2.6. Військово-політичні аспекти безпеки транспортних коридорів

Якщо інтернаціоналізація національних економік робить світогосподарчі зв’язки постійно діючим чинником економічного піднесення держав, що перебувають на різних щаблях розвитку, то глобалізація перетворює ці зв’язки на вирішальний чинник прогресу національних економічних комплексів, подальші зміни яких останнім часом визначаються переважно завданнями гарантованого збуту продукції за рамками національних кордонів.

Мабуть, ніколи ще у світовій історії експортний імператив не був настільки значущим, як у наші дні, а надалі у XXI ст. залежність економічних успіхів будь-якої держави від його активності на світовому ринку лише посилюватиметься. Справа в тому, що сучасні підходи до процесів інтеграції виходять із необхідності включення не тільки в найрізноманітніші інтернаціональні виробничі ланцюги, а й у процеси обміну сировиною, товарами, капіталом. У цьому відношенні транспортні коридори виступають у ролі своєрідних нервових закінчень державного організму, що спонукають його економіку та політику до відповідних дій, але вони також функціонують як «кровоносні потоки», що постачають держави необхідною сировиною, товарами, людськими ресурсами тощо.

Саме тому формування та забезпечення безперебійної діяльності транспортних коридорів завжди включається у сферу «великої політики», де зіштовхуються протилежні інтереси, а конкретні дії держав (або окремих груп) можуть істотно впливати на підсумкові рішення стосовно транспортних коридорів, і, як наслідок, – на весь хід розвитку регіону. (Так, наприклад, активні зусилля Російської Федерації виключити з діючої схеми українські потужності транспортування нафти і газу до Східної Європи за рахунок введення в дію нових магістральних нафто- і газотрубопроводів поза територією України (проекти «Блакитний потік» та «Ямал - Західна Європа») переслідують не стільки економічні, скільки політичні цілі, а саме: не допустити диверсифікації українських джерел постачання енергоносіїв, зберегти енергетичну залежність України і таким чином створити умови для об’єднання двох країн у майбутньому).

Отже, процеси глобалізації висунули на порядок денний питання про трансрегіональну безпеку як важливу складову системи глобальної безпеки.

У загальному вигляді позиція держави в питанні про участь у конкретному проекті створення транспортного коридору незмінно засновуватиметься на наступних чинниках:

- геостратегічних і геоекономічних інтересах;

- особливостях географічних характеристик регіону;

- особливостях військово-політичної ситуації в регіонах, через які планується прокладати транспортні коридори (стабільна – нестабільна);

- співвідношенні параметрів: ефективність – ціна – політична воля держав;

- наполегливості й спроможності уряду домагатися поставлених завдань;

- об’єктивній оцінці реальних можливостей;

- статусі держави в міжнародному (регіональному) рейтингу.

Складна мозаїка проектів транспортування каспійської нафти (так само як й інтрига довкола ідеї відродження «Великого Шовкового Шляху») переконливо свідчить про розгортання «великих перегонів» між зацікавленими сторонами.

Слід наголосити, що безпека транспортних коридорів перетворюється на важливу, а часом і головну складову державної політики як на етапі ухвалення рішення про той чи інший варіант створення транспортних коридорів, так і на етапі його наступного функціонування.

У найширшому змісті безпека транспортних коридорів включатиме різні складові, такі як: політична, економічна, екологічна, військова, технологічна, інформаційна, і безпосередньо залежатиме від стану стабільності (чи нестабільності) регіонів, через які ці транспортні коридори прокладатимуться.

Військово-політичні аспекти безпеки транспортних коридорів визначаються широким спектром чинників, пов’язаних з можливим використанням збройної сили або погрозою її використання, а також діями окремих осіб або груп, спрямованими на блокування транспортних коридорів за допомогою застосування зброї.

Чорноморсько-Каспійський регіон з цієї точки зору становить складну картину, що включає:

- зіткнення інтересів різних держав, зацікавлених у реалізації власного проекту створення транспортних коридорів;

- міжнародно-правову невизначеність стосовно належності шельфу Каспійського моря тій або іншій державі та відповідно посилення напруженості між ними в боротьбі за додаткові ділянки видобутку нафти;

- військово-політичну нестабільність держав регіону, частина з яких перебуває в латентній стадії збройного конфлікту (Грузія, Абхазія, Північна та Південна Осетії, Інгушетія, Чечня, Нагірний Карабах, Придністров’я);

- дії військових і напіввійськових формувань, спрямованих на захоплення влади або повалення законно обраного уряду (військові заколоти в Грузії, Азербайджані, Чечні);

- наявність значних угруповань військ у регіоні, зокрема присутність іноземних військових контингентів на території суверенних держав у вигляді військових баз або миротворців (Росія має військові бази в Закавказзі та Криму, її миротворчі підрозділи діють у Південній Осетії, Абхазії, Придністров’ї);

- невирішені питання етнічного характеру, що здатні перерости у збройні конфлікти на етносоціальному грунті;

- дії потужних терористичних організацій (наприклад, Курдської робочої партії в Туреччині), що можуть спрямовувати свої удари проти об’єктів інфраструктури транспортних коридорів з метою примусити відповідні уряди до виконання своїх вимог. (Так, наприклад, Курдська робоча партія заявила про те, що жодний барель нафти не пройде територією, що контролюється курдами).

У військово-політичному відношенні найбільшу загрозу безпеці транспортних коридорів у Чорноморсько-Каспійському регіоні становлять зони неврегульованих воєнних конфліктів, а також тероризм у його різноманітних проявах.

Якщо перша проблема має довгостроковий характер і вимагає значних зусиль як на державному, так і на міжнародному рівні, та її вплив на транспортні коридори виявлятиметься насамперед на етапі ухвалення рішення в тому чи іншому його варіанті, то забезпечення безпеки транспортних коридорів від терористичних дій є постійною військово-політичною проблемою. Як не нове явище громадського життя, тероризм у сучасних умовах зазнав якісних змін і став серйозною загрозою як для окремих держав і урядів, так і новим викликом регіональній та глобальній безпеці. Методи тероризму взяли на озброєння окремі держави, деякі з них у міжнародному рейтингу прямо класифікуються як «держави-терористи» (Куба, Ірак, Іран, Лівія, Північна Корея, Судан, Сирія), інші використовують терористичні методи й терористичні організації для проведення таємних операцій.

Особливість державного тероризму полягає в наступному:

- він має винятково секретний характер, держави заперечують свою відповідальність за здійснювані теракти;

- теракти здійснюються через спецслужби, що вербують і оснащують терористів;

- терористи, що мають під державне прикриття, краще озброєні та навчені. (П.Вілкенсон – фахівець із проблем боротьби з тероризмом – вважає, що близько 25% терактів підтримуються та скеровуються державами).

Небезпека тероризму в сучасних умовах випливає з наступних обставин:

- після Другої світової війни було накопичено великий досвід ведення партизанських війн і терористичних дій в умовах ведення війни, відпрацьовано методики підготовки та ведення бойових дій спецпідрозділів (цей досвід у повному обсязі використовують терористи);

- національно-визвольні рухи використовували тактику терористичних дій, що мали моральну підтримку населення;

- в демократичних державах владні структури надзвичайно залежні від результатів виборів і суспільної думки. Дії терористів завжди викликають широкий суспільний резонанс і мають на меті вплив на політичний істеблішмент;

- сучасні потужні засоби масової інформації в пошуках сенсацій готові транслювати дії терористів, миттєво впливаючи на громадську думку в країні. Таким чином, ЗМІ виступають передавальною ланкою між терористами й адресатом терору;

- населення більшості розвинутих країн не має практичного досвіду політичного насильства й боїться його.

Одним із напрямів терористичної діяльності є проведення терористичних актів на маршрутах транспортування нафти. (Так, наприклад, із доповіді Держдепартаменту США «Риси глобального тероризму – 1997» випливає, що майже третина всіх терактів спрямовувались на американські об’єкти, більшість із них пов’язана з вибухом бомб на багатофунк­ціональному нафтопроводі в Колумбії).

У такий спосіб будь-який проект створення транспортного коридору має передбачати заходи із забезпечення його безпеки, а також зобов’язання сторін щодо їх фінансування.

Ці заходи можуть включати:

- співробітництво спецслужб у питаннях забезпечення безпеки транспортних коридорів;

- спеціальні завдання для збройних сил з попередження морського піратства та терористичних захоплень об’єктів інфраструктури;

- розробку чіткої схеми проходу танкерів поряд із зонами збройних конфліктів, а також створення системи оповіщення на всьому маршруті проходження;

- можливе конвоювання судів через зони конфліктів, що прилягають до морського узбережжя;

- створення спеціальних мобільних груп охорони трубопроводів.

Важливою складовою геополітичного аналізу є виділення та дослідження об’єктивних географічних чинників, що здатні суттєво впливати на внутрішню та зовнішню політику держави.

До їх складу належать: розмір території, довжина державних кордонів, клімат, рельєф місцевості, флора та фауна, гідрологічні особливості, транспортні комунікації. Геополітика також досліджує і менш стабільні параметри, такі як історичні особливості держави, конфесійні відносини, суспільно-політичний лад, політичні та соціальні структури, екологічні фактори, у тому числі й ресурсно-сировинні, можливості торгівлі зброєю тощо. Вивчення цих параметрів поодинці є предметом політичної чи фізичної географії та з точки зору геополітики не має суттєвого значення. Лише в сукупності, як елемент формування життєво важливих інтересів держави та побудови стратегії досягнення нових цілей, вони трансформуються в геополітичні фактори. Географічне положення держави, наявність виходу до морських та океанських транспортних шляхів визначають реальні й потенційні можливості держави залучатись до життєво важливих світових ринків. Великого значення для визначення національних цілей набуває також оточення конкретної країни. Тобто географічні фактори впливають на весь спектр внутрішньої та зовнішньої політики держави.

Так, наприклад, відомо, що понад 50% населення США сконцентровано в 500-кілометровій зоні на східному, західному та південному узбережжях країни. На цій території побудовані майже всі нафтопереробні заводи, атомні електростанції, підприємства хімічної та оборонної промисловості (атомної, ракетно-космічної, танкової тощо). За оцінками фахівців, порушення режиму нормального функціонування 600 об’єктів нафтопереробного комплексу в цій зоні може призвести до скорочення випуску нафтопродуктів до 10% від поточного виробництва. Цей рівень буде нижчим за мінімально потрібний для цивільних потреб США. Така ситуація здатна паралізувати й військове виробництво зброї та військової техніки в необхідних кількостях на випадок війни.

Розрахунки доводять, що знищення лише 57-65 об’єктів інфраструктури на території США робить неможливим протягом наступних 5-10 років відновлення випуску деяких ключових видів сучасного озброєння (ядерних боєприпасів, балістичних і крилатих ракет, атомних підводних човнів і надводних кораблів, бомбардувальників тощо).

За порівняно невеликої питомої чисельності населення (близько 2,5%) США споживають до 40% природних копалин, що видобуваються у світі, імпортуючи при цьому майже половину нафти, за рахунок якої на 40% задовольняють свої базові потреби в енергії. У щорічній доповіді Конгресу США на 2000 р. «Національна стратегія безпеки США для нового століття» президент США Б.Клінтон, виходячи з вищезазначеного, наголосив на важливості диверсифікації джерел надходження нафти до США. На сьогодні Сполучені Штати Америки імпортують лише 15% нафти з близькосхідних країн, тоді як європейські країни та Японія залежать на 80% від поставок нафти з Близького Сходу. На перше місце у поставках нафти до США вийшла Венесуела, яка разом із Канадою та Мексикою постачає 30% усієї імпортної нафти; 15% надходить з Африки. Щодо цього у Стратегії наголошується, що Каспійський регіон з його 160 млрд барелів нафтових резервів може відігравати зростаючу за своєю вагомістю роль для забезпечення попиту на нафту в найближчі десятиліття. Водночас у Стратегії наголошується на важливості заходів і технологій, спрямованих на збереження енергії.

Тому із зростанням залежності свого економічного добробуту від доступу до світових ринків і запасів природних ресурсів військово-силова компонента політики США систематично посилюватиметься.

Зважаючи на певні геополітичні переваги розташування території США, віддаленої від зони можливих потенційних війн та збройних конфліктів океанськими просторами, безпека Сполучених Штатів Америки значною мірою залежить від двох факторів:

1)  спроможності США постійно підтримувати режим ядерного нерозповсюдження та контролю над ракетними технологіями;

2)  попередження дій, спрямованих на сировинну блокаду країни, і передусім забезпечення постійних поставок нафти (саме цим мотивом визначаються активні зовнішньополітичні зусилля США у Перській Затоці та Чорноморсько-Каспійському регіоні).

Росія також пов’язує власну безпеку зі збереженням свого контролю над сировинними ресурсами колишнього Радянського Союзу. Так, наприклад, її миротворчі зусилля в Таджикистані мають на меті не лише захист кордонів СНД, а й збереження контролю над родовищем уранових руд та інших корисних копалин, що є стратегічно важливими для підтримки економіки та ядерного потенціалу Росії.

Для України проблема диверсифікації поставок енергоносіїв та позбавлення енергетичної залежності від Росії перетворилася чи не на головне завдання її національної безпеки, так само, як і підтримка існуючих та створення нових транспортних коридорів у нових міжнародних умовах існування Української держави набуває життєво важливого значення.