3.2. Регіональна складова глобальної системи безпеки

Формування сучасних регіональних систем безпеки можливе тільки за умов:

- пристосування та постійної модернізації функцій існуючих структур безпеки до нових викликів та загроз ХХІ ст. (спроби формування нових структур безпеки в умовах існування тих чи інших оборонних союзів викличе протидію останніх, що може поховати саму ідею такого створення на початковому етапі) ;

- чіткого розподілу функцій між існуючими структурами з урахуванням їх можливостей, набутого досвіду, специфіки діяльності та складу учасників. (Досвід існування НАТО, ОБСЄ, ЗЄС свідчить про певну «спеціалізацію» їх діяльності, про що йшлося в попередніх параграфах);

- визначення пріоритетів між структурними компонентами системи безпеки у вирішенні тих чи інших питань;

- встановлення та постійний розвиток тісних взаємних зв’язків між структурними компонентами регіональної безпеки, що дозволяли б координувати їх діяльність або підключати до виконання того чи іншого завдання різні структурні компоненти безпеки.

Ефективність регіональних систем безпеки значною мірою залежатиме від тих принципів, що будуть закладені в їх основу. Так, принцип оборонної достатності дозволить визначати оптимальні параметри збройних сил, здатних гарантовано забезпечити захист інтересів усіх учасників.

Оскільки система регіональної безпеки охоплює багато держав, що відрізняються між собою за рівнем економічного розвитку, важливим принципом системи безпеки мусить стати надання однакових умов безпеки для членів даної системи. Однією з таких умов є збіг елементів системи безпеки хоча б за своїми основними параметрами.

Найважливішим щодо цього є ступінь розвитку демократії та стабільний розвиток.

Найзагальнішим результатом історичного розвитку останніх років став кінець «холодної війни». Внаслідок різко обмежилася вірогідність широкомасштабної збройної сутички із застосуванням засобів масового ураження. З карти Європи зникла одна із наддержав, а розвиток світових процесів входить у річище, перерване жовтнем 1917 р. Європа втратила почесне звання центру світової політики й можливість породжувати конфлікти світового масштабу.

Найістотніші зміни торкнулися Європейського континенту: Розпад Організації Варшавського договору, об’єднання Німеччини, оксамитова революція в країнах Центральної та Східної Європи і, зрештою, дезінтеграція Радянського Союзу, Чехословаччини, Югославії – поява низки нових незалежних держав на карті Європи і світу, процеси розширення ЄС та НАТО – все це становить неповний перелік факторів, що у найближчі десятиліття посутньо впливатимуть на політичні, соціальні, економічні та військові тенденції в цьому регіоні.

Під час «холодної війни» авторитарним комуністичним режимам вдавалося тримати під контролем регіональні, етнічні та релігійні суперечності. Крах комунізму, поява нових незалежних держав призвели, з одного боку, до зростання почуттів національної гідності, культурного самоусвідомлення, а з другого – до втрати механізмів, що стримують крайні форми прояву націоналізму. Досвід колишньої Югославії, Чечні, Карабаху, останні події у Дагестані свідчать, наскільки складним може бути процес подолання конфлікту, якщо він сягнув певного рівня напруги. Це змусило західних політиків поставитися до надання гарантій безпеки країнам Східної Європи та колишнього Радянського Союзу з більшою обережністю. Захід не готовий втручатися у внутрішні конфлікти, тим паче, що ефективність такого втручання надзвичайно низька, а проблеми, які виникають унаслідок такого втручання, мають загрозливу тенденцію збільшувати свою гостроту та масштаби.

Жорсткі внутрішні конфлікти в країнах, що розвиваються, поставили перед політиками і населенням Заходу ряд нових гострих питань. Паризький Інститут Західноєвропейського союзу, створений для досліджень у галузі безпеки обгрунтовував, наприклад, необхідність спільної оборони несприятливим впливом конфліктів у країнах, що знаходяться за межами Європи, на загальний стан європейської безпеки. Він ототожнив це завдання зі сферою «важливих» (тобто наступних за значимістю після життєвих та «загальних») інтересів країн Європейського союзу (ЄС) в галузі безпеки. При цьому акцент був зроблений на проблемах, що торкаються економічних інтересів країн ЄС та пов’язані із забезпеченням енергоносіями, експортом продуктів виробництва, користуванням морськими й сухопутними комунікаціями, із свободою та безпекою пересування людей і товарів. Нормальне функціонування цих украй важливих для західної економіки галузей може виявитися під ударом, якщо правлячі режими в країнах, що розвиваються, не подолають національний або політичний екстремізм [14].

В цілому підвищений інтерес до «внутрішніх конфліктів, що мають міжнародний вимір», у контексті проблеми можливого застосування сили у миротворчих, гуманітарних інтервенціях відбиває обгрунтовані побоювання процвітаючих демократій перед збройним хаосом, що у постбіполярний період охопив багато країн світу. Практична мета західних держав – обминути ряд міжнародно-правових норм, що регулюють питання суверенітету і невтручання.

Поряд із зазначеним вище, слід також сказати про нові нетрадиційні загрози безпеці. Зокрема, про такі як:

- збільшення потоків біженців із регіонів конфліктів, а також колишніх республік СРСР, що нелегально мігрують до Польщі, Угорщини, Чехії, Німеччини та інших країн Західної Європи;

- погіршення криміногенної ситуації, збільшення масштабів торгівлі зброєю й наркотиками;

- тенденція до частішого застосування силових методів для усунення політичних розбіжностей;

- прихід до влади у низці країн СНД та Східної Європи лівих та радикальних сил.

Переміщення загроз у царину внутрішніх етнічних, релігійних, соціальних конфліктів вимагає перегляду механізмів забезпечення безпеки, перенесення центру ваги на превентивні заходи, аби передбачати і не допускати спалахів конфлікту, а не намагатися розв’язати його за допомогою збройних формувань, у принципі не призначених для таких цілей.

Таким чином, зникнення глобального протистояння призвело до підвищення ролі регіональних та субрегіональних систем безпеки в умовах нових міжнародних тенденцій, що набувають сили, а саме: подальшої автономізації та зростання значення внутрішньорегіонального розвитку а також зміни цивілізаційної ідентичності ряду регіонів. Тобто на регіональному рівні виникла нагальна потреба трансформації існуючих структур безпеки і пристосування їх функції та організаційних можливостей до сучасних вимог.

Україна опинившись між НАТО та державами, що підписали запропонований Росією договір, Україна виступила з ініціативою формування в Центральній та Східній Європі простору стабільності й безпеки. Ця ініціатива може розглядатися як регіональний внесок у справу створення загальноєвропейської системи безпеки. Слід особливо підкреслити, що йдеться не про створення нового військово-політичного блоку чи « санітарного кордону» навпаки, йдеться про заповнення « вакууму безпеки», що виник у цьому регіоні після розпуску ОВД та дезінтеграції СРСР. Головна ідея такої зони стабільності й безпеки – створення ефективного механізму підтримки регіонального миру остаточного подолання розколу Європи, формування атмосфери відкритості, довіри й безпеки на всьому просторі від Атлантики до Уралу.