1.6. Національні інтереси – базова категорія

Термін «національні інтереси» широко застосовується державними діячами, вченими, фахівцями у сфері військової політики, починаючи з середньовіччя, стосовно зовнішньої політики та цілей національної безпеки держав.

Акцентуючи увагу на ролі інтересів у житті суспільства Г.Гегель писав: «Дії людей витікають з їх потреб та пристрастей, інтересів, характерів та здібностей і притому таким чином, що спонукальними мотивами у цій драмі є лише ці потреби, пристрасті, інтереси і лише вони відіграють головну роль» [44]. Вислів Г.Гегеля  повною мірою стосується не тільки окремих особистостей, він має також сенс і для тих чи інших соціальних груп, націй та суверенних держав. Нації та держави, у свою чергу, є суб’єктами міжнародних відносин. Суб’єктивна складова будь-якої соціальної групи чи державного утворення, так само, як і на рівні особистості, проявляється у вигляді потреб, пристрастей та інтересів.

Саме тому відомий американський протестантський теолог Р.Нібург (якому разом з істориком Ч.Бірдом належить пріоритет у розробці категорії «національні інтереси»), підкреслював: «Національний самоінтерес випливає, з одного боку, із сутності політичної ситуації і, з другого боку – із сутності людини» [45] .

Інтереси великих соціальних груп (професійних, політичних, етнічних та ін.) чи державних утворень мають певну специфіку, відрізняються за кількістю людей, які їх захищають, та сферами дії цих інтересів. Сферою виявлення інтересів великих соціальних груп виступає політика. Найбільш загальними інтересами, що мають статус незалежного актора міжнародних відносин, є інтереси націй та держав. Західна політологія  в умовах реального існування держав-націй у розвинутих країнах  не відокремлює інтереси від інтересів націй і використовує термін «національні інтереси» у контексті національно-державних (навіть в англійській мові поняття Nation часто-густо використовується як синонім поняття State).

У науковий обіг поняття «національний інтерес» увійшло порівняно недавно. Тільки у 1935 р. воно вперше було включене у Оксфордську енциклопедію соціальних наук і тим самим набуло право громадянства. У сучасній науковій літературі категорія «національний інтерес» має багато різних визначень. Більшість дослідників віддають перевагу формуванню свого особистого підходу до цієї проблеми і не приймають формул, що розроблені іншими. Саме тому в працях, присвячених міжнародним відносинам, можна знайти різні трактування національних інтересів, більшість з яких не дають чіткого уявлення про реальний процес розробки політики в галузі зовнішніх стосунків та національної безпеки.

Стисла філософська енциклопедія таким чином визначає інтерес: «Інтерес (від лат. участь), пай, частка, залучання до чогось, участь у чомусь, схильність до чогось (проява інтересу), цілісність та значення, яке ми надаємо речам. З матеріальної точки зору також користь, вигода (мати свій інтерес). З політичної, особливо, зовнішньополітичної точки зору, інтерес означає певні зазіхання держави за межами своїх кордонів» [46].

З точки зору соціальної психології інтерес – це мотив до дії.

Автори роботи «Концепція національних інтересів України» визначають національний інтерес як «… систему цінностей, що є феноменом суспільної свідомості, який грунтується на почутті належності до певного народу та відрізняється від системи індивідуальних цінностей» [47] . Вони вважають, що національні інтереси, що відіграють у житті суспільства першорядну роль, спочатку виникають в емоційно-почуттєвій формі, і серед них слід виділити чотири найсуттєвіших почуття:

• національної гордості;

• національного добробуту;

• національної безпеки;

• національної перспективи.

Безумовно, сфера суспільних почуттів є одним з важливих факторів, які, з одного боку, є реакцією суспільства на реальний стан речей у цьому суспільстві, а з другого,  виконують роль своєрідного каталізатора суспільно-політичних процесів, коли потрібні зміни. Однак навіть з нашої власної історії відомо, що суспільні почуття, які сформовані на міфах та хибних постулатах, не можуть бути орієнтирами для реальної політики.

Більш реалістично підійшли до визначення «національних інтересів» автори доповіді за результатами дослідження «Національні інтереси і проблеми безпеки Росії». Вони наступним чином трактують національні інтереси: «…Національні інтереси це найсуттєвіші потреби російського суспільства і держави, задоволення яких забезпечує їх існування і розвиток і які тому є важливими цілями внутрішньої і зовнішньої політики» [48].

Наголос на найсуттєвіших потребах суспільства має сенс, але потреби формуються, виходячи з глибинних внутрішніх процесів розвитку особи соціальної спільноти або держави у той час, коли інтереси, у загальному вигляді, демонструють специфіку потреб, що формується залежно від особливостей внутрішніх процесів та геополітичного існування нації або держави і базується на узагальнюючих цінностях суспільства та завжди співвідноситься з інтересами інших суб’єктів міжнародних відносин. Вони, на відміну від потреб, не мають імперативного характеру.

На початку 50-х років у західних академічних колах йшли дебати з питання національних інтересів між представниками «реалістичного» напряму, виразником якого був Г.Моргентау, та представниками «ідеалістичної» школи, що асоціюється з ім’ям колишнього президента США Вудро Вільсона.

Ідеалісти вважали, що у визначенні національних інтересів велику роль мають відіграти етика та мораль. Заперечуючи цьому, один із засновників напряму політичного реалізму Г.Моргентау писав: «Можна з певністю сказати, що зовнішня політика, що спрямовується універсальними моральними принципами і відкидає національний інтерес на задній план, є в умовах сучасної політики і військової справи політикою національного самогубства – дійсного чи потенційного [49].

Школа політичного реалізму розглядає національний інтерес  як наріжний камінь зовнішньої політики будь-якої держави. У своїх дослідженнях вони спираються на концепцію інтересу, сформовану у поняттях сили. Сам вислів «національний інтерес» набуває сенсу тільки у контексті взаємовідносин нації чи держави з іншими націями або державами. Тобто національні інтереси – це завжди продукт складних взаємозв’язків діючих суб’єктів міжнародних відносин.

Представники школи «національних інтересів», що були широко представлені в 60-70-х роках, розглядають всю динаміку взаємин держав як наслідок зіткнення їхніх інтересів. Залежно від того, чи узгоджуються базові інтереси різних країн, чи вони вступають у суперечність одне з одним, вважають теоретики даної школи, реалізується той чи інший тип взаємодії між державами – від відкритого конфлікту або військових дій до дружніх, союзницьких відносин. При цьому найважливіше місце у формуванні та орієнтації «національних інтересів» на міжнародній арені сучасні політологи відводять поняттю сили, насамперед військової. Сама концепція «національних інтересів», на думку провідних теоретиків (Ч.Берд, С.Браун, М.Каплан, Р.Юхансон), коріниться глибоко у природі західноєвропейської та американської політичної культури.

У 80-ті роки здійснювалися неодноразові спроби поєднати поняття «національна безпека» з терміном «національні інтереси», проте ці спроби так і лишилися марними. Причинами цього стали, передусім, суб’єктивний характер самого поняття «інтерес», бажання політичних лідерів та політичних еліт більшості країн світу репрезентувати свої власні корпоративні інтереси як «життєво важливі інтереси» та «інтереси всієї нації». Слушною, на наш погляд, є думка Г.Брауна з цього приводу. Він один із перших підкреслив неоднозначний характер «національних інтересів», деякі з них справді є «життєво важливими». «Ключова проблема для лідерів великої держави, подібної до США, – стверджує він, – є в тому, щоб визначити дійсні межі «життєво важливих інтересів» з урахуванням усього комплексу наявних обставин, а також вирішити, які види дій необхідні у відповідь на ті або інші види загроз».

Проте переважна більшість сучасних підходів до формування теорії національної безпеки базуються на усвідомленні та реалізації на державному та міжнародному рівнях певних інтересів – національних або державних за назвою.

Формування національних інтересів – це суперечливий та довготривалий процес, на який впливають геополітичні реалії, економічні, соціальні, етнічні, культурні та психологічні фактори, що переплавляються масовою свідомістю, коригуються певною системою цінностей та знаходять своє існування у концепції національних інтересів. Як відмічав Дж. Розенау: «Визначення національного інтересу ніколи не може бути нічим іншим, як системою розумових висновків, що виходять з аналітичної та ціннісної бази політики» [50]. Значний внесок у розробку проблеми національного інтересу зробили американці Дж.Кеннан, Дж.Розенау, У.Ліппман, К.Уолтц, Е.Фернісс, французи – Р.Арон, П.Ренувен, Р.Дебре, Ф.Брайар та ін.

Між самими представниками реалістичного напряму, у свою чергу, відбувалися суперечки з приводу того, чи існує об’єктивний та незмінний національний інтерес, який захищають лідери держави, чи у демократіях американського типу визначення національного інтересу (інтересів) є кінцевим продуктом політичного процесу і тому він підлягає періодичним змінам із врахуванням національного досвіду.

У 1960 р. деякі американські вчені виступили проти «елітної» точки зору, згідно з якою об’єктивний національний інтерес можна визначити та реалізувати, як це стверджували Г.Моргентау та ін. Супротивники Г.Моргентау дотримуються погляду, згідно з яким націям притаманна багатовимірність загальних інтересів і що у політичному контексті (наприклад, США) вони є результатом довготривалих дебатів та переговорів між президентом та Конгресом, а також між різними політичним угрупованнями, що займають різні позиції з питання про цілі США у міжнародному масштабі. Найбільш видну роль серед таких «конституалістів» відіграв Пол Сібері, який у 1963 р. видав роботу під назвою «Влада, свобода та дипломатія». Свої погляди Сібері коротко визначив наступним чином: «Ми повинні уявляти національний інтерес як калейдоскопічний процес, за допомогою якого приховані сили американського суспільства через вищі органи влади держави виражають певні політичні та економічні прагнення у світовій політиці. Для того щоб розібратись у цьому процесі, ми маємо розуміти не тільки суть формальних процесів зовнішньополітичної діяльності держави, але й проникнути у суть самої нації та розгледіти ті пружини, що приводять у дію мислення, ідеологію та менш значні інтереси, що виявляються в офіційній  американській політиці на міжнародній арені» [51].

Друга група вчених вважає, що поняття «національний інтерес» є дуже невизначеним, егоцентричним або застарілим, що воно нічого не дає для розуміння взаємопов’язаного світу, що постійно перебуває у процесі змін і у якому значення національної держави поступово втрачається. Одним з найвпливовіших скептиків у 1970-х роках був Джеймс Н.Розенау, який у своїй книзі «Наукове дослідження зовнішньої політики» писав про те, що ні «об’єктивісти», ні «суб’єктивісти» (так він визначав прибічників двох протилежних точок зору) не змогли знайти ефективного обгрунтування використання національного інтересу як інструменту дослідження. Він дійшов до наступного висновку: «Незважаючи на всілякі твердження, пов’язані з цим поняттям, та незважаючи на його уявну корисність, національний інтерес так і не виправдав початкових сподівань, що покладались на нього як на інструмент дослідження». Спроби об’єктивістів та суб’єктивістів використати його, стверджував автор, – виявилися безрезультатними і невдалими, хоча «у підручниках з міжнародної політики, як і раніше, стверджується, що нації захищають та реалізують свої національні інтереси, наукова література з цього приводу не збагатилась та не розширилася» [52].

Така критика з боку Розенау частково виправдана: небагатьом ученим та практикам, які займаються зовнішньою політикою, вдалося систематично вивчати питання про те, чому країни переслідують певні міжнародні цілі. Надто просто було б припустити, що основою для визначення зовнішньої політики є політична бюрократія, історичний прецедент чи економічна необхідність. З нашої точки зору, значно більше сенсу є стверджувати, що на тих, хто приймає рішення та визначає політику, діють географічні, культурні, політичні та економічні фактори, що тісно пов’язані із національним досвідом, ідеологією народу. Можливо припустити, що розвиток європейської інтеграції та певні обмеження національного суверенітету в інтересах нової міжнародної структури – Європейського співтовариства можуть призвести у подальшому до формування нової європейської «супернації» та нових національних інтересів, однак цей факт характеризує процес виникнення та зникнення націй і не зачіпає самого поняття «національний інтерес». Питання полягає не в тому, що становить національний інтерес, а в тому, що складає націю.

Мала енциклопедія етнодержавознавства під заголовком «Національний інтерес» (історико-етнодержавний підхід) визначає: «Нація є носієм національних інтересів, які бувають національно специфічними, притаманними тільки національним спільностям (інтереси розвитку культури, мови, морального престижу нації і т.д.), та загальнонаціональними, в реалізації яких зацікавлене все суспільство», і далі – «Сама ж категорія Н.І. певною мірою кореспондується з категоріями «індивідуальний», «загальнолюдський» та «державний» інтереси. На думку М.Грушевського, державний уклад цивілізованих народів – це суверенний союз народу, який шляхом планової діяльності … задовольняє індивідуальні, національні та загальнолюдські солідарні інтереси у напрямі послідовного розвитку суспільства» [53].

Поки нація має право відмовити іншій державі чи міжнародному органу в їх вимогах, слід зробити висновок, що вона діє згідно зі своїми національними інтересами. Ми є свідками народження нових націй, що утворюються на уламках колишніх імперій чи легітимізуються внаслідок певних домовленостей. Прикладів цього процесу безліч – незалежні держави СНД, Чехія чи Словаччина, Бельгія та ін. Цим державам необхідна незалежність в інтересах своєї національної ідентичності. Крім того, ігнорувати категорію «національних інтересів», що є базовою у визначенні головних напрямів внутрішньої та зовнішньої політики практично всіх суб’єктів міжнародного права,  навряд чи доцільно.

Дослідження національних інтересів вимагає відповіді на ряд питань:

• Чи існують об’єктивно національні інтереси та яка їх природа?

• Які національні інтереси належать до базових, фундаментальних, а які мають тимчасовий, кон’юнктурний характер?

• Чи можуть національні інтереси змінюватись, залежно від змін внутрішньої та зовнішньої ситуації?

• Які механізми забезпечують захист національних інтересів?

• Чи можливо узгоджувати національні інтереси різних міжнародних суб’єктів?

• Хто і як визначає загрози національним інтересам та ін. ?