4.2.1. Концептуальні підходи України та Росії до забезпечення національної безпеки

За дивним збігом обставин, і в Україні, і в Росії найважливіші для життєдіяльності військового організму документи, а саме: Концепція національної безпеки та Воєнна доктрина приймалися за схемою – спочатку Воєнна доктрина, а потім Концепція. Такий порядок з «точністю до навпаки» відтворював загальносвітову практику.

Воєнну доктрину України неодноразово відхиляли і тільки після чергового путчу в Москві у жовтні 1993 р. її прийняла Верховна Рада. Концепція (Основи державної політики) національної безпеки була прийнята значно пізніше – у січні 1997 р.

Попередній російський варіант не тільки повторював порядок прий­няття цих документів, але й збігався у часі з українським. У 1993 р. указом Президента РФ були введені у дію «Основні положення Воєнної доктрини Російської Федерації», а від 17 грудня 1997 р. № 1300 – «Концепція національної безпеки». І в Україні, і в Росії ці документи досить швидко втратили практичну цінність, викликали хвилю критики і на цей час у Росії затверджені, а в Україні обговорюються  їх нові варіанти.

Воєнна доктрина – це прийнятий державою документ про програмні цільові настанови і керівні принципи створення, розвитку і застосування силових структур. Воєнні доктрини різних держав у різні історичні періоди відбивали специфіку поглядів на цю проблему. Так, наприклад, Японія в 1904 і 1939 роках, Німеччина в 1914 і 1939 роках сформували наступальні воєнні доктрини; Франція в 1939 р. мала пасивну воєнну доктрину; США – доктрину ядерного стримування; Білорусь у 1992 р. прийняла оборонну доктрину.

Перше нагадування і конкретна постановка задачі про розробку Воєнної доктрини Української держави датується жовтнем 1991 року. У постанові Верховної Ради України від 11 жовтня 1991 року «Про концепцію оборони і будівництва Збройних сил України» у пункті № 2 записано: «Кабінету Міністрів України, Комісії Верховної Ради України з питань оборони і державної безпеки в місячний термін розробити Воєнну доктрину України і внести її на розгляд Верховної Ради України». Конкретним же виконавцем цього доручення стало Міністерство оборони України. З початку 1992 р. воно розробило перший проект Воєнної доктрини, що у жовтні 1992 р. був відхилений Верховною Радою. Вдруге він обговорювався на засіданні Верховної Ради України у квітні 1993 р. і знову був спрямований на доробку. І тільки 19 жовтня 1993 р. проект Воєнної доктрини був затверджений.

Затверджений документ складається з трьох розділів: воєнно-політичного, воєнно-технічного і воєнно-економічного.

У своїх основних положеннях Українська воєнна доктрина базується на Декларації про державний суверенітет 1990 р. й Акті проголошення незалежності України 1991 р. У своєму першому розділі вона визначає основні напрями запобігання війни, створення Збройних сил і підготовку держави й армії до припинення можливої агресії у будь-якій воєнно-політичній ситуації. Її ключовим положенням є визнання оборонної по своїй природі політики безпеки, яку проводить Українська держава. Принципи ненападу, поваги територіальної цілісності та національної незалежності інших держав, відмова від використання збройних сил як інструменту зовнішньої політики лежать в основі української оборонної політики і цілком відповідають основним положенням документів ООН і Гельсінкських угод.

Воєнна доктрина підтвердила політичну волю Української держави до без’ядерного статусу країни. У документі сказано: «Україна... вважає використання ядерної зброї неприпустимим... ніколи не санкціонує його застосування і виключає з арсеналів своєї зовнішньої політики погрозу його використання». Свій без’ядерний статус Україна «...пов’язує з скороченням і знищенням ядерної зброї, розміщеної на її території, з адекватними діями інших ядерних держав і забезпеченням ними і міжнародною співдружністю надійних гарантій безпеки». Водночас Воєнна док­трина підтвердила, що ядерна зброя, успадкована від колишнього СРСР, є її власністю.

В Українській воєнній доктрині немає чіткого визначення ймовірного супротивника. У ній записано: «Україна вважає своїм потенційним супротивником ті держави, чия послідовна політика створює для неї військову загрозу, веде до втручання у внутрішні справи України, зазіхання на її територіальну цілісність і національні інтереси».

Воєнна доктрина проголошує принцип розумної оборонної достатності у визначенні чисельності і родів збройних сил, чисельності і видів звичайних озброєнь і їхніх систем. У воєнно-технічному підрозділі визначаються завдання Збройних сил України в мирний і воєнний час.

У мирний час Збройні сили покликані підтримувати стан готовності на рівні, необхідному для стримування будь-якої потенційної агресії. Під час війни Збройні сили змушені мобілізувати всі матеріальні і людські ресурси для відсічі. Для ефективної оборони збройні сили мають бути оснащені високоточною і іншою зброєю на основі передових технологій.

У третій частині Воєнної доктрини розглядаються питання воєнних витрат, державного військово-промислового комплексу, мобілізації. Головні принципи української військово-економічної політики полягають у збереженні військово-промислової бази на рівні, що відповідає потребам Збройних сил, придбанні передових систем озброєнь, екологічної безпеки й економічної доступності, раціональності конверсійних програм.

Прийняття Воєнної доктрини було важливим етапом у вирішенні проблем, без визначення яких органи державної влади в цілому і командування Збройних сил зокрема могло залишитися без реальних орієнтирів у виборі напрямів забезпечення безпеки держави. У той же час Воєнна доктрина України через об’єктивні обставини має істотні недогляди і вимагає доробки.

По-перше: існуюча Воєнна доктрина була прийнята у період, коли ЗС перебували у стані глибоких трансформаційних перетворень в умовах постійного зменшення можливостей держави забезпечувати ЗС такого рівня всім необхідним. У цих умовах доцільно було приймати Воєнну доктрину перехідного періоду, розраховану на певний термін часу.

По-друге: зберігаючи де-факто позаблоковий та нейтральний статус, Україна покладає на власні Збройні сили виконання завдань (згідно з діючим положенням воєнної доктрини) відбиття можливої агресії з боку будь-якої держави, з повітряно-космічного простору, суші або моря, тобто вона планує завдання, що притаманні військовій коаліції або наддержаві. Реально її Збройні сили (зважаючи на економічні можливості) можуть забезпечити рівень воєнної безпеки майже в двадцять разів нижчий, ніж у Франції, яка за кількістю населення та територією може бути порівняна з Україною. А якщо врахувати і рівень безпеки, що гарантує Франції блок НАТО, то визначене співвідношення буде набагато нижче і не на користь України [2]. Тобто перед державою постає альтернатива: або зберегти існуючий стан речей і мати віртуальну можливість забезпечувати власну воєнну безпеку, або шукати можливість гарантувати її за рахунок приєднання до воєнних блоків, або укладання військово-політичних договорів з іншими державами. 

По-третє: Воєнна доктрина може бути реальною й ефективною тільки в тому випадку, якщо вищі органи законодавчої і виконавчої влади мають чітку стратегію внутрішнього розвитку країни, визначилися в питаннях зовнішньої політики, і ця лінія керівництва держави має тверду підтримку широких верств населення.

Важко собі уявити життєздатність і дієвість Воєнної доктрини, якщо при її розробці не визначено ряд питань, наприклад:

• політичний і економічний лад, що в даний час існує в Україні;

• базові національні інтереси України в економіці, політиці, соціальній сфері, екології, у питаннях міжнародних стосунків, для захисту яких необхідне застосування ЗС;

• співвідношення між собою принципів неядерної, неприєднаної та нейтральної держави з реальним розміщенням на її території іноземних військ (Чорноморського флоту Росії), і міжнародного оточення, що поки ніяк не відреагувало на заяви України про нейтралітет;

• яким чином сучасна геостратегічна ситуація з урахуванням реалій розподілу сил і тенденцій, що превалюють, у розвитку всього спектра загроз на тлі внутрішніх проблем України впливає на її безпеку;

• який зміст вкладається в категорію «принцип оборонної достатності держави» і якими засобами вона буде забезпечена;

• яким чином визначатиметься потенційний супротивник України, чи це буде окрема держава зі своїм військовим та економічним потенціалом, чи це буде військова коаліція і які дії ЗС України матимуть місце у кожному окремому випадку (адже саме ці проблеми є визначальними для перспектив розвитку ЗС).

Як правило, відповіді на ці питання дає Концепція національної безпеки. На жаль, в Україні цей документ також залишив принципові питання воєнної політики держави без відповіді. Зараз до Верховної Ради України надійшов для розгляду новий варіант Воєнної доктрини, який, за традицією, підготувало Міністерство оборони. Проте в умовах політичної невизначеності, а також відомчого закритого характеру цього документа, відсутності широкого обговорення його базових положень у наукових та політичних колах його відповідність сучасним умовам викликає багато сумнівів.

Російський аналог Воєнної доктрини 1993 р., на відміну від українського, базувався на аналітичній доповіді «Зовнішньополітичні пріоритети Росії», підготовленої членом-кореспондентом Російської академії наук Г.Шахназаровим на основі розділу «Зовнішньополітичні пріоритети» дослідження Горбачов-Фонду «Національні інтереси та проблеми безпеки Росії».

Тобто російський документ з самого початку не претендував на всеосяжність, а концентрував увагу лише на принципових положеннях. Він заздалегідь був орієнтованим на певний термін часу як документ перехідного періоду.

Слід зауважити, що блок нових російських державних документів воєнно-політичного змісту приймався за загальновизнаною схемою – спочатку політичне і наукове підгрунтя у вигляді різних концепцій (Концепції будівництва Збройних сил Російської Федерації 1997 р., деталізованої в Основах (Концепції) державної політики Російської Федерації з військового будівництва, що введені в дію у 1998 р., Концепції національної безпеки РФ, Основ політики РФ у сфері воєнно-морської діяльності до 2010 року.), Воєнної доктрини (Воєнно-морської доктрини і т. ін.); стратегії та програми.

1997 р. став своєрідною відправною точкою у визначенні етапів та завдань військової реформи в Україні та Росії. В обох країнах фахівці усвідомили органічний взаємозв’язок реформи ЗС з процесом реформування всієї військової сфери. Але геополітичні реалії дедалі більше впливали на базові положення військової реформи, визначали її напрямок, завдання та кінцеву мету.

Україна поступово змінює своє ставлення до нейтрального статусу, запроваджує багатовекторну зовнішню політику і спрямовує свої зусилля на інтеграцію у європейські структури. Їй вдалося підписати широкомасштабний Договір з Росією й тим самим зняти гостроту територіальної проблеми, підтвердити свою територіальну цілісність і перевести питання розподілу ЧФ з військово-політичної сфери у площину переговорного процесу з конкретних питань базування російського флоту на українській території.

Росія за цей період зазнала важких розчарувань у своїх стосунках із Заходом, який не визнає її претензій на роль провідного світового центру сили, її «особливих інтересів» у Центральній та Східній Європі й на пострадянському просторі, не враховує різко негативної реакції Москви на розширення НАТО на Схід та застосування воєнної сили на Балканах, піддає жорсткій критиці дії федеральних військ Росії у Чечні.

Саме ці зміни обумовили появу нової редакції Концепції національної безпеки РФ, де в основній частині Росія зробила суттєве переосмислення сучасного геополітичного середовища безпеки. У документі 1997р. йшлося тільки про становлення багатополярного світу. Нині говориться про боротьбу двох взаємовиключних тенденцій. Перша пов’язана з багатополярністю, друга – з прагненням Заходу на чолі з США створити структуру міжнародних стосунків, засновану на їхньому домінуванні і воєнно-силовому вирішенні ключових світових проблем. Посилання російської Концепції на головне протиріччя сучасності як на боротьбу двох тенденцій світового розвитку: прагнення до створення «багатополюсного» світу, з одного боку, а з другого – планетарної гегемонії США, дуже співпадає з тезами часів «холодної війни».

У новій Концепції «політика країн Заходу вперше відкрито названа потенційною загрозою російській безпеці». Подібних тверджень навіть і близько не було ні в Концепції національної безпеки 1997 р., ні у Воєнній доктрині 1993 р. Фактично знову  використовується радянська термінологія і система означення ворога. Концепція національної безпеки, зокрема, відроджує воєнно-політичне словосполучення «деякі країни» (політика яких створює загрозу для Росії). Однак поза текстом можна цілком виразно побачити, що йдеться про Сполучені Штати Америки та інші держави НАТО.

Гасло протистояння різноманітним формам зовнішнього тиску пронизує весь текст нової редакції Концепції, однак, як і раніше, вона не виключає співробітництва (термін «партнерство» пішов у минуле) та інтеграції у світову політичну, економічну і фінансову систему. Незрозумілими залишаються твердження Концепції про ізоляцію Росії від міжнародної економічної та політичної інтеграції. По суті, це точка зору, що викликана кризовими явищами насамперед в економіці і національній політиці країни, тобто винятково внутрішніми, але аж ніяк не зовнішніми причинами.

Водночас на перше місце у складі національних інтересів Росії висунуті ті, що пов’язані з внутрішньополітичними й економічними чинниками. Визначення національних інтересів у різних сферах більш чіткий характер. Звертає на себе увагу включення до їх складу захист особистості, суспільства і держави від тероризму.

Відповідно змінився список загроз і пріоритетів національної безпеки. Зокрема, сепаратизм як наслідок економічних труднощів, криміналізація суспільства, зростання організованої злочинності перейшли на перше місце, випередивши загрози, що були наслідком соціальних та економічних проблем.

Корінному перегляду піддалися всі фрагменти Концепції, пов’язані з воєнною проблематикою. Росія формує свої підходи до воєнної політики виходячи з того, що воєнно-силові аспекти у міжнародних відносинах продовжують відігравати суттєву роль.

Скрізь у документі термін «оборонна» політика і т.ін. замінений на «воєнна». Тим самим, з одного боку, зроблена спроба усунути розбіжність між Концепцією і багатьма документами воєнного будівництва, а, з другого, – Росія відмовилась від «оборонної» (пасивної) спрямованості воєнних зусиль держави.

Якщо у Концепції 1997 р. внутрішні загрози були висунуті на перше місце, декларувалось про практичну відсутність загрози великомасштабної агресії проти Росії у майбутньому, говорилось про «обтяжливість» воєнної організації для держави, то нині заявлено, що «зростають рівень і масштаби загроз у воєнній сфері». Передусім це пов’язується зі зміною воєнної стратегії НАТО, спробами деяких держав протидіяти зміцненню Росії як одному з провідних центрів впливу в багатополярному світі, відставанням Росії від головних світових держав у науково-технічній сфері. Нова Концепція передбачає підвищення воєнного потенціалу держави. Водночас заявлено, що політика Росії залишається не агресивною.

Як і раніше, головна ставка у забезпеченні воєнної безпеки зроблена на ядерне стримування. Характерно, що застосування ядерної зброї, відповідно до нового документа, правомірно і необхідно «у випадку відбиття збройної агресії, якщо всі інші спроби вирішення кризової ситуації вичерпані або виявилися неефективними». У редакції 1997 р. використання ядерної зброї передбачалося лише у випадку, якщо «виникає загроза самому існуванню РФ як суверенної держави». Очевидно, що «ядерний поріг» у новому документі значно знижений – він дає змогу застосовувати ядерну зброю у неядерних збройних конфліктах. Для виконання цих завдань Росія планує мати ядерні сили, що надавали б їй можливість гарантовано завдавати шкоду будь-якій державі-агресору або коаліції держав у будь-яких умовах.

Об’єднання Росії та Білорусі, прийняття ними спільної політики безпеки значно підвищує можливість повернення ядерної зброї на територію Білорусі, а також можливість відновлення ядерної зброї на кораблях ЧФ РФ. Водночас у Концепції відзначається, що звичайні російські сили втратили свою боєздатність. Рівень оперативної та бойової підготовки ЗС РФ документ оцінює як «критично низький». Про це наочно свідчить чеченська війна. Федеральні війська діють на межі своїх можливостей. Якщо на території РФ виникне ще одне вогнище напруженості, то Росія вже не має підготовленої військової сили для його ліквідації. Спираючись на положення Концепції, можна припустити, що така ситуація дає змогу застосовувати ядерну зброю, оскільки небезпека стає непереборною з погляду безпеки Росії та погрози втратити національний суверенітет.

Корінні зміни з’явилися у пункті, що стосується застосуванню воєнної сили в самій країні. Стара Концепція де-юре «не давала змоги» (з наступними обмовками) залучати військові підрозділи для протидії внутрішнім загрозам. Сучасний документ повністю змінив акценти. Зараз застосування воєнної сили в середині країни «допускається у суворій відповідності до Конституції РФ та федеральних законів у випадках виникнення загрози життю громадян, територіальній цілісності країни, а також силової зміни конституційного устрою». Перед військами також поставлено завдання на здійснення миротворчої діяльності.

Поява нової редакції Концепції національної безпеки РФ свідчить про зміну пріоритетів внутрішньої та зовнішньої політики Росії, що зробила ставку на відновлення біполярного протистояння із Заходом та силове забезпечення своїх інтересів у «близькому» та «далекому» зарубіжжі, враховуючи з скорочені можливості держави. Вперше після розпаду СРСР Росія заявила про свої наміри повернути собі статус «великої держави».   Спроби протидіяти укріпленню Росії як одному з центрів впливу в багатополярному світі, перешкоди у реалізації її національних інтересів та послаблення її позицій у Європі, на Близькому Сході, Закавказзі, Центральній Азії та Азіатсько-Тихоокеанському регіоні визначила як зовнішні загрози національній безпеці.

4.02.2000 р. на розширеному засіданні Ради безпеки РФ був розглянутий та прийнятий проект нової Воєнної доктрини Росії. Документ після широкого обговорення, внесення зауважень, юридичної та редакційної доробки 21 квітня 2000 р. розглядався і був схвалений на засіданні Ради безпеки Російської Федерації. Тільки після цього був підписаний Указ про затвердження Доктрини. З 25 квітня 2000 р. нова Воєнна доктрина РФ набула чинності.

У зв’язку з тим, що Доктрина затверджується і вводиться у дію указом Президента Російської Федерації, вона є обов’язковим документом для всіх органів виконавчої влади і управління, всіх підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності. Затверджений варіант Воєнної доктрини, на відміну від попереднього, з’явився внаслідок спільної роботи представників не тільки всіх силових відомств, а й адміністрації Президента, апаратів уряду і Ради безпеки, міністерств закордонних справ, економіки, фінансів, Російської академії наук, інших органів влади і управління, державних і суспільних структур, воєначальників і вчених. Робота над проектом Воєнної доктрини тривала протягом двох років з урахуванням результатів проведених досліджень, оперативно-стратегічних і техніко-економічних розрахунків.

Нова Воєнна доктрина була підготовлена на основі нової редакції Концепції національної безпеки РФ після широкого обговорення у відкритій пресі головних доктринальних положень. Внаслідок відкритого обговорення положень Доктрини до міжвідомчої комісії надійшло понад 3,5 тис. відгуків, пропозицій, зауважень, рекомендацій. Усе, що так чи інакше підсилювало, доповнювало, уточнювало проект, прямо або опосередковано було інтегровано в Доктрину.

Росія перша провела вдалий експеримент публікації для  загального обговорення такого масштабу і значення документа ще до його затвердження органами законодавчої та виконавчої влади. Порівняння текстів проекту Доктрини і її кінцевого варіанта – свідчить на користь останнього. 

Головними рисами нової Воєнної доктрини Росії є:

- системність офіційних доктринальних поглядів і установок, їхня наукова обгрунтованість, а також відповідність положенням попередніх документів, що регламентують військову сферу;

- спроба побудувати положення Воєнної доктрини на визначеному переліку офіційно визнаних або потенційних воєнних загрозах, а також реальних соціально-економічних можливостях країни;

- поєднання воєнних і невоєнних засобів забезпечення воєнної безпеки;

- відкритість воєнно-доктринальних положень для російської і світової громадськості;

- спроба привести основні положення Доктрини відповідно до російського і міжнародного права, інтегрованість у сукупність нормативно-правових та інших державних документів, що належать до воєнної сфери;

- забезпеченість виконання положень Воєнної доктрини – ресурсна, політична, соціальна, інформаційна;

- сприйнятливість до змін обстановки, що мають значення для воєнної безпеки Росії.

В основу структури Воєнної доктрини був покладений варіант, розроблений і реалізований у 1993 р. Політичне керівництво Росії вважає, що практика підтвердила його життєздатність.

Документ складається з вступу та трьох загальних розділів: перший розділ розглядає воєнно-політичні основи ВД; другий – воєнно-статегічні; третій – воєнно-економічні. Передбачені цією структурою базові розділи охоплюють основні взаємозалежні сторони процесу військового будівництва - політичну, стратегічну, економічну, а також головні компоненти загальнодержавної діяльності з забезпечення воєнної безпеки. 

Звертає на себе увагу концентрація військово-політичних, воєнно-стратегічних і воєнно-економічних чинників Воєнної доктрини (на відміну від усього попереднього досвіду) не на розрізнених, відомчих, по суті, задачах, а на комплексних, загальнодержавних напрямах будівництва, підготовки і застосування військової організації держави як цілісної системи, призначеної для забезпечення воєнної безпеки РФ.

В оновленому варіанті Воєнної доктрини залишилося положення про те, що і цей документ є документом перехідного періоду, який можна доповнювати і уточнювати з урахуванням змін воєнно-політичної ситуації, характеру і складу воєнних загроз тощо.

Росія вважає, що мирні засоби забезпечення воєнної безпеки не завжди досягають поставлених цілей і вони ефективні у тому випадку, якщо спираються на достатню воєнну силу.

У новій Доктрині чітко й однозначно зазначено, що, керуючись своїми життєво важливими інтересами і відповідно до існуючих міжнародних і національних правових норм, Російська Федерація вважає правомірним застосування своїх Збройних сил і інших військ з метою:

- відбиття і припинення агресії проти Росії і (або) її союзників;

- нейтралізації антиконституційних дій, припинення протиправного збройного насильства, що загрожує суверенітету, територіальній цілісності та державній єдності Росії;

- підтримку або відновлення миру і стабільності у важливих для Росії регіонах за рішенням Ради Безпеки ООН або інших структур колективної безпеки, членом яких вона є.

Одним із суттєвих термінологічних відмінностей проекту від попередніх військово-політичних постулатів є введення терміна «воєнна безпека» замість «оборонна безпека». Це свідчить про переоцінку загроз Росії, до яких, крім зовнішніх, віднесена і значна кількість внутрішніх. Сьогодні військова організація країни повинна бути готова протиставити свої сили і засоби спробам силової зміни конституційного ладу, протиправній діяльності екстремістських організацій, організованій злочинності та тероризму.

На основі аналізу розвитку воєнно-політичної ситуації можна дійти висновку про стратегічний характер воєнних конфліктів. Підкреслюється, що в доступній для огляду перспективі найреальнішою для Росії є небезпека виникнення локальних війн і збройних конфліктів, що за певних умов можуть перерости у великомасштабну регіональну війну.

Наголошено на небезпеці внутрішніх збройних конфліктів, що можуть бути використані для військового втручання з боку інших держав або їх коаліцій у внутрішні справи Росії.

Зважаючи на розвиток воєнно-політичної ситуації на Кавказі, нова Воєнна доктрина змінила акценти попереднього документа 1993 р. (який декларував відсутність загроз воєнній безпеці Росії) і підкреслила, що в сучасних умовах потенційні загрози воєнній безпеці Росії і її союзників продовжують зберігатися, а на окремих напрямах - посилюються.

Доктрина дає нову редакцію ряду базових понять і концептуальних положень військової теорії, що стосуються, зокрема, визначення самої Воєнної доктрини, воєнної безпеки, воєнної організації держави тощо. 

Особлива увага приділена викладу змісту основ ядерної політики Росії. У тексті Доктрини закріплено, що Росія зберігає статус ядерної держави, а її ядерна політика базується на визнанні ролі стратегічних ядерних сил як засобу стримування великомасштабної агресії проти неї та (або) її союзників з застосуванням як ядерних, так і звичайних озброєнь.

Таким чином, порівняно з діючими документами, нова Доктрина серйозно змінює підхід до використання ядерного щита, який, певним чином, перетворюється на меч. Деякі з пунктів нового документа трактують можливість застосування ядерної зброї не тільки у відповідь на його використання агресором, як це було колись, але і «у відповідь на широкомасштабну агресію з застосуванням звичайної зброї в критичних ситуаціях для національної безпеки Російської Федерації та її союзників». Іншими словами, на горезвісну кнопку можуть натиснути в ситуації, коли «відступати далі нікуди, за нами Москва». Такий самий підхід зафіксовано і в недавно прийнятій новій редакції Концепції національної безпеки РФ. На думку російських політиків та військових, зміна Воєнної доктрини пов’язана із зростанням зовнішніх загроз для Росії, включаючи розширення Північноатлантичного альянсу. Інший стимул – деградація сил загального призначення. За словами начальника Управління військового будівництва апарату Ради безпеки, прогнози фахівців дуже прагматичні – «якщо в економічному плані Росія не підведеться, то вона вже ніколи не зможе звичайними озброєннями протистояти такій організації, як НАТО». Текст Доктрини не визначає конкретних ворогів Росії – ні в особі блоків, ні в особі окремих держав. Фахівці Ради безпеки РФ вважають, що сьогодні немає необхідності підтримувати ядерний паритет з іншими ядерними країнами. Очевидно, що навіть десятою частиною накопиченого ядерного арсеналу можна домогтися необхідних цілей і цілком досить підтримувати «баланс сил та можливостей». Таким чином, ще раз підкреслюється погляд Росії на ядерну зброю як на політичний чинник стримування.

З оцінки загроз випливають і основні форми застосування Збройних сил, а також їхня готовність до відбиття нападу і ведення активних бойових дій. Воєнна доктрина розглядає ядерне стримування як найважливішу, визначальну, але все-таки тільки частину стратегічного стримування. Тому одним із головних пріоритетів забезпечення воєнної безпеки Росії, будівництва і підготовки воєнної організації держави Воєнна доктрина визначає збалансований розвиток і удосконалення всіх військ і сил, що забезпечують таке стримування. Насамперед це – комплектування, оснащення, всебічне забезпечення і підготовка з’єднань і військових частин постійної бойової готовності сил загального призначення для вирішення завдань стримування і ведення бойових дій у локальних війнах і збройних конфліктах, а також створення можливостей по нарощуванню їх бойової могутності адекватно ескалації загроз. У зв’язку з цим у Воєнній доктрині відзначено, що основною метою воєнного будівництва є створення єдиної, ефективної військової організації держави, що відповідає сучасним геостратегічним, соціально-політичним, економічним і військово-технічним реаліям, а також завданням з гарантованого забезпечення воєнної безпеки Росії.

Доктрина визначила пріоритети воєнного будівництва, а як першочер­гове завдання – проведення військової реформи, мета якої – створення нової моделі взаємодії воєнної організації держави з економікою, політикою і суспільством.

Основні напрями подальшого руху по шляху удосконалення потенціалу стримування Доктрина поєднує з підвищенням якісного рівня й ефективності систем державного і військового управління, військово-економічного й інформаційного забезпечення, комплектування, підготовкою кадрів, військовою освітою, оперативною та бойовою підготовкою, вихованням військових, удосконаленням військової науки із проведенням активної державної політики по зміцненню престижу військової служби.

Перевагою нової Доктрини є реальний підхід до сценаріїв дій армії та силових відомств. Впадає в око значне зменшення обсягів завдань ЗС Росії. Росія не збирається протистояти всьому світу, а висуває завдання протистояти лише безпосереднім загрозам безпеці країни. У документі визначено, що Збройні сили й інші війська мають бути готові до відбиття нападу і розгрому агресора, веденню активних бойових дій – як оборонних, так і наступальних – при будь-якому варіанті розв’язання і ведення війн й збройних конфліктів, в умовах масового застосування супротивником сучасних і перспективних засобів ураження, у тому числі ЗМВ у всіх його різновидах.

Бойовим складом мирного часу Збройні сили мусять забезпечити надійний захист країни від повітряного нападу і разом з іншими військами відбити агресію в локальній війні і збройному конфлікті, а також зупинити розгортання угруповань військ і сил для вирішення завдань у регіональній війні.

Доктрина підкреслює, що Росія розглядає партнерами усі держави, чия політика не завдає збитку її національним інтересам та безпеці і не суперечить Статуту ООН. Ця принципово важлива установка визначає характер і взаємовідносини Росії з іншими державами в такій життєво важливій сфері, як воєнна безпека. При цьому Росія виходить з того, що справжнє партнерство припускає наявність як мінімум трьох обов’язкових компонентів: рівноправність, взаємовигідне співробітництво і добросусідство.

Повномасштабне відновлення партнерства Росії з НАТО можливо тільки при дотриманні цілком однозначних норм: справжня рівноправність, по-перше, при оцінці кризових ситуацій у сфері безпеки, по-друге, при спільній підготовці та прийнятті рішень у цій сфері і, по-третє, при погодженій, скоординованій реалізації цих рішень.

Основною метою будівництва, підготовки і застосування воєнної організації в Росії, згідно з новою Доктриною, є рішуче підвищення її ефективності. Росія планує досягти цієї мети за допомогою надання воєнній організації держави оптимальних характеристик, консолідації всіх сил, засобів і ресурсів, у тому числі у військовій сфері, їхньому зосередженні на вирішенні завдань з реалізації і захисту загальнонаціональних інтересів. 

Ця лінія передбачає приведення обсягу й складу завдань воєнної організації, структури і чисельності її компонентів у відповідність до реальних потреб забезпечення військової безпеки і економічних можливостей країни. Її принциповою вимогою є радикальне зменшення кількості міністерств і відомств, у яких дозволена військова служба. Ключове значення має створення єдиної централізованої системи державного і військового управління, єдиних (інтегрованих) систем технічного й тилового забезпечення, військової освіти, військової науки.

У проекті Доктрини враховано, що воєнна політика Росії формується в умовах кризи економіки країни, що викликає необхідність формування і реалізації єдиної державної політики в цій галузі, консолідації зусиль усіх гілок і органів влади, концентрації та ефективного використання наявних ресурсів. У військово-економічних основах Доктрини визначена основна мета військово-економічної політики Російської Федерації в умовах реформування воєнної організації – задоволення потреб воєнної організації держави на основі концентрації фінансових засобів і матеріальних ресурсів для гарантованого забезпечення військової безпеки шляхом підтримки військово-економічного потенціалу держави на необхідному для цього рівні.

Як пріоритетні економічні завдання розглядаються: економічні та фінансові умови для розробки і застосування уніфікованих, високоефективних систем управління військами та зброєю, розвідки, стратегічного попередження, радіоелектронної боротьби, високоточних мобільних без’ядерних засобів ураження, а також систем їхнього інформаційного забезпечення; своєчасне і повне фінансове забезпечення якісним удосконаленням комплексу стратегічних і звичайних озброєнь, воєнної і спеціальної техніки.

Найважливішою вимогою стає недопущення витрат на розвиток тих видів зброї і техніки, що є або можуть бути в інших арміях. Ставиться завдання домогтися концентрації зусиль на розробці таких систем, що матимуть вирішальне значення і нейтралізують довгострокові програми інших країн з досягнення ними військової переваги.

Велика увага у Воєнній доктрині приділена міжнародному військовому і військово-технічному співробітництву. Воно здійснюється на основі принципів рівноправності, взаємної вигоди, добросусідства та в інтересах підтримки міжнародної стабільності, забезпечення національної, регіональної і глобальної безпеки.

Пріоритетне значення надається розвитку співробітництва з державами-учасницями Договору про колективну безпеку СНД, враховуючи необхідність консолідації зусиль по створенню єдиного оборонного простору.

Доктрина містить компактний, гранично сконцентрований виклад системи керівництва воєнною організацією держави, що базується на чинному законодавстві і дає чітке уявлення про виконавчу вертикаль – від президента Російської Федерації – Верховного Головнокомандувача Збройними силами Російської Федерації до Управлінь військових округів (оперативно-стратегічних командувань), про горизонталі цієї системи, жорстко орієнтує щодо ієрархії, прерогатив і повноважень, обов’язків і відповідальності органів і структур управління.

Доктрина, відповідно до діючого російського законодавства, встановлює, зокрема, Міноборони РФ координатором діяльності федеральних органів виконавчої влади і органів виконавчої влади суб’єктів Федерації з питань оборони, розробки концепцій будівництва і розвитку інших військ, замовлення на озброєння і військову техніку для них. Міноборони РФ розробляє за участю відповідних федеральних органів виконавчої влади концепцію розвитку озброєння, воєнної та спеціальної техніки і федеральної державної програми озброєння, а також пропозиції по державному оборонному замовленню. Щодо Генерального штабу, то він є основним органом оперативного керування Збройними силами, що координує діяльність і організує взаємодію Збройних сил з іншими військами по виконанню завдань у сфері оборони.

Викладені в Доктрині основні принципи і пріоритети функціонування, розвитку, підготовки і застосування воєнної організації створюють грунт для уточнення й удосконалення програм і планів воєнного будівництва.

Якщо порівняти принципові зміни положень затвердженого тексту Доктрини з Проектом, то слід звернути увагу на те, що положення про визначальний вплив на розвиток воєнно-політичної ситуації протиборства двох тенденцій: з одного боку, до затвердження однополюсного світу, заснованого на домінуванні однієї держави, воєнно-силовому вирішенні ключових проблем світової політики, з другого, до формування багатополюсного світу, заснованого на рівноправ’ї народів і націй, а також наголос на тому, що РФ пов’язує прогрес, стабільність і міжнародну безпеку саме з багатополюсним світом і всіляко сприяє його формуванню, було вилучено з затвердженого варіанта Доктрини. Саме це положення викликало найбільше нарікань і зауважень у російській пресі при обговоренні документа.

Текст нової Доктрини поповнився положенням про те, що РФ здійснює спільно з Республікою Білорусь оборонну політику, координує з нею діяльність у сфері воєнного будівництва, розвитку Збройних сил держав-учасниць союзної держави, використовує воєнну інфраструктуру, вживає заходи для підтримки обороноздатності союзної держави. Росія у затвердженому документі відмовилась від положення про те, що вона виступає за повну ліквідацію ядерної зброї у перспективі. Нова Воєнна доктрина поповнилась великим теоретичним підрозділом, у якому визначаються риси і характер сучасних війн і збройних конфліктів, подається їх класифікація.

Зважаючи на досвід чеченської кампанії, нова ВД робить наголос на організації і координації ведення збройної, політичної, дипломатичної, інформаційної, економічної та інших видів боротьби, формування свідомого ставлення населення Росії до забезпечення воєнної безпеки країни.

Серед чинників, що дестабілізують воєнно-політичну ситуацію, нова ВД  визначила порушення окремими державами міжнародних договорів та угод у сфері обмеження озброєння і роззброєння (у першу чергу йдеться про Договір по ПРО 1972 р.) та використання воєнно-силових акцій як засіб «гуманітарного втручання» без санкції Ради Безпеки ООН та ОБСЄ – тобто Росія до завершення міжнародних та двосторонніх дебатів в односторонньому порядку на законодавчому рівні визначила свою позицію з цих питань.

З точки зору національної безпеки України викликають певну занепокоєність, потребують ретельного аналізу та постійного моніторингу можливі воєнно-політичні наслідки реалізації положень нової Воєнної док­трини Російської Федерації, а саме:

- які конкретні дії Росія розглядатиме як загрозу національній безпеці, виходячи з її наміру закріпити свій статус впливового центру багатополярного світу, і коли взагалі можна очікувати появу багатополярного світу (якщо такий світоустрій справа далекого майбутнього, то чи не буде Росія почувати себе у стані постійної загрози, а політику інших країн, що не збігається з російською, визначатиме загрозливою для себе);

- Росія оприлюднила документ, що передбачає застосування ядерної зброї. Вперше такий підхід вступає у протиріччя з вимогами резолюції Генеральної Асамблеї ООН № 38/75 від 1983 р., яка засудила розробку та висунення державами доктрин і концепцій, що передбачають застосування ядерної зброї першими;

- задекларована у Доктрині можливість застосовування ядерної зброї у відповідь на великомасштабну агресію з використанням звичайної зброї проти Росії у критичних для національної безпеки Росії умовах викликає ряд запитань: по-перше, яку саме ядерну зброю планує використовувати Росія – тактичну або стратегічну і як це відповідає міжнародним угодам, на які постійно посилається Воєнна доктрина? Чи не означає така заява наступної відмови від зобов’язань Договору про ліквідацію ракет середньої та меншої дальності 1987 р. та ініціатив СРСР 1991 р. щодо скорочення тактичної ядерної зброї наземного, повітряного та морського базування?. По-друге, Доктрина наголошує на катастрофічних наслідках для цивілізації застосування ядерної зброї у широкомасштабних збройних конфліктах і вважає цілком можливим її використання у локальних війнах. Звідси випливає запитання про позицію Росії щодо взаємозв’язку локального і широкомасштабного ядерного конфлікту та їх наслідків; по-третє, принципове рішення Воєнної доктрини на можливість використання ядерної зброї у локальному конфлікті призводить до фактичного зниження «ядерної межі» використання ЗМВ. Як планує Росія втримати цю межу?

- Яку ситуацію Росія розглядатиме як загрозливу для регіональної стабільності?

- Які дії Росія вважатиме загрозами, що перешкоджають роботі систем попередження про ракетний напад, зважаючи на те, що два об’єкти СПРН розміщені на території України?

- Росія планує захищати державні кордони РФ у межах прикордонної території, повітряного простору і підводного середовища, а також виключної економічної зони і континентального шельфу РФ та їх природних ресурсів. Постає питання, як це робитиме Росія в умовах невизначеності державного кордону та континентального шельфу РФ у Каспійському та Азовському морях і у Керченській протоці?

- Яким чином планується використовувати ЧФ РФ для виконання завдань бойової служби, а  також проведення заходів воєнного характеру та воєнно-морської присутності, зважаючи на політику нейтралітету, що проводить Україна?

- Чи не позначаться положення нової Воєнної доктрини у частині, де мова йде про проведення спільної з Республікою Білорусь оборонної політики, на вимоги міжнародного Договору «Про звичайні збройні сили в Європі» (ДЗЗСЄ) 1990 р. та Угоди по адаптації ДЗЗСЄ, що була підписана на Стамбульському саміті 19 листопада 1999 р. стосовно флангових обмежень [3]?

Одним із важливих державних документів в оборонній сфері є президентський Указ (підписаний 4 березня 2000 р.) «Про морську діяльність Росії», що затверджує основні напрями морської політики Російської Федерації на десять наступних років. Ще у листопаді 1999 р. на засіданні Ради безпеки РФ розглядався комплекс заходів, що впливають на довгострокову стратегію морської діяльності країни з метою збереження і розвитку морського потенціалу Росії у XXI столітті. Тоді наголошувалось, що помітна тенденція до поступової втрати Росією позицій у Світовому океані, очевидне погіршення позицій на Чорноморському і Балтійському напрямах.

Указом від 4 березня 2000 р. перед військовими і цивільними морськими відомствами було поставлене завдання розробити Морську доктрину Російської Федерації як органічну складову частину Воєнної доктрини РФ, Федерального закону «Про оборону», Концепції національної безпеки Російської Федерації та Основ (Концепції) державної політики РФ з військового будівництва до 2005 року. Цей документ повинен був науково обгрунтувати завдання і характер російської діяльності у Світовому океані, а також визначити способи її реалізації і забезпечення з урахуванням діючого міжнародного права, національних інтересів Росії, а також економічних можливостей держави здійснювати перспективні програми кораблебудування і суднобудування. Паралельно з розробкою Морської доктрини планувалося розробити пакет законів РФ, що регулюють морську діяльність, у першу чергу законопроект «Про державне регулювання і розвиток морської діяльності», а також єдину Державну програму військового кораблебудування і суднобудування Російської Федерації на тривалу перспективу, що передбачає, зокрема, і розвиток відповідної прибережно-портової інфраструктури. 

Указом Президента Росії від 4 березня 2000 р. був також затверджений окремий документ під назвою: «Основи політики РФ у галузі військово-морської діяльності до 2010 р.», що мав стати військово-політичною платформою Морської доктрини РФ.

Морська політика Росії направлена на досягнення стратегічних цілей, а саме:

По-перше, Росія планує приділяти підвищену увагу Світовому океану, зважаючи на те, що основні сировинні ресурси, на яких базується економіка більшості країн світу, на суші близькі до вичерпання. Площа російського морського шельфу дорівнює 4,2 млн кв. км, на яких є 80% російських запасів нафти і газу. Виняткова економічна зона РФ у морях і океанах становить 8,5 млн кв. км, що майже дорівнює площі США. Всі ці багатства потребують освоєння, охорони і захисту.

Тобто, Росія заздалегідь планує забезпечити захист, насамперед своїх економічних інтересів та сировинних ресурсів, а також гарантувати доступ до ресурсів Світового океану.

По-друге, Росія відкрито заявляє про свої наміри «протидіяти домінуванню будь-яких держав чи воєнно-політичних блоків на просторі Світового океану, що мають життєво важливе значення для інтересів РФ» з метою збереження за нею статусу «світової морської держави». Виконання цих завдань досягається шляхом: «захисту інтересів РФ військовими методами» (у тому числі участь у стратегічному ядерному стримуванні); «підтримкою військового потенціалу РФ у готовності до використання за призначенням»; «контролем за діяльністю військово-морських сил іноземних держав та військово-політичних блоків у наближених до території країни морях, а також у інших районах Світового океану, що мають важливе значення для безпеки РФ»; «забезпеченням військово-морської присутності РФ у Світовому океані»; «своєчасним нарощуванням сил та засобів у районах Світового океану, звідки може виходити загроза інтересам безпеки РФ».

За всіма ознаками флот Росії планує перебрати на себе роль ВМФ СРСР, яку той виконував упродовж останніх десятиліть, з додатковою участю у миротворчих операціях та обмежених можливостях РФ.

По-третє, до складу нових загроз безпеці РФ у галузі морської діяльності віднесено:

- обмеження можливості виходу Російської Федерації до ресурсів і просторів Світового океану, міжнародних магістральних морських комунікацій, особливо в Балтійському і Чорному морях; активізація військово-морської діяльності головних морських держав, зміна співвідношення військово-морських сил не на користь Російської Федерації, удосконалення бойових можливостей угруповань військово-морських сил основних закордонних держав, економічний, політичний і міжнародно-правовий тиск на Російську Федерацію з метою обмеження її морської діяльності;

- розширення масштабів несанкціонованого видобутку природних морських ресурсів країни, різке зростання іноземного впливу на її морську діяльність;

- неврегульованість цілого ряду складних міжнародних-правових питань щодо правового статусу Каспійського, Азовського і Чорного морів, наявність територіальних претензій до Російської Федерації з боку деяких суміжних держав;

- відставання від закордонних держав по якісних і кількісних показниках російського морського озброєння.

Наголос, зроблений в Основах політики… на Балтійському, Каспійському, Азовському та Чорному морях, свідчить про посилення регіональної спрямованості військово-морської діяльності РФ та можливому застосуванні силової компоненти зовнішньої політики для тиску на прибережні країни у випадку, коли їхні дії не відповідатимуть національним інтересам РФ .

По-четверте, Росія серед заходів із забезпечення пріоритетних напрямів політики РФ планує створити міжнародно-правову базу, що забезпечуватиме сприятливі умови для захисту інтересів Російської Федерації і її союзників передусім з питань забезпечення прав Російської Федерації в Арктиці; делімітації територіального моря, виняткової економічної зони і континентального шельфу Російської Федерації; закріплення за Азовським морем статусу внутрішніх морських вод Російської Федерації та України; забезпечення свободи діяльності Російської Федерації в Чорному і Каспійському морях, а також на континентальному шельфі Російської Федерації; забезпечення безперешкодного проходу кораблів і судів військово-морського флоту через протоки, що використовуються для міжнародного судноплавства; зміцнення міжнародного-правового статусу і забезпечення діяльності Чорноморського флоту; забезпечення базування сил військово-морського флоту на території іноземних держав.

Позиція Росії, враховуючи положення цього документа, має чітко визначений подвійний стандарт – з одного боку, Росія наполягає на делімітації територіального моря, виняткової економічної зони і континентального шельфу Російської Федерації, а з другого – виступає за збереження за Азовським морем статусу внутрішніх морських вод України та Росії без чіткого визначення морських кордонів, виняткової економічної зони і континентального шельфу. Така політика РФ не дає можливості сподіватись на успішне завершення процесу делімітації та демаркації кордонів України, принаймні протягом наступних 5-10 років.

Теза про зміцнення міжнародного-правового статусу і забезпечення діяльності Чорноморського флоту, забезпечення базування сил військово-морського флоту на території іноземних держав дає змогу дійти висновку про високу ймовірність посилення тиску на Україну як на політичному, так і на економічному рівні з метою забезпечення функціонування ЧФ РФ на її території без будь-яких перешкод національного законодавства Української держави [4].

В умовах складного перехідного періоду в житті України життєво важливим є військово-політичне і військово-економічне обгрунтування концепції реформи Збройних сил аж до визначення їхньої кількості, структури, з’ясування основних напрямів військово-технічної політики України як суверенної, незалежної держави. Військова доктрина демократичної держави має містити в собі механізм цивільного контролю за прий­няттям рішень у питаннях війни, миру, локальних військових дій, участі в миротворчих операціях, формуванні військового бюджету тощо. У цьому документі держава не може обминути мовчанням свого ставлення до різних регіональних і глобальних систем безпеки, тим більше, що Україна підписала рамкову угоду і бере участь у програмі «Партнерство заради миру». Це принципове питання, від відповіді на яке ЗС орієнтуються або на «кругову оборону», або на спільні дії, здійснюють програми озброєння та навчання військ тощо. Реальна ситуація в українських ЗС довела невідповідність багатьох положень Воєнної доктрини тим процесам, що зараз відбуваються у військовій сфері.

Характерною рисою реформ у військовій сфері в обох країнах є скорочення фінансування військових витрат. На оборону з Держбюджету виділялися кошти, що і на половину не задовольняли потреби військового відомства, проте й вони значною мірою залишалися на папері.

Так, наприклад, у 1992 р. військове відомство України отримало 34% від необхідних коштів, у 1993-1994 рр. – 28%, у 1995 р. – 16,9%, а за 5 місяців 1999 р. – 27% коштів, передбачених на поточний рік.

Російська армія за період 1993-1997 рр. недоотримала близько 90 трильйонів руб. (у недомінованих рублях), що значно перевищує воєнний бюджет країни 1998 р. Військовий бюджет РФ за останні 10 років зменшився у 15 разів і щорічно приймається вдвічі меншим, ніж його пропонує Міністерство оборони РФ. Ні у 1998 р., ні у 1999 р. держава так і не змогла виділити необхідні кошти армії на затвердженому Президентом РФ рівні – 3,5% від ВНП. У 1998 р. ці витрати становили всього 1,9% від ВВП, а у федеральному бюджеті на 1999 р. – 2,3% від ВВП.

Важкий стан російської економіки вкрай негативно впливає на плани реалізації технічної складової військової реформи Росії. Військово-політичне керівництво країни вимушене йти на жорстку економію коштів при здійсненні програм переозброєння і проведення науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт за рахунок максимальної універсалізації озброєнь, їх впорядкування за типами, уніфікації, стандартизації та каталогізації всіх компонентів озброєнь і військової техніки з метою використання в різних видах ЗС, родах військ для всіх державних замовників.

Програма озброєнь ЗС РФ на 1996-1999 рр., що була прийнята російським урядом, передбачала створення оптимальної системи озброєнь, військової та спеціальної техніки і майна й мала забезпечити підвищення бойової ефективності за рахунок  якісних показників. Програма грунтувалася на застосуванні новітніх науково-технічних досягнень та базових технологій при проведенні науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт. Сьогодні всі провідні країни і країни, що розвиваються, прийняли програми переозброєння своїх армій та флотів. Загальною рисою цих програм є переозброєння, що веде до зменшення кількісного складу та перехід на озброєння четвертого і п’ятого поколінь.

У квітні 1999 р. при розгляді Держдумою РФ питання «Про стан ЗС та першочергові заходи з підвищення їх можливостей» Голова Комітету Державної Думи РФ по обороні висловився за термінову необхідність збільшення бюджетних витрат країни на оборону,  вважаючи, що, затверджені президентом РФ витрати на оборону в розмірі 3,5% від ВВП, це – той мінімум, при якому може бути забезпечено лише виживання російської армії. На його думку, реальна потреба ЗС РФ в коштах зараз становить 5,5% ВВП. Виступаючи в Держдумі, начальник Генерального штабу ЗС РФ підкреслив, що важкий стан ЗС РФ пояснюється вкрай незадовільним фінансуванням. У першому кварталі 1999 р. армія недоотримала понад 50% від запланованих коштів, а на науково-дослідницькі розробки, закупку озброєння та техніки, ремонтні роботи виділено всього 1,5-2% від запланованих коштів. Держдума РФ вимагає від російського уряду «відповідально зайнятись організацією поставок паливно-мастильних матеріалів для Збройних сил з таким розрахунком, щоб уже нині кожен льотчик чи екіпаж літака міг налітати не менше 100 годин, а військовий корабель міг здійснити один далекий похід».

Військово-промисловий істеблішмент РФ, частиною якого є російський Генеральний штаб, вважає, що для вирішення проблеми фінансування армії та флоту потрібні не бюджетні маніпуляції, а реструктуризація російської економіки в цілому.

Вихід російської оборонної промисловості з кризи і підйом виробництва на новій технологічній базі пов’язується російським військово-промисловим істеблішментом із забезпеченням стабільного фінансування таких програм, як «Національна технічна база», «Спецхімія», «Конверсія оборонної промисловості», «Розвиток електронної техніки», «Російські верфі» та деякі інші.