми, кара­лося позбавленням усіх прав стану і засланням в Сибір. За умисний під­пал будь-якого житлового будинку передбачалося покарання, пов'язане з позбавленням усіх прав стану і засланням на каторжні роботи на строк від 8 до 10 років. Розбої, грабіж каралися позбавленням усіх прав стану і засланням на різні строки або довічно. Винні в крадіжці карали­ся залежно від обставин скоєння злочину: ув'язненням у робітничі будинки, направленням у виправні арештантські роти й биттям різками.

Усе вищезазначене свідчить про те, що «Положение...» 1845 р. не було ще достатньо чітким, юридично точним розробленим кодексом. Водночас воно не відрізнялося від старого кримінального законо­давства Росії. «Положение...» 1845 р. не можна охарактеризувати од­нозначно. З одного боку, воно визначило поняття злочину, підстави для настання кримінальної відповідальності та інші інститути за­гальної частини, які властиві буржуазному кримінальному праву. Був визначений вік кримінальної відповідальності, дія закону в часі й просторі, принцип особистої відповідальності («в делах уголовных всякий должен ответствовать за себя сам» — т. XV «Зводу зако­нів...», кн. 2, ст. 850) та ін. З іншого боку, воно відобразило феодаль­но-кріпосницьку суть політичної системи Росії, зберігало становий підхід під час рішення питання про покарання, встановило тяжкі по­карання для кріпосних селян, які виступали проти влади поміщиків. Йому притаманні такі недоліки, як відсутність досить чіткого розме­жування кримінальної, адміністративної та дисциплінарної відпові­дальності, дуже складна система покарань, складність застосування якої поглиблювалася відкритим становим підходом, невизначеністю санкцій, наявністю багаточисленних відсилок, казуальності (так, «Положение...» містило 24 статті, які встановлювали покарання за

327

вбивство). Проте, незважаючи на всі недоліки «Положения...», його прийняття мало велике значення для подальшого розвитку кримі­нального законодавства.