§ 2. Правова система Великого князівства Литовського

Майже 300 років, від другої половини XIII до другої половини XVI ст., на карті Східної Європи існувало своєрідне самостійне дер­жавне об'єднання — Велике князівство Литовське, що має іще одну назву в історіографії цього періоду — Литовсько-Руська держава. Саме через те, що 90 % її території та населення складалося з князівств і зе­мель Київської Русі та давньоруського етносу. Еволюція державного ладу Великого князівства Литовського мала два періоди: удільний, конфедеративний, з моменту приєднання старобілоруських і старо­українських земель, князівств до другої половини XV ст., та земський, федеративний, з моменту ліквідації останніх удільних українських князівств, Волинського і Київського, у другій половині XV ст. і до Люблінської унії 1569 р., коли під час об'єднання Польського коро­лівства і Великого князівства Литовського утворилася нова держава Річ Посполита. Протягом першого періоду майже півтораста років Ли­товсько-Руська держава була особливого роду конфедерацією, де удільні князівства Литви, Білорусі та України стояли з центральною

105

владою великого князя литовського в союзницьких відносинах і ство­рювали союз держав, а їхні удільні князі на своїх землях були повни­ми зверхниками права.

Правова система у Великому князівстві Литовському з моменту приєднання земель Київської Русі спочатку складалася з двох право­вих підсистем, українсько-білоруської, основою якої було давньорусь­ке право, і литовської. Із середини XV ст. через цілу низку об'єктивних і суб'єктивних причин відбуваються помітні, якісні зрушення в еконо­мічній сфері і в політичному житті цієї держави. Удільно-князівська система управління починає розпадатися. Відбувається процес цент­ралізації влади й управління та постає питання про створення загаль­нодержавних законодавчих актів для всіх без винятку литовських, українських і білоруських земель. Зростає рівень загальної культури й освіти населення. Формуються основні поняття і терміни в литовсько-руському праві, теоретично визначається його форма, функції та внут­рішня будова й структура. Відбувається процес об'єднання двох правових підсистем в єдину особливу правову систему Великого кня­зівства Литовського, яка була частиною соціального устрою цієї дер­жави, невід'ємним елементом її правового життя, детермінована своє­рідними історичними й географічними чинниками.

Як кожне соціальне явище, правова система має свою структуру, яка включає такі основні елементи:

1. система права;

2. система законодавства;

3. законодавча техніка;

4. правова свідомість та освіта;

5. правова культура та ідеологія;

6. правові відносини;

7. юридична практика.

Цей перелік не є завершеним і остаточним, його можна видозміню­вати й продовжувати.

Термін «правова система» розрізняють у вузькому значенні як «національна правова система» конкретної держави і в широкому ро­зумінні як сукупність національних правових систем, об'єднаних за спільними ознаками, що є тотожним терміну «правова сім'я».

Національні правові системи існують у суспільстві з більш-менш розвинутою державною організацією, у який би період історії і в якій би частині світу вони не виникали. Беззаперечно можна вважати, що такою державною організацією було Велике князівство Литовське — одна з найбільш соціально й економічно розвинутих держав середньо­вічної Європи. Беручи за основу сучасне поняття про правову систему та її елементи, використовуючи загальні та спеціальні методи юридич­ної науки, передусім діалектичний, історичний і порівняльний, можна спроектувати структуру правової системи Литовсько-Руської держави періоду її перетворення з ранньофеодальної на станово-представниць­ку монархію та систематизації права другої половини XV — початку XVI ст.

106

Спочатку потрібно зрозуміти, як визначалися поняття «право» в розумінні законодавців Великого князівства Литовського та які дже­рела права існували в литовсько-руському праві другої половини XV — на початку XVI ст.

Як видно з документальних юридичних пам'яток XIV-XVI ст., поняття «право» мало свою визначену еволюцію. Якщо на початку XIV ст. під цим терміном у суспільстві розуміли такі поняття, як «доз­віл», «власність», «суд», «покарання», то наприкінці XIV — у першій половині XV ст. це поняття визначали як «правила поведінки», «поря­док», а в другій половині XV — на початку XVI ст. серед правників та юридично освічених можновладців формується абстрактне поняття «права» в об'єктивному його розумінні. У деяких правових актах його починають називати «литовсько-руським правом». Наприклад, таке словосполучення трапляється в Жалуваній грамоті великого князя Олександра м. Полоцьку на магдебурзьке право від 4 жовтня 1499 р.: «...тоє место нашо с права Литовского и Русского...»

Юридичні джерела литовсько-руського права були як вихідними від держави або визнані нею офіційно-документальні форми виражен­ня і закріплення норм права, які надавали їм офіційного загально­обов'язкового значення. Умовно їх можна поділити на такі види:

• правові звичаї об'єднані в систему усного звичаєвого права;

• нормативно-правові акти писаного світського права;

• релігійно-правові норми християнського (канонічного) права;

• нормативно-правові договори внутрішнього земського (загаль­нодержавного) права;

• міжнародно-правові акти.

Правовий прецедент не був джерелом литовсько-руського права. Проте судово-адміністративні урядовці у своїй службовій діяльності використовували практику роботи судових органів на здійснення пра­восуддя, що надавало їм можливість виявляти позитивний і негатив­ний досвід у роботі судів і на цій основі вживати заходів щодо поліп­шення якості судочинства. З огляду на розвинуту форму правових актів, точність формулювань і юридичних термінів слід уважати, що в судах України зберігалися писані протоколи й письмові докази, текстаменти, купчі, закладні, боргові, розписки та інші документи. Потреба збері­гання документів фінансового, публічно-правового та приватно-пра­вового характеру в судах вимагала адміністративно-судова система Великого князівства Литовського, що постійно вдосконалювалася. Так виник державний архів Великого князівства Литовського — Ли­товська метрика, пов'язаний із функціонуванням вищих установ судо­вої влади. На низовому рівні документація велася в магістратах міст, що мали магдебурзьке право, та в судах намісників — державців, які згодом стали називатися старостівськими (у повітових містах) та воє­водськими (у воєводських резиденціях).

У правовому житті Литовсько-Руської держави другої половини XV-XVI ст. продовжував діяти принцип партикуляризму, у тому числі й у звичаєвому праві. Кожна з литовських, українських і білоруських

107

земель створили свою, у дечому особливу систему соціальних загаль­нообов'язкових норм, велике значення серед яких мали правові звичаї. Місцеве й територіальне право, як правило, отримувало назву самої землі або головного міста цієї землі, про що свідчать різні тогочасні юридичні документи. Так, у господарському листі 1495 р. до пана Кмі-ти Олександровича, намісника Черкаського, сказано: «Про тож прика-зуемъ тобє, а жъ бі еси слуго и людей его не судилъ и не радилъ и винъ и пересудовъ на нихъ не бралъ, подлуг, права вашого што если вамъ да­ли, всем земли Киевской». У судовій справі 1511 р. між паном Гаври­ловичем і товмачем Костюшком судді «тую речь такъ судили, какъ и в листе своемъ о томъ до нас писали: пана Федька въ томъ правого най-дучи, подлуъ ихъ права Волынского». Крім територіальної особливос­ті, за аналогією із середньовічним правом Західної Європи, звичаєве право, що діяло в усіх землях Великого князівства Литовського, мож­на поділити на такі види:

• великокняже звичаєве право, що регулювало правовідносини між великим князем литовським, як господарем держави, і всіма підда­ними держави, незважаючи на їхні суспільні стани й державні посади;

• шляхетське (феодальне) звичаєве право. Воно регулювало пра­вовідносини в стані феодалів, визначало порядок землеволодіння та відносини між власниками землі, закріплювало ієрархічну структуру феодального стану;

• вотчинне, помістське (маноріальне) звичаєве право, що визна­чало правовідносини між панами — власниками землі й залежними від них економічно або юридично похожими і непохожими селянами;

• міське звичаєве право, що встановлювало права й обов'язки всіх постійних громадян міста та регулювало правовідносини як між цими громадянами та громадянами й адміністрацією міста (радою, ра­тушею, магістратом);

• торговельне звичаєве право, що регулювало правовідносини між членами торговельних корпоративних гільдій (купцями, лихваря­ми, банкірами, капітанами торговельних суден тощо).

Наприкінці ХУ-ХУІ ст. з появою козацького стану виникає новий суто український вид звичаєвого права — козацьке право, яким ре­гулювалися особисті майнові, особисті немайнові, земельні та інші суспільні відносини в козацькому середовищі.

З прийняттям Статуту Великого князівства Литовського 1529 р. законодавці, визнаючи за основне джерело писане право, про що й бу­ло чітко вказано на початку вступу шостого розділу: «Також постанов­ляємо, що кожен наш воєвода, і староста, і маршалок земський, і мар-шалок двірний, і наші державці, кожен у своєму повіті не повинні виконувати свої обов'язки і судити наших підданих тільки за тими писаними правами, які всім підданим нашого Великого князівства дали», не скасували норм звичаєвого права, а підтвердили це як повноправне джерело, зафіксувавши їх у закінченні вступу того ж самого шостого розділу: «А яких би артикулів не було ще в тих правах виписано, тоді суд має судити у відповідності до старих звичаїв, а потім

108

на вальному сеймі має бути вписаний цей випадок та інші, які викли­кані необхідністю».

Найважливіші світські письмові правові документи, що приймали­ся уповноваженими органами Литовсько-Руської держави в другій половині XV — на початку XVI ст., установлювали, змінювали, припи­няли чи конкретизували норми звичаєвого права або попередні юри­дичні акти. Вони приймалися або санкціонувалися великим князем литовським:

• одноособово;

• порадившись із близькими родичами, друзями, впливовими світськими та церковними особами;

• разом з радою панів Великого князівства Литовського або ра­зом із радою панів і сеймом.

Чітка процедура прийняття нового документа в той період ще не була визначена.

Письмові нормативні акти мали, як правило, такі реквізити:

1. переважна більшість видавалася під назвою «листів», що в су­часному розумінні мали сили законів, указів, постанов;

2. були зазначені прізвище господаря держави та інших вищих ор­ганів, які цей лист уклали;

3. наприкінці тексту стояли підпис на ухвалення акта, вказівка про посадову особу, яка цей акт склала, та відбиток особистої печатки великого князя литовського.

При внесенні прийнятого документа або його копії до книжного ре­єстру в архів великокняжої канцелярії (Литовську метрику) він отри­мував свій символічний номер. Копії листів розсилалися до воєводств, намісництв, старост і магістратів міст, де також реєструвалися й офіцій­но оприлюднювалися урядовими службовцями. У вступі найбільш важливих документів обов'язковою була технічна формула: «...чиним знаменито сим нашим листом, кто на нього погляне, при прочитанні по­чує...», що передбачало способи ознайомлення з ним і не завжди звіль­няло від відповідальності за незнання змісту акта. Структура письмо­вого акта залежала від його специфіки і виду, але до прийняття Стату­ту Великого князівства Литовського 1529 р. текст документів не мав поділу на підрозділи (глави, артикули, статті тощо). Основними струк­турними елементами юридичного акта, як правило, були — невеликий вступ, основна частина, у якій за важко визначеною системою запису­валися окремі нормативні акти, кожен з яких найчастіше починався зі словосполучень: «А також», «А коли», «А котрий», «Так же» тощо і ко­роткого заключения. У цей час ще не було також чіткого поділу на за­кони й підзаконні нормативні акти. За сферою дії їх можна було поді­лити: на загальні, які стосувалися підлеглих всього Великого князівства Литовського, як, наприклад, Судебник Казимира IV 1457 р.; локальні, які стосувалися окремих земель міст, наприклад Уставна грамота Ли­товського великого князя Олександра київським міщанам 1494 р.

На той час у суспільстві Литовсько-Руської держави співіснували два основних напрями в християнстві — православ'я і католицизм.

109

Православна релігія запроваджувалася на цих землях ще за часів Ки­ївської Русі з другої половини X ст., якої дотримувалася переважна більшість населення. Католицизм був офіційно визнаний державною релігією у Великому князівстві Литовському під час укладання Крев-ської унії 1385 р. Низкою офіційних актів великокняжої влади право­ве становище православних і католицьких феодалів і духовенства в се­редині XV ст. було зрівняно. У Жалуваній грамоті Казимира IV 1457 р. чи не найперше застосували термін «християнське право», а саме: «Також за проступку, каковоль коли проступить, нихто иный только тот виноватец, хто проступить, подлуг права христианьского имать быти казнен». У латинському варіанті цього документа термін «христи­янське право» має словосполучення «іигіз саіЬоІісі».

Склад релігійно-правових норм не був і не є однаковим у кодексах і збірниках католицьких і православних церков. У католицизмі це були постанови Вселенських соборів, витяги із папських булл та едиктів, ряд положень Біблії, уривки творів «отців церкви», а також деякі норми звичаєвого і римського права. Християнське, канонічне право в като­лицизмі поширюється не лише на церковні, а й на частину позацер-ковних відносин. У Великому князівстві Литовському діяльність православної церкви здійснювалася відповідно до законодавства цієї держави та на основі групи джерел церковного права, куди входили:

• Номоканон;

• правила і канони, прийняті Вселенськими та Помістними собо­рами;

• правила святих апостолів і отців церкви;

• постанови Соборів і Синодів константинопольської церкви, а та­кож постанов Помістних соборів Київської митрополії;

• книги Святого Письма.

Усі джерела християнського права на православних землях Литов-сько-Руської держави записувалися до Кормчих книг, які зберігалися, як правило, у монастирях і соборах. Крім того, до Кормчих книг зано­силися ще й законодавчі акти світської влади, якими керувалися цер­ковні суди, у тому числі Судебник Казимира IV 1468 р. та ін.

Земські (загальнодержавні) внутрішні нормативно-правові догово­ри відносилися до світського права. Це були угоди двох або більше сто­рін про встановлення, зміну чи припинення відповідних прав і обов'яз­ків. Вони поділялися на усні та письмові, що діяли в тих частинах зем­ського права, які встановлювали та регулювали політичні, феодальні (васальні) та цивільні (речові, сімейно-шлюбні, спадкові, трудові, зе­мельні тощо) правовідносини. З ліквідацією удільних князівств у Ли­товсько-Руській державі в другій половині XV ст. політичні угоди в се­редині держави між великим князем литовським і удільними князями та між місцевими можновладцями перестали заключатися. Облігаційне (зобов'язальне) право цієї доби знало договори купівлі-продажу, пози­ки, найму, поклажі, дарування, купівлі та ін. Речове право чіткіше окреслювало правоздатність суб'єктів, які дістали більшу свободу в ци­вільно-правовому житті, ніж у попередню давньоруську добу.

110

Міжнародно-правовий договір як джерело права Литовсько-Русь-кої держави другої половини XV — початку XVI ст. мав різні форми, назви яких: унія, угода, лист, пакт та ін. Він мав за мету встановлення, зміну або припинення прав і обов'язків у різних міждержавних відно­синах між Великим князівством Литовським і сусідніми державами, Прусським і Лівонським орденами, Псковською і Новгородською рес­публіками, Московським великим князівством, Польським і Угор­ським королівствами, Кримським ханством та іншими країнами. За кількістю договірних суб'єктів вони, як правило, були двосторонні, за об'єктом регулювання могли бути господарського або політичного ха­рактеру. Політичні договори мали за мету відновлення попередніх мирних взаємин, порушених війною, або насамперед убезпечитися пе­ред майбутніми вірогідними збройними конфліктами — звідсіля їх по­діл на мирні й союзницькі. Міжнародні договори суспільного, торго­вельного й господарського характеру містили постанови про видачу невільників-утікачів, приймання чужих громадян-купців, установлен­ня прикордонних мит тощо. Політичні міжнародні договори з другої половини XV ст. мав право укладати тільки великий князь литовський разом із радою панів. Прелімінарні переговори звичайно від імені вели­кого князя і ради вела делегація послів, але без права підписання дого­вору. Ратифікація договору належала великому князю, що здійснюва­лася за порозумінням з радою. Господарські договори навіть у другій половині XV ст. мали право укладати й удільні князі, але лише для своїх земель. Ці договори не повинні були протирічити загальнозо-бов'язуюЧим земським законам. Однак уже з ліквідацією удільних князівств великі князі литовські забороняли такий вид міжнародних договорів. Притому попередні угоди для окремих земель залишалися, але укладання нових припинилися в майбутньому.

У Литовсько-Руській державі вже з XV ст. розробка правових проблем і нових юридичних документів здійснювалася в основному юристами-практиками і частково вченими, які здобули освіту в уні­верситетах Західної і Центральної Європи, у яких пануючими були правові ідеї римського права, що пристосовувалося до нових економіч­них умов. Як зазначає академік І. Юхо, згідно з цими ідеями, усе ли­товсько-руське право поділялося, залежно від джерел, на три основні частини:

• божественне, дане Богом у Святому Писанні;

• природне, що дане Богом усім людям і закладене в їхній приро­ді. Визначалося, що воно відповідає ідеалам розуму, істині й справед­ливості, незалежно від нормативних державних актів;

• людське, або позитивне, створене людьми. Позитивне право по­діляли на публічне (]из риЬНсшп) і приватне (]из ргіуаШш).

Під час систематизації права у Великому князівстві Литовському кодифікатори не притримувалися такого поділу, а виробили систему, відмінну від римського права.

Ступінь божественного втручання в людське право, на думку духовенства, було різним, що поділяло право на духовне й світське.

Ш

До духовного права відносилися нормативні акти, що видавалися церковною владою, а також державними органами, з питань, що стосу­валися релігії, духовенства, залежних від них людей, церковного майна, деяких інститутів сімейного й спадкового права. Основою світ­ського права у Великому князівстві Литовському було так зване земське право (посполите, тобто загальне право даної держави), яке поділялося залежно від змісту на окремі частини, які не збігалися з те­перішньої класифікацією на галузі права, що слугувало початком поділу права на державне, адміністративне, цивільне, сімейне, кримінальне, судове.

Основним елементом правової системи є система права. У сучас­ному розумінні система права — об'єктивно зумовлена й узгоджена в її складових частинах внутрішня організація права тієї чи іншої держа­ви, яка складається з взаємозалежних норм, логічно розподілених за галузями, підгалузями та інститутами. Головними критеріями для по­ділу системи права за галузями є предмет і метод правового регулю­вання. Система права, на відміну від правової системи, відображає не сукупність усіх правових явищ у їх взаємодії, а тільки внутрішню бу­дову (форму), структуру права як системи правових норм. Внутрішня форма (структура) права характеризується:

— єдністю його складових частин, що зумовлюється системою суспільних відносин, які визначають зміст правових норм, утворенням і чинністю останніх на основі єдиних принципів, можливістю застосуван­ ня заходів примусу з боку держави, волею більшості населення і т. ін.;

• диференцією права на відносно відокремлені складові частини у вигляді певних об'єднань правових норм (галузі та інститути права);

• наявністю різних видів зв'язків норм права та їх об'єднань між собою (соціальних, ідеологічних, юридичних, державних та ін.).

Система права Великого князівства Литовського, що почалася формуватися в XV ст., включала як норми загального права, так і спе­ціальні норми. Систематизація права охопила майже всі галузі пози­тивного права, у тому числі державне та адміністративне, В її основі були нові принципи: збереження суверенності держави (всупереч се­редньовічному церковному космополітизму), єдність права для всієї держави і всіх повноправних людей (хоча право визнавало різну пра­воздатність для різних людей) та пріоритет писаного права. Державне й адміністративне право визначало основи державного ладу та сус­пільного устрою, а саме: порядок набуття великокняжої влади; компе­тенцію великого князя литовського; порядок формування складу ради панів і загального сейму, визначення їх повноважень; місцевий адмі­ністративно-територіальний устрій, межі влади воєвод, намісників, старост і інших урядовців; правовий статус шляхти, селян, міщан, ду­ховенства тощо. Джерелами державного права були: правові звичаї, привілейні загальні та партикулярні листи-грамоти; земські уставні листи-грамоти окремих земель, міст і повітів; міжнародні договори, насамперед із Польщею; королівські конституції, які стосувалися зе­мель Великого князівства Литовського; сеймові постанови.

112

Цивільно-правові норми Литовсько-Руської держави регулювали майнові й особисті немайнові відносини, що укладалися між фізичними та юридичними особами, і становили систему приватного права. Підгалу-зями цивільного права, яке формувалося, були: речове право, зо­бов'язальне (облігаційне) право, родинне право. А до інститутів цивіль­ного права на той час можна вже було віднести: інститут застави, інсти­тут давнини, інститути купівлі-продажу, позики, найму, поклажі, дару­вання, поруки, інститут шлюбу, опіки, спадкування тощо. Норми цивіль­ного права до прийняття Статуту Великого князівства Литовського 1529 р. були розпорошені по різних писаних законодавчих актах як внут­рішньої, так і зовнішньої політики, документах церковного походження. До нашого часу збереглася велика кількість судових рішень і приватних договорів дарування, ручительства, розподілу, купівлі-продажу, майна, які свідчать про високий рівень цивільно-правових відносин того часу. Однак протягом XV — на початку XVI ст. переважна більшість цивільно-правових справ в адміністративно-судових установах усіх видів і рівнів продовжувала розглядатися за нормами звичаєвого права.

Кримінально-правові норми регулювали суспільні відносини, що виникали з факту виникнення злочину. Ними встановлювалися заса­ди кримінальної відповідальності, види злочинів і покарання за їх здійснення. Норми кримінально-правового характеру в другій половині XV — на початку XVI ст., порівняно з іншими галузевими нормами, були найбільш систематизовані. Норми кримінального або карного права ставали переважно як норми заборони. Залежно від характеру злочинних дій і наслідків злочинів у них відображувалися різні право­ві відтінки. Так злочини проти особи в письмових правових актах позначалися термінами «виступ из права», «вина», «злочинство». Зло­чини проти держави, суспільства, релігії, моралі мали назву «кривда», збиток, «образа маєстату». З письмових документів видно, що вперше поняття «злочин», близьке до сучасного, зустрічається в Жалуваній грамоті Казимира IV 1457 р., більш чітко визначається в Судебнику Казимира IV 1468 р. — першому систематизованому кодексі кримі­нального права Литовсько-Руської держави. Надалі це визначення з деякими змінами та уточненнями застосовується в уставних земських грамотах та Статуті Великого князівства Литовського 1529 р. і його наступних редакціях аж до 40-х років XIX ст. У той час виникають вже такі інститути карного права, які ми нині визначаємо як: інститут за­тримання особи, яка вчинила суспільно-небезпечне діяння; інститут обставин, які виключають злочинне діяння («крайня оборона», «край­ня необхідність»); інститути співучасті, рецидиви, призначення пока­рання та звільнення від покарання тощо. З другої половини XV ст. правові звичаї в кримінальному праві, порівняно з іншими галузями, починають найбільше поступатися нормативно-правовим актам.

Одними з основних видів світського права Великого князівства Литовського були також міжнародне, міське, земельне, але в окремі галузі в другій половині XV — на початку XVI ст. вони що не сформу­валися.

8-850

113

Що стосується військового права, то військове, або рицарське, пра­во ХУ-ХУІ ст. в українських землях — це сукупність юридичних норм, які регламентували правовідносини у війську Великого князів­ства Литовського. Аналіз основних принципів права, його походжен­ня, призначення і поділ на галузі дав Ф. Скорина в промові до книжки «Другий закон». Однією з галузей права він визначив право «рицер-ское, или военное, еже на войне соблюдаемо бываеть».

Правовідносини, що складалися при несенні військової служби, регулювалися нормами звичаєвого права. Військова повинність визна­чалася соціальним становищем людини. Більш тяжку військову служ­бу несли рицарі, бояри, шляхта, які повинні були бути завжди готови­ми до війни. Міщани забезпечували війська зброєю, утримували їх, а також відповідали за побудову та захист міського господарства. Ті з них, хто мав маєтки, повинні були разом із боярами і шляхтою іти на війну або виставляти замість себе ратників. Прості селяни в час напа­ду ворога за постановою сейму виставляли одного ратника від декіль­кох дворів. У привілеї 1387 р. князя Ягайло зазначено, що військовий похід є обов'язком кожного, хто може тримати зброю в руках.

Письмове військове право почало розвиватися з XVI ст., першими військовими законами були постанови Новогрудського сейму 1502 р., Віленського сейму 1507 р., Мінського сейму 1507 р. У 1528 р. у Вели­кому князівстві Литовському було прийняте військове уложення.

Кодифікація військового права була здійснена вперше в Статуті Великого князівства Литовського 1529 р., який визначив коло військо­возобов'язаних, передбачав міри покарання за невиконання військо­вих зобов'язань і за злочини, учинені ратниками, регламентував права й обов'язки гетьмана. Від несення військової служби звільнялися тіль­ки тяжкохворі й нездатні до неї особи, але вони повинні були вистав­ляти за себе «пригідних» людей. Основні норми військового права свідчать, що уособлення його в окрему самостійну галузь права обґрунтовані. До 1530 р. був прийнятий ще ряд нормативних актів і здійснена їх систематизація. Це відіграло певну роль у подальшій роз­відці військового права Великого князівства Литовського.

У сучасному розумінні за субординацією в правовому регулюван­ні відрізняють матеріальні та процесуальні галузі права. Матеріальні галузі права (матеріальне право) — прямо регулюють суспільні відно­сини. До них належить конституційне (державне), цивільне, адмініс­тративне, кримінальне та інше право. Процесуальні галузі права (про­цесуальне право) — визначають процедуру реалізації матеріального права і є похідним від нього. Головним недоліком процесуального, або судового, права Великого князівства Литовського було не відокрем­леність процесуального права від права матеріального й не розмежо-ваність процесу цивільного від карного. На судових нормах дуже позначалася станова нерівність суспільства й службова залежність сторін. У судовому, процесуальному, праві поступово формуються інститути підслідності, підвідомчості та підсудності, інститут доказо­вого права та ін. Джерелами литовсько-руського судового права в

114

другій половині XV — на початку XVI ст. насамперед були норми зви­чаєвого права (особливо при розгляді справ у громадських, копних судах), а також листи-привілеї, листи — уставні земські грамоти, Су­дебник Казимира IV 1468 р., збірники церковного права, передусім Номоканон. Судовий процес цієї доби називався «поступком прав-ним». Він керувався засадами легальності, визнаної матеріальним правом. Тільки розгляд справи в суді давав підстави для покарання або помилування підданого. Можна погодитись із висновками акаде­міка І. Юха про те, що система литовсько-руського феодального пра­ва містила як норми земського загального права, так і спеціальні нор­ми, що забезпечували привілеї пануючим станам. Ці привілеї не були винятком у системі права, а були її складовою частиною, хоча й супе­речили всій правовій системі, у чому й було внутрішнє протиріччя феодальної системи права.

Наступним головним елементом (компонентом) правової системи Литовсько-Руської держави була система законодавства. Якщо понят­тя «система права» характеризує сутнісний внутрішній бік об'єктив­ного права, поняття «системи законодавства» відтворює його зовніш­ній бік. Законодавство — це форма життя права, саме законодавство надає нормам права формальну визначеність (одна з ознак права). Систему законодавства Великого князівства Литовського становили всі впорядковані нормативні документи цієї держави. Як уже зазнача­лося, переважна більшість законодавчих актів, що видавалися цент­ральною владою, проголошувалися «листами». Як правило, у вступній частині документів застосовувалася мовна формула: «Чинимо знаме­нито цим нашим листом...» Листами великі князі литовські називали й ті збірники, які умовно мають назву в історіографії: Жалувана фамота короля Казимира IV 1457 р., Судебник Казимира IV 1468 р., Уставна грамота литовського великого князя Олександра київським міщанам 1494 р., Уставна королівська фамота міщанам Волинській землі 1509 р. тощо. Під законодавством Великого князівства Литовського з другої половини XV ст. у вузькому значенні цього поняття треба розуміти нормативні акти, що приймалися спільно великим князем литовським, вальним сеймом литовським і радою панів. Саме цими чинниками центральної влади оприлюднювалися найважливіші загальнодержавні документи, у тому числі й перші збірники законодавства, а також ра­тифікувалися міжнародні договори. Саме ці нормативно-правові акти за своєю юридичною силою можна прирівняти до тих законів, що ви­дає сучасна Верховна Рада України. У широкому значенні до системи законодавства литовсько-руської доби другої половини XV — початку XVI ст. потрібно віднести:

1. Листи-привілеї, листи-уставні грамоти, що приймаються:

• великим князем литовським одноосібно;

• великим князем литовським із княжою радою (до середини XV ст.);

• великим князем литовським із радою панів (з 1492 р.);

• великим князем литовським із радою панів і сеймом.

в*

115

2. Ухвали приватні, ухвали земські, постанови й статути, артику­ ли, листи-привілеї, листи-грамоти, що приймалися сеймом Великого князівства Литовського самостійно або разом із радою панів. До зако­ нодавчої компетенції сейму відносилися:

• справи виборів великого князя;

• справи унії з Польщею;

• податкові справи;

• військові справи.

3. Розпорядження та привілеї ради панів. Під час відсутності ве­ликого князя вся великокняжа компетенція переходила до ради панів. Рада панів вирішувала питання щодо оборони землі, проводила мобі­лізацію, вела закордонну політику, накладала нові податки тощо. Про це свідчать привілеї, прийняті до 1492 р. Великокняжий привілей Олександра 1492 р. легалізував правове становище ради панів, а при­вілей Сигізмунда 1506 р. поширив її права, і від того часу вона поділя­ла верховну владу з великим князем.

4. Нормативні акти центральної адміністрації (земського маршал-ка канцлера, земського підскарбія, земського гетьмана), що стосували­ся внутрішньоекономічних, військових і зовнішньополітичних питань. Це листи, укази, накази, закордонні ноти тощо.

5. Листи-привілеї українських удільних князів (до 1471 р., коли було ліквідовано Київське князівство) та ратифікація ними міжнарод­них господарських договорів із сусідніми державами.

6. Юридичні акти обласної адміністрації (воєвод, намісників, ста­рост, каштелянів) після ліквідації удільних князівств і утворення на українських землях воєводств. Ними регулювалося економічне й со­ціальне життя населення цих адміністративних одиниць. Вони видава­лися у вигляді наказів, інструкцій, листів і скріплювалися печаткою воєвод.

7. Нормативні акти повітової та обласної виконавчої влади (дер­жавців, тиунів, війтів, комендантів великих фортець).

8. Нормативні акти органів міського самоврядування в україн­ських містах із магдебурзьким правом управління, а саме магістратів, війтів і бургомістрів.

9. Міжнародні договори політичного або господарського характе­ру, які санкціонувалися центральними органами влади. Проте госпо­дарські договори до 1471 р. могли заключатися українськими удільни­ми князями, якщо вони не відповідали загальній економічній політиці й безпеці Литовсько-Руської держави.

У другій половині XV ст., так само як і галузі права, починають фор­муватися галузі законодавства. Це державне, кримінальне, цивільне, військове, адміністративне, судове галузеве законодавство. Причому галузі законодавства не відтворювали прямолінійно відповідні галузі права. У деяких випадках вони збігалися з галузями права, наприклад кримінальним, а в інших — з інститутами права. Якщо в умовному на той час цивільному праві майнове право власності можна відзначити за інститут права, то в системі законодавства майнове право формується в

116

окрему галузь, таке саме становище із сімейно-шлюбним, спадковим правом тощо. Починає формуватися структура системи законодавства, яку можна класифікувати за такими критеріями:

• галузевим (горизонтальним) — поділ нормативно-правових ак­тів за предметом регулювання: кримінальне законодавство, адмініс­тративне законодавство, родинне законодавство та ін.;

• субординаційним (вертикальним) — поділ нормативно-право­вих актів на певні групи за їх юридичною чинністю: листи-привілеї, листи — уставні грамоти великого князя, сейму, ради панів, листи во-євод-намісників, старост, магістратів та ін.;

• державно-адміністративним — поділ нормативно-правових ак­тів за територіальним значенням: законодавство для всіх територій Ве­ликого князівства Литовського, законодавство для окремих земель (наприклад, Волинської землі 1501 та 1509 рр., Київської землі 1507 та 1529 рр.).

Треба зазначити, що з ліквідацією удільних українських князівств припиняє свій розвиток місцеве законодавство цих автономних об'єд­нань. Його змінює воєводська система законодавчих актів. Литовсько-Руська держава ще зберігає деякі риси федеративно-територіального устрою, але функції місцевих можновладців адміністраторів постійно звужуються, у тому числі й законодавчі в широкому розумінні цього поняття.

Система юридичних засобів і прийомів при створенні законодав­чих актів, а саме законодавча техніка в Литовсько-Руській державі, ма­ла свою особливість.

Кожний період історії вітчизняного права відзначається своєю за­конодавчою майстерністю, рівень якої постійно удосконалювався. Становлення законодавчої техніки в нормотворчості Литовсько-Русь-кої держави пов'язано з широкою систематизацією права, наслідками якої були збірники законодавства, що діяли на території України де­кілька століть. Для визначення прийомів і засобів при створенні та систематизації законів потрібно аналізувати пам'ятки права наприкін­ці XIV — на початку XVI ст., що збереглися до нашого часу, а саме: жа­лувані урядові грамоти великих литовських князів; постанови ради панів, литовсько-руських сеймів і сеймиків; жалувані грамоти уділь­них князів, воєвод і намісників; документи дипломатичного характеру; документи церковного характеру; рішення адміністративно-судових органів; великокняжі привілеї; уставні земські грамоти; збірники зако­нодавства.

Еволюцію права Литовсько-Руської держави можна поділити на три етапи:

• період панування звичаєвого права в усіх сферах юридичного життя суспільства (з моменту приєднання колишніх земель Київської Русі до Литовського князівства і до кінця XIV ст.);

• період становлення земського литовсько-руського права, коли при збереженні широкого застосування звичаєвого права з ним почи­нає конкурувати й поступово витісняти його право, писане спочатку

117

у вигляді привілеїв і жалуваних грамот, а потім Судебником 1468 р. та уставними земськими грамотами (наприкінці XIV — на початку XVI ст.);

— період статутного права, що розпочинається з моменту видання Статуту Великого князівства Литовського 1529 р. та продовжується введенням в дію його наступних редакцій 1566 і 1588 рр.

До нашого часу дійшла велика кількість грамот, що видавалася ве­ликими князями литовськими з різних причин, а внаслідок цього над­звичайно різноманітних за своїм змістом і призначенням. У збірнику литовсько-руських актів, виданих Археографічною комісією, пред­ставлено понад 20 видів таких грамот. Серед них професор М. Ясин-ський визначає: договірні, різного роду жалувані, уставні, митні, судні, послужні, вотчинні, пільгові, правдиві, присяжні, доручення, позивні, охоронні, окружні, вкладні та ін. Грамоти, що мали безпосередньо законодавчий характер, як правило, називалися «листами» та «приві­леями». Протягом XV ст. видаються загальнодержавні привілеї в особі вищих станів (так звані «земські привілеї»), окремим містам (пере­важно на магдебурзьке право), установам (церквам, монастирям), ок­ремим класам населення (духовенству, міщанам, господарським людям), окремим групам осіб (євреям, татарам) і врешті-решт різним приватним особам. Далі М. Ясинський вказує, що під назвою «приві­леї» можна розуміти три роди цілком різних за характером і предме­том актів урядової діяльності, а саме:

1. Жалувані грамоти в стислому змісті, що містять:

• пожалування приватним особам та установам різного нерухо­мого майна, угідь, промислів, десятин (на користь монастирів і цер­ков);

• закріплення угод, за якими одна особа набуває нерухоме майно в іншої;

— пожалування великими князями будь-кому різних титулів, шляхетських чи лицарських переваг.

2. Грамоти пільгові, привілеї в особистому їх змісті, тобто приват­ ні закони, що містять вилучення із загальних норм, виключення із за­ гального нормативного порядку на користь фізичних або юридичних осіб, які поділяються на дна види:

• привілеї з більш випадковим і приватним характером, що міс­тять лише одну або декілька однорідних пільг, які надавалися пере­важно приватним особам;

• привілеї з більш загальним публічним характером і складним змістом, що містять сукупність різнорідних пільг і переваг, які надава­лися лише юридичним особам.

3. Жалувані грамоти охоронного характеру. Зміст цих грамот по­ лягає не в пожалуванні яких-небудь пільг і переваг, а в підтвердженні всього існуючого вже споконвічно в силу звичаю чи в силу пожалуван­ ня. Звідсіля охоронний, консервативний характер таких грамот, звідсі­ ля постійні в них посилання на старовину та заборону її порушувати: «...бо ми старини не рухаємо, а новини не вводимо». Таких привілеїв, що надавалися різним провінціям Литовсько-Руської держави

118

наприкінці XIV ст. і до видання І Литовського статуту 1529 р., дійшло до нас майже двадцять. Деякі з них — прості пільгові грамоти, інші не мають ніякого значення як джерела права, але є і такі, у яких включені не окремі пільги та переваги, а детальне визначення відносин даної землі чи області до всієї держави. Жалувані грамоти охоронного ха­рактеру отримали в історіографії назву «установчі земські грамоти». Під законодавством Великого князівства Литовського наприкінці XIV — на початку XVI ст. варто вважати загальнообов'язкові акти вищої юридичної сили, прийняті великим князем литовським самостійно, разом з радою панів або разом із радою панів і сеймом; радою панів самостійно в разі поважної відсутності великого князя; загальним сеймом Великого князівства Литовського. У сучасному розумінні норма­тивно-правові акти (закони, законодавчі акти тощо) видавалися у за­значений період під терміном «листи», які в історіографії отримали назву «жалувані грамоти», «привілеї», «уставновчі земські грамоти» тощо. Саме тексти цих листів наприкінці XIV — на початку XVI ст. є джерелом для визначення рівня тогочасної законодавчої техніки.

У XV ст. внаслідок сукупності внутрішніх соціально-економічних, зовнішньополітичних та юридичних причин виникає об'єктивна необ­хідність в уніфікації законодавства та створенні загальнодержавних збірників права. А саме: Жалувана грамота Казимира IV 1457 р., що зрівняла в соціальних правах усіх католицьких і православних прела­тів, княжичів, бояр, лицарів, шляхтичів, местничів Литовсько-Руської держави; Судебник Казимира IV 1468 р., що став першим загальнозем-ським кримінальним і кримінально-процесуальним кодексом як на ет­нічних литовських, так і на білоруських та українських землях, по­передника майбутнього Статуту Великого князівства Литовського 1529 р.; уставних земських грамот окремим воєводствам Великого князівства Литовського (Київському, Волинському, Полоцькому то­що). Без удосконалення законодавчої майстерності це проведення систематизації було б неможливе. Результати систематизації можуть слугувати показником рівня законодавчої техніки. Хоча, на думку Д. Керімова, у законотворчій практиці буває таке, що діяльність щодо створення законодавчих актів має аж ніяк не той результат у правово­му регулюванні відповідних суспільних відносин, який переслідував­ся. Аналіз законотворчості має той суттєвий недолік, що не враховує всіх складових частин процесу творчості, які є умовою досягнення визначеного результату, проте не входять до нього, а також їх логічно­го розвитку. Усе це лише у поверховому вигляді міститься в результа­ті. Невеликий, стислий обсяг тексту законодавчого акта, простота мови, відсутність значної кількості спеціальних термінів тощо не є по­казником примітивності законодавчої техніки в литовсько-руському праві. Це була доба проб і помилок у правотворчості, процес станов­лення своєрідного нерецептованого, як в інших країнах, законодавства, творці якого, дотримуючись принципу «стислість — сестра таланту», створювали закони, що відповідали рівневі тогочасної правової куль­тури народу й продовжували наповнювати її новими елементами.

119

Законотворчість, як і усяке мистецтво, припускає наявність у зако­нодавців достатньо високої загальної культури. Починаючи з XIV— XV ст. культура Великого князівства Литовського все далі відходить від середньовічних теологічних настанов, відкриває шлях для поши­рення світської культури. Це визначилося передусім:

• у широкому залученні народної розмовної мови до процесу тво­рення духовних цінностей;

• у відродженні літературних традицій Київської Русі;

— у творчому використанні культурних надбань Західної Європи. Розвиткові освіти сприяли великі монастирі й церкви, у яких або

біля яких цілеспрямовано створювалися школи, де навчалися всі діти, незалежно від матеріального становища їхніх батьків. Подальшу осві­ту можна було здобути в європейських університетах — Болонському, Гейдельберзькому, Падуанському, Паризькому, Празькому, Краків­ському та ін. Саме Краків став духовною Меккою для молоді Литов-сько-Руської держави. Підраховано, що в XV-XVI ст. майже 800 укра­їнців здобули освіту в Краківському університеті — навчальному закладі, заснованому в 1364 р. Казимиром Великим і згодом реформо­ваному з волі королеви Ядвіги, котра заповіла йому всі власні багат­ства. На пожертви Ядвіги була заснована також литовська колегія при Паризькому університеті (1397), де, зрозуміло, також знайшлося міс­це для вихідців з України. Саме випускники цих вищих шкіл ставали кодифікаторами права у Великому князівстві Литовському.

Певні зрушення в XIV-XV ст. відбулися в політичній культурі Литовсько-Руської держави. Цей період припадає на епоху Відро­дження (Ренесансу), одного з найбільших прогресивних перетворень в історії людства, який дав поштовх розвиткові гуманістичної думки. Відхиляючи християнські ідеали споглядального життя, гуманістична етика «реабілітувала» людину з усіма її страстями й прагненнями, висвітила в ній могутні сили, що йдуть від розуму, підняла й укріпила самовизнання особистості, уперше відкрила для себе особистий світ — світ творця, а не «тварини». На зміну пастві, яка покірно молиться, приходить нова генерація людей, яке найбільше цінує свободу, розко­вана серцем і духом. Носіями нових ідей у західноруських землях ста­ли Юрій Дрогобич (Котермак), Павло Русин із Красна, Лукаш із Но­вого Міста та ін. Чого парта тільки постать українського вченого-гума-ніста Юрія Дрогобича (бл. 1450-1494), випускника Краківського й Болонського університетів, доктора медицини і доктора філософії, викладача цих вищих закладів, ректора Болонського університету в 1481-1482 рр., автора багатьох наукових праць. Він активно сприяв поширенню гуманістичних ідей на Батьківщині, уважав, що завдяки доброчесності людина може наблизитися до Бога як ідеалу доброчес­ності.

Показником подальшого розвитку духовної культури в XV ст. є та­кож створення нових редакцій оригінальних творів часів Київської Ру­сі, зокрема відомого Києво-Печерського патерика, життя святих, зміц­нення традицій початкового літописання Київської Русі у вигляді так

120

званих литовсько-руських літописів і Короткого Київського літопису XIV — початку XVI ст., видання перших друкованих кирилицею книг Октоїх, Часослов Швайпольтом Фіолем у 1491 р. тощо.

Досягнення тогочасної культури Литовсько-Руської держави впливали на світогляд осіб, причетних до законодавства. Проте зако­нотворчість вимагала від законодавців ще й спеціальних знань, нави­чок, опанування мистецтвом формування і формулювання законодав­чих актів. Загальна культура законодавця тісно пов'язана з правовою культурою, а разом з тим правова культура законодавця зворотно впливає на загальну культуру, створює умови для її вільного розвитку шляхом установлення режиму правової стабільності. У культурі зако­нотворчості акумулюються: різносторонні знання дійсності, її історії і перспективи розвитку; спеціальні знання про право, закон й законо­давчу техніку, уміння їх використовувати в практичній діяльності що­до створення законів і їх реалізації. Ознайомившись із текстом законо­давчих актів наприкінці ХГУ-ХУІ ст. Великого князівства Литовсько­го, потрібно зазначити високе мистецтво литовських законодавців, що з достатньою повнотою і широким підходом виконували завдання про упорядкування судової практики, а не обмежувалися казуїстичними формулюваннями. Сам зміст Судебника Казимира IV 1468 р. свідчив про високий правовий рівень розвитку кодифікації, уміння в узагаль­неному вигляді вирішувати правові питання. К. Яблонские першим припустив, що Судебник 1468 р. був підготовлений під керівництвом канцлера і віденського воєводи Михайла Кезгайловича, який готував також Жалувану грамоту Казимира IV 1457 р. і був одним із меценатів Краківського університету, у якому навчалися студенти з Литви, України та Білорусі, майбутні кодифікатори Статуту Великого кня­зівства Литовського 1529 р.