Література

1. Див: The Militari Balance (1998-1999); The World Factbook (1998–1999); The Balance of Militari Power, World Defence Almanac (1998-1999).

2. БогдановичВ.Ю. Концептуальні підходи до вибору та затвердження в державі потрібного рівня її воєнної безпеки // Наука і оборона. – 1998. – №2.

3. Див.: Концепція (Основи державної політики національної безпеки України) затверджена Верховною Радою України 16 січня 1997 р.; Концепция национальной безопасности РФ ( утверждена Указом Президента РФ 17 декабря 1997 г.); Концепция национальной безопасности РФ (изложена в новой редакции и утверждена Указом президента РФ     10 января 2000 г.); Воєнна доктрина України (затверджена постановою Верховної Ради України від 19 жовтня 1993 р. № 3529-XII); Основные положения Военной доктрины Российской Федерации ( введены в действие указом Президента РФ в 1993 г.); Военная доктрина Российской Федерации (введена в действие Указом Президента РФ 25 апреля 2000 г.); Сергеев И.Д. Военная доктрина и реформирование ВС РФ // Красная звезда. – 1998. – 17 июля; Манилов В. О военной доктрине России // Международная жизнь.-2000.- № 5; Радецький В. Основні аспекти воєнної доктрини України в контексті концепції національної безпеки України // Військо України – 1997. - № 9-12;  Лісицин Є. Співвідношення між Військовою Доктриною і стратегією національної безпеки // Спостерігач. – 1996. – № 21; Гавриленко А. Нужна ли Украине новая военная доктрина? // Зеркало недели. – 1999. – 12-18 июня.

4. Див.: Указ Президента РФ «Про морскую деятельность России» и Указ Президента РФ «Основы политики РФ в сфере военно-морськой деятельности до 2010 г». (подписаны 4 марта 2000 г.); Куроедов В. Интересы России в Мировом океане // Красная звезда. – 2000. – 24 мая; Макеев Б. Военно-политические аспекты реформирования военно-морского флота России // Мировая экономика и международные отношения.-1999.- № 11; Московенко М.В. О военно-морской стратегии Российской Федерации // Военная мысль. – 1999.- №1. 

5. Див.: Концепция строительства ВС РФ на период до 2005 года (утвер­ждена Указом Президента РФ июль 1997 г.); Основы (Концепция) государственной политики РФ по военному  строительству на период до 2005 г. (принятые распоряжением Президента РФ № 1068 от 30 июля1998 г.); Батьковский А., Жаров А., Кунц Н. Армия ищет деньги // Независимое военное обозрение. – 1998. - № 38; Рог В. Потеря чувства меры. Упразднение видов ВС преждевременно // Независимое военное обозрение. – 1999. - № 37; Сажинов П. Военная реформа значительно шире, чем только решение проблем ВС // Время и мы. – 1999. - №11; Москвин Е. Реформа: время разбрасывать камни и время собирать камни // Независимое военное обозрение. – 1999. - № 26; Сергеев И. Армия проспала свои реформы // Общая газета. – 1999. – 11-17 марта; Новиков А. Военная реформа: некоторые проблемы решения. // Власть. – 1999. - № 6; Манилов В. Военная реформа – ответ на вызов времени. //  Красная звезда. – 1999. – 1 янв.; Есин В. Призывами военную реформу не ускоришь. // Красная звезда. – 1999. – 5 авг.; Куликов А. Корабль военой реформы разбился о рифы економических реалий // Независимое военное обозрение. – 1999. - № 7; Павловский Г. Военная реформа: спешить медленно // Красная звезда. – 2000. – 3 нояб.; Сокут С. Новая власть имеет шанс вывести военную реформу из кризиса // Независимое военное обозрение. – 2000. - № 1; Борзенков Г. Военная реформа не должна сводиться к сокращению ВС // Независимое военное обозрение. – 2000. - № 36; Николаев А. Планируемые военные ассигнования недостаточны // Независимое военное обозрение. – 2000. - № 35; Николаев А. Военная реформа буксует // Независимое военное обозрение. – 2000. - № 23; Алексин В. Военная реформа в России провалена  // Независимое военное обозрение. – 2000. - № 25.  

6. Концепція (Основи державної політики національної безпеки України) схвалена Постановою Верховної Ради України від 16 січня 1997 р. № 3/97-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1997. - № 10. – Ст. 85; Державна програма будівництва і розвитку Збройних Сил України на період до 2005 р.; Кучма Л.Д. Україні потрібні не потішні війська, а пов­ноцінна армія. Виступ Президента України на розширеному засіданні колегії Міністерства оборони України 13 грудня 1996 р. // Урядовий кур’єр. - 1996. - 17 груд.; Кучма Л.Д. Армія – символ шляхетності, дисципліни та національної гідності. Виступ Президента України – Верховного Головнокомандувача ЗС України на зборах офіцерів ЗС в Міністерстві оборони України 13 липня 1999 р. // Військо України. - 1999. - № 7-8; Кучма Л.Д. Перебудова Збройних Сил України вступила у вирішальну стадію. Виступ Президента України – Верховного Головнокомандувача ЗС України на розширеному засіданні колегії Міністерства оборони України 23 лист. 1999 р. // Народна армія. – 1999  – 25 лист.; Національна безпека України. 1994-1996 рр. - К.: НІСД, - 1997. - 185 с.; Горбулін В. Збройні Сили України можуть упевнено дивитись у майбутнє! // Військо України. - 1997. - № 7-8.; Горбулін В. Національна безпека в трансформованому трикутнику // День. - 1997. - 2 груд.; Кузьмук О. Без армії держава неможлива // Військо України. - 1997. - № 5; Кузьмук О. Будівництво Збройних Сил - складова частина загального процесу формування держави // Народна Армія. - 1998. - 5 груд.; Кузьмук О. Основні напрями та пріоритети будівництва Збройних Сил України // Наука і оборона. – 1998. - № 1; Кузьмук. А. Мы не розучились доверять друг другу. // Красная звезда. - 1998. - 5 дек.; Кузьмук О. Збройні Сили України на початку 21 сторіччя // Наука і оборона. – 1999. - № 4;  Кузьмук О. Тільки рухаючись уперед можна побудувати сучасні Збройні сили. // Народна армія. – 1999. – 25 лист.; Затинайко А. Проблеми керування повсякденною діяльністю військ і деякі шляхи їхнього вирішення // Народна армія. - 1998. - 24 вер.; Затинайко А. Основний зміст та особливості військової рефор­ми в Україні // Народна Армія. - 1998. - 17 квіт.; Біжан І. Шляхи реалізації основних концептуальних положень військової освіти // Народна армія. - 1998. - 18 вер.; Матюх М. Оборонна структура України. // Військо України. – 1998 р. - № 7-8; Михайліченко Г.М. Програма будівництва тилу Збройних Сил України як складова частина Державної програми будівництва і розвитку Збройних Сил України // Наука й оборона - 1998. - № 3; Шуляк П. І. Сухопутні війська - основа Збройних Сил України // Військо України. - 1998. - № 11-12; Шуляк П.І. Програма будівництва і розвитку Сухопутних військ України. Теорія і практика // Наука і оборона. - 1999. - №1; Терещенко В. Ракетні війська й артилерія шляхом реформування // Військо України. - 1999. - № 3-4; Ігнатенко А. Навіщо потрібна армія і якою вона повинна бути? // Голос України. - 1997. - 30 груд.; Чикалін В. Корективи на марші // Урядовий кур’єр. - 1998. - 9 лип.; Чечило В. Армія і політика // Народна армія. - 1993. - 8 лип.; Сигуткін Е., Кирилкін Е. Позиційна, маневрена, динамічна. Загальний аналіз розвитку видів оборони // Народна Армія. - 1998. - 26 лист; Бадрак В. Великі і малі зміни у військовому відомстві // Зеркало Недели. - 1998. - 30 окт.; Волошенко А. Чітке знання перспектив дозволить уникнути помилок // Народна армія. - 1998 . - 27 жовт.; Крючков М. Авторитет Збройних Сил необхідно підняти на ту висоту, якої вони заслуговують // Народна армія. - 1998. - 28 вер.; Коробов В. Під одним керуванням сила // Народна армія. - 1998. - 6 квіт.; Ковальский В.П.  Технічна оснащеність Збройних Сил України: оцінка і прогноз. - К.: НІСД,  1995. - 80 с. (Серія «Інформаційно-аналітичний огляд». № 7).; Корендович В. Перспективи подальшого будівництва і розвитку ВМС України // Народна Армія. - 1999. -       5 січн.; Кривицький А. Форми і способи застосування ВМС у сучасних умовах// Народна армія. - 1998. – 6 груд.; Соболєв А. Україна і НАТО / До проблеми розширення НАТО на Схід // Народна Армія. - 1996. -                5 груд.; Богданович. В.Ю. Концептуальні підходи до вибору та затвердження в державі потрібного рівня її воєнної безпеки // Наука і оборона. - 1998. - №2; Білан В., Вачаєв О. Виконання завдань розвитку Збройних Сил - справа державної важливості // Народна армія. - 1997. - 18 січня; Білан В. Держава дає армії стільки коштів скільки може. Наша задача - раціонально їх використовувати// Народна Армія. - 1996. - 1 лют.; Лісицин Е. Співвідношення між Військовою Доктриною і стратегією національної безпеки // Спостерігач. - 1996. - № 21; Маначинський О. Чи зберегла свою державну гідність без’ядерна Україна? // Столиця. - 1996. - №4. - С.2; Гончаренко О.М. Прогнозування і політика: Генезис і еволюція прогнозування в системі національної безпеки і зовнішньополітичного механізму США. - К.: Наук. думка, 1993. - 188 с.; Василевський О.Л., Гончар М.М. Структура геополітичних інтересів України. К.: НІСД,  1995. - 94 с. (Серія «Наукові доповіді» Вип. 45); Косевцев В.О.,  Бинько І.Ф. Національна безпека України: проблеми і шляху реалізації пріоритетних національних інтересів. - К.: НІСД, 1996. - 61 с. (Серія «Національна безпека». Вип. 1); Ковальський В.П., Маначинський О.Я., Пронкін Е.К.  Безпека України і вплив на неї військово-політичного оточення - К.: НІСД,  1993. - 34 с. (Серія «Інформаційно-аналітичний огляд» Вип. №3); Ковальський В. П., Маначинський О. Я., Пронкін Е.К.  Оцінка і прогнозування розвитку військово-політичної обстановки в деяких регіонах світу. - К.: НІСД, 1994. - 51 с. - (Серія «Інформаційно-аналітичний огляд». Вип. №4); Мунтіян В.І., Перепелиця Г.М., Соболєв. А.А. Військова політика України: проблеми і пріоритети. - К.: НІСД, 1996. - 87 с. (Серія «Воєнна безпека». Вип. 3.); Кол. авт. Національна безпека України: сучасний стан, проблеми і шляхи їх вирішення. - К.: НІСД, 1996. - 136 с.; Маначинський О.Я., Соболєв А.А. Військова безпека України і вплив на неї геополітичних чинників. - К.: НІСД, 1997.  (Серія «Воєнна безпека». Вип. 4).

7. Кузьмук О. Збройні сили України на початку 21 сторіччя // Наука і оборона. – 1999. – № 4.

8. Державна програма будівництва і розвитку Збройних сил України на період до 2005 р. (затверджена Указом Президента України, січень 1997 р.).– К.: МО України, 2000; Державна програма будівництва і розвитку Збройних сил України на період до 2005 року // Народна армія. - 2000. – 13 жовт.; Розвиток Збройних Сил України – процес плановий, всебічно обгрунтований та прозорий для суспільства. Виступ Міністра оборони України на розширеній нараді Робочої групи з уточнення Державної програми будівництва та розвитку Збройних сил України на період до 2005 року(21 лютого 2000 року) // Народна армія. - 2000. – 24 лютого; Модель Збройних Сил України зразка 2010 року: завдання воєнної науки // Народна армія. - 2000. – 5 травня; УЦЕПД Аналітична доповідь Воєнна реформа в Україні: старт чи черговий фальстарт? // Національна безпека і оборона. – 2000.- №1. 

9. Кодекс воєнно-політичної поведінки (прийнятий у Будапешті Організацією Безпеки і Співробітництва в Європі. - 1994 р.); Хантингтон С. Солдат і держава (The Soldier and the State). - 1957 і Третя хвиля: демократизації наприкінці двадцятого століття (The Third Wave: Democratization in the Late Twentieth Century) 1991, у березні 1995 року виступив з доповіддю: «Збройні сили і демократія. Реформування воєнно-цивільних відносин» на конференції по воєнно-цивільних стосунках організованої Міжнародним форумом демократичних досліджень і Європейського центру досліджень в галузі безпеки ім. Дж. Маршалла; Олійник С. Цивільно-військові стосунки; теорія та реалізація в Україні // Спостерігач. – 1995. – №19; Олійник С.  Цивільно-військові стосунки. Порівняльний аналіз. Визначення цивільн-військових відносин; Хаген Г. Этот многоликий гражданский контроль // Независимое военное обозрение. – 1998. - №49;

10. Серебряников В. Военные в «гражданском» обществе // МЭиМО, - 1995. - № 6. - С. 87-95; Воробьев Э. Российский вариант. Контроль над силовыми структурами формирует цивилизованные военно-гражданские отношения // Независимое военное обозрение. – 1998. - № 49; Владимиров А. Корпоративная этика военных // Независимое военное обозрение. – 1998. - № 49. 

11. Марчук Є. Цивільний контроль над військовими – це відповідальність влади за вироблення воєнної політики// Народна армія. – 2000. –    5 липня; Гречанінов В. Армія під цивільним контролем – це вимога демократичного суспільства // Україна. Європа. Світ. – 1997. – 11-17 жовт.; Гречанинов В. Как контролировать армию – 1997., - 16  жовт.; Бодрук О. Суспільство і армія. У зб. наук. праць Київського інституту управління і зв’язку. К.: – 1999. –  Вип. - №2. С. 16-31; Коберський Л. Демократизація Збройних Сил: від армії адміністративно-командної системи до армії правової держави // Народна армія. – 1998.- 28 лип.; Кротиков В. Чи потрібен війську цивільний контроль? // Віче. – 1999. - №1; Еременко Ю. Гражданский контроль над Вооруженными силами – улица с двухсторонним движением // Зеркало недели. – 1998.- 20 июня; Мичко М. Цивільний контроль над Збройними силами: суспільно-політичні та правові аспекти // Віче. – 1998. - № 12; Демократичний цивільний контроль над воєнною сферою в Україні: на шляху від форми до змісту. Аналітична доповідь УЦЕПД // Національна безпека і оборона. – 2000.- № 11.

В и с н о в к и

 Майже десять років існування України  як суверенної незалежної держави визначили нагальну необхідність для практичної політики всебічної теоретичної розробки питань національної безпеки. Початкові кроки української політології в цьому напрямі довели складність та багатогранність існуючих проблем міжнародної безпеки, їх зростаючий вплив на внутрішні процеси країн світу так само, як і підтвердили зворотний тиск національної нестабільності на загальний стан міжнародних відносин. Грунтовний науковий аналіз сучасних тенденцій у цій сфері є необхідною умовою забезпечення стабільності й сталого розвитку України на тривалу перспективу.

У промові Президента України Л.Д.Кучми, з якою він виступив на науковій конференції 16 листопада 2000 р., було зазначено: «Справа утверд­ження та зміцнення державного суверенітету в силу специфіки економічних, соціально-політичних та гуманітарних обставин виявилася для України набагато складнішою, ніж це уявлялося... Наступне десятиріччя – перше у ХХІ столітті – стане вирішальним у визначенні долі нашої держави. Воно має дати остаточну відповідь на питання, яке хвилює кожного з нас: чи зможемо ми, спираючись на зроблене і напрацьований досвід, остаточно закріпити свою незалежність, піднятися на рівень сучасних вимог цивілізаційного розвитку та прогресу, чи скотимося на позиції друговартісного придатку розвиненого світу? Таку загрозу для України не знято».

В останні десятиліття на світовій арені відбулися суттєві зміни, що протягом тривалого часу  визначатимуть головні напрями розвитку людства. Внаслідок глобальних трансформацій формуються принципово нові риси світового співтовариства – деякі міжнародні процеси існують лише у вигляді суперечливих тенденцій, постійно виникають нові виклики і загрози міжнародній стабільності, однак головні напрями розвитку країн світу тісно пов’язані з формуванням сучасного простору безпеки. У наступному тисячолітті будь-яка країна може залишитись поза межами магістрального цивілізаційного розвитку, якщо не враховуватимуться нові вимоги та «правила гри», що формуються у безпековому просторі.

У запропонованій увазі читача книзі систематизовано концептуальні положення теорії національної та міжнародної безпеки з урахуванням нових тенденцій у цій сфері, досліджено взаємозв’язок складових безпеки на національному, регіональному та глобальному рівнях, проаналізовано напрями розвитку міжнародних структур, що діють у сфері безпеки в постбіполярний період.

Проведені автором геополітичні дослідження простору безпеки дають змогу дійти принципових висновків про те, що зовнішньополітичний маневр України в умовах глобалізації світових процесів визначатиметься насамперед наступним:

1. З урахуванням конкретно-історичних умов Україна, як країна, що перебуває на стадії становлення незалежної суверенної держави, може забезпечити свою безпеку, в першу чергу спираючись на розвиток державних структур, як головний інструмент забезпечення стабільності. Розвиток демократичних процесів в Україні, що є підгрунтям для створення розгалуженої національної системи безпеки, можливий лише через етап усебічного розвитку держави, її органів та функцій.

2. Військово-політична сфера залишається важливим систематизуючим та інтегративним чинником процесів на національному та міжнародному рівнях, що, у певних випадках, зумовлює й випереджає економічні, політичні та культурні зв’язки. Чітке усвідомлення світових тенденцій дає змогу визначити місце Української держави в системі міжнародних відносин, а також можливості вирішення невоєнних питань (інтеграції у європейські та євроатлантичні структури, налагодження економічної співпраці тощо), спираючись на закономірності військово-політичного та військово-технічного розвитку країн світу.

3. Національні інтереси – це наріжні камені концепції національної безпеки. Вони утворюють складну, динамічну систему. Це означає, що на кожному конкретному етапі деякі з них стають актуальнішими, тоді як інші тимчасово відступають на другий та інші плани. Винятком є лише інтерес виживання суспільства та його найважливіших інститутів, що є пріоритетним за будь-яких умов. В ієрархії національних інтересів України упродовж наступних 3-5 років переважатиме інтерес виживання держави як незалежного та суверенного суб’єкта міжнародних відносин. Цей процес потребує консолідації зусиль суспільства на питаннях збереження національного суверенітету, територіальної цілісності, економічної та політичної самостійності, забезпечення  соціальної злагоди у суспільстві. Серед життєво важливих інтересів упередження та мінімізація воєнно-політичних небезпек й викликів і надалі матиме пріоритетне значення. Головною дієвою особою, що здатна реалізувати ці завдання, може бути тільки держава.

4. Аналізуючи розвиток внутрішнього стану України з точки зору можливості виникнення загроз воєнно-політичного характеру, слід зазначити наступне:

- упродовж найближчих 7-10 років безпосередні зовнішні воєнні загрози Україні з боку прикордонних країн – не матимуть місця. Водночас неврегульований конфлікт у Придністров’ї, так само як і конфлікти у Чорноморсько-Каспійському регіоні, негативно впливають на стан безпеки у вигляді неконтрольованого поширення зброї, наркотиків, терористів, збільшення кількості біженців та перешкод на шляху реалізації програм створення транспортних коридорів;

- найбільшу внутрішню загрозу безпеці України створюватиме сепаратизм радикальних політичних течій Криму, що може спиратися на зовнішню підтримку всього періоду перебування ЧФ РФ у Криму;

- потенційною внутрішньою загрозою воєнного характеру може стати неспроможність воєнної організації виконувати покладені на неї завдання унаслідок політичної кризи в державі, політизації силових структур і (або) подальшого зменшення фінансування військових програм.  

5.   Актуальні аспекти діяльності міжнародних структур безпеки на початку ХХІ століття:

- діяльність міжнародних організацій безпеки зберігає певну інерцію розвитку в умовах уже не існуючого біполярного протистояння. Нові виклики та загрози міжнародному миру й безпеці хоча й знаходять своє місце в сучасних програмних документах цих організацій, проте не мають адекватного організаційного та концептуального втілення на рівні принципових рішень щодо формування всеосяжної міжнародної системи колективної безпеки. Розширення простору безпеки відбувається шляхом простої арифметичної зміни кількості членів тієї чи іншої організації без її суттєвих якісних перетворень;

- розвиток існуючих міжнародних організацій демонструє подальшу «спеціалізацію» їхньої діяльності (ООН певною мірою послаблює, хоча й не втрачає свого значення як структури глобальної безпеки, але вже й не може ефективно виконувати цю роль без опертя на європейські та євроатлантичні структури. Вона дедалі більше переймається миротворчою діяльністю, залучаючи до цього країни Євроатлантичного Союзу, а також охоплює питання надання гуманітарної допомоги населенню, що постраждало внаслідок збройних конфліктів. Одним із важливих завдань ООН є кон­троль над виконанням усіма країнами діючих міжнародних режимів у сфері безпеки; НАТО стає найвпливовішим і наймогутнішим механізмом застосування збройної сили й за багатьма ознаками перетворюється на глобальну структуру; Рада Європи зберігає регіональний статус і здійснює свою діяльність переважно в напрямі розширення демократичного середовища у нових незалежних країнах Європи; ОБСЄ, незважаючи на спроби перетворити її на універсальну регіональну структуру безпеки, обмежує свою діяльність питаннями запобігання конфліктам (насамперед міжетнічним), моніторингу конфліктних ситуацій, бере участь у миротворчій діяльності на рівні місій спостерігачів, сприяє розвитку демократичного суспільства, забезпечує контроль над озброєннями та процесом роззброєння в Європі, зміцненням довіри та безпеки, здійснює захист прав і свобод людини та національних меншин; ЗЄС перетворюється на європейську складову НАТО з більш обмеженими функціями);

- існуючі структури безпеки демонструють тенденцію до розвитку співпраці на засадах розподілу функцій;

- посилюється тенденція до мілітаризації міжнародних політико-економічних структур (ЄС) та політизації військових альянсів (НАТО);

- міжнародні структури безпеки різного рівня перебирають на себе функції у сфері безпеки, які раніше були виключною прерогативою національних держав, що свідчить на користь зменшення можливостей на державному рівні вирішувати питання безпеки в сучасних умовах;

- розширюється спектр завдань та просторовий вимір дії структур безпеки, що не обмежуються рамками «договірної території» та включають до переліку своїх завдань «захист прав людини» та «захист демократії».

6. Геополітичне положення України, що упродовж століть перетворювалась на арену протиборства між Сходом і Заходом, в умовах невизначеності внутрішніх та зовнішньополітичних пріоритетів об’єктивно підштовхує країну до виконання ролі буфера між різними політичними гравцями.

Виходячи з аналізу сучасного середовища міжнародної безпеки вбачається, що:

-геополітична парадигма України визначатиметься не стільки зовнішніми, скільки внутрішніми факторами і в першу чергу тим, чи зможе молода європейська країна подолати економічні негаразди, зберегти свою незалежність, визначитись у найбільш принципових питаннях економічного та соціально-політичного розвитку і посісти належне місце серед інших європейських держав. У найближчій перспективі Україна не може розраховувати на те, щоб перебрати на себе роль регіонального лідера, проте її об’єктивні геополітичні параметри дають змогу їй будувати стосунки з іншими країнами на умовах партнерства. Країна-партнер – така рольова функція найбільше відповідає інтересам України на початковій межі третього тисячоліття;

- за умов перехідного періоду в розвитку світових процесів зберігається роль США як єдиної світової наддержави і лідера західного світу. Проте таке становище автоматично не означає можливості США перебирати на себе вирішення всіх міжнародних питань. Цьому перешкоджають як тенденція до створення нових полюсів сили, формування нових регіональних лідерів, так і внутрішні процеси в самих Сполучених Штатах Америки, де набувають сили ізоляціоністські погляди;

-Росія в сучасних умовах втратила майже всі атрибути наддержави, за винятком ракетно-ядерної могутності. Однак вона спроможна (за умов збереження внутрішньої стабільності) відігравати роль регіонального лідера і в майбутньому планує повернути собі втрачені позиції. Ставка на поновлення провідної ролі в світі провокує посилення напруженості (відверто чи приховано) між Росією та США. Україну в такому випадку як одна, так і друга сторони намагатимуться використовувати у своїй грі. Упередити такий сценарій розвитку подій може тільки економізація зовнішньої політики з метою ефективного використання транзитного потенціалу країни та перетворення її в майбутньому на державу-міст;

-існуючі глобальні та регіональні системи безпеки виявилися нездатними ефективно реагувати на новий спектр загроз. За таких умов Україні вбачається доцільним свої стосунки з НАТО посилити в рамках програми «Партнерство заради миру» та активізувати свою діяльність у напрямі входження до європейської системи безпеки (в першу чергу мається на увазі ЗЄС). Така позиція України може бути з розумінням сприйнята Росією, оскільки сама Росія намагається прямувати саме таким шляхом. Разом з тим, Україна має можливості активізувати свої зусилля на субрегіональному рівні, де проблеми безпеки можуть бути тісно пов’язані з вирішенням економічних питань, і насамперед диверсифікації енергопостачання;

-значну частину зовнішньополітичних проблем України створює її внутрішня невизначеність щодо зовнішньополітичних пріоритетів та напрямів розвитку. Головною причиною такого становища є внутрішньополітична нестабільність країни, суспільна думка, що хитається між комуністичним «учора» та європейським «завтра», між Євразією та Заходом;

-західний вектор української політики сьогодні поки що не враховує нових тенденцій у Європі і не використовує можливостей інтеграції в європейські та євроатлантичні структури опосередковано, через розвиток тісної співпраці з країнами Центральної та Східної Європи й Прибалтійськими країнами, що, тим самим обмежує можливості маневрування між інтересами провідних міжнародних гравців;

- з об’єктивних причин Україна не може забезпечити свою безпеку, спираючись тільки на внутрішній потенціал; їй також недоцільно ставати державою-фортецею, що здійснює оборону по периметру своїх кордонів. За умови посилення протистояння між Сходом і Заходом Україні необхідно орієнтуватись на формування такої глобальної регіональної та субрегіональної системи безпеки, що може враховувати специфіку регіону й тих загроз, що найбільш імовірно будуть притаманні для країн регіону в перспективі;

- політика балансування між діаметрально-протилежними векторами зовнішньополітичних пріоритетів рано чи пізно призведе до взаємознищення будь-яких позитивних наслідків таких зусиль, підсилення недовіри і з одного, і з другого боків до «непередбачуваного партнера» і, в кінцевому результаті, до перетворення країни на прийнятну для конфліктуючих сторін «сіру» зону в разі їх силового протистояння. 

- в сучасних умовах політика самовизначеного нейтралітету та позаблоковості, так само як і спроби використовувати цей стан у певних ситуаціях, має значно більше негативних наслідків, ніж позитивних.

7. Аналіз уроків реформування військової  організації Української держави дає змогу дійти висновку, що перший етап реформування ЗС України (1992-1997 рр.) не досяг поставленої мети з точки зору створення сучасних ЗС середнього рівня, що мають достатнє фінансування, сучасне озброєння та відповідну структуру.

По–перше: Україна, на відміну від РФ, змушена була створювати національні ЗС з розрізнених частин військового угруповання, що не мало необхідних структур управління, не було Збройними силами держави – тобто органічно взаємодоповнюючою системою видів та родів ЗС, керувалося з Москви і було зорієнтовано на виконання завдань, що в умовах нової незалежної держави або частково втратили своє значення, або потребували суттєвих коректив.

По-друге: на перших етапах реформа Збройних сил збіглася з процесом розбудови нової Української держави в умовах глибокої економічної кризи. Тому реформуванню ЗС держава приділяла недостатньо уваги, а фінансування військових програм здійснювалось за залишковим принципом.

По-третє: реформа Збройних сил здійснювалася самими військовими як відповідна реакція на катастрофічне погіршання економічного та соціального становища країни.

По-четверте: в конкретних умовах України реформа Збройних сил виявилася неможлива без докорінної зміни усієї військово-політичної сфери.

Військова реформа не дорівнює реформі ЗС. Треба мати на увазі, що Україні потрібно було здійснити не реформу Збройних сил, а військову реформу в цілому. Перше – це лише складова частина другого, оскільки військова реформа включає і правові, і соціальні, й економічні чинники, що сприяють реформі Збройних сил, але далеко виходять за її межі. Це також питання взаємодії суспільства й армії, загальний і перспективний стан української економіки та відповідно ресурсне забезпечення військової реформи, проблеми військово-промислового комплексу, військово-технічного співробітництва тощо. 

Військова реформа – це складова частина комплексного реформування держави і суспільства, похідна процесів економічного розвитку.

Загальний розвиток економіки неможливо відокремити від завдань військової реформи. Одним із очевидних уроків радянського періоду був пріоритетний розвиток військової сфери СРСР за рахунок цивільного сектору економіки та суспільства в цілому, що завдало фатальних збитків сукупній могутності колишнього СРСР.

По-п’яте: спроби трансформувати ЗС довели, що не можна досягти мети, яка не визначена, не можна реформувати ЗС, якщо держава та суспільство не мають чіткого уявлення щодо своїх довгострокових геополітичних пріоритетів у вигляді національних інтересів; не зроблено аналізу існуючих та потенційних загроз цим інтересам; не спрогнозовано реальних можливостей держави на адекватне реагування на небезпеку (моделі поведінки); не визначено принципового використання ЗС. Але всі ці питання виходять за межі повноважень Міністерства оборони України і вирішуються на рівні вищих органів законодавчої та виконавчої влади, що мають бути відображені у таких документах, як: «Концепція національ­ної безпеки України»; «Воєнна доктрина»; «Концепція військової рефор­ми»; «Основні напрями зовнішньої політики держави». Документи з більш-менш аналогічною назвою існують в Україні, але їх треба доповнити, конкретизувати, враховуючи сучасний внутрішній стан країни й тенденції розвитку міжнародного простору безпеки.

Досвід реформування ЗС країн Центральної та Східної Європи, а також Росії дає змогу визначити коло питань, що суттєво впливають на головні напрями військової реформи в Україні, а саме:

1. Хід реформи Збройних сил України свідчить про те, що завдання проміжного етапу повністю не виконані. В основі цих невдач лежить ряд обставин, а саме:

• реформа Збройних сил збіглася з процесом створення основ української оборонної політики, що й досі не завершився. Держава і суспільство в цілому не визначили для себе довгострокові цілі внутрішньої та зовнішньої політики, місце України в системі регіональної й глобальної безпеки, систему потенційних та реальних загроз, а також засоби, за допомогою яких держава має намір підтримувати свою безпеку на необхідному рівні;

• погіршання економічних умов розвитку держави об’єктивно викликало згортання оборонних програм і фінансування Збройних сил по залишковому принципу. Відсутність чіткого уявлення про субординацію пріоритетів на найближчу і тривалу перспективи в розвитку армії з урахуванням економічних можливостей держави блокує будь-яку програму реформи Збройних сил і врешті-решт перетворить армію з інструмента забезпечення безпеки на чинник нестабільності;

• завдання реформування Збройних сил з самого початку не відповідали реаліям. За таких умов монополія військових на розробку подібних проектів та відсутність альтернативних програм за участю цивільних фахівців і незалежних експертів й надалі породжуватимуть фантастичні, відірвані від реальності документи;

• в умовах перехідного суспільства, що в них перебуває Україна, будь-який перспективний документ, у тому числі й Концепція військової реформи, можуть тільки визначати пріоритетні завдання й проміжні орієнтири з постійним їхнім коригуванням залежно від конкретних реалій внутрішнього розвитку країни та особливостей міжнародної ситуації.

2. ЗС України націлені на виконання функцій, які держава у найближчі 10-15 років не зможе забезпечити матеріально та фінансово. Наголошується при цьому на виконанні зовнішньої функції тоді, як за всіма ознаками внутрішні конфлікти на етнічному, політичному, релігійному грунті створюють головні загрози національній безпеці держави.

3. Українські ЗС трансформуються, виходячи з вимог ведення широкомасштабної регіональної війни четвертого покоління. Реальна загроза збройного нападу іноземних країн на Україну в сучасних умовах – надзвичайно низька. Враховуючи всі можливі шляхи розвитку подій у майбутньому, можна виділити три умовні варіанти залучання ЗС для упередження зовнішнього збройного нападу. Перший – відбиття агресії ЗС західних країн (а також Туреччини), що межують з Україною або надають свою територію третім країнам для здійснення збройного нападу. Такий варіант може бути наслідком військово-політичної інтеграції України у Ташкентський договір за умов посилення силового протистояння Росії з НАТО. В такому випадку Збройні сили України матимуть справу не з польськими, угорськими, турецькими або румунськими (Румунія теж найближчим часом стане членом Альянсу) військами, а з об’єднаною військовою силою євроатлантичної спільноти, що має змогу вести війни шостого покоління з використанням високоточної зброї та новітніх технологій. Сподіватись на те, що українська армія виконає поставлені перед нею завдання – не доводиться. Другий віртуальний варіант – це відбиття збройного нападу з боку Росії. За кількісними та якісними показниками російська армія має значні переваги над українською, і ці переваги в майбутньому тільки зростатимуть. Маючи на озброєнні стратегічні й тактичні системи ядерної зброї та визначивши можливість їх застосування у звичайному збройному конфлікті, Росія не може програти війну. В цій ситуації знову ж таки проглядається розбіжність у підходах до можливого збройного конфлікту з точки зору чіткої позиції держави у визначенні питання: до якої війни мають бути готові ЗС? Третій варіант з самого початку виключає вплив ЗС України на розвиток подій, якщо Росія та НАТО спробують вдатися до тактики з’ясування відносин на «нейтральній території», як це мало місце за часів біполярного протистояння. Для цієї ролі найкраще підходить країна-буфер, що має для цього всі необхідні умови: російську військово-морську базу на своїй території (будь-яка провокація збройного нападу на російську військово-морську базу може призвести до розгортання збройних дій на території України); самопроголошений нейтралітет, населення, одна частина якого спрямована на Захід, інша на Схід; вищі законодавчі та виконавчі органи держави, що конкурують між собою у визначенні зовнішньополітичних пріоритетів і таке інше.

4. Військова реформа в Україні не передбачає створення механізму співпраці (на законодавчому, функціональному та організаційному рівнях) усіх силових структур у внутрішніх кризових ситуаціях. Керівники ЗС, МВС, СБУ не мають чіткого уявлення про організацію, методи використання, озброєння тимчасових збройних формувань різних силових структур для виконання внутрішніх функцій. Відсутня система підготовки фахівців для дій у специфічних умовах внутрішніх кризових ситуацій.

5. Поза увагою військових, які, по суті, перебрали на себе здійснення військової реформи, залишилися питання ведення так званої «безкровної війни», а саме: розробка новітніх комп’ютерних технологій впливу на економічний та військовий потенціал можливого супротивника, ведення радіоелектронної боротьби та використання ЗМІ для досягнення тактичних і стратегічних цілей.

6. Найактуальніші для національної безпеки України питання – гарантоване забезпечення країни енергоносіями, розвиток системи транспортних коридорів – залишилося поза увагою силових міністерств. Проблеми забезпечення військової безпеки транспортних коридорів не мають адекватного відображення у планах реформування військової сфери.