4.1. Досвід країн Центральної та Східної Європи у проведенні військової реформи

З самого початку, тобто після розпаду Організації Варшавського договору та виведення радянських військ з національних територій країни Центральної та Східної Європи зробили свій вибір на інтеграцію у європейські та євроатлантичні структури. Вони намагалися використати ситуацію, що склалася, для вирішення складних питань трансформації економічної та політичної системи, реформування збройних сил у своїх країнах.

З культурно-політичної точки зору перебування в НАТО є для країн Центрально-Східної Європи символом належності до гомогенної соціокультурної спільноти, що грунтується на єдиній християнсько-ліберальній та ліберально-демократичній системі цінностей. НАТО виступає не стільки військово-політичною організацією, скільки уособленням певної системи цінностей. Реформа армій, таким чином, відбуватиметься в певному і фіксованому ціннісному середовищі, а не ціннісному вакуумі, що зробить процес більш послідовним і спрямованим. Саме тому країни, що прагнуть вступити та інтегруватися до цієї військово-політичної організації, всіляко наголошують на системі цінностей. Зокрема, польська сторона, обгрунтовуючи своє прагнення вступити до НАТО, передусім наголошувала на спільних із країнами-членами культурно-політичних цінностях – демократія, права людини, ринкова економіка, мирне розв’язання міжнародних проблем. І лише за тим йшлося про усвідомлення всіх наслідків, що випливають із принципу спільної, інтегральної оборони та висловлювалася готовність діяти разом із союзниками як у сферах відповідальності НАТО, так і поза ними. Показово, що для багатьох країн, які вже запрошені чи лише прагнуть вступити до НАТО, членство в цій організації необхідне не як захист від можливої загрози, а як спосіб закріплення та утвердження демократичного ладу і ліберально-демократичної системи цінностей.

Економічне членство в Північноатлантичному альянсі, на думку урядовців країн Центральної та Східної Європи, прямо сприятиме отриманню фінансової допомоги на модернізацію та розвиток національних армій, а опосередковано – на економічній інтеграції нових і старих членів організації. Останнє свідчить про спробу проникнення в економічні системи країн Атлантичної спільноти через військово-політичну сферу.

Суто військові наслідки членства країн Центрально-Східної Європи в НАТО для реформування національних армій варто розглядати в економічних, технічних та організаційних аспектах.

Військово-економічний аспект полягає в сподіваннях, більш таємних, ніж відвертих, отримати кошти від держав Північноатлантичного альянсу на перебудову систем оборони.

Військово-технічний аспект зводиться до прагнення країн Центрально-Східної Європи залучити через членство в організації новітні західні військові технології для технічної модернізації власних армій.

Нарешті, військово-організаційний аспект. урядовці та військові в Центрально-Східній Європі вважають, що перебування в НАТО дасть змогу зблизити армії старих і нових членів організації в структурних і кадрових питаннях.

Кадрове вдосконалення центрально-східноєвропейських армій та їх зближення з західноєвропейськими та північноамериканськими розпочалося ще за часів Югославської кризи, коли вони брали участь у військових заходах НАТО, передусім в операціях з підтримання миру.

Йдеться про більш широку практику реформування, яку можна назвати «удосконаленням через участь». Враховуючи велику кількість військових місій, що діють від імені світової спільноти (уособленої різними міжнародними інституціями) в зонах конфліктів, цілком слушним є намагання підвищити бойову готовність, військові навички і технічне забезпечення через участь в означених місіях.

Звернімося до прикладу Чехії. Ця центральноєвропейська держава бере участь у наступних миротворчих місіях: UNC в Іраку, UNSCO в Хорватії, ONUMOZ у Мозамбіку, UNOMIL у Ліберії, UNOMIG у Грузії, UNTAEC у Східній Славонії. Крім того, слід додати ще й участь у двох місіях ОБСЄ в Республіці Молдова та Абхазії. Найбільш важливими є місії UNPRO і UNCRO на території Хорватії, де у миротворчій операції бере участь близько 1100 чоловік. За співвідношенням кількості учасників в операціях з підтримання миру до загальної кількості населення Чехія перевищує таку державу, як Франція. Причетність до операцій з підтримання миру також сприяла певній модернізації збройних сил Угорщини. Дві військові бази на території цієї країни в Tiзар і Печ було надано у розпорядження військових підрозділів США та Північної бригади, що діють у рамках миротворчих сил НАТО (IFOR/SFOR) на території колишньої Югославії. Це сприяло модернізації угорської армії. Перебування і транспортування військ НАТО через територію Угорщини дали змогу, на думку угорських експертів, повністю розв’язати проблему оперативної та комунікативної доповненості і сумісності (interoperability) угорської армії та збройних сил країн НАТО. Певним внеском у технологічну модернізацію угорської армії стала участь інженерного батальйону цієї країни в миротворчих операціях на теренах колишньої Югославії.

Не менше значення для військово-організаційного, зокрема кадрового, вдосконалення армій країн Центрально-Східної Європи мають спільні навчання з країнами НАТО. Так, чеські військовики упродовж 1995-1996 років майже вдвічі збільшили участь у такого роду навчаннях (в 1995 – 17; 1996 – 39).

Участь у військових місіях та навчаннях зумовила появу ще однієї форми зближення систем оборони країн Центральної та Східної Європи і держав-членів НАТО. Йдеться про підготовку, за допомогою експертів НАТО, фахівців з Центральної та Східної Європи. Лише в рамках програми «Партнерство заради миру» близько 640 чеських офіцерів навчалося на різноманітних курсах у країнах Північноатлантичного альянсу. На теренах Чеської республіки було створено навчальну базу миротворчих сил для молодшого офіцерського складу в Cesky Krumov та курси в Komorni Hradek для інспекторів з країн, які підписали угоду про звичайні види озброєнь.

Членство чи навіть прагнення вступити до Північноатлантичного альянсу може вплинути на перебіг військових реформ у країнах Центральної та Східної Європи цілком позитивно. Проте не слід ігнорувати можливість і протилежного сценарію.

Культурно-політичний аспект перебування держав регіону в НАТО, що передбачає прагнення максимально ототожнитись із ліберально-демократичною системою цінностей атлантичної спільноти, може призвести до втрати національної та регіональної культурно-історичної специфіки. Такого роду ціннісна уніфікація неминуче спричинить втрату національного та культурно-регіонального спрямування реформування систем оборони і позбавить реформістський процес національних орієнтирів. Військова політика держави випливає не тільки із стану міжнародної ситуації, але й коріниться в її національних потребах та культурно-історичних традиціях. Реформуються не абстрактні держави і регіони, а певні національні та регіональні спільноти з власною історією й культурою. Польща й Чехія ніколи не будуть Францією чи Великобританією і навряд стануть уніфікованим культурним додатком до держав Атлантичної спільноти.

Зосередженість на культурно-політичних аспектах членства в НАТО може ослабити сприйняття цієї інституції саме як військово-політичної, в якій натомість вбачатимуть лише спільноту однодумців. Це може уповільнити процес реформування національних армій і нейтралізувати суто військовий ефект.

З економічної точки зору, позитивні наслідки від перебування в НАТО для перебудови систем оборони країн Центрально-Східної Європи є дуже невизначеними і віддаленими. Зближення економік цих країн (за темпами зростання, структурою, технологічним забезпеченням, рівнем інтегрованості) потребує часу і суттєвих зусиль. Спільне членство в єдиній військово-політичній інституції навряд чи суттєво допоможе справі економічних реформ. Належність до ЄС тут посприяла б більше. Крім того, в цьому випадку, як і в ситуації з пріоритетом культурно-політичної спорідненості, небезпечно випускається суто військовий аспект. Економічно членство в НАТО виглядатиме як вдалий зовнішньоекономічний хід, а не прагнення модернізувати і реформувати армії та гарантувати національну безпеку.

На військовій царині перебування в Північноатлантичному альянсі також може призвести не тільки до позитивних, а й негативних наслідків для процесу реформування армій країн Центральної та Східної Європи.

Передусім сподівання військовиків та урядовців центрально-східноєвропейських країн на отримання коштів від новоприбулих партнерів по організації можуть виявитися марними. Варто згадати попередні дискусії стосовно вартості інтеграції нових членів організації до її військової і політичної структури. Спочатку називалися майже астрономічні суми. За підрахунком бюджетного відділу Конгресу, вартість інтеграції становитеме: 21 – 125 млрд дол. США; Rand Corporation – 42 млрд дол.; президентської адміністрації і Пентагона – 27 – 35 млрд дол.; нарешті експертів НАТО – 5 млрд дол. Безперечно, якби такі суми було інвестовано в розширення і розвиток НАТО, то процес реформування систем оборони країн Центрально-Східної Європи значно прискорився б. Проте остаточна цифра американських внесків, затверджена Конгресом, значно відрізняється від попередніх і становить лише 1,5 млрд дол. США на 10 років. США планують покрити лише 6% витрат поширення, тоді як частка західноєвропейських союзників має становити 44%, а новоприйнятих держав Центральної Європи – 50%. Водночас країни Західної Європи, які переживають економічні труднощі у зв’язку із запровадженням EMU, уже задекларували, що не мають наміру збільшувати внески у бюджет НАТО. Спроможність трьох центральноєвропейських країн зробити внесок в інтеграцію до Північноатлантичного альянсу є сумнівною. Адже ці держави мають серйозні економічні проблеми, зумовлені перехідним станом їх економік. За попередніми і, до певної міри, заниженими розрахунками вартість інтеграції до НАТО Чехії може сягати – 192-252 млн дол. (16 млн дол. – внесок до бюджету НАТО (0,65%), 140-175 млн дол. – модернізація збройних сил; 40-61 млн дол. – поширення і розвиток інфраструктури); Угорщини – 186-246 млн дол. (11,6 млн дол. – внесок до бюджету НАТО (0,98%), 138-173 млн дол. – модернізація збройних сил; 40-61 млн дол. – поширення і розвиток інфраструктури); Польщі – 715-897 млн дол. (44,1 млн дол. – внесок до бюджету НАТО (2,41%), 512-625 млн дол. – модернізація збройних сил; 150-228 млн дол. – поширення і розвиток інфраструктури). Загальна цифра на наступні 10-15 років для всіх трьох країн в 1,1-1,395 млн дол. є, вочевидь, заниженою за рахунок модернізаційних витрат. Адже, за найскромнішими підрахунками польських експертів, тільки вартість інтеграції Польщі дорівнюватиме – 2,08 млрд дол. У випадку Угорщини, військові витрати в процесі інтеграції до НАТО зростуть до 4% від ВНП, сьогодні це лише – 1,4%. Тобто сума витрат перевищить військовий бюджет комуністичного режиму. А найближчим часом ослаблені економічні системи центральноєвропейських країн ще й нестимуть фінансовий тягар військових витрат.

Отже, питання полягає в тому, наскільки ці витрати сприятимуть реальному реформуванню систем оборони країн Центрально-Східної Європи, які вже стали членами НАТО чи палко прагнуть набути цього статусу?

1. Шокове одноразове переобтяження бюджетів перехідних посткомуністичних економік може погіршати економічну ситуацію, що неминуче вплине на стан збройних сил і процес їх реформування. Економічні та військові реформи у Центрально-Східній Європі об’єктивно пов’язані між собою.

2. Приєднання країн Центрально-Східної Європи до Північноатлантичного альянсу несе в собі загрозу поверхового або «косметичного» реформування національних армій регіону. Справа в тому, що прагнучи якомога швидше і дешевше інтегруватися (чи принаймні отримати запрошення) до НАТО, країни Центральної та Східної Європи проводитимуть селективну, поверхову модернізацію та розвиток систем оборони. Йдеться про реформування окремих підрозділів, військових угруповань і запровадження окремих військово-технічних інновацій та вдосконалень в окремих сферах систем оборони.

Частина чеських експертів, критикуючи військову політику уряду, звертають увагу на розбіжність у рівнях підготовки, технічного забезпечення, організації і загалом боєздатності між елітними підрозділами швидкого реагування чи такими, що призначені для виконання миротворчих функцій, і рештою армії. В той час, як стан перших поліпшується і вони демонструють для іноземних експертів, переважно – НАТОвських, високу військову майстерність, національні збройні сили прискорено деградують. На тлі «успіхів» чеських елітних підрозділів у спільних із країнами Північноатлантичного альянсу навчаннях та миротворчих операціях прикро вражають дані про те, що тренувальний час чеських бойових пілотів упродовж останніх років впав до цілком незадовільних 30 годин на рік, а, за оцінками командування ВПС Чехії, боєздатність Військово-повітряних сил знизилась на 40%, деградуючи на 15% кожні 2-3 роки. Триває відтік висококваліфікованих пілотів з ВПС. Ускладнюється ситуація з непрофесійними і недалекоглядними діями військового керівництва. Таким було рішення про продаж Польщі літаків МиГ-29 і їх заміну модернізованими МиГ-21.

Військова реформа ефективна лише за умови перебудови і модернізації всієї структури системи оборони, а не окремих частин. Так само реформа освіти не може зводитись до створення елітних гімназій, а економіки – до надання привілеїв обраним (з різних міркувань) підприємствам. Прагнення достроково продемонструвати свою готовність вступити до НАТО, максимально заощадивши кошти, несе в собі загрозу поверховості та «косметичним» результатам у справі проведення військових реформ.

Те саме стосується військово-технічного ефекту приєднання до Північ­ноатлантичного альянсу. Існує можливість поширення технічних інновацій та технологічного вдосконалення окремих сфер збройних сил, що не становлять базових структур систем оборони.

Під час дискусій про інтеграцію Польщі до Північноатлантичного альянсу, з боку польських експертів (з метою переконати як власних співвітчизників, так і майбутніх союзників у тому, що вартість інтеграції не буде дуже високою), було висунуто аргумент, що інтеграція є поступовим процесом і на перших етапах не варто перебудовувати всю національну систему оборони. Цілком досить здійснити мінімальні військово-технічні заходи, спрямовані на досягнення оперативної сумісності та взаємодоповнення польської та НАТОвських армій. 15-річний план перебудови польської армії визначає 19 цілей, досягнення яких дасть змогу узгодити і привести до стану гармонії командні системи та забезпечити оперативну сумісність польських військ із збройними силами союзників. Реформістська тактика «малих кроків» та «малих змін» ще більшого поширення набула в Чехії та Угорщині. Парламентарі, державні чиновники, політики останньої наголошують на першочерговості модернізації легкої військової техніки у галузі комунікацій, систем управління, засобів орієнтації та ідентифікації; вважаючи, що вивчення мов, модернізацію і технічний розвиток базових структур систем оборони варто відкласти на майбутнє.

Під час дискусій, а пізніше переговорів про вступ до НАТО країн Центральної та Східної Європи експерти намагалися окреслити сфери внеску фінансових ресурсів старих і нових членів організації. Спочатку вирізнялись такі базові для систем оборони Центрально-Східної Європи царини, як: модернізація армій, підготовка до відсічі можливого агресора і досягнення повної боєздатності. Напередодні надання запрошення до Північноатлантичного альянсу називалися сфери, перебудова яких вирішально не вплине на базові структури збройних сил центральноєвропейських країн: пряме фінансування натовської інфраструктури (трубопроводи, комунікаційні мережі, системи протиповітряної оборони); непряме фінансування зусиль нових членів організації на вдосконалення їх збройних сил; непряме фінансування процесу узгодження, гармонізації та об’єднання сил швидкого реагування старих і нових членів організації. Американська сторона наголосила, що фінансуватиме лише прямі витрати (на поширення інфраструктури НАТО), все інше – держави Західної Європи.

Вважається, що центральноєвропейські держави сплатять половину вартості інтеграції. Хоча, в оцінках експертів американського міністерства оборони і держдепартаменту, припускалося, що нові союзники цілком спроможні профінансувати дві третини вартості інтеграції. Тобто, можливе збільшення інтеграційного тягаря, що неминуче відіб’ється на економічному стані, а отже і перспективах військових реформ.

Прагнення країн Центральної та Східної Європи до членства в НАТО залишається першим і найважливішим динамічним фактором реформування їх систем оборони. Проте ефект дії цього фактора залишається невизначеним. Прагнення отримати запрошення та інтегруватися до Північноатлантичного альянсу може відбитися на характері реформ у Центрально-Східній Європі як позитивно, так і негативно. Останнє станеться тоді, коли країни не отримають сподіваної допомоги на структурну перебудову систем оборони і обмежаться «косметичними», поверховими, вибірковими змінами, залишаючись сам на сам з ключовими проблемами військової реформи.

Умовою уникнення такого загрозливого сценарію є необхідність чітко розрізняти прагнення вступити до НАТО і реформування національних збройних сил. Небезпечною є підміна останнього першим. Військова реформа є набагато соціально глибшим, політично складнішим та економічно витратним процесом, ніж виконання вимог для отримання запрошення і наступної інтеграції до Північноатлантичного альянсу. Більше того, потреби військової реформи і прагнення вступити до НАТО можуть, часом, суперечити одне одному. Успіх гарантований лише в тому випадку, коли інтеграційні зусилля, спрямовані до НАТО, будуть складовою загальної політики військових реформ, а не навпаки.

Крім того, слід врахувати і той факт, що і саме НАТО в останні роки переживає період радикальної трансформації, а процес розширення вимагає рішення досить складних питань.

У першу чергу союзники мають усвідомити нові реалії НАТО, коли ЗС Альянсу можуть бути задіяні у будь-якому конфлікті за межами «договірної території НАТО». Зміщення наголосу з оборони території членів на захист спільних інтересів стає стратегічним імперативом НАТО.

Перспектива розширення НАТО на Схід неминуче спричинить низку проблем. Наприклад, приєднання східноєвропейських держав до НАТО поставить на порядок денний вимогу змінити систему передових рубежів, у найкоротші терміни створити нову інфраструктуру, переобладнати збройні сили нових союзників відповідно до стандартів НАТО. Окремі рішення Адміністрації США від лютого 1995 р., що дозволяють продаж реактивних винищувачів, танків, інших видів наступальних озброєнь та систем зв’язку десяти державам колишнього східного блоку (Угорщині, Польщі, Чехії, Словаччині, Латвії, Литві, Естонії, Румунії, Болгарії й Албанії), свідчать про те, що ці питання серйозно турбують членів Альянсу. Проте один із членів нового розширення альянсу – Угорщина не матиме спільного кордону з жодним іншим членом НАТО, а це велика проблема.

Не менш складні питання виникатимуть у міжнародно-правовій царині. Вступ до НАТО колишніх членів ОВД призвів до порушення системи міжнародно-правових актів, що знижували рівень військового напруження в Європі і, передусім Договору про обмеження збройних сил та звичайних озброєнь у Європі, оскільки було докорінно змінено основні принципи Договору. А саме: порушено принцип паритету безпеки між НАТО та ОВД, оскільки колишні члени ОВД перемістились до НАТО. Саме з цього приводу Стамбульський саміт ОБСЄ прийняв рішення про адаптацію Договору до нових реалій у Європі.

Нова військово-політична ситуація у Європі може призвести до перегляду РФ своїх позицій стосовно скорочення стратегічних систем, а, можливо, й повернення до нового покоління ракет оперативної дальності.

Зміна спектра загроз у Європі спричинила розширене тлумачення терміна «загроза безпеці». Якщо раніше до колективних збройних дій можна було вдатися лише у відповідь на агресію проти будь-якої держави-члена Альянсу, то тепер такі дії, спрямовані на усунення загрози міжнародній безпеці, можуть бути відповіддю на геноцид і навіть порушення режиму нерозповсюдження ядерної зброї.

Рішення НАТО про повітряну атаку Сараєво і Горажде, військова операція НАТО у Косово не були викликані безпосередньою загрозою нападу супротивника й проводилися за межами традиційної договірної території. Фактично це відкрило нову сторінку розвитку системи безпеки в Європі.

Процес розширення НАТО на Схід зіштовхнеться і з проблемою надання гарантій. Згідно з основним принципом установчої угоди НАТО, викладеного у п’ятому розділі, всі учасники мають розцінювати напад на будь-яку іншу державу-учасника блоку як напад на власну територію – це, по суті, недвозначне зобов’язання вступити у війну проти агресора. Але чи всі держави НАТО готові вступити у війну, захищаючи будь-яку із східноєвропейських держав, яка ніяк не вписується у сферу їхніх життєво важливих інтересів. Те саме можна сказати і про гарантії ядерної безпеки. Вступ до НАТО кількох східноєвропейських держав неминуче поставить перед Альянсом проблему: чи надавати новим членам гарантії ядерної безпеки і відповідно чи допустиме розгортання ядерної зброї на їхній території якнайшвидшого і найефективнішого засобу забезпечення безпеки. Ці рішення безпосередньо пов’язані з перспективою подальшого ядерного роззброєння та участі у цьому процесі Росії. Окрім того, є й військові аспекти цієї проблеми. Значне скорочення збройних сил НАТО в Європі на тлі розширення її військових зобов’язань навіть на держави Центральної Європи, які претендують на вступ до Альянсу і де живе близько 73 млн чоловік, породжує законні сумніви стосовно можливості виконання подібних зобов’язань.

Ще однією проблемою НАТО є підтримання рівноваги між необхідністю розширення НАТО на Схід та можливою ізоляцією Росії. Для усунення цієї проблеми Росії запропоновано ряд пропозицій. Серед них, наприклад, угода між НАТО й Російською Федерацією, утворення системи постійних консультацій у рамках ОБСЄ, налагодження транспортних зв’язків з Європою, допомога у формуванні вільної економічної зони на території Калінінградської області тощо. Вступ Росії до НАТО фактично поховає саму ідею НАТО, оскільки буде втрачено головний лейтмотив існування цієї організації як структури, що забезпечує європейську безпеку. Крім того, Росія є євразійською державою і її членство в НАТО призведе до розширення блоку на Азію, що може істотно похитнути єдність Альянсу. І все ж будь-яка спроба сформувати європейську систему безпеки без Росії приречена не невдачу.

Зараз Росія докладає зусилля для того, щоб затримати процес подальшого поширення НАТО на Схід. За підрахунками російських фахівців, ЗС та військова інфраструктура нових членів НАТО (аеродроми, морські порти, комунікаційна мережа, військові потужності) підвищать військовий потенціал НАТО на 15-20%.

Наступний динамічний фактор військових реформ у Центрально-Східній Європі випливає з національного характеру політичних процесів, що тривають у цьому регіоні від 1989 року. Для народів країн Центральної та Східної Європи демократичні революції були водночас боротьбою за цілковите національне самовизначення, звільнення від принизливих для національних почуттів і згубних для національного життя форм залежності. Національне спрямування історичного та політичного процесу в Центрально-Східній Європі має неминуче позначитися на характері перебігу військових реформ у регіоні.

Безперечно, що країни, які тільки-но позбулися стану сателітів, прагнутимуть утвердитись як незалежні держави. Збройні сили все ще залишаються суттєвим інструментом здобуття і умовою захисту суверенітету нації. Проте діють і протилежні тенденції до світової інтеграції через глобалізацію та регіоналізацію, коли націоналізм, якщо не втрачає природу, то принаймні змінює форму. Зайва увага до найбільш сьогодні інтегрованих економічних, інформаційних, культурно-політичних сфер міжнародних відносин і наголос на аспекті інтеграції та взаємозалежності може призвести до нехтування потребами та умовами незалежного національного життя.

Ухил націоналізму народів Центрально-Східної Європи в бік інтернаціоналізму негативно відіб’ється не перебігові військових реформ. Система оборони без визначених національних пріоритетів, організації за національно-державним принципом, морально-політичної підтримки в національних почуттях народів буде неповноцінною. Реформа, що зорієнтована переважно на зовнішні орієнтири, лише примножить труднощі і геостратегічну невизначеність до кінця не сформульованої системи оборони. Країни Центрально-Східної Європи, запрошення і вступ яких до НАТО відкладається, лише виграють від означеної затримки. Адже вони матимуть нагоду завершити побудову власних національних систем оборони, підтримуючи при цьому сталі відносини з НАТО через механізм PfP і вже потім зможуть інтегрувати цілісні і сформовані національні системи оборони в структури колективної безпеки. Військова реформа, що викликана національними почуттями, відбуватиметься за голлістськими стратигемами «оборони по всіх азимутах»; неприпущення втягнення країни у військові конфлікти в інтересах інших, переважно великих держав; необхідний військовий потенціал достатній для відсічі будь-якого супротивника. Де Голль говорив, що НАТО - це і союз, і організація. Тому можна залишитись у союзі, не перебуваючи в організації. Такий статус, коли інституціоналізована політична та ідейна солідарність поєднуються з незалежним співіснуванням національних систем оборони, що поступово інтегруються в структуру колективної безпеки, є доцільним для більшості країн Центральної та Східної Європи. Для держав, що відновили свою незалежність, самоочевидною є наступна послідовність реформістських кроків на царині військової політики: спочатку створення і зміцнення національної системи безпеки, а вже потім колективної.