2.3.7. Договір про колективну безпеку

Ще однією Євразійською міжнародною структурою, що переймається питаннями безпеки, є Договір про колективну безпеку (ДКБ), або Ташкентський договір. Започаткований у травні 1992 р., він фактично перетворився на бюрократичне утворення, що розробляє документи і має бюрократичний апарат.

З 9 країн, що підписали Ташкентський договір, три – Грузія, Азербайджан та Узбекистан – після завершення 5-річного терміну відмовились від пролонгації цього документа. По суті, Ташкентський договір констатував факт присутності російських військ на територіях нових незалежних держав. Він не мав жодної ознаки системи колективної безпеки: не діяв механізм прийняття спільних рішень, не було колективних військових підрозділів, відсутнє було спільне фінансування програм безпеки, розвитку інфраструктури тощо. Після виходу з Ташкентського договору Азербайджану, Грузії та Узбекистану майже на 10% знизився її військовий потенціал. Росія зараз докладає зусиль для зміцнення військового блоку скороченого складу. 20 травня 1999 р. в Єревані, на засіданні Ради міністрів оборони країн СНД, РФ запропонувала розробити коаліційну стратегію держав Ташкентського договору. Учасники засідання підтримали пропозицію Москви. На єреванському засіданні обговорювався також склад і принципи створення можливих «коаліційних угруповань військ (сил) у регіонах (районах) колективної безпеки для вирішення завдань спільної (колективної) оборони». При цьому було особливо підкреслено, що йдеться не про вже функціонуючу систему об’єднаної системи ППО, а про створення коаліційних сухопутних угруповань. Росія та Білорусь уже створюють об’єднане регіональне угруповання військ, спільну оборонну інфраструктуру та ведуть роботу з розробки спільної військової доктрини. Президент Білорусі О.Лукашенко має на меті в найближчі два роки за допомогою Росії вдвічі збільшити чисельність збройних сил. У рамках двосторонніх стосунків планується також підготувати спільну програму розвитку озброєнь у 2001 р. Таким чином, існуючий військовий блок планує перетворитись на систему євразійської оборони і тим самим поновити силове протистояння між Заходом і Сходом. Проте цей сценарій розвитку подій безпосередньо залежатиме від того, чи зможе Росія довести свою спроможність захистити власні інтереси та інтереси своїх союзників на Кавказі та у Середній Азії.

Підсумовуючи розгляд процесу розвитку міжнародних організацій, що діють у сфері забезпечення безпеки, можна дійти таких висновків:

- діяльність міжнародних організацій безпеки зберігає певну інерцію розвитку в умовах уже не існуючого біполярного протистояння. Нові виклики та загрози міжнародному миру та безпеці хоча й знаходять своє місце у сучасних програмних документах цих організацій, проте не мають адекватного організаційного та концептуального втілення на рівні принципових рішень стосовно формування всеосяжної міжнародної системи колективної безпеки. Розширення простору безпеки відбувається шляхом  простої арифметичної зміни кількості членів тієї чи іншої організації без її суттєвих якісних перетворень;

- розвиток існуючих міжнародних організацій демонструє подальшу «спеціалізацію» їхньої діяльності (ООН певною мірою послаблює, хоча не втрачає свого значення структури глобальної безпеки, але вже й не може ефективно виконувати цю роль, не спираючись на європейські та євроатлантичні структури. Вона дедалі більше переймається миротворчою діяльністю, залучаючи до неї країни Євроатлантичного Союзу, а також охоплює питання надання гуманітарної допомоги населенню, яке постраждало внаслідок збройних конфліктів. Одним із важливих завдань ООН є контроль над виконанням всіма країнами діючих міжнародних режимів у сфері безпеки; НАТО є найбільш впливовим і могутнім механізмом застосування збройної сили і за багатьма ознаками стає глобальною структурою; Рада Європи зберігає регіональний статус і здійснює свою діяльність переважно в напрямі розширення демократичного середовища у нових незалежних країнах Європи; ОБСЄ, незважаючи на спроби перетворити її на універсальну регіональну структуру безпеки, обмежує свою діяльність питаннями запобігання конфліктам (насамперед міжетнічним), моніторингу конфліктних ситуацій, бере участь у миротворчій діяльності на рівні місій спостерігачів, сприяє розвитку демократичного суспільства, забезпечує контроль над озброєннями та процесом роззброєння в Європі, зміцненням довіри та безпеки, здійснює захист прав і свобод людини та національних меншин; ЗЄС стає європейською складовою НАТО з більш обмеженими функціями);

-  існуючі структури безпеки демонструють тенденцію до розвитку співпраці на засадах розподілу функцій;

- посилюється тенденція до мілітаризації міжнародних політико-економічних структур (ЄС) та політизації військових альянсів (НАТО);

- міжнародні структури безпеки різного рівня перебирають на себе функції у сфері безпеки, які раніше були виключною прерогативою національних держав, що свідчить на користь зменшення їхніх можливостей самостійно вирішувати питання безпеки в сучасних умовах;

- розширюється спектр завдань та просторовий вимір дії структур безпеки, що не обмежуються рамками «договірної території» та включають до переліку своїх завдань «захист прав людини» та «захист демократії».

2.4. Режими безпеки

На стан міжнародної стабільності та безпеки разом із різними організаціями впливають також міжнародні режими, що спрямовані на обмеження розповсюдження озброєнь та військових технологій.

У загальному вигляді міжнародні режими є наслідком  прагнення країн до прогнозованості та довгострокової вигоди у взаєминах. Саме це підштовхує держави до створення мережі формальних і неформальних міжнародних режимів, що регулюють взаємодію у тих сферах, де їхні інтереси збігаються або не суперечать одне одному. Один з напрямів західної політології (неореалізм) розглядає міжнародні режими як самостійні фактори міжнародних відносин і визначає їх як «принципи, норми, правила та процедури прийняття рішень». [23].

Міжнародні організації, таким чином, теж підпадають під дане визначення. Далі йдуть різні варіанти міжнародних угод (двосторонніх та багатосторонніх), неформальні домовленості та взаємопорозуміння, що, як правило, стосується утримання від тих чи інших дій.

В останні десятиліття мережа міжнародних режимів охоплює дедалі більше аспектів міжнародних відносин. Так, наприклад, міжнародне право захищає права людини, втручаючись у традиційну компетенцію внутрішньої політики, міжнародне співтовариство опікується проблемами миротворчості й т. ін. З точки зору забезпечення міжнародної безпеки, надзвичайно важливу роль відіграють міжнародні режими, що регулюють військово-політичні питання.

Передусім йдеться про:

- режим нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ);

- режим біологічної зброї (конвенція про заборону розробки, виробництва та накопичення запасів бактеріологічної, біологічної і токсичної зброї та їхнє знищення, 1972 р.);

- режим хімічної зброї (всесвітня конвенція про заборону розробки, накопичення і застосування хімічної зброї та про її знищення, 1933 р.);

- режим контролю над ракетними технологіями;

- режим багатостороннього експорту стратегічних товарів (КОКОМ);

- режим обмеження передачі звичайних озброєнь (переговори між постійними членами Ради Безпеки ООН «Перм-5»);

- Вассеанаарська угода 1996 р. щодо режиму контролю за експортом звичайних озброєнь і високих технологій до країн з нестабільними політичними режимами та в регіони, де тривають конфлікти (учасниками режиму є 33 країни світу, зокрема Україна). А також міжнародні угоди, що мають глобальне значення для зменшення безпеки війни, а саме: Договір про всеосяжну заборону ядерних випробувань; Договір про обмеження систем протиракетної оборони; Угода між СРСР та США про ядерні засоби середньої дальності; Угода «Старт-1» та «Старт-2» Конвенція про «негуманну» зброю; Договір про скорочення звичайних збройних сил та озброєнь у Європі тощо.

Проте події останніх років, і передусім поява нових ядерних держав (Індії та Пакистану), можливі загрози таємної передачі новітніх технологій недемократичним режимам та амбіційним державам, а також подвійна політика провідних країн світу, що, з одного боку, підтримують існуючі режими та Угоди, а з другого – створюють можливості для їх порушення (наприклад, ст. 57 нової стратегічної концепції Альянсу, що «не виключає можливості ведення хімічної чи біологічної війни»), посилюють невизначеність міжнародного середовища безпеки.

Режим нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ).

Розвиток світових процесів, пов’язаних з проблемою нерозповсюдження ядерної зброї, ставить на порядок денний багато принципово нових питань, що за часів біполярного протистояння або не мали такої гостроти, або з’явилися як нові загрози третього тисячоліття.

Підписання ДНЯЗ підштовхнуло багато держав до зміцнення режиму нерозповсюдження ЯЗ на регіональному рівні. В період дії договору було проголошено без’ядерною зоною Південнотихоокеанський регіон (Договір Раротонга). Зміцнюється режим нерозповсюдження у Латинській Америці. Без’ядерна зона на цьому континенті проголошується Договором Тлателолка. Посилився режим нерозповсюдження в Африці, особливо після приєднання до ДНЯЗ ПАР. Це стало основою створення    без’ядерної зони на Африканському континенті. Філософські та практичні засади, що були напрацьовані в рамках ДНЯЗ, справили певний нормативний вплив і на держави, що відмовилися від вступу до ДНЯЗУ, або на ті, що виявили бажання з нього вийти. Так, на Індостанському півострові було досягнуто згоди між Індією та Пакистаном про взаємний ненапад на ядерні об’єкти; активні дії міжнародного співтовариства змогли попередити вихід із ДНЯЗ КНДР. Запроваджений на міжнародному рівні комплекс заходів з виявлення та ліквідації ЗМУ Іраку продемонстрував можливості міжнародних зусиль протидіяти спробам окремих держав таємно створювати зброю масового ураження. Договір заклав підвалини для всебічного співробітництва в галузі мирного використання атомної енергії. Понад 50 неядерних держав за технічної підтримки або прямої допомоги ядерних країн та інших індустріальних держав дістали можливість розвивати власну ядерну енергетику невійськового напряму.

Однак час виявив не лише позитиви ДНЯЗ, а й висвітлив складні проблеми, що постали перед людством у цій сфері на межі двох тисячоліть, а саме:

1. Головними особами, які взяли на себе відповідальність здійснювати контроль над виконанням положень ДНЯЗ, є ядерні держави. І їхня роль у подальшій перспективі ДНЯЗ не є випадковою. Бо тільки ядерні країни могли адекватно оцінювати наслідки неконтрольованого розповсюдження ядерної зброї та використання її як військового та політичного інструменту. Тільки ядерні держави, спираючись на свій значний економічний потенціал та використовуючи всі міжнародно визнані та приховані важелі впливу, могли підштовхнути майже дві сотні держав світу до негативного ставлення до процесу розповсюдження ядерної зброї і, виходячи з цього, до прийняття відповідного рішення про механізм її нерозповсюдження. Таким чином, роль ядерних, тобто найбільш потужних, держав у процесі роззброєння є об’єктивно головною та залишиться такою і надалі. Треба також мати на увазі, що ядерні держави є «психологічно» налаштованими на те, щоб самим очолювати процес роззброєння, ігноруючи спроби дрібніших держав робити свій внесок в «ідеологію» роззброєння. Були проігноровані спроби України ініціювати деякі напрями у світовому та європейському процесах ядерного роззброєння, незважаючи на її практичний досвід у цій проблемі. Спроби української дипломатії привернути увагу ядерних країн до проблеми використання досвіду України в ядерному роззброєнні, так само як і її ініціативи щодо створення без’ядерної зони в Центральній та Східній Європі у контексті процесу поширення НАТО на Схід, не викликали позитивної реакції країн – володарів ядерної зброї. Західні політики та дипломати заявляють, що роль України не слід переоцінювати, бо від ядерної зброї відмовилася також Південноафриканська Республіка (для довідки: ПАР виготовила свій перший атомний боєзапас примітивного «гарматного типу» у 1979 р. Його тротиловий еквівалент становив лише близько 3 кілотонн. У 1989 р., на момент прийняття рішення про знищення свого арсеналу ядерної зброї, ПАР володіла ще 5 зарядами, загальною потужністю 10-18 кілотонн). Ці дані просто неможливо порівняти з характеристиками третього у світі ядерного потенціалу, від якого відмовилася Україна, враховуючи також значну частину діючої інфраструктури колишнього СРСР, що є необхідною для виробництва та випробувань ядерної зброї. Таким чином, провідна роль ядерних країн у процесі нерозповсюдження ядерної зброї грунтується на «державному егоїзмі» та самовпевненості великих держав, і передусім США.

2. Загальносвітовою тенденцією у сфері використання ядерних технологій у військових цілях є тісне поєднання режиму нерозповсюдження ЯЗ з двосторонніми процесами ядерного роззброєння та гонкою ядерних озброєнь, що продовжує набирати оберти. Оскільки ядерні держави є лідерами в ядерній гонці та водночас провідними учасниками багатостороннього процесу нерозповсюдження і двосторонніх заходів роззброєння, аналіз ДНЯЗ неможливо проводити у відриві від зазначених вище процесів. Суттю «великої ядерної гри» між колишнім СРСР (та його правонаступником – Російською Федерацією) і США, що впливає на інші сфери двосторонніх відносин, є досягнення більш швидкого, ніж у ймовірного супротивника, якісного та кількісного нарощування бойових ядерних систем (цікаво, що питання про мінімізацію витрат було головним лейтмотивом військової та ядерної стратегії США в той час, коли в СРСР це питання  залишалося поза увагою політиків і військових). Ми б пішли проти істини, якщо б погодилися з однобічною оцінкою російськими експертами двостороннього процесу між СРСР і США. На жаль, наявним у цьому процесі було не лише стримування гонки ядерних озброєнь: обидві держави намагалися шляхом двосторонніх угод та інших дій посилити свої та послабити ядерні  позиції потенційного супротивника. Йдеться про Тимчасову угоду про деякі заходи в галузі обмеження стратегічних наступальних озброєнь (ОСО-1) 1972 р., Договір про обмеження стратегічних наступальних озброєнь (ОСО-2) 1979 р., Договір про обмеження протиракетної оборони 1972 р., Угоду про запобігання ядерній війні 1973р., договори про обмеження підземних випробувань ядерної зброї 1974 р. та про підземні ядерні вибухи в мирних цілях 1976 р. До цього слід додати також Договір про ліквідацію ракет середньої та меншої дальності (Договір про РСМД) 1987 р., договори про обмеження та скорочення стратегічних наступальних озброєнь (СНВ-1 та СНВ-2). Під час двосторонньої ядерної «гри» створювалися такі моделі ядерного роззброєння, що, на перший погляд, відповідали об’єктивному процесу зниження в цілому рівня ядерних озброєнь, але водночас надавали «спритному гравцеві» певні переваги в ядерному протистоянні. До того ж деякі кроки з двостороннього ядерного роззброєння планувалися цілком заради посилення своїх позицій відносно позицій другої сторони; при цьому жодні інтереси загального ядерного роззброєння не бралися до уваги. Майже кожен крок у двосторонньому роззброєнні породжував, якщо не передбачав, нові односторонні кроки в озброєнні, що мали б компенсувати втрати в ядерному балансі сил. Як результат, двосторонні дії з роззброєння ніколи не були абсолютно симетричними, тобто такими, внаслідок яких обидві сторони зберігали існуючий паритет.

Таким чином, заходи з двостороннього ядерного роззброєння об’єктивно сприяли новому колу гонки ядерних озброєнь.

Про це свідчить, наприклад, Угода між СРСР і США про ядерні засоби середньої дальності (РСД-РМД – грудень 1987 р.). Ракети середньої дальності розгорталися в Західній Європі з огляду на інтереси оборонної стратегії НАТО. Володіння цими ракетами давало НАТО як політичні, так і військові (причому не тільки в ядерному, але й в конвенціальному аспектах) переваги. Однак європейці не могли позбутися підозри, що США, розміщуючи в Європі свою ядерну зброю, переслідують передусім власні інтереси: поширюють гонку ядерних озброєнь на Європу. Європейські рухи особливо непокоїла нова доктрина США про «завдання удару на всю глибину оборони». Підозри підтвердилися. Тільки-но це стало вигідним США, вони надзвичайно швидко уклали американсько-радянську угоду про ракети середньої дальності, хоча цей договір окремі фахівці й розглядали як небезпечний для Західної Європи. Укладаючи угоду, США врахували зміни політичної ситуації в Європі та їх вплив на  економічні й військові інтереси Америки. Так само й СРСР керувався лише власними інтересами – питання про значення цих домовленостей для міжнародної безпеки взагалі не стояло на порядку денному. Відтак угода про ядерні ракети середньої дальності 1987 р. мала суто умовний характер. Вона не зменшила рівень загроз Європі та світу, бо в Європі все одно залишалися американські й радянські ракети малої дальності, ядерна зброя Англії та Франції, а також потужні угруповання військ зі звичайною зброєю. Певною мірою змінилися лише показники розстановки сил, що їх пізніше обидві сторони планували використовувати на свою користь.

Договір про обмеження протиракетної оборони (травень 1972 року).

Свого часу ця угода в СРСР розглядалася як досягнення радянської дипломатії в питаннях збереження миру. Зокрема, висловлювалася думка, що Договір грунтується на визнанні обома сторонами того факту, що ефективні заходи, спрямовані на обмеження систем ПРО, стали б суттєвим фактором стримування гонки ядерних озброєнь. Однак здебільшого це було звичайною пропагандою. Головна причина необхідності угоди полягала в тому, що на той період ні СРСР, ні США не могли створити ефективної системи ПРО у зв’язку з недостатнім технологічним рівнем обох країн та величезними коштами на цей проект. Саме тому сторони домовилися «не створювати, не випробувати і не розгортати системи чи компоненти ПРО морського, повітряного, космічного чи мобільного базування». Це був найкращий вихід – припинити позбавлені сенсу і надзвичайно дорогі роботи, заручившись адекватними гарантіями потенційного супротивника. Доказом того, що причину укладення договору з ПРО визначено правильно, є створення програми Стратегічної оборонної ініціативи та початок роботи згідно з нею, щойно американські фахівці дійшли висновку, що вже існують необхідні технологічні можливості для створення системи ПРО. Таким чином, Договір про обмеження систем ПРО не сприяв зменшенню рівня загроз безпеці людства і був не лише умовним, а й відверто тимчасовим. Зрештою тільки одна з країн отримала переваги від цього договору й вирішила проблеми своєї особистої безпеки. Аналізуючи різні аспекти Договору ОСО-2 (Обмеження стратегічних озброєнь, червень 1979 р.), відомий російський аналітик С.М.Рогов у книзі «Радянський Союз і США: пошук балансу інтересів» (Москва,1989р.) писав: «Той факт, що нашій країні довелося знищити значно більшу кількість дорогої техніки, змушує замислитися над обгрунтованістю окремих рішень стосовно військового будівництва, відповідності їх вимогам достатності...» Договір про ядерні засоби середньої і меншої дальності змушував Радянський Союз знищити вдвічі більше ракет, ніж США. Оцінюючи результати укладеної угоди ОСО-1 (травень 1972 р.), Г.Кіссінджер під час зустрічі з генералами Об’єднаного комітету начальників штабів заявив, що «якби він був у Росії та виступав проти Л.Брежнєва, то зміг би підготувати безсумнівне звинувачення проти нього, – мовляв, США змогли перехитрити радянського лідера у всьому, крім продажу зерна...» Значна кількість російських аналітиків негативно оцінюють наслідки Угоди СТАРТ-2 для безпеки Росії.

3. ДНЯЗ визначив лише один механізм «горизонтального» (географічного) нерозповсюдження. Договір жодною мірою не вплинув на «вертикальне» (тобто в межах держав-володарів) нарощування ядерних озброєнь. Внаслідок цього держави, що володіли ядерною зброєю, дістали можливість для необмеженого вдосконалення й розвитку зброї та її накопичення. Навіть напередодні конференції з питання пролонгації ДНЯЗ у 1995 р. США цинічно заявили про свій намір провести випробувальні ядерні вибухи, Франція здійснила такі вибухи, виконавши в атолі Муруа випробування пристроїв середньої та великої потужності, Росія розробляла концепцію стратегічного ядерного стримування за допомогою тактичної ядерної зброї та планувала переглянути свої зобов’язання згідно з Договором про ракети середньої та меншої дальності, а ядерні країни НАТО прийняли нову стратегічну концепцію, що передбачає можливість застосування ядерної зброї.

4. На сьогодні будь-яке регіональне, а тим більше субрегіональне ядерне протистояння навіть у військовому плані не буде таким тривалим, як протистояння СРСР-США. Нині секрети ядерних технологій поширюються у світі, а технологічний рівень багатьох держав дає змогу оволодівати секретами виробництва ядерної зброї, незважаючи на протидію ядерних грандів. Бо не всі держави готові утримуватися в тісних рамках другорядних членів світової чи регіональної спільноти. 10-13 травня 1998 р. Індія здійснила п’ять ядерних вибухів, випробувавши атомні боєприпаси малого та великого калібрів та термоядерний боєприпас. Індію – другу державу світу за кількістю населення – можна зрозуміти. По-перше, вона перебуває у стані перманентного конфлікту з Пакистаном (ці держави з часу їх створення воювали між собою вже тричі). По-друге, Індію оточують ядерні держави (Росія та Китай). Пакистан, не заявляючи про володіння ядерною зброєю, через лічені дні після проведення індійських вибухів, 28 травня провів п’ять власних вибухів. Індія має складні взаємини з Китаєм. І ніхто сьогодні не гарантує захист Індії від агресії проти неї з використанням звичайної зброї. Згідно з характером сучасних міжнародних відносин Індія сьогодні може захистити себе тільки сама. Адже з ДНЯЗ пов’язані гарантії лише від ядерного нападу, та й ті висловлені зовсім не конкретно; до того ж врахуємо подвійні стандарти в міжнародних стосунках. Наприклад, суворих санкцій проти Індії вимагає ядерний Китай, з яким у Індії є проблеми. Після пакистанських ядерних вибухів виникли умови для розвитку ланцюгової реакції країн на фактичне скасування режиму нерозповсюдження: з ядерним вибухом не гаятиме часу Іран, що конкурує з Пакистаном в Афганістані. Після цього можуть активізуватись арабські країни, яким загрожує Іран. Надалі неважко уявити собі реакцію Ізраїлю. Стає цілком очевидним, що світовий режим нерозповсюдження потребує вдосконалення з метою надання йому стабільності. Слід також зауважити, що розширення «ядерного клубу» обов’язково порушить питання про ставлення нових ядерних держав до механізмів ядерного стримування, що були напрацьовані за умов біполяр­ного протистояння. Вони можуть відмовитись грати за встановленими правилами, а отже – зламати всю піраміду домовленостей.

Тобто навіть усталений механізм горизонтального нерозповсюдження, закладений ДНЯЗом, виявився недостатньо ефективним. З часу підписання Договору й до року його пролонгації понад десять країн або створили ЯЗ, або підійшли до «порога» оволодіння необхідними технологіями. Саме дія ДНЯЗ веде до того, що ядерні держави дедалі більше підвищують свою військову могутність, порівняно з неядерними. Перевага володіння ядерною зброєю «розв’язує руки» ядерним державам для силового тиску на неядерні країни, навіть не з приводу військових питань. У міжнародних відносинах склалася та посилилася за рахунок штучної ядерної нерівності така ситуація, коли більш слабкі держави перетворюються на сателітів і змушені поступатися своїми інтересами на користь ядерної еліти.

5. У період «холодної війни» намагання здобути односторонні переваги спонукали супротивні блоки нарощувати гонку ядерних озброєнь. Незважаючи на суттєві зміни геополітичної ситуації, значні скорочення СНО, ядерне стримування залишається інструментом силової політики ядерних країн.

Одним з важливих компонентів концепції стримування є величина неприйнятних втрат. Вона не є суворо фіксованою та визначається протидіючими сторонами в умовах конкретної геостратегічної ситуації, залежить від цілей, які вони висувають у випадках конфлікту. За часів «холодної війни», коли США ставили за мету знищення СРСР як соціально-політичної системи, з’явився критерій величини неприйнятних втрат Робетра Макнамари. Відповідно до цього критерію неприйнятні втрати досягаються при втраті 30% населення та 70% промислового потенціалу країни, для чого треба, щоб цілі на території супротивника вразили 400-500 боєголовок мегатонного класу. Майже такий самий підхід існував і за існування СРСР. З часом ставало дедалі більш зрозуміло, що цей критерій був надто перебільшений. В умовах конфлікту формами бойового використання СЯС є завдання відповідного, випереджального та відповідно-зустрічного удару (останній варіант несе в собі досить велику можливість виникнення випадкового ядерного конфлікту внаслідок можливих помилок у системі попередження про ракетний напад і жорсткого ліміту часу на оцінку ситуації та прийняття рішень).

ДНЯЗ не змінив підходів ядерних країн до можливого використання ядерної зброї у конфлікті, навпаки, в умовах важкого економічного стану та неспроможності держави забезпечити неядерні ЗС всім необхідним, головна відповідальність із забезпечення безпеки може бути покладена на ядерну зброю (прикладом такого підходу є позиція Росії, Індії, Пакистану). Таким же шляхом можуть піти й інші країни світу.

Водночас досвід біполярного протистояння свідчить, що стратегія ядерного стримування не є універсальним інструментом забезпечення безпеки, оскільки базується на положенні про «неприйнятні втрати» в разі застосування ядерної зброї. Ядерне стримування ефективне насамперед стосовно тих країн, яким є що втрачати і які побудовані на засадах демократії (в таких країнах і виконавча, і законодавча влада повністю залежать від волевиявлення народу, а можливі людські жертви внаслідок застосування ядерної зброї викликають украй негативну реакцію виборців) – тобто після закінчення біполярного протистояння об’єктами ядерного стримування можуть бути передусім розвинуті країни Заходу. Стосовно бідних країн так званого «третього світу» логіка ядерного стримування може не спрацювати, бо їм нічого втрачати, людське життя має дуже низьку суспільно-політичну цінність, а уряд значно меншою мірою, ніж на Заході, залежить від населення, більшість якого навіть не усвідомлює всіх можливих наслідків ядерного конфлікту. До цього слід додати суттєві розбіжності цивілізаційного та релігійного плану. Цей вибухонебезпечний «коктейль» факторів не забезпечує ефективного стримування, а, навпаки, значно посилює негативні наслідки володіння ядерною зброєю. Особливо небезпечним є ядерне протистояння країн, що мають велику чисельність та низький рівень життя населення і традиційно конфліктують між собою. Саме в цьому контексті перетворення Індії та Пакистану на ядерні країни посилило невизначеність сучасного міжнародного простору безпеки. Однак ядерна зброя до цього часу залишається важливим показником визначення міжнародного рейтингу держави і за певних умов може виконувати роль «ядерного стримування». 

6. Слід усвідомити, що сьогодні процес роззброєння (не тільки ядерного), має шанси на успіх лише в тому випадку, якщо він не cуперечить інтересам політики озброєння найсильніших держав, передусім США. Теоретично можна ініціювати ті чи інші кроки на шляху роззброєння, якщо залучити до них велику кількість третіх країн. Однак практично це зараз неможливо, бо після перемоги в «холодній війні» орієнтація на США третіх країн значно посилилася. Режим нерозповсюдження ядерної зброї органічно пов’язаний із забороною ядерних випробувань.

Договір про всеосяжну заборону ядерних випробувань (ДВЗЯВ) був відкритий для підписання на церемонії в ООН 24 вересня 1996 року. До середини 1997 р. його підписали 135 держав, у тому числі вся «ядерна п’ятірка» та Україна. Цікаво, що на момент відкриття підписання Договору в світі було проведено 2060 ядерних вибухів, зокрема у США –1056 (27 з них – у мирних цілях); в СРСР – 715 (124 – у мирних цілях); у Великобританії – 45; Франції – 198; Китаї – 45; Індії – 1.

Питання про багатосторонню угоду про всеосяжну заборону ядерних випробувань було одним із пріоритетів переговорів у галузі міжнародної безпеки та роззброєння протягом майже чотирьох десятиріч. ДВЗЯВ передували тристоронній (між Великобританією, СРСР і США) Договір про заборону ядерних випробувань у трьох середовищах, «порогові» угоди 1974 і 1976 років, що обмежили потужність підземних ядерних випробувань порогом у 150 кілотонн, та розроблені наприкінці 80-х – початку 90-х років додаткові протоколи з перевірки до вищезазначених «порогових» угод. Напередодні «епохи» ДВЗЯВ мораторії на ядерні випробування оголосили Росія (1991 р.), Франція (1993-1994 рр., в лютому 1996 р. сповістила про припинення випробувань і закриття ядерних полігонів на атолах Муруа та Фангатауфа), США (1993 р.). Великобританія припинила випробування ядерної зброї з 1991 р., не зробивши офіційної заяви про мораторій. Китай офіційно заявив, що, починаючи з 30 липня 1996р., він здійснить мораторій на ядерні випробування. Україна підписала, але не ратифікувала ДВЗЯВ.

Договір передбачає, що «кожна держава-учасниця бере на себе зобов’язання не проводити будь-який випробувальний вибух ядерної зброї та будь-який інший ядерний вибух, а також утримуватися від ініціювання, заохочення чи будь-якої участі у проведенні ядерних випробувань». При розробці цього положення зіткнулися інтереси ядерних і неядерних держав: ядерні держави відмовилися від розгляду переговорів по ДВЗЯВ як переговорів про скорочення ядерних арсеналів; деякі неядерні держави прагнули цього. Держави-власниці ядерної зброї розглядали конкретний вклад Договору в ядерне роззброєння не в його «відмиранні» в умовах заборони на випробування, а в попередженні подальшого якісного вдосконалення ядерної зброї. Позиція держав-власниць перемогла, хоча вони становлять лише незначну частину від загальної кількості держав світу. Спрацював диктат сили, замішаний на державному егоїзмі. Можна не сумніватися, що за умов припинення випробувань ядерної зброї остання розвиватиметься на основі комп’ютерного моделювання вибухів. Можна навіть припустити, що й прийняття ДВЗЯВ стало можливим тільки після того, як ядерні держави оволоділи технікою та методами комп’ютерного моделювання фізичних процесів, що мають місце під час ядерних вибухів.

ДВЗЯВ дав змогу проведення експериментальних робіт з ядерною зброєю, зокрема вибухових, але за умови, що вибух має суто хімічний, а не ядерний характер, коли ядерне паливо, хоча й не вилучається з ядерного пристрою, але не бере участі у вибуху. Таким чином, ядерні держави зберегли здатність до проведення експериментів щодо підтримання в безпеці власних ядерних арсеналів, а також щодо робіт з удосконалення й розвитку ядерної зброї. Ядерні вибухи в мирних цілях були також заборонені Договором, але тільки доти, доки не буде узгоджено такий порядок їх проведення, за якого повністю виключатиметься можливість отримання при цьому будь-якої військової користі. Було прийнято рішення розглянути питання про ядерні вибухи в мирних цілях на Конференції, присвяченій аналізу дії Договору, що має відбутися через 10 років після набуття ДВЗЯВ чинності.

Договором передбачається створення режиму контролю, що вбирає в себе Міжнародну систему моніторингу (МСМ) і базується на чотирьох основних технологіях: сейсмічній, радіонуклідній, гідроакустичній та інфразвуковій. МСМ накриє весь світ мережею з 50 основних і 120 сейсмічних станцій, 80 станцій вимірювання радіонуклідів у атмосфері, 11 станцій гідроакустичного моніторингу та 60 інфразвукових станцій. ДВЗЯВ передбачає можливість проведення інспекцій на місці, в тому районі, де помічено явище, що, за підозрою, є ядерним вибухом. Передбачені також серйозні гарантії проти зловживання такими інспекціями.

Договір набуде чинності після здачі на зберігання ратифікаційних грамот 44 державами, що мають атомні електростанції та дослідницькі реактори. Серед них – уся ядерна «п’ятірка» та держави, що не підписали ДНЯЗ і не охоплені гарантіями МАГАТЕ: Ізраїль, Індія, Пакистан. Підірвавши у травні 1998 р. ядерні пристрої, Індія та Пакистан торпедували процес набрання чинності ДВЗЯВ. Хоча договір є безстроковим, проте кожній державі надано право, згідно з Віденською конвенцією про право міжнародних переговорів, вийти з Договору, якщо вона вирішить, що виключні обставини, які були пов’язані з цим Договором, поставили під загрозу її вищі інтереси. Відмова американського конгресу ратифікувати ДВЗЯВ у жовтні 1999 р. завдала ще одного чутливого удару по процесу світового ядерного роззброєння.