§ 3, Орфоепія і культура усного мовлення

Орфоепія — це розділ науки про мову, що вивчає систему норм літературної вимови.

Предметом вивчення орфоепії є:

• звукові особливості мовлення (усне мовлення розглядається не взагалі, а тільки з погляду його відповідності сучасним літературним нормам);

• правильна вимова звуків мовлення (голосних і приголосних);

• правильна вимова звукосполучень;

• правильна вимова окремих слів і їх форм.

Сучасні норми української орфоепії склалися історично на ос­нові вимови, властивої середньонаддніпрянським говорам.

Практичне значення орфоепії винятково важливе, оскільки до­тримання орфоепічних норм, як й інших літературних норм, удо­сконалює мову як засіб спілкування, полегшує обмін думками. Унормована вимова є однією з ознак культури мовлення.

Вивчення правильної вимови спрямовується на подолання по­милок, серед яких насампред виділяються фонематичні та фоно­логічні.

Фонематичні помилки — це порушення правильної вимови звуків, заміна однієї фонеми іншою, наприклад: вимова [с] замість [з] везтпи — вести. Такі помилки спотворюють зміст слова.

Фонетичні помилки — це суто вимовні недогляди, що ви­являються у вимові різних варіантів звуків: вимова [in’] замість [с'] у словах усюди, сяду.

Вимова голосних звуків. Усі голосні звуки під наголосом ви­мовляються чітко й виразно: постанова, план, жити. В інших позиціях вимова голосних має такі особливості:

1. Голосні [а], [/], [у] — в усіх позиціях вимовляються виразно: [в’і'ра], [знати], [куди].

2. Звук [о] вимовляється виразно й здебільшого не змінюється; лише перед складом з постійно наголошеним [у] вимовляється з наближенням до [у]: [г&лу 6ка\.

3. Звуки [є], [и] в ненаголошеній позиції вимовляються нечітко: [е] — з наближенням до [и], [и] — з наближенням до [е]: [ме"та'], [жи^ет’:а'].

Пам'ятайте: Українській літературній мові невластива вимова [а] на місці ненаголошеного [о]: [мажоритарна]. Грубо порушує вимовну норму той, хто говорить: [директор], [харави'й].

Вимова приголосних звуків.

1. Дзвінкі приголосні в кінці слова й перед глухими в середині слова вимовляються дзвінко: [народ], [хліб], [три'дцат].

П р и м і т к а. З усіх дзвінких приголосних тільки глотковий звук [г] вимов­ляється як [х]: [ле'хко], [во'хкий], [д'охт'у] (орфографічно: легко, вогкий, дьогтю).

2. Оглушуються прийменник і префікс з- перед глухими при­голосними: [с тобойу], [спи^есати].

3. Префікси роз-, без- можуть вимовлятися дзвінко й глухо (залежно від темпу вимови): [розписка] і [ростіска], [розказа'ти] і [росказа'ти].

Губні, шиплячі (крім подовжених) та задньоязикові в кінці слова та складу вимовляються твердо: [знов], [велич], [сім], [лубо'вйу], [обчи сле^ин:а]

.Лише перед [і] ці приголосні вимовляються як напівм’які: [б’іл'], [ш’іс т], [к’ іно]. Подовжені шиплячі вимовляються як напівм’які: [зб’ і'ж’:а], [р'і'ч ’:у\.

4. Африкати [<&], [скис] вимовляються як неподільні звуки: [Ј]вінок; прису[дк]увати, відря[дк]ення, нагоро[дк]ення.

Звукосполучення [d] і [з], [е>] і [ж] вимовляються як два окремі звуки: ві[дз]ивати, пі[дз]вітний, пере[дз]’їздівський, пі[дж]єну.

5. Передньоязикові [д], [т], [з], [с], [і#], [л], [н] перед м’якими приголосними та перед [і] вимовляються м’яко: [майбутн е], [напїак], [сіл].

6. Звук [ґ] слід вимовляти у словах: ґатунок, ґвалт, ґречний, ґрунт, ґанок, ґрунтовний, ґрати (рос. решетка), ґрасувати (роз­чищати) та ін.

Вимова звукосполучень

1. Сполучення -шся і -ться у дієслівних формах вимовляються як [с:а], [ц'.а\. [зв’іту'йес :а], [у'чи^ец:а], [ли^есту'йец:а] (орфогра­фічно: звішуєшся, учиться, листується).

2. Сполучення -жся, -чся у дієсловах наказового способу ви­мовляються як [з’є а], [цс а]: не [урІзса], не [моро'цса] (орфо­графічно: не вріжся, не морочся).

3. Групи приголосних, що з’являються у словах внаслідок сло­вотворення, спрощуються: проїзд + н(ий) -*•[пройізни'й]. Таку ви­мову приголосних закріплює український правопис: злісний, тиж­невий, якісно. Проте написання окремих слів, зокрема числівни­ків шістнадцять, шістсот, шістдесят, не відповідає вимові: [ш’існа'дцam], [шЧс.о'т], [ш’ізде^иса'т]. Така ж невідповідність спостерігається і в багатьох словах, утворених від іншомовних твірних основ: президентський [пре^изи^еде'нский], агентський [аге'не'кий].

Примітка. Ніколи не спрощуються звукосполучення [здр], [спр], [стр\. [здр]игатися, зу[стр]іч, [спр\ава.

Вимова слів іншомовного походження

Іншомовні слова в українській мові фонетично й граматично адаптуються, проте деякі з них характеризуються орфоепічними особливостями:

1. Голосні [і] та [и] слід завжди вимовляти відповідно до їх написання. Після приголосних [<)], [т], [з], [с], [if], [р], [ж], [ч], [ш] постійно вимовляється [и], а не [/]: тираж, режим, шифр.

Усне спілкування 417

Початковий [і] вимовляється чітко, а наближена до [и] вимова [і] є орфоепічною помилкою.

2. В іншомовних словах ненаголошений [о] ніколи не перехо­дить в [у]: документ, корупція, доручення (навіть перед складом з постійно наголошеним [у]).

3. Ненаголошені [є], [и] після приголосних вимовляються з наближенням до [и], [є]: [те^инде'нц'ійа], і~

Вправа 207. Прочитайте вголос текст за правилами української літературної вимови. Проаналізуйте вимову голосних та приголосних звуків.

Бесіда

На початку бесіди слід передусім заручитися прихильністю свого співбесідника: якщо ви зустрічаєтеся вперше, треба при­наймні познайомитись, викликати до себе симпатію, а вже потім, добившись його уваги, можна викладати свої думки, аргументи, наміри, міркування. Читач, певно, пам’ятає, що бесіда як форма спілкування складається зі вступної, основної й завершальної час­тин. Так-от, саме початок розмови відіграє особливу роль у ство­ренні сприятливої атмосфери спілкування, істотно позначається на подальшому перебігу розмови і, безумовно, на її результатах. Проте найсильніший аргумент не варто оприлюднювати на початку роз­мови, бо ж ідеться не про письмове повідомлення, де найпере­конливіші докази традиційно розміщують спочатку, щоб викликати інтерес у читача і бажання довідатися, що там далі. У бесіді віч- на-віч краще приберегти переконливі докази на кінець розмови, щоб «приголомшити» ними партнера зненацька, коли він трохи втратить пильність і буде переконаний, що нічого цікавого вже не буде. А ось про надзвичайну важливість невербальних форм вза­ємодії саме на початку бесіди не треба забувати, бо з виразу об­личчя, пози, вітального жесту можна скласти певне враження про свого партнера — приязне, байдуже чи вороже — довідатись про рівень його культури і паніть про ставлення до мети зустрічі. Більшість дослідникін погоджується, що словами передається в основному інформація, а ставлення до неї висловлюється за до­помогою жестів, міміки тощо, до того ж вербальний компонент розмови займає 35 %, а неасрбальний — 65 % часу. Іще одне: коли почнете бесіду з докладного викладу позиції свого співрозмовника, твердить Андре Моруа, тим самим виб’єте грунт у нього з-під ніг.

1 4 С. II. ІПспчук

Щоб досягти мети бесіди, ви маєте з першого до останнього слова підтримувати психологічний контакт зі своїм співрозмов­ником, викликаючи й постійно стимулюючи в нього зацікавленість розмовою. Слід впливати на нього не тільки за допомогою логіки, розумових міркувань, а й зачіпати його почуття. Адже сильні емоції завжди позначаються на думках, надовго залишаються в пам’яті. Та ви не повинні виходити за межі тактовної поведінки під час розмови — не слід влаштовувати своєрідного міні-шоу з голосними вигуками, зайвими запевненнями чи, навпаки, з гіркими сльозами.

(Ольга Корніяка)