4.3.1. Досвід країн Центральної та Східної Європи у встановленні демократичного контролю над силовими структурами

Мобілізацію сил суспільств країн Центральної та Східної Європи з метою перебудови їх національних систем оборони можна досягти переважно політичними методами, коли політична підсистема, підпорядковуючи собі всі інші (економічну, культурну, правову), спрямовує ресурси на суто військові цілі. Радянський Союз (особливо міжвоєнної доби) продемонстрував яскравий зразок саме такого підходу. Мобілізація і спрямування суспільних сил на задоволення військових потреб за рахунок інших можлива за двох наступних умов. По-перше, існування всепроник­ної і репресивної тоталітарної політичної системи, або ж ефективної і легітимної – демократичної. По-друге, мусить бути очевидна і серйозна зовнішня загроза. В країнах Центральної та Східної Європи на сьогодні немає жодної з цих умов. Політичні системи – перехідні, невизначені, слабкі. Вони не мають достатнього мобілізуючого та інтегруючого потенціалу для реалізації суттєвих політичних програм. Відсутня також серйозна і очевидна зовнішня загроза.

Не менше важать історико-культурні, військові традиції та відповідні їм соціальні настанови народів Центральної і Східної Європи. Жодна з країн регіону не була великою військовою державою, виступаючи впродовж власних історій жертвами імперських зазіхань великодержавних сусідів. Особливим пацифізмом відзначається Чехія. Тут близько 47% населення не довіряє національній армії, враховуючи, що з часів Першої світової війни чеська армія не отримала жодної перемоги, не змогла вона захистити Чехію від німецько-фашистських загарбників у 1938 р. та радянських військ у 1968 р. Сумний досвід участі у світових війнах таких найбільших військових держав регіону, як Польща і Румунія, також не додає їм впевненості та віри у власні збройні сили.

Військово-політична перебудова національних систем оборони пов’язана з економічними проблемами. Люди в Центрально-Східній Європі прагнуть соціально-економічних гарантій більше, ніж військово-політичних. У 1997 р. 53% респондентів з Центрально-Східної Європи виступало за членство в НАТО, а 61% - в ЄС. Співвідношення для окремих країн ілюструє ще більшу розбіжність між військовими та економічними мотиваціями, що знайшли своє відображення в різному ставленні до членства в ЄС та НАТО. В Словенії 39% опитаних підтримують прагнення країни увійти до Північноатлантичного альянсу, 47% – до ЄС; в Угорщині відсоткові частки прихильників НАТО і ЄС становлять 32% і 47%; Латвії – 31% і 34%; Литві – 28% і 35%; Чехії – 28% і 43%; Болгарії – 27% і 49%; Словаччині – 27% і 46%. Певними винятками є Румунія (76% і 80%), та Польща (65% і 70%), що можливо, пояснюється не стільки військово-політичними міркуваннями, скільки прагненнями якомога швидше об’єднатись з усіма західними структурами і, таким чином, ототожнитись із західним світом.

Великий відсоток прихильників членства в НАТО (80-85%) на референдумах в Угорщині, Польщі, Чехії пояснюється значною мірою пропагандистським тиском з боку урядових кіл.

Політичні системи країн Центрально-Східної Європи мають перехідний статус, який націлений на демократизацію та знищення залишків тоталітарного минулого. Означений процес, спроектований на царину військово-політичних відносин, зводиться сьогодні, головним чином, до питань демократичного контролю над збройними силами і побудові демократичних військово-цивільних відносин. Політики, громадські діячі, експерти з країн Атлантичної спільноти сприяли поширенню саме такого бачення проблеми армії в суспільстві, що демократизується. Тому слід розглянути західну, натовську концепцію демократичного контролю і військово-цивільних відносин.

Демократичний контроль над збройними силами, на думку експертів країн Західної Європи і Північної Америки, потрібен тому, що йдеться про соціальну інституцію, яка має у своєму розпорядженні зброю і надзвичайно добре зорганізована. В часи криз і конфліктів діяльність військових і цивільних має бути максимально узгодженою, бо в умовах перехідного періоду армія може стати як джерелом загрози, так і осередком напруження.

Прагнення до контролю над збройними силами за умов демократії пояснюється миролюбним характером такого суспільного ладу. Крім того, контроль є практично обгрунтованим, адже армії під впливом зовнішньої критики стають більш ефективнішими, що й додає їм легітимності.

Головною метою здійснення демократичного контролю є утвердження армії як частини суспільства, що служить народу і може бути задіяна лише за наказом демократичних, цивільних органів влади.

Західні експерти вважають, що не існує єдиної моделі демократичного контролю і військово-цивільних відносин. Вони закликають країни Центрально-Східної Європи виробляти власні. Однак існують спільні риси системи демократичного контролю і військово-цивільних відносин, що притаманні всім розвинутим демократіям: це сталі конституційні та правові рамки функціонування збройних сил; парламентський нагляд за оборонними витратами; цивільний контроль над міністерством оборони й іншими військовими установами, коли ключові посади належать цивільним і встановлюється владна ієрархія, яку очолюють цивільні; прозорість процесу ухвалення рішень; можливість громадського контролю; інформаційне забезпечення загальнонаціонального обговорення проблем безпеки; чіткий розподіл професійних обов’язків між військовими та цивільними й підготовка достатньої кількості цивільних для роботи у військових установах; подвійна спрямованість процесу, тобто взаємна зацікавленість та узгоджена діяльність військових і цивільних.

Упровадження «атлантичної моделі» демократичного контролю і військово-цивільних відносин у країнах Центральної та Східної Європи має два етапи.

Перший етап полягає в «декомунізації» національних армій. Уряди і парламенти вживають наступні заходи: ліквідують зв’язок між комуністичними партіями і збройними силами; розпускають політичні та ідеологічні відділи; радикально змінюють  і функції офіцерів, відповідальних за політичне і моральне виховання особового складу; партійні організації перестають бути частиною військового організму; припиняється обов’язкове виконання партійних обов’язків військовослужбовцями; ліквідується корпоративне військове представництво в органах комуністичної партії; ліквідуються зв’язки між органами військово-політичного виховання, військовою прокуратурою та військовою службою безпеки; деполітизується і деідеологізується система військової освіти; дозволяється іншим партіям проводити припустиму політичну боротьбу в армії, деякі категорії військовослужбовців отримують право на членство в різних партіях, припиняється дискримінація за партійною ознакою.

Після завершення «декомунізації» країни Центральної та Східної Європи отримують змогу для здійснення безпосереднього впровадження демократичного контролю і встановлення відповідних демократичному суспільству форм військово-цивільних відносин, за принципами і правилами, запропонованими країнами Атлантичної спільноти.

Передусім парламенти створюють нормативні рамками функціонування збройних сил.

Юридична база Румунської національної армії, наприклад, грунтується на відповідних положеннях Конституції 1991 р., включаючи цілу систему законів про організацію національної системи оборони, військове навчання населення, статус військовослужбовців, готовність економіки та території до оборони, цивільну оборону. Відповідний комітет парламенту стежить за виконанням цих законів, розробляє військовий бюджет і контролює військові витрати. У випадку Болгарії визначальними є положення Конституції, що розвиваються і конкретизуються в законі про Оборону та Збройні сили, і низці законів про армію. Тут також створено парламентський комітет із національної безпеки.

Наступним важливим кроком у справі запровадження демократичного контролю за збройними силами і встановлення відповідних демократичному суспільству військово-цивільних відносин стало призначення в усіх країнах Центральної та Східної Європи цивільних осіб на ключові посади у військових установах. У Румунії цивільні особи обійняли посади міністра оборони, державного секретаря з оборонної політики та міжнародних відносин, заступника голови Коледжу національної оборони. В Болгарії міністерство оборони було реорганізовано таким чином, що всі принципові пости в усій міністерській структурі належать цивільним.

Важливе значення для демократизації армії має розподіл повноважень і відповідальності між суб’єктами системи оборони в контексті військово-цивільних відносин. Певною мірою проблема розподілу відповідальності і повноважень зводиться до відносин між міністерством оборони і Генеральним Штабом.

Одним країнам регіону притаманне домінування цивільного елементу. В Чехії Генеральний Штаб стратегічно цілком інтегрований до системи міністерства оборони і підпорядкований цивільному міністру. Румунія показує більш незалежну роль Генерального Штабу, а його голова призначається і звітує Президенту країни.

Загалом країни Центрально-Східної Європи досягли певного рівня демократичного контролю над збройними силами. Проте є певні проблеми і труднощі: недосконала юридична база; відсутність взаєморозуміння між військовими та цивільними; остаточна невизначеність і з розподілом повноважень та відповідальності між суб’єктами системи оборони; недостатня збалансованість відносин у рамках конфігурації: армія – виконавча влада – законодавча влада – громадянське суспільство; брак кваліфікованих цивільних кадрів для виконання функцій у військових відомствах. Хоч усі ці проблеми мають суто практичний характер і можуть бути вирішені.

Головне питання полягає в іншому. Чи є проблема демократичного контролю і військово-цивільних відносин вирішальною політичною проблемою для реформування системи оборони країн Центрально-Східної Європи? Наскільки обгрунтований наголос саме на цьому політичному аспектові реформування?

По-перше, йдеться не про контроль над авторитарною армією з боку вже усталеного і розвиненого демократичного суспільства. Ситуація в Центрально-Східній Європі дещо інша – суспільство, що демократизується, намагається встановити певний тип взаємин із армією, яка також перебуває в стані демократизації. Жодна з політичних інституцій перехідних суспільств не має цілковитого морально-політичного права контролювати збройні сили, адже всі вони є складовою системи виконавчої влади. Тому пошук і встановлення збалансованих і структурованих відносин між гілками влади є першою умовою демократизації армії. По-друге, країни-члени НАТО, поширюючи власні концепції демократичного контролю і військово-цивільних відносин на держави Центральної та Східної Європи, механічно розповсюдили досвід країн передусім Латинської Америки на країни посткомуністичні. Політична система, що панувала на центрально-східноєвропейських теренах, була не військовою диктатурою, а ідеологічною чиновницькою квазітеократією. Тому, якщо хто і потребує контролю, так це вчорашня комуністична номенклатура, яка й нині демонструє свою неспроможність до управління та здійснення владних функцій [9].