3. Всесвітньо-історична роль колоніалізму.

Хоча в країнах Азії й Африки вже виросли покоління, для котрих такі поняття, як колоніалізм, колоніальне пригнічення, знайомі лише зі шкільних підручників, колоніальне минуле постійно нагадує про себе. Адже колоніалізм глибоко змінив соціальне, економічне, політичне й культурне обличчя десятків країн світу, де живуть мільярди людей. І сьогодні не припиняються суперечки щодо історичної ролі колоніалізму.

З одного боку, колоніальні завоювання здійснювалися з незвичайною жорстокістю, в ході них, а також у результаті нещадної експлуатації, під час численних антиколоніальних повстань загинули десятки мільйонів людей. Колоніалізм збагатив метрополії, перетворив колонії у джерела дешевої сировини, ринки збуту продукції економічно розвинених країн, у поле діяльності іноземного капіталу. Так, у 50-і рр. XX ст. лише з Африки вивозилось біля 98 % алмазів, які видобувалися в капіталістичному світі, 80 % кобальту, 56 % золота, 38 % хрому, 36 % марганцю, 27 % міді.

Склалася своєрідна експортна спеціалізація колоніальних країн, і сьогодні Індія асоціюється у нас із бавовником, чаєм, тютюном, Єгипет і Судан - із бавовником, Гана - із какао, Сенегал і Гамбія - з арахісом, Занзібар - із гвоздикою, Бразилія – із кавою, Куба – з цукровою тростиною. Звичайно ж, такий однобічний розвиток господарства звужував можливості колоніальних країн, ставив їх у пряму залежність від швидкої мінливої ситуації на світових капіталістичних ринках, від кон'юнктури міжнародних цін.

Колоніалізм залишив у спадок афро-азійським країнам найсерйозніші соціально-економічні, політичні й етнічні проблеми, від вирішення котрих значною мірою залежить їхнє майбутнє. Прикордонні суперечки, міждержавні й міжетнічні конфлікти, що забрали в останні десятиліття багато мільйонів життів у державах “третього світу”, найчастіше сягають своїм корінням колоніального минулого. Не випадково лівійський лідер М.Каддафі у жовтні 2003 р. на мітингові в Месреті черговий раз висунув ультиматум європейським урядам: імперії мають сплатити компенсації за колоніалізм. Тоді ж уряд Гаїті нарахував колишній метрополії – Франції за 100 років панування $ 21685135571 і 48 центів, Париж відхилив цю вимогу. Кількома роками раніше французький уряд уже сплатив Республіці Гаїті 2 млрд. євро, але далі банківських рахунків членів гаїтянського уряду ці гроші не пішли, хоча й до цього було добре відомо, що країна посідає третє місце у світі за рівнем корупції.

Але було й інше, чимало європейців вірило в необхідність колоніалізму як засобу залучення відсталих народів до здобутків цивілізації, у своє особливе призначення в цьому, щороку благополучну Європу залишало до мільйона чоловік. Краща частина європейського і американського суспільства багато зробила для того, щоб допомогти відсталим народам позбавитися від рабства і работоргівлі, злиденності, хвороб і голоду. Саме аболіціоністи - противники рабства і работоргівлі в Америці та Європі - після тривалої (XIX - початок XX ст.) боротьби добились поетапної відміни спочатку работоргівлі, а потім і рабства, включаючи й ті його форми, котрі існували ще до колоніального поневолення. Великий британський письменник – співець колоніальної політики Редьярд Кіплінг (1865-1936 рр.) говорив у 1899 р. про “тягар білої людини”: “важкою працею” нести цивілізацію “похмурим племенам”.

Дійсно, колонізатори не допускали работоргівлі, несли з собою європейську медицину й освіту, прагнули уніфікувати політичний устрій колоній із власним. По всьому світу поширювались європейська організація державного управління, система оподаткування, правосуддя і закони. Дж.Неру, перший прем’єр незалежної Індії, з гордістю говорив про себе, як про останнього британця, котрому довелося правити своєю країною. Саме у Французькій Екваторіальній Африці прославив своє ім’я великий гуманіст, лікар і філософ, лауреат Нобелівської премії миру Альберт Швейцер (1875-1965 рр.).

Він народився 14 січня 1875 р. в Ельзасі, що тоді тимчасово належав Німецькій імперії, у сім’ї лютеранського пастора, закінчив філософський і медичний факультети Страсбурзького університету, де захистив докторську дисертацію на тему “Філософія релігії Канта”, вивчення теології поєднував з іншим своїм сильним захопленням – музикою. Стефан Цвейг спеціально приїздив до Гюнсбаха (містечка, в якому жив А.Швейцер) послухати Баха у виконанні молодого ректора теологічної семінарії Св. Фоми Аквінського. Але ще в університеті А.Швейцер накреслив собі життєву програму: до 30 років набиратися знань і досвіду, займатися наукою й мистецтвом, а потім присвятити життя служінню людям, допомагати їм конкретними справами.

Від ельзаських місіонерів він часто чув про страждання позбавлених будь-якої медичної допомоги тубільців у колоніях, тому після отримання у 1913 р. ступеню доктора медицини виїхав до Французької Екваторіальної Африки, де організував лікарню в загубленому в джунглях містечку Ламбарене (сучасний Габон). У ній він пропрацював більше 50 років, поєднуючи лікування туземного населення з прищепленням йому навичок гігієни і культури поведінки. Коли у 1953 р. антивоєнну діяльність великого гуманіста було відзначено Нобелівською премією миру за попередній рік, лауреат не зміг приїхати до Осло для її отримання, оскільки не наважився залишити без нагляду свою лікарню. Німеччина нагородила А.Швейцара вищою відзнакою лікаря – медаллю Парацельса, Британія – орденом “За найвищі заслуги”, його улюблене дітище – лікарня – розрослася у величезне місто, куди лише у 1961 р. звернулися по допомогу 6 тис. чоловік, було зроблено 802 операції, у пологовому будинку щороку народжувалося до 400 дітей.

У колонії йшли місіонери й лікарі, інженери й учителі, серед них було чимало справжніх подвижників. Розпад світової колоніальної системи обернувся для численних "білих" мешканців колоній особистими трагедіями. Масова втеча „білих” жителів Алжиру, Бельгійського Конго, португальських колоній, Південної Родезії з цих країн після досягнення ними незалежності була вимушеною, а в метрополіях їх не чекали.

Європа з її величезним науково-технічним потенціалом, культурним досвідом і капіталами, а також енергія європейських переселенців створювали в колоніях засади сучасного транспорту і засобів зв'язку, гірничовидобувної й обробної промисловості та сільського господарства, освіти й медицини, нові форми економічної діяльності. Колоніальні країни керувалися передусім своїми інтересами, але в результаті відбувалося також становлення і розвиток нових суспільних відносин, з'явилися нові громадсько-політичні сили - масові партії, організації, профспілки, здатні очолити боротьбу колоній за політичне визволення.

На сер. ХХ ст. колоніальні “експлуататори” витрачали на соціальний захист корінних народів Африки до 60 % прибутків. У британських колоніях і протекторатах формувалися виборні Законодавчі зібрання з дедалі ширшими повноваженнями і більшою кількістю представників аборигенного населення. Офіційний Лондон наголошував на своїх намірах привчити африканців до демократичного самоврядування, відштовхуючись від звичних для них форм. Париж чимало зробив для адаптації аборигенного населення до французької культури, впроваджував у колоніях французьку мову і освітні та медичні системи європейського зразка, навчав у Сорбонні представників племінної аристократії, що з часом змінювали в управлінських структурах європейців.

Таким чином, колоніалізм усупереч власній волі прискорив політичне пробудження і суспільно-економічний розвиток народів колоній, піднесення національно-визвольних рухів, розпад колоніальної системи і появу десятків нових незалежних держав.