3.3.1. Стратегія України в стосунках з рф

Стратегія України в стосунках з РФ має визначатись у контексті пріоритетних тенденцій, що набувають сили в умовах жорстокої економічної кризи та суттєвих змін у внутрішній та зовнішній політиці Росії. Історія останніх восьми років свідчить про те, що загострення українсько-російських відносин, як правило, виникало у сфері військової політики – створення українських Збройних сил, розподіл Чорноморського флоту, ядерне роззброєння України, різні підходи до проблеми розвитку систем європейської безпеки та поширення НАТО на Схід, пріоритет європейського вектора в зовнішній політиці України, її незалежна позиція в СНД завжди призводили до підвищення напруження в міждержавних відносинах.

Слід чітко уявляти, що Росія в контексті національної безпеки України грає визначальну роль. Це аксіома на весь період існування незалежної України.

Тому збереження добросусідських відносин з Росією, підтримка економічних реформ та розвитку демократичних процесів у Росії виступає головним напрямом забезпечення національної безпеки України. Досягти цієї мети можна тільки на випадок зміни пріоритетів міждержавних стосунків, переведенням їх з військово-політичної сфери у площину економічних, культурних, інформаційних і т. ін.

Без військово-політичного союзу України з Росією не виникає надкритичної вибухової маси, здатної поповнити Росію як другого (після США) світового полюсу сили, оновленої наддержави.

Україна не має втягуватись у військово-політичні відносини в межах СНД ще й тому, що Ташкентський договір не має жодних ознак системи колективної безпеки – відсутні діючі механізми прийняття колективних рішень, немає спільних військових підрозділів, немає спільного фінансування програм безпеки, розвитку інфраструктури тощо. По суті, підписання Ташкентського договору було визнанням де-факто присутності російських Збройних сил на територіях нових незалежних держав. Після остаточного рішення НАТО щодо прийняття нових членів – Польщі, Угорщини та Чехії – Росія активізувала свої зусилля у напрямі реанімації ідеї створення системи колективної безпеки в межах СНД, при цьому вона робить наголос на активізації двосторонніх стосунків між країнами колишнього СРСР і в першу чергу планує кардинально поліпшити військові зв’язки з Білоруссю. Створення так званого «зовнішнього поясу оборони кордонів» широко дискутується у військово-політичному істеблішменті Росії, так само, як і концепції припустимості «попереджувального ядерного удару» та використання тактичної ядерної зброї в якості стратегічно стримуючого фактора [27].

Погляди російської політичної еліти різних політичних напрямів не дуже різняться між собою, коли постає визначення Росії в сучасному геополітичному просторі та її ставленні до незалежності України.

У концентрованому вигляді ці погляди можна визначити таким чином:

- Росія хоче поновити свій статус наддержави, одного з головних центрів світової сили;

- економічний, політичний та соціальний стан країни не дозволяє Росії грати провідну роль у міжнародних справах, тому її ядерні арсенали та військова міць мають компенсувати інші чинники впливу;

- потенційними супротивниками Росії (прямо чи опосередковано) вважаються Сполучені Штати Америки та їх союзники;

- у своїх стосунках з країнами «близького» й «далекого» зарубіжжя, Росія має виходити виключно із своїх національних інтересів, підпорядковуючи їм усю сукупність екологічних, політичних та військових зв’язків;

 - розвиток військово-політичних стосунків з країнами СНД, формування «єдиного військово-політичного простору» є пріоритетними напрямами зовнішньої політики Росії, оскільки військова присутність Збройних сил РФ на території нових незалежних держав полегшує Росії можливість вирішувати питання економічного та політичного характеру;

- незалежність України розглядається деякими досить впливовими російськими аналітиками як «тимчасове явище», своєрідний «геополітичний нонсенс», що створює загрозу для безпеки Росії [28];

- суспільна свідомість росіян негативно оцінює політику Заходу та США у їх ставленні до Росії (за даними центру досліджень політичної культури Росії, у 1992 р. найбільш загрозливого ворога Росія вбачала в США – 25% опитаних, у 1994 р. – 32%, у 1997 р. – близько 40%. Не вірять у доброзичливе чи навіть просто нейтральне ставлення Заходу до Росії близько 70% респондентів).

Стратегічним інтересам Росії відповідає статус великої держави, що хоче грати провідну роль на міжнародній арені, впливати на процеси формування систем євроатлантичної безпеки та претендує на розвиток рівноправного партнерства з країнами Заходу. За інерцією, Росія ототожнює себе з колишнім СРСР і тим місцем, що він посідав у світі. Однак глибока економічна криза та іноді невиважена внутрішня та зовнішня політика держави призводять до протилежних наслідків.

Росія успадкувала 4/5 території колишнього СРСР, але її ВНП становить не більше половини колишнього Радянського Союзу. У 90-ті роки питома вага РФ у світовій економіці знизилась майже у 3 рази, а порівняно із СРСР – понад 5 разів. Прогресуюча деградація російської економіки та відсутність будь-яких ознак наближення економічної стабілізації призводять до подальшого зменшення впливу Росії на розвиток світових процесів. Вона вже не має відповідних матеріальних ресурсів для підтримки статусу глобальної держави. Тобто, політичні амбіції Росії суттєво розходяться із її реальними можливостями. Вони реально не підкріплені відповідним економічним потенціалом. Однак Росія, у військовому плані, до цього часу залишається другою (після США) державою світу, має величезний ядерний потенціал і є постійним членом Ради Безпеки ООН. Отже, поки що Росія не втратила одну з суттєвих ознак наддержави – а саме військову надпотугу та значні арсенали ракетно-ядерної зброї. Тому, виходячи з цього, Росії вигідно підтримувати свій військовий потенціал і перебирати на себе роль ядра євразійського центру сили, як мінімум, за периметром кордонів СНД.

Росія негативно оцінює нову геостратегічну ситуацію, що склалася після розпаду ОВД та виникнення нових незалежних держав. У першу чергу це стосується втрати буферної зони в Європі, де були дислоковані передові, найбільш боєздатні військові формування колишнього СРСР, а також підпорядкування значної частини Збройних сил колишнього Союзу новими незалежними державами. Особливо болісно сприймається масовою свідомістю росіян і російської політичної та військової еліти незалежна політика України у військово-політичній сфері. Підпорядкування Україною 800 тис. угруповання військ, відмова брати участь у військово-політичній Ташкентській угоді, ліквідація стратегічних ядерних комплексів, розміщених на її території, і втрата російського контролю над системами протиповітряної та протиракетної оборони, розподіл Чорноморського флоту та необхідність узгоджувати питання оренди Севастопольської морської бази, неконтрольована Росією зовнішня політика України в тому числі й розвиток її стосунків з НАТО – ці питання постійно викликають напругу в українсько-російських відносинах і, як наслідок, провокують спроби російської політичної еліти вирішувати міждержавні питання економічного, політичного, гуманітарного та культурного характеру через призму військово-політичних проблем. Слід також зважити на те, що політика нових незалежних держав уже не може бути повністю керованою з Москви. Ці країни по периметру російських кордонів відкриті для впливу ззовні і не завжди їх інтереси співпадають з російськими. Росія втратила колишніх союзників та партнерів і не збагатилась новими друзями.

Найбільшу загрозу зовнішньополітичним інтересам РФ російський істеблішмент вбачає в американській політичній стратегії забезпечення свого глобального лідерства і втрату Росією статусу самостійного провід­ного світового центру сили. Росія гостро відчуває загрозу свого подальшого усунення з колишніх геополітичних позицій.

Саме тому зовнішньополітична стратегія Росії передбачає:

- поновлення економічної та військової могутності країни;

- формування блоку союзників дружніх країн та держав, що підтримують політику Москви;

- прискорення інтеграційних процесів на пострадянському просторі як важливого фактора відновлення могутності російської державності. Визнання СНД в якості суб’єкта міжнародного права – як ще один крок до майбутнього Союзу;

- збереження та посилення стратегічної присутності Росії в Азіатсько-тихоокеанському регіоні та в окремих країнах Близького Сходу;

- цілеспрямовані зусилля на здобуття для себе рівного голосу, іноді із правом накладати вето на розв’язання європейських проблем, і насамперед у формуванні майбутньої архітектури європейської безпеки та визначення ролі НАТО в цьому контексті;

- активна протидія процесу поширення НАТО на Схід, особливо, що стосується приєднання до НАТО республік колишнього Радянського Союзу;

- активізація військово-політичних стосунків у межах СНД, перетворення аморфного Ташкентського договору на повноцінний військово-політичний Союз;

- використання миротворчої діяльності для збереження військової присутності Росії по периметру кордонів колишнього СРСР. Намагання отримати мандат ООН на проведення миротворчих операцій на пострадянському просторі для обгрунтування своїх виключних повноважень на застосування військової сили на пострадянському просторі;

- зважаючи на те, що у військовому плані РФ залишається другою (після США) державою, збереження військового потенціалу і в першу чергу ставка на стратегічні та тактичні ядерні сили – стає відправною точкою поновлення глобального статусу Росії в третьому тисячолітті.

Показовим у контексті розвитку українсько-російських відносин є процес ратифікації Державною Думою Росії широкомасштабного Договору про дружбу, співробітництво та партнерство між РФ та Україною (від 31 травня 1997 р.).

Після дворічного обговорення положень цього Договору в парламентських комітетах та комісіях Державної Думи остаточна процедура ратифікації відбулася за умов жорсткої економічної кризи, напередодні вибор­чої кампанії. Слід також зважити на те, що російський істеблішмент саме в цей період зазнав важкого морального удару після натовського бомбардування Іраку без санкції Ради Безпеки ООН та незважаючи на позицію Росії в цьому питанні. Протидія певних сил у Державній Думі призвела до подальшого затягування процедури прийняття кінцевого рішення щодо цього Договору і ще раз підтвердила різні підходи з боку України та Росії.

Ратифікуючи цей Договір, Україна ставила за мету перевести двосторонні стосунки між обома країнами, які досі страждали залишками відносин в рамках уже неіснуючого Радянського Союзу, на рейки міжнародного права. [Двосторонній договір між Україною та Росією від 19 листопада 1990 р. (ст. 6), визнавав територіальну цілісність Української Радянської Соціалістичної Республіки в рамках існуючих на той час кордонів СРСР; передбачав (ст.7) співробітництво обох держав у галузі оборони та безпеки, взаємодію у зовнішній політиці і т. і. через загальні координуючі інститути (ст.8)]. По суті, новий широкомасштабний Договір створює основи рівноправних стосунків між двома незалежними державами за певних умов, забезпечує нормативно-правові засади для збереження територіальної цілісності та недоторканості кордонів України та попереджає можливість у майбутньому будь-яких територіальних претензій з боку різних політичних сил в Росії. Він також надає можливість позбутися військово-політичної спрямованості українсько-російських стосунків і сприяє переведенню їх у площину економічних, культурних та гуманітарних зв’язків.

Зважаючи на реальні умови та довгострокові напрями розвитку РФ, Україна має будувати свою стратегію відносин з Росією наступним чином:

- мати чітке уявлення щодо тих проблем економічного, соціального, культурного та політичного характеру, де інтереси обох країн співпадають, і докладати зусиль для всебічного розвитку стосунків на цих напрямах. Так само, як і бачити існуючі суперечності, й залежно від того, який вони мають характер (чи пов’язаний з питанням виживання, мають життєво-важливі чи другорядні наслідки), приймати політичні рішення;

- Україна має активно протидіяти процесу переведення двосторонніх стосунків у військово-політичну площину, дистанціюватися від участі у збройних конфліктах та міжнародно не визнаній миротворчій діяльності;

- Україна має й надалі уникати участі у наддержавних структурах СНД, що можуть у майбутньому призвести до поновлення колишнього Союзу;

- розуміючи визначальну роль Росії для подальшого незалежного існування української держави, Україна має всебічно підтримувати розвиток демократичних процесів у Росії і за певних умов брати на себе відповідальність за узгодження складних питань з метою сприяння руху Росії у напрямі західної цивілізації;

- Україна має докласти всіх необхідних зусиль з метою недопущення перетворення своєї території на буферну зону між Сходом та Заходом, Росією та країнами НАТО;

- головний акцент у двосторонніх стосунках Україна має зробити на розвиток гуманітарних, культурних та економічних відносин, чітко усвідомлюючи негативні наслідки своєї сировинної залежності від Росії, економічної та інформаційної експансії російського капіталу, а також різних підходів до перспективної ролі України та Росії в новому міжнародному середовищі. Але однакові завдання щодо подолання економічної кризи та безсумнівні переваги налагодження взаємовигідних економічних стосунків дозволяють виробляти спільні заходи та разом рухатись в одному напрямі.

Лейтмотивом цього руху може стати теза: «Інтеграційні українсько-російські процеси – це об’єктивна закономірність у контексті розвитку європейської та світової інтеграції».

Принципово відмінні підходи до проблем безпеки не дозволяють Україні забезпечити власну безпеку за рахунок встановлення тісних військово-політичних зв’язків з країнами Ташкентського договору. Навпаки, втягування України у військово-політичний блок перетворює її на заручника Росії в довгостроковій грі за світову гегемонію.

Саме з цих міркувань Україна має рішуче виступати проти надання СНД  статусу міжнародної організації на рівні з ОБСЄ, що наділяється виключними повноваженнями здійснювати миротворчу діяльність на пострадянському просторі.

Задля певного пом’якшення ставлення РФ до відносин України з країнами НАТО слід  розглядати ці стосунки у контексті розвитку європейських та євроатлантичних інтеграційних процесів як найбільш ефективний та швидкий шлях.