3. Україна в регіональних та глобальних системах безпеки

 

3.1. Участь України в роботі оон, співпраця з Радою Європи, обсє, єс-зєс, нато

 

3.1.1. Україна – оон

 

Діяльність України в міжнародних організаціях системи ООН має на меті захист політичних та економічних інтересів країни. За допомогою ООН здійснено значну роботу з надання міжнародної допомоги Україні для ліквідації та мінімізації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. У червні 1998 р. в Києві успішно проведено Міжнародну донорську конференцію з питань облаштування кримських татар, під час якої делегації-учасниці заявили про донорські внески на такі потреби України в розмірі близько 3,5 млн дол. США.

На виконання указу Президента України про заходи з ліквідації наслідків стихійного лиха у Закарпатській області забезпечено надходження гуманітарної допомоги від організацій та окремих країн районам, що постраждали від повені. Очікується науково-фахова участь органів системи ООН у розробці заходів з недопущення таких лих у майбутньому. Опрацьовується організація та проведення в Україні міжнародного семінару представників правоохоронних органів країн Центральної та Східної Європи з питань протидії організованій злочинності.

Значну допомогу Україні надають органи оперативної діяльності ООН, передусім ЮНІСЕФ та Програма розвитку Організації Об’єднаних Націй, яка є найактивнішим органом ООН, що здійснює широку діяльність в Україні. Сьогодні у стадії реалізації – понад 30 проектів, спрямованих, зокрема, на сприяння процесам демократизації, захисту прав людини, на запобігання і контроль над злочинністю та розповсюдженням наркотиків, соціальну інтеграцію та регіональний розвиток, сприяння розвитку бізнесу, надання послуг у сфері охорони здоров’я, планування та координацію діяльності в галузі охорони природи тощо.

а. Концепція «гуманітарної інтервенції» в діяльності ООН.

Значний конфліктний потенціал нових незалежних держав вимагає чітко визначитись щодо доцільності участі України у миротворчій діяльності. Остання завжди була сильним важелем державної політики. Але та сама миротворча діяльність може створювати загрози національній безпеці країни.

Міжнародне право та міжнародні документи ООН останніх років визначили напрями підтримки міжнародного миру та безпеки, серед яких:

- превентивна дипломатія (preventive diplomacy);

- зміцнення миру (peace making);

- підтримка миру (peace keeping);

- примус до миру (peace enforcement);

- миробудівництво у постконфронтаційний період (peace building);

- гуманітарна інтервенція.

«У міжнародного співтовариства, – зазначено у доповіді Генерального секретаря ООН, – з’явилось більш чітке уявлення як обмеженості можливостей, операцій з підтримки миру, так і їх корисності. У результаті невдач, що мали місце у минулому, держави-члени зараз краще уявляють собі загрози, з якими пов’язане розгортання операцій, ресурси яких не відповідають їх мандатам» [1].

Провідні політики, аналітики та дослідники проблем міжнародної безпеки не без підстав вважають, що на цей час ООН не здатна у певному обсязі виконувати свої функції, пов’язані з миротворчими операціями. В умовах біполярного протистояння ООН здійснювала миротворчі операції тільки тоді, коли з проведенням таких операцій були згодні всі сторони, задіяні у конфлікті (такі дії зумовлені статтею VI Статуту ООН).

І тільки починаючи з 1990-х років, найактуальнішими стали операції примусу до миру (ці операції певною мірою відповідають як VI-й, так і VIІ-й статтям Статуту ООН, за що їх прозвали «операції 6 з половиною»).

Рішення про здійснення миротворчих операцій ООН приймала тоді, коли:

1)  конфлікт становив реальну загрозу глобальній чи регіональній безпеці;

2)  конфлікт був пов’язаний з  масовими порушеннями прав людини чи людськими жертвами;

3)  конфліктуючі сторони заходили у безвихідну ситуацію, що змушувало їх шукати можливості мирного розв’язання проблем.

У доповідях Генерального секретаря ООН і Спеціального комітету по операціях з підтримки миру визначені умови, що дозволяють ООН здійснювати операції з підтримки миру, а саме:

- згода уряду (урядів) втягнутої у конфлікт держави (держав), на здійснення операції;

- згода всіх конфліктуючих сторін на присутність миротворчих сил, а також на національно-державний склад останніх;

- підтримка з боку міжнародного співтовариства (Рада Безпеки затверджує сили та визначає їх мандат);

- добровільне надання державами-членами ООН військових контингентів для виконання миротворчих функцій;

- здійснення Генеральним Секретарем, відповідно до мандату Ради Безпеки ООН, командування операціями з підтримки миру;

- неучасть миротворчих контингентів на боці тієї чи іншої сторони у конфлікті;

- обмеженість миротворчих контингентів у використанні сили, що застосовується тільки для самооборони;

- фінансування миротворчих операцій міжнародним співтовариством.

Проте криза на Балканах довела, що у деяких випадках зміцнення та підтримка миру є недостатніми для припинення пожежі війни і мають доповнюватися примусом до миру в разі, коли агресор зухвало нехтує вимогами міжнародної спільноти і продовжує агресію та геноцид.

Ця проблема поставила на порядок денний питання про сучасну роль базового у міжнародному праві принципу державного суверенітету порівняно з безумовним визнанням таких цінностей, як поважання прав і свобод людини, норм міжнародного права та колективного вирішення складних проблем сучасності, у тому числі найважливішого питання війни та миру. Після операції «Буря в пустелі» міжнародне співтовариство перейнялося оптимізмом щодо можливостей ООН здійснювати організований опір державі, що порушила головний принцип незастосування сили у зовнішній політиці. У поєднанні з очевидною спроможністю провідних країн Європи та Північної Америки забезпечити необхідну силову підтримку ініціатив ООН ці погляди призвели до формування у політиці ООН нового напряму – миротворчої гуманітарної інтервенції.

У щорічній доповіді Генеральній асамблеї у 1991 р. Генеральний Секретар ООН Бутрос Бутрос - Галі відзначив:

«Зараз як ніколи усвідомлюється, що принцип невтручання у внутрішню компетенцію держав не має розглядатися в якості захисного бар’єра, за яким систематично безкарно порушуються права людини. Той факт, що в різних ситуаціях ООН не була здатна запобігти жорстокості, не може розцінюватися в як аргумент правового або морального характеру проти необхідних дій щодо зміни ситуації, особливо при загрозі миру.

Самі докази, що стосуються невтручання, територіальної цілісності та політичної незалежності держав, є безперечними. Однак їх можна послабити, якщо включити положення про те, що суверенітет, навіть у наші дні, надає право на масове знищення або початок систематичних компаній із знищення або масового вигнання цивільного населення під виглядом придушення заколоту або збройного повстання» [2].

У цій же доповіді Генеральний Секретар відкрито сказав, що час вибіркового застосування прав людини закінчився.

Виступ Генерального Секретаря ООН визначив сутність проблеми стосовно доктрини, правомірності, обсягу та змісту гуманітарної інтервенції в контексті міжнародного права або, іншими словами, те, коли, за яких обставин і чи дозволено взагалі державі або групі держав через причини гуманітарного характеру (тобто в разі масових репресій, злодіянь стосовно населення чи значних порушень фундаментальних прав людини) застосовувати збройну силу з метою втручання у внутрішні справи та юрисдикцію третьої країни, свідомо йдучи на порушення територіального суверенітету і політичної незалежності останньої з метою захисту цивільного населення країни - об’єкта інтервенції.

Доктрина гуманітарної інтервенції є класичною у міжнародному публічному праві. Однак не можна заперечувати, що вже само по собі неоднозначне питання про значення, масштаб і сучасний статус гуманітарної інтервенції дістало новий вимір одночасно з виникненням поняття гуманітарної допомоги, операцій з примусу до миру та операцій в разі надзвичайних ситуацій у практиці держав і міжнародних органів. Це не тільки призвело до подальших правових ускладнень, а й викликало розгубленість і відсутність взаєморозуміння серед вчених світу, відповідних неурядових організацій і представників держав.

Разом з тим у своєму звичайному розумінні та визначенні, що дається в літературі з питань права і його використання в діяльності держави, доктрина гуманітарної інтервенції стає менш релевантною у міжнародних відносинах в результаті змін, які мали місце в рамках системи ООН після закінчення «холодної війни», а якщо точніше, після прийняття Радою Безпеки «гуманітарної» Резолюції № 688 від 4 квітня 1991 р. і діяльності, що з даного документа випливає [3].

Необхідно зауважити, що в період, який передував прийняттю Статуту ООН, не існувало чітких норм гуманітарної інтервенції через відсутність послідовної практики діяльності держав у цій сфері. Практика гуманітарної інтервенції та гуманітарної допомоги мала здійснюватися в рамках Статуту ООН – це перше фундаментальне положення, з якого потрібно виходити при розгляді даного питання.

Наступним фундаментальним положенням є визнання того, що гуманітарна інтервенція, за визначенням, допускає використання збройної сили і не передбачає обов’язкової згоди законного уряду на проведення дій, що починаються третьою стороною – державою або групою держав. Ці правові вимоги, або складові елементи, є за своєю суттю сукупними. Якщо один з елементів випадає, то операція може бути кваліфікована як така, що забезпечує «гуманітарну допомогу», але не може характеризуватися як гуманітарна інтервенція.

Це означає, що ряд ситуацій не підпадають під доктрину гуманітарної інтервенції, навіть тоді, коли зацікавленість гуманітарного плану має місце у контексті наведених нижче операцій, таких як:

1. Акції з використанням збройної сили на прохання законного уряду (включаючи акції, передбачені угодами). Акції, що підпадають під цю категорію, по суті не порушують територіальну цілісність, політичну незалежність або суверенітет держав, оскільки проводяться з дозволу уряду. Існують ситуації, за яких нелегко установити, що є законним урядом або справжньою згодою на втручання, однак цей аспект сам по собі не пов’язаний з поняттям гуманітарної інтервенції.

2. Акції, що відбуваються в рамках традиційних миротворчих операцій, що проводяться ООН. Дотепер миротворчі операції ООН завжди починалися за згодою і на території держави та на основі угоди з ООН. Тенденція, що існує в Секретаріаті ООН, полягає у введенні, наприклад, поняття «операції з припинення вогню або спостереження», не лише виходить за межі традиційної миротворчості, а й, більше того, може грунтуватися на попередніх угодах щодо припинення вогню, досягнутих відповідними сторонами [4].

3. Військові операції, що починаються державою з метою порятунку своїх громадян за кордоном від неминучої загрози для їх життя або здоров’я. Військові рятувальні операції, які проводяться з метою порятунку громадян країни за кордоном, не підпадають під поняття гуманітарної інтервенції, тому що грунтуються на праві самооборони, як сформульовано у статті 51 Статуту ООН [5].

Тут не розглядається ні питання про масштабність і правомірність подібних операцій відповідно до Статуту ООН, ні ситуація, коли розпочинаються військові операції, що включають як порятунок, так і заходи захисту громадян даної країни від неминучої загрози життю останніх.

4. Акції примусового характеру, що не включають використання збройної сили. Акції, що підпадають під цю категорію, включають примусові заходи невоєнного характеру. Це економічні та політичні заходи, не пов’язані з гуманітарною інтервенцією, оскільки даний аспект пов’язаний з положенням Статуту ООН про заборону на використання сили.

5. Операції, що включають використання збройної сили та починаються за відсутності згоди законного уряду на це, але не мають основних ознак гуманітарного характеру. Як показує практика держав, досить важко визначити акції, що підпадають під останню категорію, оскільки це залежить від (суб’єктивної) інтерпретації «політичних» фактів і дипломатичних декларацій, а також політичних відносин між державами-учасницями. Але в даному випадку ми маємо справу: а) з військовими операціями в контексті, приміром, сприяння народу шляхом реалізації права народу на самовизначення, проведення акцій із запобігання агресії або сприяння урядам у веденні внутрішньої війни (нерідко за відкритим запрошенням законного уряду); б) з військовими операціями, розпочатими без згоди законного уряду, але спрямованими на підтримку або зміцнення економічних чи політичних інтересів. Однак за своєю природою цей тип військових операцій і пов’язані з ними правові питання є абсолютно відмінними від питань, пов’язаних з гуманітарною інтервенцією.

У деяких випадках можна припустити застосування гуманітарної інтервенції у ситуаціях, коли гуманітарна допомога населенню терміново необхідна через великомасштабні природні лиха або ж інші подібні ситуації, що тягнуть за собою великі людські страждання і можуть призвести до людських втрат, руйнацій і масового переселення населення (тобто у такому випадку певною мірою маскується застосування силових засобів).

Ця проблема вперше на світовому рівні була порушена у 1988 р. в роботі III Комітету Генеральної Асамблеї (із соціальних, гуманітарних і культурних питань), що привело до прийняття Резолюції Генеральної Асамблеї № 43/131 від 8 грудня 1988 р. під назвою «Гуманітарна допомога жертвам природних лих і надзвичайних ситуацій» [6].

Після визнання відповідальності світового співтовариства щодо жертв подібних нещасть і надзвичайних ситуацій Генеральна Асамблея відзначила той факт, що можливість безперешкодного доступу до цивільного населення, запасів продовольства, ліків, а також надання медичної допомоги поряд з іншими формами швидкого поліпшення ситуації можуть дозволити уникнути збільшення кількості жертв. Можливість доступу до таких жертв має бути відкрита як для урядових, так і неурядових організацій.

Генеральна Асамблея акцентувала увагу на тому, що в подібних ситуаціях згода відповідної держави розглядається в якості передумови для будь-якої операції незалежно від того, чи починаються дані акції на урядовому або на неурядовому рівнях:

«Підтверджуємо також право на суверенітет відповідних держав та їхньої основної ролі в ініціюванні, організації, координації й реалізації гуманітарної допомоги на їхніх територіях...» 

Такі надзвичайні операції з надання допомоги у випадку їхнього проведення мають здійснюватися в нейтральній і неупередженій формі.

Необхідність згоди держави на таку операцію була також підтверджена в Додатку до Резолюції Генеральної Асамблеї № 46/182 від 19 грудня 1991 р. Про посилення координації ООН дій щодо надання надзвичайної гуманітарної допомоги: «Суверенітет, територіальна цілісність і національна єдність держав мають бути цілком дотримані відповідно до Статуту ООН. У даному контексті гуманітарна допомога має надаватися за умови згоди відповідної держави і базуватися головним чином  на проханні даної держави» [7].

У контексті існуючого міжнародного права та у рамках Статуту ООН можна уявити ситуації, в яких може бути застосована гуманітарна інтервенція.

По-перше, це використання збройної сили в ситуаціях, коли уряд систематично і в великих масштабах порушує права людини або, іншою мовою, піддає своє населення систематичному терору (прикладом може бути колишній режим Червоних кхмерів у Камбоджі). По-друге, це ситуація, за якої уряд зазнав краху, в країні існує тотальний хаос та анархія внаслідок етнічних, релігійних, громадських заворушень або порушення прав якоїсь частини громадян («failed state»).

Незалежно від того, з якою ситуацією (першою чи другою) ми маємо справу, релевантні засоби - види збройних акцій для зменшення трагізму ситуації – є в даному контексті двосторонніми. Втручання у таких ситуаціях здійснюється у формі колективних акцій під ім’ям або за санкцією компетентної всесвітньої чи регіональної організації, а також багатосторонніх або односторонніх акцій держав без такої санкції (косовська криза в Югославії).

Законність і характер використання в рамках Статуту ООН і колективної системи безпеки збройної сили з метою захисту фундаментальних прав людини мають визначатися й оцінюватися у світлі чинних положень Статуту й діяльності ООН.

У статті 2 [4] говориться:

«Всі учасники мають утримуватися від загрози або застосування сили проти територіальної цілісності або політичної незалежності будь-якої держави, так само як і інших дій, несумісних із цілями ООН». (Геноцид та війна є діями, несумісними з цілями ООН).

Правда, існують два винятки, що стосуються даної заборони: стаття 42 і стаття 51 Статуту ООН.

Стаття 51 підтверджує «невід’ємне право на індивідуальну або колективну самооборону».

Стаття 42 дозволяє використання збройної сили Радою Безпеки в тому випадку, якщо Рада вирішить на основі статті 39 Статуту, що ситуація становить «...загрозу миру, порушення миру або акт агресії». Відповідно до статті 24 Статуту, тільки Рада Безпеки може визначати, чи існує загроза миру, порушення миру або акт агресії, і є, таким чином, єдиним органом у системі колективної безпеки ООН, що володіє правом вирішувати, «... які заходи можуть бути застосовані відповідно до статей 41 і 42 для зміцнення або відновлення миру і безпеки». Стаття 39 законно наділяє Раду правом використовувати свої політичні повноваження для визначення заходів підтримки або відновлення миру і безпеки. Це право Ради Безпеки на «автоматичну інтерпретацію» із метою визначення ситуацій, що становлять загрозу миру, порушення миру або акт агресії, а також примусових заходів, які мають застосовуватися у світлі подібних рішень відповідно до статті 42, якщо Рада вирішить, що це необхідно й адекватно ситуації.

Чи існують правові бар’єри для Ради Безпеки в положеннях статті 2 Статуту? Мабуть, ні, оскільки у статті 2 вона відкрито заявляє:

«Все, що міститься в даному Статуті, не має надавати право ООН втручатися в справи, які по суті входять до внутрішньої компетенції будь-якої держави, або вимагати скасування подання таких справ на розгляд у порядку чинного Статуту, однак цей принцип не стосується застосування примусових заходів, відповідно до глави 7».

У державній практиці прийнято не зараховувати великі порушення фундаментальних прав людини до сфери винятково внутрішньої компетенції держави. Стаття 2 у цьому плані не залишає й натяку на двозначність: Рада, відповідно до статті 42, має право вводити примусові заходи, коли, як відзначено у статті 39, злодіяння й інші систематичні або масові порушення фундаментальних прав людини усередині держави становлять загрозу миру або впливають на підтримку чи відновлення міжнародного миру і безпеки.

У Ради є два шляхи в рамках статті 42. Рада може вжити примусові заходи, санкціонуючи проведення військових акцій, або ж дати згоду державам-членам ООН вдатися до використання збройної сили. Через відсутність особливих угод, передбачених у статті 43 Статуту, Рада не буде прямо вирішувати питання про примусові заходи військового характеру, ефективність і політична можливість здійснення яких у даній конкретній ситуації не доведена.

Якщо санкція на застосування примусових заходів дається державам-членам, то будь-яка окрема країна не має сама удаватися до збройної сили для виправлення ситуації у відповідній країні (хоча примусові заходи є обов’язковими і для останньої, і для інших держав). Це є лише рекомендацією, що підтверджує законність використання збройної сили, яке заборонено в інших випадках статтею 2 Статуту.

Важливим, з концептуальної точки зору, є те, що здійснювані в рамках колективної системи безпеки ООН дії у тому вигляді, в якому вони закладені в Статуті цієї організації, справді свідчать і підтверджують, що «примусові заходи», відповідно до статей 39 і 42 глави 7, можуть і будуть проводитися Радою Безпеки з метою поліпшення ситуації при порушенні прав людини, оскільки такі ситуації становлять загрозу миру і впливають на міжнародні мир і безпеку. Рада Безпеки має такі повноваження і, отже, не перевищує їх у даних ситуаціях.

Однак сьогодні переважна більшість юристів [8] виступає проти права на гуманітарну інтервенцію з таких основних причин. По-перше, Статут ООН і сучасне міжнародне право не передбачають таке право. По-друге, діяльність держав за останні два сторіччя, і особливо після 1945р., у кращому випадку вказує лише на кілька явних випадків гуманітарної інтервенції, яких, відповідно до більшості оцінок, взагалі не існує. По-третє, існуючі можливості зловживання таким правом ставлять під сумнів і саму необхідність існування цього права.

б. Участь України у миротворчій діяльності.

Останнім часом поняття миротворчості було розширено і переосмислено. Крім пасивної підтримки миру (peacekeeping), зросла потреба в активному примусі до миру (peace enforcement) тих, хто практикує насильство (з’явилося поняття «гуманітарна інтервенція»). Вперше стало можливим використати ст. VII Статуту ООН, присвячену колективним силовим акціям проти агресора, у тому числі в етнополітичних конфліктах. З’явилися проекти створення постійних міжнародних збройних сил і поліції, реанімації Воєнно-штабного комітету ООН, надання Генеральному Секретарю ООН функцій «всесвітнього головнокомандувача» і т. ін.

Позиція України щодо питання  проведення миротворчих гуманітарних інтервенцій може бути сформована, виходячи з наступних положень:

1. На етапі національної консолідації та державотворення збереження державного суверенітету, недоторканості кордонів, невтручання у внутрішні справи та незастосування сили чи погрози силою виступають базисними умовами існування незалежної української держави.

2. Головним ініціатором проведення миротворчих гуманітарних інвестицій в ООН виступає група розвинутих країн, що вийшли на принципово новий рівень розвитку та міжнародної інтеграції. Для цієї групи країн принципи державного суверенітету, невтручання у внутрішні справи, недоторканості кордонів, незастосування сили чи погрози силою втратили свою колишню привабливість і незаперечність значною мірою внаслідок передачі частки державних функцій на рівень створених міжнародних структур. Уряди розвинутих країн зараз більше стурбовані проблемою упередження негативних наслідків локальних збройних конфліктів, тероризму, організованої злочинності, нелегальної міграції, тобто тих процесів, що поширилися після розпаду біполярної системи і постійно репродукуються конфліктним характером внутрішніх і зовнішніх відносин слаборозвинутих країн світу.

До цього слід додати зміну пріоритетів зовнішньої політики, до складу першочергових завдань якої потрапили питання захисту демократії, прав людини, особи, етнічної меншини.

Для реалізації таких цілей розвинуті країни пропонують створити «новий світовий порядок», заснований на глобальному управлінні, яке у передкризових чи кризових ситуаціях надає перевагу інтересам забезпечення міжнародної стабільності над суверенними правами держав, а у певних випадках допускає проведення миротворчих чи гуманітарних інтервенцій.

3. Наприкінці другого тисячоліття найбільшу загрозу безпеці на національному та регіональному рівнях створювали локальні збройні конфлікти на етнічному, політичному, релігійному грунті. У постбіполярний період такі конфлікти, як правило, виникають всередині держав і можуть поширюватись за межі національних кордонів (безпосередньо та опосередковано – через розповсюдження тероризму, зброї, наркотиків, біженців, економічних втрат тощо).

На відміну від «класичних війн», у конфліктах постбіполярного періоду ворогуючі сторони не дотримуються правових норм або принципів гуманітарного права, які визначають кодекс поведінки під час війни. Варварські методи, що їх застосовують учасники конфлікту, ведуть до численних жертв серед мирного населення, зневажання законів, що значно ускладнює ефективність втручання міжнародних інститутів за старою схемою проведення миротворчих операцій.

4. У деяких випадках кризова ситуація виникає у державах, що, існуючи «де-юре», «де-факто» втратили контроль над частиною або  й усією територією країни і не можуть здійснювати основні державні функції (тобто державний суверенітет втрачає легітимність, бо держава не здатна забезпечити права і безпеку своїх громадян).

5. Переважна більшість країн світу (близько 80%) буде виступати проти «нового світового порядку» та концепції миротворчої та гуманітарної інтервенції, тому що державний суверенітет уособлює для них єдину можливість державотворення, збереження етнічної самобутності, національної культури, а також дає змогу відстоювати свої права на міжнародній арені. Для таких держав проблеми, пов’язані з реальним застосуванням демократичних норм, забезпеченням прав і свобод людини та національних меншин, скасування смертної кари та ін., не є пріоритетними з об’єктивних причин. А в деяких випадках ці питання не можуть бути вирішеними в умовах поліетнічних суспільств, стабільний розвиток яких потребує тоталітарного правління.

6. Головний вектор розвитку України спрямований в бік розбудови демократичного суспільства. А це означає неодмінну зміну пріоритетів. Інтереси особи, захист прав і свобод людини поступово переважатимуть над суверенітетом держави. Зважаючи на сучасні геополітичні реалії, потенційні внутрішні загрози безпеці України (у вигляді придністровської проблеми, кримського сепаратизму, певних сепаратистських рухів у Західній Україні), а також політичні реалії (коли Росія, критикуючи Захід за бомбардування Іраку та збройне втручання у Косово, здійснює у Чечні військову операцію саме за таким «гуманітарним» сценарієм), Україні доцільно підтримати ідею Організації Об’єднаних Націй щодо проведення гуманітарної інтервенції проти країн-порушників прав людини з попереднім чітким визначенням умов і характеру цих дій. Така позиція знайде підтримку розвинутих країн світу і буде сприйнята як принциповий вибір країни на користь захисту демократії та основних свобод людини.

Умовами силового втручання міжнародного співтовариства у внутрішні справи суверенних держав можуть бути :

- прийняття Радою Безпеки ООН рішень про здійснення миротворчих і гуманітарних інтервенцій на основі чіткого визначеного механізму реалізації цих рішень;

- можливість здійснення миротворчих і гуманітарних інтервенцій на прохання уряду країни, коли він не може самостійно упоратись з кризовою ситуацією або коли держава не хоче перебирати на себе відповідальність за застосування силових заходів в умовах втручання у внутрішній конфлікт з боку третіх країн;

- допустимість миротворчих і гуманітарних інтервенцій без відповідної згоди уряду держав у випадку фактичного розпаду держави та неможливості для державних структур виконувати свої головні функції;

- можливість миротворчих і гуманітарних інтервенцій у випадку широкомасштабного геноциду або значних жертв серед мирного населення внаслідок збройного конфлікту всередині країни. При цьому рішення про використання сили приймається у кожному окремому випадку в рамках статуту ООН.

В умовах значного поширення збройних конфліктів на теренах колишнього СРСР, а також спроб Росії перебрати на себе процеси розв’язання конфліктних ситуацій виключно важливого значення набуває формування чіткої позиції української держави щодо всього спектра проблем, пов’язаних з миротворчою діяльністю.

Миротворча діяльність Росії на теренах колишнього СРСР тісно пов’язана з проведенням політики військової присутності Російської Федерації на територіях нових незалежних держав. Росія утримує свої військові підрозділи у таких «гарячих регіонах» СНД, як:

Придністровський регіон республіки Молдова.

Військовий контингент миротворчих сил РФ був введений до зони конфлікту 23 липня 1992 р. на підставі молдавсько-російських домовленостей щодо принципів мирного врегулювання збройного конфлікту в Придністровському регіоні Республіки Молдова від 21 липня 1992 р.

На території Придністров’я вже перебували структури 14-ї армії. Їм на додаток були направлені 6 батальйонів з двох військових округів і ПДВ. На цей час у Придністров’ї залишилися – об’єднаний штаб, військові наглядачі, 2 окремі мотострілецькі батальйони, підрозділи обслуговування. Військовий контингент нараховує 508 чол. особового складу, 32 одиниці бронетанкової техніки, 56 автомобілів і 4 гелікоптери. Значна кількість зброї та військової техніки 14-ї армії явочним порядком була захоплена придністровськими військовими формуваннями.

Південна Осетія.

Військовий контингент миротворчих сил РФ був введений у зону конфлікту 9 липня 1992 р. на підставі Дагомиських грузино-російських домовленостей від 24 червня 1992 р. з врегулювання грузино-осетинського конфлікту. Спочатку це був парашутно-десантний полк із складу повітрянодесантної дивізії. Зараз миротворчий контингент включає об’єднаний штаб, військових наглядачів, мотострілецький батальйон і нараховує 531 чол. особового складу, 47 одиниць бронетанкової техніки, 55 автомобілів. Миротворчі сили у Південній Осетії мають назву Змішаних миротворчих сил, але вони повністю складаються виключно з російських військових підрозділів.

Абхазія.

Військовий контингент миротворчих сил РФ увійшов до складу колективних сил з підтримки миру (КСПМ) у зоні грузино-абхазького конфлікту в липні 1994 р. на підставі угоди про припинення вогню та роз’єднання протидіючих сторін у зоні грузино-абхазького конфлікту. Строк дії мандату перебування КСПМ у цьому регіоні був подовжений Радою голів держав СНД до 31 липня 1998 р. А потім, з метою запобігання дестабілізації у регіоні конфлікту, Грузія погодилась на подовження терміну перебування російських військ в Абхазії. До складу військового контингенту входять: об’єднаний штаб, військові наглядачі, мотострілецькі батальйони, окрема мінометна батарея, інженерно-дорожний батальйон, інженерно-саперна рота, підрозділи обслуговування. Військовий контин­гент налічує 1720 чол. особового складу, 11 одиниць бронетехніки, 189 автомобілів і 4 гелікоптери. Слід зауважити, що країни СНД прийняли рішення про створення КСПМ, але жодна з них, крім Росії, участі в КСПМ не бере.

Таджикистан.

Згідно з підписаною у 1993 р. на засіданні Ради голів держав СНД домовленістю про колективні миротворчі сили (КМС) у республіці Таджикистан і спільні засади матеріально-технічного забезпечення останніх, Російська Федерація, Казахстан, Киргизія, Узбекистан мали розмістити свої військові частини з озброєнням, технікою та майном. Росія виділила для цього 201-у мотострілецьку дивізію із засобами підсилювання, а також передала в оперативне підпорядкування КМС групу своїх прикордонних військ, які перебувають у Таджикистані. Узбекистан замість повноцінного батальйону (450 чол.) надіслав до КМС трохи більше підсиленої роти. Казахстан, знову ж таки, виділив не батальйон, а звичайну роту. Киргизія фактично ухилилась від участі в КМС.

До складу 201-ї російської дивізії входить: 6687 військовослужбовців, 489 одиниць бронетанкової техніки, 1189 автомобілів і 4 гелікоптери.

Для забезпечення правової основи участі своїх ЗС у миротворчих операціях Росія прийняла ряд законодавчих актів, а саме: закон від 26 травня 1995 р. «О предоставлении Российской Федерацией военного и гражданского персонала для участия в деятельности по поддержанию или восстановлению международного мира и безопасности» та Указ Президента РФ від травня 1996 р. «О формировании специального воинского контингента Вооруженных Сил Российской Федерации для участия в деятельности по поддержанию или восстановлению международного мира и безопасности». Загальна кількість військових підрозділів, що залучаються у Росії до миротворчих операцій, сягає 21 батальйону чисельністю 22 тис. чол.

Беручи участь у миротворчих операціях на територіях колишнього СРСР, Росія переслідує свої національні інтереси. Прагнення ж Російської Федерації отримати мандат ООН на проведення миротворчих операцій у масштабах СНД викликає безліч запитань, а саме: це миротворчі операції чи силове забезпечення інтересів Росії у «близькому» зарубіжжі; хто з боку міжнародного співтовариства контролюватиме подібні операції і чи погодиться Росія на подібний контроль; хто буде фінансувати проведення операцій; які миротворчі контингенти інших країн будуть залучатися до проведення таких операцій і хто буде здійснювати керівництво цими операціями тощо.

Досвід миротворчої діяльності у межах СНД переконливо свідчить про небажання нових незалежних країн брати реальну участь у миротвор­чих операціях разом з Росією. Ці країни можуть приймати рішення про створення спільних миротворчих контингентів, збиратися на численні наради, але не збираються фінансувати такі операції чи направляти свої підрозділи у «гарячі точки». Така позиція витікає з подвійних стандартів Росії, що під виглядом «миротворчої операції» підтримує сепаратистський рух Придністров’я і фактично консервує на тривалий час ситуацію, що склалася. Так само і російська участь у грузино-абхазькому, і грузино-осетинському конфліктах за якихось незрозумілих причин засвідчувала прихильність Москви саме до сепаратистських сил.

Рейтинг же російських миротворців після «наведення конституційного порядку» в Чечні впав до найнижчого рівня. Навіть високі посадові особи Міністерства оборони РФ відверто вважають, що не було ніяких умов для введення колективних миротворчих сил до Таджикистану, а вся операція була здійснена для підтримки новообраного тоді Президента Емомалі Рахмонова [9].

З урахуванням цього, намагання Росії отримати виключне право і мандат ООН на проведення миротворчих операцій на теренах колишнього СРСР і в цьому ж контексті – визнання СНД у якості повноправного суб’єкта міжнародних відносин не відповідає національним інтересам України. Участь України у миротворчій діяльності заради досягнення російських інтересів призведе до катастрофічних наслідків для україн­ської зовнішньої політики у «близькому» зарубіжжі. Але це зовсім не означає необхідність відмови від участі у миротворчому процесі взагалі. Миротворчість є дуже ефективним механізмом реалізації національних інтересів держави.

Маючи високу міжнародну репутацію, незаангажованість та займаючи принципову позицію в СНД, Україна може перебрати на себе більшість миротворчих функцій, у першу чергу, по периметру своїх кордонів та у басейні Чорного моря. Для цього є всі підстави, а саме:

1. Україна має досвід участі у миротворчих операціях під егідою ООН. Починаючи з 1992 р., у миротворчих операціях брали участь понад 10 тис. українських військових, 17 з яких загинули, а 60 – були поранені. За чисельністю своїх миротворчих контингентів Україна входить до складу перших 20-30 країн серед більш ніж 80 держав-учасниць миротворчої діяльності.

Українські миротворці брали участь в операціях з підтримки миру на території колишньої Югославії (в Західній Словенії, в районах Боснії та Герцеговини), в Анголі, Таджикистані та Косово.

2. Україна бере участь у переговорному процесі в Придністров’ї, що є на цей час єдиним регіоном СНД, де зусилля миротворців призвели до припинення збройного конфлікту та початку переговорів.

3. Україна на регіональному рівні співпрацює з іншими країнами, наприклад, з неформальною групою країн, що вже зараз отримала назву ГУУАМ (до складу цієї групи входять Грузія, Україна, Узбекистан, Азербайджан, Молдова) і є членом Організації Чорноморського Економічного Співтовариства (ОЧЕС). Тобто забезпечення стабільності та безпеки, припинення збройних конфліктів у цьому регіоні відповідає довготривалим життєво важливим інтересам української держави.

4. Присутність українських миротворців у «гарячих точках» на Кавказі значною мірою зняла б побоювання конфліктуючих сторін щодо поновлення російського панування в регіоні та сприяла б зміцненню зв’яз­ків України з причорноморськими країнами.

5. Україна має наполягати на тому, що вся миротворча діяльність на теренах СНД має здійснюватись у межах відповідних рішень ООН і тільки в такому випадку українські миротворці можуть виконувати відповідні функції в «гарячих точках» і співпрацювати з миротворцями Росії та інших країн.

Для України її миротворча діяльність може стати дієвим важелем підвищення свого міжнародного авторитету та одним з важливих факторів розширення співпраці з іншими країнами. Про це свідчать домовленості України та Польщі з приводу створення спільного миротворчого балансу, а також рішення щодо формування українсько-румунсько-угорського саперного батальйону, який планується розташувати на кордонах трьох країн і залучати для допомоги населенню регіону в умовах стихійного лиха.