1.2.2. Об’єкти національної безпеки

Вищезазначені  документи України та РФ однаково визначають головні об’єкти національної безпеки: громадянина – його права і свободи; суспільства – його духовні та матеріальні цінності; держави – її конституційний лад, суверенітет, територіальну цілісність і недоторканість кордонів. Тобто, пострадянські варіанти поняття «національна безпека» орієнтуються на західні стандарти, де захист громадянина, його прав і свобод, матеріальних та духовних цінностей суспільства, інтересів окремих етнічних та соціальних груп належать до першочергових завдань безпеки. Такий підхід набув сили у другій половині ХХ ст. в розвинутих країнах світу, і має під собою підстави у вигляді дієвого механізму реалізації пріоритетного захисту прав особи. Чого не можна сказати про країни, які щойно вийшли з тоталітарного суспільства і тільки роблять перші кроки у напрямі розбудови демократичного суспільства. Саме тому в багатьох випадках, пострадянський менталітет виділяє державу серед інших об’єктів, що потребують захисту, приховано виводячи «на другий план» захист матеріальних і духовних цінностей суспільства, прав і свобод громадянина. 

Крім того, в реальній практиці безпека навіть на національному рівні не обмежується вищезазначеними об’єктами. Захист навколишнього середовища, родини, партії, громадського об’єднання, окремої галузі виробництва (безпека атомної енергетики), безпека підприємництва – теж належить певною мірою до об’єктів безпеки і потребують захисту. Обмеження категорії «національна безпека» кордонами держави не дає змоги вийти на рівень глобальних та регіональних проблем, які також впливають на стан усіх складових національної безпеки. Так, наприклад, глобальне потепління клімату, бурі, тайфуни, землетруси, розширення зони пустелі, нестача продовольства, «демографічний вибух», етнічні конфлікти тощо суттєво впливають на життєдіяльність людини, соціуму або держави і потребують захисту ноосфери, біосфери, екології, міжнародних об’єднань, міжнародної інфраструктури.

Тобто, залежно від засад класифікації об’єкти безпеки можуть визначатись:

• за територіально-просторовою ознакою – глобальні, регіональні, субрегіональні, трансрегіональні, державні (національні), суспільні (групові), індивідуальні;

• за сферами забезпечення необхідних умов життєдіяльності: політична, економічна, екологічна, соціальна, воєнна, демографічна, технологічна, продовольча, інформаційна;

• за формою виразу – матеріальні й духовні цінності, національні інтереси.

Субординація між оновними об’єктами безпеки протягом століть змінювалася. Незаперечний пріоритет держави, захисту її суверенітету, територіальної цілісності, політичного устрою, невтручання у внутрішні справи наприкінці ХХ ст. трансформувався у першочерговий захист прав людини. На концептуальному рівні це знайшло своє відображення у теорії «гуманітарної інтервенції», що буде розглянута у третьому розділі книги.

1.2.3. Суб’єкти безпеки

У широкому розумінні суб’єктом безпеки може виступати окрема людина, певні  соціуми, держава, об’єднання держав, а також створювані ними установи, організації, практична діяльність яких спрямована на виявлення, попередження, послаблення, локалізацію, ліквідацію викликів і загроз. Але можливості різних суб’єктів впливати на стан безпеки – суттєво відрізняються.

Історія свідчить про те, що з початку цивілізованого розвитку суспільства до середини ХХ ст. держава відігравала головну роль у забезпеченні безпеки і, в першу чергу, вона захищала своє населення від зовнішньої агресії. Енциклопедичний словник Д.А.Брокгауза і І.А.Ефрона наступним чином трактує цю тезу: «...Необхідність в особистій та майновій безпеці викликає до життя державу, в цій необхідності держава знаходить головне пояснення свого існування, вона ж вказує державі основну його ціль та призначення» [9].

Однак та  сама історія демонструє безліч варіантів державного устрою та специфічних характеристик, що визначають особливості виконання державою своїх функцій, зокрема впливають на зміст та основні напрями забезпечення безпеки.

Сучасні держави базуються на трьох монопольних прерогативах.

По-перше, держава вимагає собі монопольного права на здійснення контролю над механізмом насильства. Як ми вже підкреслювали, її легітимність залежить від здатності зберігати мир у суспільстві та захищати свої володіння від військової загрози ззовні.

По-друге, держава претендує на право монопольного контролю над оподаткуванням. Спочатку держава використовувала це право для фінансування державного бюрократичного апарату та регулярної армії. Останнім часом розвинуті країни наголошують на тому, що право на збирання податків держава використовує для перерозподілу частки національного доходу для підтримки системи охорони здоров’я, освіти та забезпечення високого рівня життя громадян.

По-третє, держава претендує на право визначати пріоритети щодо політичної лояльності своїх громадян, яке держава використовувала як гарантію вірності населення на випадок війни.

Загроза війни також була однією з причин того, що держави майже до кінця ХХ ст. одноосібно вирішували питання розподілу права на проживання, громадянство та трактували свої міжнародні зобов’язання з позиції націоналізму.

У сучасних умовах монополія держави на контроль за механізмами насильства не зменшується, хоча вона дедалі більше потребує підтримки порядку та доповнення своїх зусиль з боку міжнародних військових структур. Тобто значно зростає відповідальність держави перед міжнародною спільнотою за те, як вона використовує свої силові відомства та збройні сили. Однак, слід зауважити, що на понятійному рівні ми маємо суттєві відмінності у трактуваннях змісту національної безпеки між західними і пострадянськими концепціями. У міжнародно-правових та державних документах поняття «безпека» досить часто використовується у поєднанні зі словами «національна». (Наприклад: «Стратегія національної безпеки США: Розширення та поглиблення участі у міжнародних справах» (липень 1994 р.), «Концепція (Основи державної політики) національної безпеки України», 16 січня 1997 р.).

Як правило, західні трактування не розрізняють поняття національної і державної безпеки й використовують їх як однопорядкові. Для розвинутих країн світу такий підхід відповідає, бо він спирається на реально існуючі держави-нації. Для більшості країн світу національні проблеми накладають свій відбиток на всі складові безпеки і тому потребують особливої уваги.

Ідея національної держави, або держави-нації виникла у другій половині ХVII ст. як відповідна реакція на формування нових європейських міжнародних відносин, а також через неспроможність існуючих державних утворень інтегрувати населення у межах своїх кордонів. Франція за часів кардинала Рішельє запропонувала новий підхід до міжнародних стосунків, що грунтувався на визнанні головними суб’єктами таких стосунків держави – нації, які на міжнародній арені захищають свої національні інтереси. Абсолютистські монархії в Англії та Франції того часу створили основу сучасної держави, вони ліквідували багато політичних, економічних та соціальних відмінностей у системі законів, торгівлі, грошах; мова була стандартизована наскільки це було можливим. Та навіть ці зусилля були обмеженими. До Французької революції 1789 р. – відзначав Алексіс де Токвіль – однорідне населення Франції поділялось на непропорційні частини, невеликих самостійних общин, кожна з яких пильно стежила за виконанням своїх особистих інтересів і не брала участі в житті суспільства у цілому. Тільки 50% населення розмовляло французькою мовою. Місцеві діалекти були мовою простих людей за межами головних міст.

Майже така ж ситуація була характерна наприкінці ХІХ ст. для Італії. (За 100 років – вона суттєво не змінилася. Дослідники зазначають збереження суттєвих відмінностей між різними частинами країни та окремими районами. Навіть на рівні суспільної свідомості – італійці почувають себе італійцями, а не римлянами чи сіцілійцями. Все це свідчить про те, що процеси національної консолідації мають свою специфіку та різні швидкості у різних країнах світу.

Головний лейтмотив ідеї держави-нації у цей час зводився до того, що «нація» – люди, які поєднані єдиними зв’язками, культурою, походженням і територією, мають активно залучатися до самоврядування у тій же державі. Європа дала приклад перетворення держави на державу-націю. Саме тому практично в усіх європейських мовах нація розглядається у державно-політичному контексті як сукупність громадян однієї держави. Первісне ж значення цього слова у латинській транскрипції «natio» означало «рід», «плем’я», «народ», тобто мало переважно етнічне забарвлення. Аналогічне значення мав цей термін і в період середньовіччя, хоча і застосовувався іноді для визначення окремих соціальних груп (купці, знать, студентські корпорації).