1.4.1. Функції системи забезпечення безпеки

Система забезпечення безпеки, що  створена як специфічний суспільний інститут, має відповідні функції.

1. Регулятивна (або розподільча) функція. За рахунок створення специфічної системи структурних елементів, а також особливих нормативно-правових відносин між уже існуючими державними органами забезпечуються заходи щодо запобігання і локалізації конфліктних ситуацій або дій за екстремальних умов (природні катаклізми, економічні катастрофи, соціальні потрясіння, масштабні суспільні безпорядки, терористичні акти, спроби неконституційного захоплення влади, організована злочинність, зіткнення на етнічному грунті тощо). Спеціально створювані органи системи забезпечення безпеки мають особливий статус та особливі повноваження щодо інших державних органів. Їхні пропозиції за умов нормального функціонування суспільної системи повинні мати виключно рекомендаційний характер до тих пір, доки державні структури спроможні своїми силами контролювати ситуацію і впливати на її розвиток. Питання обмеження можливостей державних структур вирішується розробкою як індикаторів екстремальних ситуацій, так й індикаторів реальних можливостей державних структур адекватно реагувати на незвичну ситуацію.

2. Акумулятивна функція. Вона спрямована на вирішення цілого ряду важливих завдань: збирання та накопичення інформації, необхідної для прийняття важливих політичних рішень; об’єднання інтелектуального потенціалу вчених, політиків, масових громадських організацій, окремих громадян для проведення експертних оцінок окремих проектів, постанов, реальної ситуації в регіоні та державі тощо; формування державних матеріальних запасів та людських резервів, що призначені діяти в екстремальних ситуаціях, та контроль за їх використанням; нагромадження та узагальнення міжнародного досвіду роботи аналогічних структур.

3. Аналітична функція. Націлена на дослідження та оцінку ступеня внутрішніх та зовнішніх загроз та розробку відповідних пропозицій та рекомендацій управлінським структурам.

4. Прогностична функція. Дає можливість виявляти тенденції розвитку конфліктних ситуацій, прогнозувати наслідки управлінських рішень з урахуванням їхнього впливу на навколишнє середовище, політику, економіку, соціальну сферу.

5. Компенсаторна функція. За рахунок створення специфічних структур, матеріальних та людських резервів система забезпечення безпеки спроможна доповнити або компенсувати відсутність у звичайних державних установах можливостей (щодо аналізу ступеня розвитку конфліктних ситуацій, матеріальних засобів і т.ін.).

6. Інформаційна функція. Передбачає збирання та опрацювання інформації, її розповсюдження серед населення; формування громадської думки.

7. Координуюча функція. Передбачає певні дії, спрямовані на узгодження роботи різних державних структур за екстремальних умов і на етапі розробки управлінських рішень. Координація дій потрібна не лише між елементами формальної структури, але й між державою та неформальними об’єднаннями громадян (політичними партіями, громадськими рухами, соціальними верствами та етнічними угрупованнями). Досягти певного консенсусу з метою зниження внутрішнього соціального напруження – найважливіша умова стабільності соціальної системи. Форми координації зусиль можуть бути найрізноманітнішими – від мораторію на здійснення широкомасштабних політичних акцій до підтримки певних декретів уряду в кризовій ситуації. Ефективність цієї функції зумовлюється відкритістю системи забезпечення безпеки.

8. Силова функція. За певних екстремальних умов, можливостей структурних компонентів державної влади може виявитися недостатньою для запобігання конфлікту, що загрожує перейти у загальнонаціональну катастрофу, або дії існуючих силових міністерств будуть малоефективні, або в даній ситуації вони недоцільні, зважаючи на специфічність подій, що відбуваються (наприклад, масштабні сепаратистські виступи або дії підготовленої терористичної групи, або власне армійські кризи, що можуть призвести до військового путчу). За цих умов необхідно мати нечисельні, мобільні, добре підготовлені спецпідрозділи, головним завданням яких було б упередження та локалізація конфліктів, а не їх воєнне вирішення. Силова функція реалізується не лише за допомогою збройної групи, але й спирається на силу закону. Це означає можливість певних органів системи забезпечення безпеки у заздалегідь чітко визначених умовах приймати документи нормативного характеру, що набувають статусу тимчасово чинного закону. Це ж стосується й економіки на рівні прийняття відповідних тимчасових рішень економічного регулювання, а також політики, коли дозволяється тимчасово припиняти діяльність тих або інших партій. Функції неформальних структур багато в чому залежатимуть від того, яке місце вони посідають і яку роль відіграють у процесі забезпеченнянаціональної безпеки. Неформальні структури в повному обсязі можуть перебирати на себе такі функції, як акумулятивна, аналітична, прогностична. Певною мірою вони можуть здійснювати координуючу функцію. Особлива роль у діяльності політичних партій, громадських рухів тощо належить інформаційній функції. Відділення неформальних структур на місцях можуть надавати неоціненну інформацію з проблем, що виникають у населення, здійснювати моніторинг визрівання конфліктів, аналізувати екологічну ситуацію, причому ця інформація може бути індикатором достовірності офіційних даних. Досвід показує, що урядовець зацікавлений у тому, щоб утриматися на посаді, яку він обіймає, будь-яку негативну інформацію сприймає як загрозу власним інтересам. Неформальні структури можуть формувати незалежні експертні групи, що здатні дати кваліфікований висновок щодо будь-якого питання безпеки, а також брати участь у розробці рекомендацій формальним структурам.

9. Зовнішньополітична функція. а). Захист корінних національних інтересів (збереження цілісності території держави; захист навколишнього середовища; конституційного устрою; політичної незалежності; забезпечення сприятливих умов розвитку нації; забезпечення зовнішньоекономічних пріоритетів держави; запобігання збройній агресії та силовій загрозі). б). Боротьба з міжнародним тероризмом, наркоманією і злочинністю. в). Участь у міжнародних акціях з підтримки миру й безпеки. Підтримка зусиль щодо формування систем колективної безпеки різних рівнів. г). Встановлення тісних дипломатичних, економічних, культурних зв’язків з іншими країнами. Політичне співробітництво у розв’язанні складних міжнародних проблем (наприклад, проблеми ядерного роззброєння). д). Інші вищезазначені функції (аналітична, прогностична, інформаційна, координаційна складові) у зовнішньополітичній сфері.

Таким чином, виходячи із розуміння того, що система забезпечення безпеки базується на здатності держави захищати свої інтереси та реалізовувати свої цілі в галузі безпеки, визначаємо мету її функціонування як дотримання балансу життєво важливих інтересів особи, суспільства й держави. Реалізація цього завдання має сприяти виробленню відповідної політики. Органом, що виробляє таку політику, є Рада національної безпеки (або інша аналогічна державна структура).

Разом з тим цей державний орган не може вирішити всіх проблем безпеки, бо є лише одним  із структурних елементів системи. То ж і діяльність його в країнах з слабо розвиненою демократією буде обмежена в першу чергу захистом інтересів безпеки держави.

Взагалі, дослідження проблем безпеки неможливе без відповіді на питання: «Якої безпеки?». Бо навіть у найпростішому випадку, розглядаючи вертикальну структуру суспільства, можна виділити: безпеку держави, правлячого угруповання (партії, еліти тощо), безпеку нації та безпеку окремого громадянина країни. Ці «безпеки» не завжди збігаються й часто вступають у суперечність одна з одною. Державний режим, що порушує права людини, понижуючи ступінь захищеності особи, підвищує рівень загроз безпеці в цілому. Тому система безпеки має охоплювати й позадержавні суспільні інститути. Особливо це важливо для молодих країн, що стали незалежними і перебувають у періоді становлення своєї державності, ще не мають усталеної соціальної та національно-етнічної структури, через що й головні загрози їх безпеці є не стільки зовнішні, скільки генеруються  зсередини.

Політика держави у сфері безпеки має грунтуватися на корінних інтересах суспільства, до якої б галузі відносин вона не спрямовувалася: до внутрішньої чи зовнішньої. Захищаючи свої інтереси в галузі внутрішніх відносин, держава здійснює тим самим свою внутрішньополітичну функцію; захищаючи свої інтереси в галузі зовнішніх відносин, вона здійснює свою зовнішньополітичну функцію.