3.1.5. Україна – нато

Виходячи зі стратегії входження України до європейських та євроатлан­тичних структур, будуються відносини України з НАТО. Нова стратегічна концепція альянсу 1999 р. окремим розділом виділяє роль України. В цьому документі записано: «Україна посідає особливе місце в Євроатлантичному середовищі безпеки і є важливим і цінним партнером у сприянні стабільності та спільним демократичним цінностям. НАТО зацікавлена в подальшому зміцненні особливого партнерства з Україною на основі Хартії Україна-НАТО, включаючи політичні консультації з питань, що становлять спільний інтерес, та з широкого кола питань практичного співробітництва. Альянс продовжує підтримувати суверенітет і незалежність, територіальну цілісність, демократичний розвиток, економічне піднесення України та її статус неядерної держави як ключові фактори стабільності й безпеки в Центральній і Східній Європі та Європі в цілому».

Характерно, що нова стратегічна концепція була прийнята саме в той період, коли її головні постулати проходили випробування у косовському збройному конфлікті. Аналізуючи його результати можна дійти таких висновків:

Балканська криза вплинула на весь спектр міжнародних стосунків, загострила суперечності між Росією та НАТО, а також поставила перед Україною ряд складних проблем, що охоплюють увесь спектр відносин між Україною і НАТО.

Україна, зважаючи на роль Альянсу в структурі Європейської та глобальної безпеки, розвиває свої стосунки з НАТО, причому визначальну роль у цьому процесі відіграють органи виконавчої влади. Головним аргументом уряду на захист такої позиції є теза про те, що Альянс підтримає Україну на випадок прямої військової агресії проти неї або в інших надзвичайних ситуаціях і надасть відповідну допомогу. Для таких сподівань є певні підстави. Так, наприклад, Р.Пайпс, відомий політолог, пише: «Якщо зважати на існуючий досвід, на випадок конфлікту між Росією та однією з колишніх республік європейські союзники навряд чи підуть далі виявлення співчуття. Що ж стосується Сполучених Штатів Америки, то вони, безперечно, реагуватимуть різкіше, особливо якщо жертвою російських погроз стане Україна чи одна з республік, що виходять до Каспійського моря. Перша – у світлі її геополітичної важливості, інші – завдяки їх нафтовому потенціалу » [12].

Співробітництво Україна-НАТО здійснюється в рамках Хартії про особливе партнерство між Україною та організацією Північноатлантичного договору. Хартія з НАТО стала першим міждержавним документом такого рівня, що чітко визнав європейську та євроатлантичну приналежність України. Попри всі дебати стосовно доцільності та ефективності такого партнерства, факти свідчать на користь останнього. Так, наприклад, Україна співпрацює з Альянсом у таких напрямах:

Цивільне планування на випадок надзвичайних ситуацій та катастроф. Нещодавня повінь у Закарпатті викликала велику руйнацію будівель та призвела до значних матеріальних збитків. Альянс здійснив координацію ресурсів держав-членів НАТО і надав Україні суттєву допомогу.

Безпека у сфері довкілля, включаючи ядерну безпеку. Альянс надав допомогу Україні під час екологічної катастрофи влітку 1995 р. на Диканьських очисних спорудах. НАТО направило кваліфікованих експертів, які швидко оцінили ситуацію, безкоштовно привезли та змонтували насоси загальною вартістю 1 млн дол. США.

Цивільно-військова координація управління та контролю повітряного руху. В грудні 1997 р. сталася катастрофа українського Як-42 в Салоніках. Україна довго не могла знайти літак і тому звернулася за допомогою до НАТО. Сили Альянсу провели аерокосмічну розвідку і точно визначили місце трагедії. Це коштувало їм 300 тис. доларів.

Військове співробітництво між Україною та НАТО і взаємосумісність. На сьогодні в НАТО розроблена і впроваджується концепція Міжнаціональних оперативних сил (МОС), головною особливістю якої є створення умов для ведення Західноєвропейським Союзом операцій із залученням цих сил, що, в свою чергу, також означатиме реалізацію на практиці Європейського компоненту безпеки та оборони в самому блоці НАТО (в цьому плані Україна вважає за доцільне визначитися з перспективами активнішої участі в нових структурах європейської безпеки, і зокрема практичної участі в реалізації концепції МОС.

Серед важливих досягнень у співпраці Україна-НАТО слід виокремити таке:

- створення та робота Державної міжвідомчої комісії (ДМК) з питань співробітництва України з НАТО, що регулярно проводить свої зустрічі на рівні міністрів закордонних справ та оборони і постійних представників;

- заснування Місії України при НАТО як самостійної закордонної установи України зі статусом представництва при міжнародній організації;

- прийняття щорічних робочих планів імплементації Хартії Україна-НАТО та схвалення робочого плану на 1999 р.;

- налагодження співробітництва між НАТО і Україною в галузі інфор­мації, де значну роль відіграє Центр інформації та документації НАТО в Києві;

- розробка кризового консультативного механізму Україна-НАТО;

- створення спільної групи з питань планування використання цивільних служб у надзвичайних ситуаціях та підписання Меморандуму про взаєморозуміння в галузі планування за надзвичайних ситуацій.

До вищезазначеного можна додати, що 4 листопада 1998 р. Президент України затвердив Державну програму співробітництва України з НАТО на період до 2001 р., а 27 січня 2001 р. аналогічна програма у розширеному вигляді була подовжена на 2001-2004 рр.

Крім того, розглядаються питання стосовно створення в чорнобильській зоні Міжнародного центру з проведення випробувань обладнання, що призначене для роботи на забруднених територіях, а також участі України спільно з країнами-членами НАТО в міжнародних операціях з розмінування у третіх країнах.

Серед пріоритетних завдань на перспективу визначено: призначення на початку 1999 р. офіцерів зв’язку НАТО в Україні відповідно до Меморандуму про взаєморозуміння, підписаного у грудні 1998 р.; призначення представників України до штабних елементів партнерства; реалізацію української ініціативи щодо створення центру підготовки миротворчих підрозділів на базі Яворівського полігону; продовження практики неформальних дискусій між ДМК та Політичним комітетом НАТО. За довгостроковими програмами на сьогодні навчається у державахНАТО 84 військовослужбовців ЗС України. НАТО здійснює програму «Наука заради миру», в якій бере участь і Україна.

Один з найбільших військових полігонів держав СНД – «Яворівський» – використовується для проведення спільних миротворчих навчань у рамках програми «ПЗМ». Починаючи з 90-х років, на його вдосконалення НАТО вже виділило близько 8 млн дол., а в 1997 р. було витрачено 1 млн дол.

Розвиток стосунків України з НАТО здійснюється в умовах неоднозначного сприйняття значною частиною населення Євроатлантичного альянсу (за даними соціологічних опитувань населення України, 16% продовжують ставитись до НАТО як до агресивного блоку, 11% розцінює його як миротворчу організацію і 32% сприймає НАТО як оборонний союз. Прихильників можливого вступу України до НАТО, так само, як і супротивників такого рішення, налічується по 32%) [13]. Нову хвилю критичного сприйняття НАТО в Україні спричинила воєнна операція союзницьких сил у Косово.

Розпочавши бомбардування об’єктів на території Югославії, НАТО тим самим поширило дію альянсу за межі території країн-учасниць і взяло на себе відповідальність за збройне втручання у внутрішні справи суверенної країни без відповідного рішення Ради Безпеки ООН. Результати військової операції НАТО на Балканах ще довго будуть у центрі уваги аналітиків, журналістів, військових, проте попередні висновки можна зробити вже зараз:

- повітряні удари по об’єктах на території Югославії не досягли головної широко розрекламованої мети, а саме - не захистили мирне населення Косово від геноциду;

- майже півтора мільйона біженців з Косово створили довготривалу проблему для країн Західної Європи;

- натовські бомбардування не змогли повалити режим Мілошевича - югославське вище керівництво не пішло на поступки НАТО і не сіло за стіл переговорів. Навпаки, Мілошевич вдало переклав відповідальність за посилення етнічних чисток у Косово на керівництво країн НАТО, яке він звинуватив у розв’язанні війни на Балканах;

- НАТО втягнулося у збройний конфлікт, де його воєнні дії з самого початку були обмежені рамками операції «примусу до миру», тоді, як його супротивник офіційно розірвав дипломатичні відносини з країнами - головними учасницями конфлікту: США, Британією, Німеччиною та Францією, - і оцінював ситуацію як «агресію проти суверенної держави», наполягаючи на веденні зі свого боку «справедливої війни з агресором»;

- у косовському конфлікті НАТО потрапило до своєрідного часового цейтноту. Сподівання на швидку перемогу не справдилися. Кожен день бомбардувань збільшував кількість країн, що висловлювали невдоволення воєнними діями альянсу, так само, як і в самих країнах-членах НАТО зростало невдоволення населення позицією політичного керівництва у косовському конфлікті;

- операція «Союзницька сила» планувалася як безкровна операція по виведенню з ладу системи управління державою та армії. Альянс уперше спробував на практиці нові підходи до застосування ЗС – так звану «Концепцію стратегічного паралічу». Перший місяць вона справді була майже такою. Високоточна зброя (ВТЗ) становила 95% від усіх засобів ураження. Ніколи раніше в історії людства такі масштаби нападу не супроводжувалися такими малими жертвами. Однак у травні ситуація різко змінилася. Не досягнувши поставлених цілей, НАТО перейшло до тотальної війни. В результаті частка ВТЗ за період війни склала 35%. Це в чотири рази більше, ніж під час операції «Буря в пустелі», але значно менше ніж планувалося;

- конфлікт у Косово засвідчив недієздатність системи глобальної безпеки, що склалася після закінчення «холодної війни». Лавиноподібне розростання «гарячих точок» планети не зустріло серйозної протидії з боку світової спільноти. ООН виявилася нездатною до вирішення чи хоча б локалізації місцевих конфліктів,оскільки створювалася як інструмент вирішення міждержавних конфліктів, а, як з’ясувалося, основну загрозу миру та стабільності в кінці другого тисячоліття становили збройні конфлікти всередині держав. Роль інших європейських структур безпеки у косовському конфлікті практично не виявилася;

- людство вступило в еру високотехнологічних військових конфліктів;

- операція «Союзницька сила» довела, що найважливішим фактором військового (а ще більшою мірою – політичного) успіху застосування сили є правильне визначення характеру війни. В НАТО виходили з того, що в Косово йде боротьба режиму з частиною народу. Тому була хибна посилка, що перші удари спровокують крах Мілошевича та зміну політики центральної влади СРЮ. Але хід операції засвідчив: на Балканах точилося дві війни. Одна з них, суть якої полягає в боротьбі двох етносів за територію та обмежені ресурси, ще не завершилася й невідомо коли завершиться.

Крім того, зростання кількості етнічних конфліктів становить велику загрозу для всього світу. За даними женевського Центру вивчення проблем безпеки, 90% усіх конфліктів останнього часу в світі – це громадянські війни. А інша оцінка Центру ще більш загрозлива – 85% громадянських війн завершуються повною капітуляцією однієї зі сторін.

Альянс не зміг завершити збройний конфлікт, спираючись виключно на власну силу й авторитет. Лише після того, як Організація Об’єднаних Націй була залучена до переговорного процесу, конфліктуючі сторони досягли згоди та припинили воєнні дії.

Український уряд не підтримав воєнні дії НАТО в Югославії та запропонував свої послуги для здійснення посередницьких функцій у врегулюванні конфлікту. На жаль, ні країни НАТО, ні уряд Югославії не скористалися пропозицією Києва, проте миротворчі зусилля України викликали позитивну реакцію в світі. Воєнні дії НАТО на Балканах певною мірою підірвали імідж цієї організації серед широких верств україн­ського населення