1.5. Внутрішні та зовнішні загрози національній безпеці у військово-політичній сфері

Враховуючи складність і комплексний характер проблеми аналізу загроз національній безпеці, варто розглянути загрози, що, так чи інакше, призводять до підвищення напруження у воєнно-політичних стосунках, або мають наслідком застосування збройної сили.

Забезпечення безпеки належить до життєво важливих інтересів особи, соціальної групи чи держави. Розбіжність або зіткнення інтересів різних соціальних гравців як на внутрішньому, так і на зовнішньому рівнях можуть спричинити до перетворення безпеки на свою протилежність внаслідок виникнення конфлікту.

Найсерйознішу загрозу безпеці створюють конфлікти з використанням сили як остаточного аргументу певної сторони на свою користь.

З точки зору механіки та фізики, сила визначається мірою механічного впливу на матеріальне тіло з боку інших тіл. Така дія викликає зміну швидкостей точок тіла, тобто його деформацію, і може мати місце як при безпосередньому контакті, так і при посередництві полів, що виникають навколо тіл. Сила – величина векторна і в кожний момент часу визначається числовим параметром, напрямом у просторі та точкою прикладання.

Таким чином, застосування сили у соціальних системах у самому широкому контексті можна визначити як процес взаємодії (безпосередньої та опосередкованої) різних соціальних систем, специфічні засоби і способи цієї взаємодії та наслідки застосування останніх у конкретних просторово-часових координатах. 

Г.Моргентау розглядав силу як сукупність усіх можливостей, якими володіє політичний суб’єкт для задоволення своїх інтересів.

Використання сили протягом існування суспільства виконувало роль як системоруйнівного, так і системозберігаючого фактора. Деякі вчені вважають, що агресивність – це невід’ємна сутність людини і суспільства. Так, наприклад, А.П.Назаретян, розглядаючи суспільство як систему, відзначає, що будь-який живий організм підтримує свою життєдіяльність у процесі постійної взаємодії з навколишнім середовищем, використовуючи енергію, що вивільняється при руйнуванні інших систем. Інакше кажучи, одна система живе за рахунок руйнування іншої, а «інтелект за своїм генезисом і за однією з вихідних функцій є інструментом агресії» [21].

На ранній стадії розвитку людства поділ «ми – вони», «свої – чужі», «плем’я – ворог племені» був головним лейтмотивом соціальних відносин. Дослідники цього історичного періоду вважають, що «протягом двох мільйонів років геноцид був нормою відносин між конкуруючими стадами-племенами» [22]. І лише період неоліту став переломним моментом у розвитку корпоративних стосунків. Подальший розвиток людства привів до появи соціально-структурованого суспільства, діючого в рамках певних норм і правил. Проте глибоко укорінені у свідомості людства принципи пошуку ворогів і досягнення певних цілей за допомогою сили діють і на порозі третього тисячоліття.

Специфікою соціального насильства є його антропоморфний характер, який свідчить, що об’єкти і суб’єкти застосування сили – це окремі люди, певні соціальні групи (релігійні, професійні, етнічні, політичні) або політичні утворення (партії, держави, союзи держав). Крім того, у соціальній сфері сила включає до себе одночасно з матеріальним ще й політичний та духовний компоненти. Сила демонструє певну специфіку сфери суспільного життя, де застосовується. Так, наприклад, матеріальне насильство пов’язане з важливими проявами життєдіяльності суспільства і може реалізовуватись у вигляді позаекономічного та економічного примусу, нерівного розподілу вироблених продуктів, примушення до тяжкої фізичної праці, крадіжок, позбавлення засобів існування  тощо.

Поряд із матеріальним у суспільстві має місце і духовне насильство, що передбачає підпорядкування волі та свідомості людей певним поглядам (філософським, правовим, моральним, релігійним, естетичним, політичним, науковим), що грунтується на «брутальному зламі» вже існуючої позиції, реалізується, як правило, всупереч бажанню людей і підкріплюється певним набором зовсім не духовних засобів покарання за «бунтівні погляди». В умовах використання новітніх інформаційних технологій духовне насильство застосовується у вигляді «інформаційних війн».

Політичне насильство, виявляючи специфіку політики як певної форми відносин між великими групами людей з приводу захоплення та утримання влади, забезпечує за допомогою владних структур пріоритет одних соціальних груп, політичних утворень чи політичних інститутів над іншими. Політичне насильство може виступати у вигляді фашистської чи тоталітарної диктатури, позбавлення певних соціальних груп чи політичних утворень права на громадянські свободи, утворення політичних і громадських об’єднань, участь у виборах  тощо.

Крайньою формою політичного насильства є війна. Світова історія висвітлила чітку тенденцію до постійного зростання чисельності війн упродовж усього існування цивілізації. Так, наприклад, за останні п’ять тисяч років історики нарахували 15,5 тисяч війн (тобто у середньому 3 війни на рік). За 15 років з кінця ХІХ ст. до Першої світової війни 1914-1918 рр. було зареєстровано 36 війн і конфліктів (2,4 війни на рік), за 21 рік між двома світовими війнами – 80 війн (4 війни на рік), за 45 років з 1945 р. по 1990 р. – 300 війн (7,5-8 війн на рік), за  останніх 10 років – 100 війн (10 війн на рік).

Вислів відомого німецького військового теоретика К.Клаузевіца про те, що «війна є не тільки політичний акт, але й справжнє знаряддя політики, продовження політичних відносин, проведення їх іншими засобами» [23], є актуальним і на початку ХХІ ст., незважаючи на те, що у ракетно-ядерному конфлікті сторони неспроможні досягти політичних цілей. Деякі вчені пов’язують війну із соціально-політичною еволюцією суспільства. Так, наприклад, відомий англійський історик Д.Кіган у своїй останній роботі «Історія війни» дійшов висновку про те, що «сутність війни включає в себе дещо значно більше, ніж просто явище політики, вона завжди є виразом культури… У деяких суспільствах війна і є культура.» З такою точкою зору збігаються погляди іншого відомого сучасного геополітика, професора Гарвардського університету, директора Інституту стратегічних досліджень ім. Д.Олена при Гарвардському університеті – С.Хантингтона. Останній у своїй роботі «Зіткнення цивілізацій» пише: «Я гадаю, що у новонародженому світі основним джерелом конфліктів буде вже не ідеологія і не економіка. Найважливіші кордони, що розділяють людство, і переважаючі причини конфліктів будуть визначатися культурою. Нація-держава залишиться головною дійовою особою у міжнародних справах, але найбільш значущі конфлікти глобальної політики будуть розгортатися між націями і групами, що належать до різних цивілізацій. Зіткнення цивілізацій стане домінуючим фактором світової політики. Лінії розлому між цивілізаціями – це і є лінії майбутніх фронтів. Майбутній конфлікт між цивілізаціями – завершальна фаза еволюції глобальних конфліктів у сучасному світі».

Таким чином, згідно з гіпотезою С.Хантингтона, у найближчий період головним джерелом конфліктів буде зіткнення культур. Це не означає, що цивілізації перетворюються на головні суб’єкти світової політики. Проте Хантингтон виділяє два найсуттєвіших (на його погляд) фактори. По-перше, представники різних цивілізацій мають відмінні погляди на базові суспільні зв’язки та взаємовідносини (Бог – особистість, особистість – суспільство та ін.), і ці розбіжності не зникнуть легко та швидко.

По-друге, це – зростаючі взаємозв’язки, що значно поширились у сучасному світі і посилюють усвідомлення власної цивілізації та її відмінностей від інших. Завдяки цим двом факторам конфлікт розростається швидше, ніж можливості створення механізмів регулювання та запобігання конфліктам, щонайменше у короткотерміновому вимірі [24].

Схожої точки зору дотримується Йохан Гальтунг [25]. Критики теорії Хантингтона відзначають надмірну єдність, яку автор намагається довести щодо тих чи інших цивілізацій. Наприклад, іслам має значну кількість внутрішніх відмінностей і поділяється на різні течії. Так само важко прийняти тезу про постійний процес інтеграції конфуціансько-ісламської та Західної цивілізацій.

Поява ракетно-ядерної зброї призвела до розуміння політичними елітами ситуації, що унеможливлює досягнення політичних цілей у широкомасштабному ядерному конфлікті. Проте практика свідчить, що локальні війни і збройні конфлікти низької інтенсивності до цього часу є інструментом політики держав і певних політичних сил.

Для реалізації сили необхідні засоби та інститути, що мають суттєву відмінність на рівні внутрішньої та зовнішньої політики. Найбільші можливості використовувати силу має держава, що концентрує економічні можливості і створює інститути сили – суд, прокуратуру, поліцію, органи державної безпеки, специфічні воєнізовані підрозділи (наприклад, опричники Івана Грозного, козацтво, підрозділи МЧС національна гвардія), армію, військово-промисловий комплекс, – що мають захищати інтереси громадян, суспільства і держави від внутрішніх і зовнішніх небезпек. Не випадково впродовж усієї історії сила та міць держави оцінювалась за здатністю останньої вести та вигравати війни. Як визначав Е.Карр, в умовах, коли потенційна війна набуває статусу домінуючого фактора міжнародної політики, «воєнна міць стає загальновизнаним стандартом політичних цінностей» [26].

Абсолютизація сили у міжнародних відносинах знайшла свій вираз у концепціях «силового балансу» та «силового тиску». Відомий американський геополітик Н.Спікмен у роботі «Американська стратегія у світовій політиці» стверджував: «Усі форми насильства, руйнівні війни, включно, припустимі у міжнародному співтоваристві. Сила визначає здатність виживати, здатність нав’язувати свою волю іншим, здатність диктувати тим, хто не має сили і можливості виривати поступки у тих, у кого менше сили» [27].

Разом з тим, сила не залишається абстрактною категорією. Зміни у силових засобах, цілях та формах її застосування  потребують конкретно-історичного підходу до силової політики, що її запроваджують національні та міжнародні інституції.

Історія людства тісно пов’язана з історією безперервних війн між племенами, народами, націями, імперіями, кланами, партіями. Водночас із захистом власної території та своїх заморських володінь, збереженням ресурсів країни, головними напрямами діяльності держави у військовій сфері завжди були проведення експансіоністської політики, захоплення чужих територій, пограбування матеріальних цінностей, втручання у внутрішні справи інших країн. Тобто,  до середини XX ст. зовнішня складова націлена на зменшення загрози  війни, обмежувала майже всі питання безпеки. В останнє десятиліття ситуація суттєво змінилася.

Війна залишалася найбільшою загрозою для незалежного існування держав,  національних утворень або цивілізацій в цілому. Але зовнішні загрози, пов’язані з війною, не є переважаючими.

Світова тенденція після розпаду ОВД, дезінтеграції Радянського Союзу та зникнення біполярного протистояння засвідчила зменшення військового напруження та можливостей розв’язання широкомасштабних збройних конфліктів із застосуванням зброї масового ураження між країнами. Проте перехід до багатополярного світу підвищив непередбачуваність і нестабільність як міжнародної системи взагалі, так і процесів розвитку окремих країн. Головні виклики безпеці виникають у середині держав, вони дуже важко піддаються регулюванню з боку міжнародного співтовариства і створюють реальні загрози національній та міжнародній безпеці. У річній доповіді Генерального секретаря ООН Кофі А. Аннана за 1997 р. зазначено: «… багато з конфліктів, що виникли після закінчення «холодної війни,» набули форми внутрішніх конфліктів з застосуванням насильства та громадського безладдя, що мають серйозні міжнародні наслідки» [28].

Щорічник СІПРІ за 1998 р. наводить такі дані: «У 1997 р. у світі відбувалося 25 великих збройних конфліктів (великі збройні конфлікти визначаються як такі, у яких кількість загиблих в результаті військових дій становить не менше як 1000 осіб); у 1996 р. їх було 27, при тому, що у 1989 р., коли почалося ведення статистики конфліктів, їх зареєстровано 36. Як і у 1996 р., всі конфлікти, за винятком одного, мали внутрішньодержавний характер» [29].

У Концепції національної безпеки Російської Федерації відзначається: «Анализ угроз национальной безопасности РФ показывает, что главные из них в настоящее время и в обозримой перспективе не имеют военной направленности, носят преимущественно внутренний характер и сосредоточены во внутриполитической, экономической, социальной, экологической, информационной и духовной сферах» [30].

Українська «Концепція (Основи державної політики) національної безпеки України» не визначає пріоритетів у співвідношенні  внутрішньої та зовнішньої безпеки, але майже всі наукові та аналітичні роботи підкреслюють той факт, що «.. внутрішні загрози у 1994-1996 рр. становили найбільшу небезпеку для розвитку держави» [31]. Слід підкреслити, що тенденція визначальної ролі внутрішніх загроз для національної безпеки України зберігатиметься і надалі. У контексті міжнародної безпеки локальні та регіональні конфлікти різного масштабу та інтенсивності стануть найвірогіднішою формою силового вирішення етнонаціональних, релігійних, економічних або військових суперечностей.

Відмінність внутрішніх та зовнішніх загроз безпеці не означає повної їх автономії, незалежності одна від одної. Навпаки, ситуація, що складається у сфері зовнішньої безпеки (наприклад, введення міжнародного ембарго на постачання певної сировини чи товарів або збройна агресія, силове відторгнення частки території будь-якої країни чи руйнація господарчих об’єктів, загибель громадян,  негативно впливають на ступінь внутрішньої стабільності держави. Так само, як і внутрішня економічна чи політична криза, громадянські війни, революції чи збройні конфлікти на етнічному або релігійному грунті створюють загрозу країнам, що межують з регіонами, де точиться війна, а також суттєво впливають на стан міжнародної безпеки.

При застосуванні сили завжди виникає проблема ефективності силових рішень. Ця проблема має матеріальну, духовну та правову складову. Ефективність застосування сили буде визначатись на матеріальному рівні співвідношенням затрачених зусиль з отриманим результатом, на духовному – моральним визначенням дій, справедливістю чи несправедливістю силових рішень, на правовому – відповідністю застосування сили діючим нормам права.

Кінцевий результат застосування сили  залежатиме від:

• часового фактора застосування сили (на якій фазі конфлікту сила застосовується, скільки часу потрібно для досягнення кінцевого результату, коли застосовується сила);

• певних просторових параметрів застосування сили (регіон розповсюдження конфлікту, де планується застосування сили );

• головного об’єкта силового впливу (військові підрозділи, об’єкти інфраструктури, пункти управління та зв’язку, населення, політичне керівництво тощо);

• вибору відповідного інструменту силового впливу (армія, спецпідрозділи, національна гвардія, міліція, служби безпеки і т. ін. );

• адекватної оцінки ситуації, що потребує силового втручання.

В умовах, коли значно збільшилася кількість фактів нелегітимного застосування сили різними політичними та військовими угрупованнями, а також зросла роль міжнародного втручання у збройні конфлікти з метою забезпечення миру чи примусу до миру, у контексті визначення пріоритетів сучасної міжнародної політики виникає надзвичайно складне питання про те, що застосування сили міжнародними структурами вступає у суперечність з визначальними принципами міжнародного права – принципами державного суверенітету, невтручання у внутрішні справи суверенних держав та незастосування сили у міжнародних відносинах.

Основне доктринальне заперечення проти застосування сили базується на тлумаченні суверенітету як абсолютної цінності. Концепцію суверенних держав вперше документально зафіксував Вестфальський мирний договір 1648 року. Саме він формально визнав кожну державу верховною владою у сфері її територіальної юрисдикції, а всі країни – рівними одна щодо одної. У такий спосіб було закріплено одноособове й абсолютне право держави виконувати функції верховного арбітра і законодавця у межах своїх кордонів. Надалі принцип поваги державного суверенітету набув розвитку в наступних угодах і деклараціях. Цей принцип є також ключовим положенням основного міжнародного-правового документа – Статуту ООН .

Суверенна держава – наріжний камінь міжнародного порядку. Ця теза може бути прийнятною тільки в цілісному і непорушному вигляді. Залишаючись єдиним гарантом незалежності від зовнішнього тиску суспільних груп і особистостей, держава, навіть порушуючи їхні права, все ж видається меншим злом, ніж іноземний вплив [32].

Три головні теорії міжнародних відносин – політичний реалізм, лібералізм і марксизм – по-різному підходять до застосування сили. Для реалістів воно зводиться до практичного захисту національних інтересів. Держава або сама використовує силові заходи, або кличе на допомогу міжнародні організації. Причому участь держави в проведенні силової акції демонструє пряму зацікавленість влади у визначеному варіанті дій. Якщо зв’язок між зовнішньополітичною акцією і національним інтересом виявляється розірваним, добрі наміри ведуть до негативних наслідків, бо тільки гуманітарні побажання не можуть стати досить сильним мотивом для того, щоб справа була доведена до кінця [33].

Для прикладу реалісти посилаються на дії США в Сомалі. Оскільки реальних основ для того, щоб ризикувати життям американських військових, не було, адміністрація Б.Клінтона відмовилася активно допомагати ООН, як тільки масштаби операції та військові ризики перевершили те, на що США були готові піти з чисто моральних мотивів [34].

Для марксистської теорії міжнародних відносин воєнна інтервенція – це тріумф сильного над слабким, прояв експлуататорських інтересів і неоколоніалізму. Даний аргумент поширений серед країн (та їх лідерів), яким може погрожувати інтервенція. Користується ним і частина російських політиків і вчених. Основний мінус такої аргументації: за певних умов вона фактично констатує слабкість позиції та неготовність країни вести рівноправний діалог. Найбільш докладно проблема втручання розроблена політологами, які сповідають лібералізм. Вони ж зробили основний внесок і в критику принципів непорушності суверенітету та невтручання [35].

Так, в одній із своїх недавніх робіт С.Хоффманн навів три аргументи на користь проведення силового втручання у внутрішні справи суверенних країн, так званих «гуманітарних інтервенцій»:

1. Суверенітет не є абсолютною цінністю. Держава черпає свої права із сумарних прав своїх громадян і зобов’язана захищати останніх. Якщо вона не виконує своїх обов’язків, влада втрачає права суверена;

2. За визначених обставин головний імператив держави (захист прав громадян від впливу ззовні) поступається місцем загальнолюдським цінностям (захист особистості від порушення її основних прав) [36], що виявляються на першому місці серед етичних аргументів на користь втручання;

3. Інтервенція – засіб протистояти виникненню світового хаосу, оскільки внутрішні конфлікти і насильство здатні виплеснутися через кордони разом із потоками біженців, а сусідні країни можуть виявитися стихійно втягнутими у це внутрішнє протистояння [37].

Потенційний вплив внутрішньодержавних конфліктів на зовнішнє оточення (потоки біженців, незаконне переміщення озброєнь тощо), з одного боку, викликає зрозумілу занепокоєність сусідів і може стати одним із пріоритетів політики безпеки, а з другого – служить обгрунтуванню права на втручання у внутрішні справи нестабільних держав [38].

Звідси тенденція розглядати внутрішньодержавні конфлікти у прямому зв’язку з їх можливим впливом на зовнішнє оточення. Цей вплив завжди несприятливий, але може виявлятися по-різному: безпосередньо загрожувати території та населенню сусідніх держав або ж впливати на емоції громадян, що живуть далеко від кризових зон [39]. Аргументація С.Хоффманна будується, таким чином, на двох основних доведеннях. Перше апелює до етики і співчуття, до страждань інших народів. Друге, більш «приземлене», визнає загрозу для стабільних суспільних систем Заходу, що виникає внаслідок неконтрольованого припливу населення з найбідніших частин світу. Основним гаслом прихильників інтервенції став принцип, що звучить як «we should, and therefore we must» і був сформульований на офіційному рівні колишнім Генеральним Секретарем ООН Хав’єром Пересом де Куельяром: «Ми свідки незворотного зрушення у суспільній свідомості до віри, що заснована на принципах моралі, захисту принижених і тих, хто страждає, має бути вище кордонів і правових документів» [40].

Прихильники більш прагматичного підходу до міжнародних наслідків внутрішніх конфліктів зосереджують свою увагу на проблемах, що виникли останнім часом у країнах Заходу, насамперед на втечі мільйонів людей, які рятуються від геноциду, етнічних чисток, ворожої окупації, масових політичних репресій та загрозливого для життя оточення, що виникає через військові дії,  від економічної розрухи, яка провокується війнами або політичними кризами.

Після Другої світової війни державна політика воєнної безпеки головним чином була сконцентрована на:

• захисті національних територій від зовнішніх посягань;

• обороні проти постійно зростаючого впливу ідеологічних супротивників;

• розширенні союзів та структур іноземної допомоги, заснованих на балансі Схід – Захід;

• використанні зброї, військових об’єднань, глобальної військової присутності та секретних операцій як інструменту зовнішньої політики і, в кінцевому підсумку, значних дипломатичних зусиль з обмеження кількості зброї масового ураження (коли стало зрозуміло, що більша кількість зброї не означає більшої безпеки).

Роль війни як найбільшої загрози безпеці не змінилася, але технічний та технологічний розвиток людства, формування міжнародної економічної системи та загальносвітової мережі комунікацій дали поштовх для виникнення принципово нових загроз, що мають свої особливі риси і специфічно проявляються у внутрішньополітичних та міжнародних стосунках. Техногенні катастрофи на кшталт Чорнобильської, внутрішні криваві збройні конфлікти на етнічному, релігійному чи політичному грунті, інформаційні війни, економічні кризи і т.ін. змінили погляди на безпеку в цілому і потребують розробки нових підходів до цієї проблеми.

Стало очевидним, що використання, зловживання та маніпуляції з дефіцитними ресурсами з політичною або економічною метою, випадковий розрив у поставках унаслідок аварій – створюють реальні загрози для нормальної життєдіяльності держав і можуть спровокувати застосування сили.

Підрахунки, зроблені західними політологами С.Хантингтоном та С.Липсетом, свідчать про те, що зниження рівня національного доходу на душу населення нижче 2000 дол. США веде до загострення соціальних конфліктів та значно понижує внутрішню стабільність будь-якої країни [41].

Світові реалії підтверджують залежність між внутрішніми та регіональними конфліктами, з одного боку, та поширенням бідності – з другого. Третина населення світу – близько 1,3 млрд – існує на прибуток менше одного долара на день. Саме цей факт підводить до висновку, що головною загрозою безпеки на межі тисячоліть буде не протистояння великих держав або прискорення революції у військових технологіях, а поширення бідності людей – відмічається у щорічній доповіді Генерального секретаря ООН [42].  

Доступ до дефіцитних ресурсів, або ресурсів, що можуть загрожувати безпеці, використовувалися політичними лідерами певних країн як причина для підтримки військової присутності в регіоні, нарощування військово-морських сил, розміщення сил швидкого розгортання або присутності військ на територіях інших країн.

Є кілька видів корисних копалин, виснаження яких або зміна традиційних напрямів транспортування сприймається державами на рівні потенційних причин конфлікту. До таких «критичних ресурсів» у першу чергу належать енергоносії та прісна вода. Нафтова криза 1973 р. змусила уряди провідних країн світу переглянути підходи до національної безпеки з точки зору впливу на безпеку економічних факторів, і насамперед залежності економіки від природних ресурсів. Так, наприклад, до складу загроз були включені дії, що за короткий час здатні радикально знизити рівень життя населення країни або погрожують суттєво звузити межі вибору політичних рішень, які має у своєму розпорядженні уряд або недержавні комерційні структури у межах території держави.

Американський дослідник – Ганс В.Мауль дає визначення економічній безпеці як: «відсутності серйозної загрози можливостям суспільства слідувати в руслі своїх основних цінностей; подібні загрози можуть набувати форми або ненавмисного припинення поставок необхідної сировини, або спроб економічного примусу. Безпека держави залежить від її економічної вразливості через перерву постачання необхідних ресурсів». Мауль пропонує кілька варіантів вибору, що їх може використати держава-імпортер для того, щоб зменшити цю вразливість:

• використовувати різні джерела постачання;

• створювати сильні союзні альянси або проводити сприятливий політичний курс, що зменшував би ризик зриву постачання сировини;

• розвивати та вдосконалювати альтернативні джерела енергії;

• використовувати ресурси більш економно з метою обмеження загальних обсягів споживання;

• використовувати дипломатичні методи переконання;

• використовувати методи економічного примусу;

• використовувати військову силу;

• бути здатними розподіляти по економічній інфраструктурі різницю в постачанні з тим, щоб можна було амортизувати витрати [43].

Так, після закінчення «холодної війни» США визначили одним з пріоритетних завдань забезпечення національної безпеки економічну сферу, і перед усім такі напрями, як:

• підвищення економічної могутності держави;

• нейтралізація загрози спаду економіки;

• контроль за державним боргом та негативним торговельним балан­сом;

• обмеження іноземних інвестицій в американські приватні компанії;

• обмеження процесів інтернаціоналізації оборонних та цивільних базових галузей економіки.

Чорнобильська катастрофа на загальносвітовому рівні довела взаємозв’язок внутрішніх та зовнішніх аспектів екологічної безпеки після того, як радіаційні хмари поширилися на частину Західної Європи.

Сучасні технології дають змогу затримувати або змінювати напрямок водних шляхів для потреб тієї чи іншої держави. У регіонах, де ріка, наприклад, забезпечує необхідною водою кілька держав, зменшення загальних об’ємів води перетворюється на проблему виживання для країн, що розташовані нижче за течією (така проблема існує для країн Близького Сходу, де греблі на річках Тигр, Євфрат та Голубому Нилі здатні перетворити воду на політичну зброю. Використання рік Йордан, Лайтан, Оронт (на Близькому Сході), Інду та Гангу країнами, що потребують води більше, ніж її є у наявності, робить обмеження або погіршення постачання водою реальним фактором небезпеки, що здатний перетворитися на міждержавний конфлікт. Нестача води, за висновками інституту Worldwatch, стає головною проблемою ХХІ ст. Найскладнiша ситуація створюється в Індії, де спостерігається різке зниження рівня грунтових вод, а швидкість витрат води вдвічі перевищує її надходження. Рівні грунтових вод повсюдно знижуються майже на 1-З метри на рік, тому в майбутньому нестача води неминуча. З огляду на масове виснаження водоносних горизонтів у перспективі, вчені очікують, що це може призвести до скорочення врожаїв зернових в Індії не менш ніж на 25%. Для країни, населення якої щорічно збільшується на 18 млн. чоловік, це загрожує найважливішим умовам існування соціуму.

Саме у контексті забезпечення ресурсних можливостей держав криються причини зростання напруження у відносинах між прикаспійськими країнами а також затягування процесу делімітації та демаркації кордонів між Україною та Росією у Керченській протоці та Азовському морі. 

Ці та інші проблеми матимуть місце і в третьому тисячолітті. Вони провокуються наступними причинами:

• безперервно зростаючою кількістю  постійно мігруючого населення, яке збільшує попит на обмежені ресурси;

• скороченням сільськогосподарських земель та придатної до використання води;

• зміною кліматичних умов життєдіяльності суспільства;

• збільшенням кількості стихійних лих та техногенних катастроф.