1.1. Національна безпека – історико-теоретичний контекст проблеми

Історія людства з самого початку була нерозривно пов’язана з такими соціальними явищами, як війна та збройні конфлікти. Майже кожне покоління людей стало свідком або безпосереднім учасником кривавих подій, а це, в свою чергу, спонукало видатних мислителів минулого на пошуки причин війни та можливостей уникнення чи зменшення її негативних наслідків.

Уже в працях Платона («Держава»), Аристотеля («Політика») можна знайти спроби авторів викласти своє бачення проблеми безпеки, але більш-менш завершеного вигляду уявлення про безпеку та національну безпеку набули в працях мислителів епохи «Відродження», зокрема              Н. Макіавеллі «Государь», «Рассуждения о первой декаде Тита Ливия», «О военном искусстве») та Т. Гоббса («Левіафан»). Саме ці твори заклали засади сучасної теорії держави і політичних наук в цілому, в них уперше були розглянуті питання стосунків між населенням, державою та урядом у контексті забезпечення виживання, добробуту та захисту від зовнішніх загроз.

Безпека, що визначилась як «засіб колективного  захисту» у війні «усіх проти усіх», розглядалася при цьому як основа держави в цілому. «Люди, які живуть без іншої безпеки, крім такої, що забезпечується їхньою власною силою, – писав Томас Гоббс, – опиняються в ситуації, в якій нема місця промисловості ..., нема місця культурі на цій планеті ..., нема навігації ..., будівництва ..., знань ..., мистецтва, нема літератури, нема суспільства». Інакше кажучи, безпека, що гарантується державою, визначалася як засада виживання і розвитку людини «як істоти цивілізованої дією страху смерті». Згодом проблеми внутрішньої та зовнішньої безпеки держави були розвинуті у працях Монтеск’є, Бентама, Берка, Липинського, Донцова та ін.

У радянські часи політична наука в Україні, так само й політична наука в усіх колишніх республіках Радянського Союзу, розробляла теоретичні питання воєнної політики, спираючись на марксистську методологію.

У колишньому Радянському Союзі проблеми гарантування національної безпеки не порушувалися – здебільшого йшлося лише про обороноздатність держави, її військову силу. Відтак, складові проблеми розглядалися у вигляді економічного, соціально-політичного та власне військового потенціалів. Проте ця, на перший погляд, струнка концепція, виявилася недієздатною. Не підтвердилися на практиці її основні тези: про війну як крайню форму класових конфліктів, про історичну неминучість перемоги соціалізму, про боротьбу двох світових систем тощо.

Головним у гарантуванні безпеки країни було визначено силові структури та розвиток військово-промислового комплексу. Зрештою колишній СРСР перетворився на надмілітаризоване суспільство, що утримувало величезну армію й мусило витрачати колосальні кошти на розвиток військового виробництва. Проте спроби звести безпеку до захисту від зовнішньої загрози й абсолютизація її військової складової не змогли вберегти СРСР від розпаду, який став наслідком не зовнішньої агресії, а глибоких внутрішніх суперечностей.

Після розпаду Організації Варшавського договору та подальшої дезінтеграції СРСР реальні умови розбудови нових незалежних держав спонукали політиків і вчених до наукового та політичного осмислення суті змін, що відбуваються, й привели до практичних кроків, спрямованих на перегляд існуючих і пошук нових теорій безпеки, які б відповідали реаліям сьогодення та залишилися  б ефективними у майбутньому.

За десять років незалежності Україна зробила значний крок у напрямі формування власного погляду на проблему національної безпеки. Була прийнята Конституція України, 16 січня 1997 р. Верховна Рада України ухвалила «Концепцію (Основи державної політики) національної безпеки України» та закон «Про Раду національної безпеки і оборони України» (5 березня 1998 р.).

Виступи Президента та прем’єр-міністра України, секретаря Ради національної безпеки і оборони України, міністра закордонних справ, міністра оборони, інших посадових осіб визначили конкретні політичні підходи держави до проблем національної безпеки. Перші кроки у цьому напрямі були зроблені українськими вченими у 1992 році. Тоді вийшла колективна стаття Директора Національного інституту стратегічних досліджень, доктора економічних наук Пирожкова С.І. і доктора юридичних наук Селіванова В.М. «Національна безпека України: сучасне розуміння» Вона була надрукована у Віснику АН України №9 за 1992 р. У той же час автором, спільно з О.Гончаренком та Е.Лісициним, у червні-серпні 1992 року в газеті «Народна армія», а потім у журналі «Військо України» були надруковані  матеріали, в яких порушувалися концептуальні питання теорії національної безпеки. Теоретичні напрацювання дали змогу видати у 1993 р. в Інституті світової економіки і міжнародних відносин колективну монографію «Національна безпека України: історія і сучасність».  У подальшому, протягом 1992-2001 рр., економічні, політичні, воєнні, екологічні, соціальні аспекти теорії національної безпеки розглядалися  вченими інституту в серії наступних робіт і, по суті, започаткували цей напрям наукових досліджень в Україні [6].

Теоретичні питання національної безпеки грунтовно досліджувалися фахівцями Національного інституту стратегічних досліджень та Національного інституту українсько-російських відносин. За 1993-1999 рр. вчені цих наукових структурних підрозділів Ради національної безпеки і оборони України опублікували ряд статей, збірників та монографій з різних аспектів національної безпеки. Особливо слід відзначити дві роботи, що мають принципове значення. У 1997 р. Інститут стратегічних досліджень видав наукову доповідь під загальною назвою «Національна безпека України, 1994-1996 рр.», а в 1999 р. вийшла спільна праця двох інститутів: «Україна 2000 і далі: геополітичні пріоритети та сценарії розвитку».

У періодичних виданнях надруковано багато статей та доповідей стосовно проблем безпеки, але незважаючи на безмежну кількість публікацій на цю тему, теоретичні й методологічні напрацювання щодо питань національної безпеки значно відстають від публіцистичних матеріалів.

Розробка концептуальних положень теорії національної безпеки у загальному контексті національних інтересів та національних пріоритетів України є життєво важливою справою, без вирішення якої проведення обгрунтованої внутрішньої та зовнішньої політики принципово не можливе. Будь-які ініціативи держави постійно будуть обертатись навколо питань:

• Які національні інтереси має Україна у цей час і матиме в майбутньому?

• Які фактори можуть впливати на внутрішню та зовнішню складові безпеки?

• Звідки виходять загрози національній безпеці України (окремо її суверенітету й територіальній цілісності)?

• Чи є в країні механізми забезпечення національної безпеки та наскільки ефективно вони можуть попередити можливі загострення ситуації у сфері внутрішньої та зовнішньої безпеки?

• Чи відповідає внутрішня та зовнішня політика держави геополітичним реаліям та внутрішньому стану в Україні?

Відповідь на ці та багато інших питань якраз і має дати Концепція національної безпеки України.

Зважаючи на те, що західною політологією теоретичні питання національної безпеки були розроблені досить досконально, вони були покладені в підгрунтя теоретичних розробок українських фахівців.

Основоположні ідеї сучасного розуміння національної безпеки у своєму більш-менш чіткому концептуально-теоретичному оформленні були вперше сформульовані у так званому «Законі про національну безпеку», прийнятому в США у 1947 році. Проблематика «національної безпеки» у післявоєнний період та наступні десятиріччя перетворилася на самостійну академічну галузь у рамках «стратегічних досліджень» та загальної теорії міжнародних відносин. Поняття «національна безпека» стало невід’ємним атрибутом більшості воєнно-політичних концепцій, аналітичних та прогностичних розробок довгострокового, глобального характеру. Проте й досі немає чіткої, загальновизнаної дефініції поняття «національна безпека». Розбіжності між науковими школами та окремими дослідниками досить радикальні.

«Класичні» визначення його, як правило, зорієнтовані зовнішньоцентрично щодо держави. «Національна безпека, – за визначенням Е.Азера та Ч.Мура, – є фізичний захист держави від зовнішніх насильницьких загроз переважно військового характеру». У широкому плані, вважає П.Хат, «національна безпека є передумовою того, що зовнішні військові загрози й різноманітні форми ядерного шантажу проти країни та її союзників (поширене стримування) можуть бути мінімізовані». Досить частими є й прямі паралелі (при збереженні тієї ж самої екстравертності та державоцентричності) до розглянутого вище підходу Т.Гоббса. Так, Р.Джексон вважає, що національна безпека є раціональний страх, який виникає внаслідок існування в оточенні інших держав, що «озброєні та недостатньо цивілізовані й можуть стати причиною збитків, руйнувань і навіть загибелі даної країни, якщо їх сила буде застосована проти нас та перевершить наш захист».

Обмеженість «класичного підходу» до визначення національної безпеки очевидна і зумовлена чотирма головними причинами: вузьким, переважно військовим, тлумаченням розглянутого питання; надзвичайною його орієнтацією на державу як єдиного гаранта національної безпеки; ігноруванням внутрішніх компонентів національної безпеки; відсутністю розуміння відносності та суб’єктивного характеру самого поняття «національна безпека».

Аналіз основних підходів до операціоналізації категорії «національна безпека», тобто форми її вираження через інші знані категорії соціальних і політичних наук, свідчить, що найбільшого поширення останнім часом набули два підходи, дві школи західних дослідників. Одна з них (С.Браун, Б.Броді, У.Ліппман, М.Каплан, Г.Моргентау, С.Хоффманн та ін.) розглядає «національну безпеку» та її похідні категорії крізь призму «національних інтересів». Представники іншої точки зору (А.Волферс, К.Норр, Ф.Трегер, Д.Кауффман, А.Ахарія та ін.) пов’язують національну безпеку із системою базових цінностей суспільства. 

Труднощі з розробкою теорії «національної безпеки» за допомогою концепції «національних інтересів» стимулювали останніми роками піднесення альтернативного підходу, пов’язаного із зверненням до систем цінностей, що визначають цілі, засоби і методи взаємодії держав на міжнародній арені. «Безпека – є цінність, – підкреслює А.Волферс, – поряд з іншими цінностями національної держави». Водночас безпека інструментальна стосовно інших базових цінностей, таких як «добробут» або «розвиток», оскільки вона є засобом збереження та підтримки цих цінностей. У зв’язку з цим національна безпека визначається як «частина» державної політики, що має на меті створення внутрішніх та міжнародних політичних умов, сприятливих для збереження чи зміцнення життєво важливих національних цінностей перед лицем існуючих або потенційних супротивників.

Ряд сучасних дослідників звертає увагу на складний характер поняття «національна безпека», що вбирає в себе як суб’єктивні, так і об’єктивні компоненти. «Безпека в об’єктивному плані, – підкреслюють аналітики військової академії у Вест-Пойнті, – відбиває відсутність загроз базовим цінностям суспільства, у суб’єктивному плані – відсутність страху, що ці цінності можуть бути зруйновані».

Визначальні стратегічні категорії, такі як «національна безпека», «політика в галузі національної безпеки», «національна стратегія» та ін., виводяться теоретиками розглянутої течії з найбільш загальних базових цінностей, насамперед територіальної цілісності та політичного суверенітету, а також із так званих екзистенціальних цінностей, таких як «виживання», «добробут», «рівноправність», «свобода», «розвиток», «справедливість» тощо.

Віддаючи данину досягненням західної політології у розробці питань національної безпеки, слід враховувати, що її концептуальні положення грунтуються на усталених процесах розвитку західного суспільства, ринковій економіці, індивідуалізмі, розвинутій демократії, існуючих політичних націях та переважно мононаціональних державах. Усе це знайшло відображення в теоретичних засадах західних концепцій національної безпеки і не завжди відповідає реаліям розвитку пострадянських країн, зокрема України.