2.3.3. Західноєвропейський Союз

Стереотипне сприйняття основних союзів західних країн – НАТО і ЗЄC – пов’язане з чітким розподілом європейської інтеграції за лінією «військова – невійськова». З цього приводу парадоксально виглядають взаємні порушення ними цієї межі – політизація військового блоку НАТО, з одного боку, та «мілітаризація» мирного Європейського союзу – з другого. Тривалий час після заснування ЗЄС називали «сплячою красунею» та «кабінетною організацією», але за останні п’ять років він швидко змінив імідж і зробив якісний стрибок у напрямі нарощування «адміністративних м’язів».

У ЗЄС з’явилися такі підрозділи, як Плановий підрозділ, Ситуаційний центр, Супутниковий центр (розташований у місті Торрехон, Іспанія), Розвідвідділ, Військовий комітет, Робоча група з питань стратегічної мобільності, створюється Військовий штаб. До системи ЗЄС увійшла і Західноєвропейська група озброєнь, створена в результаті реорганізації Незалежної європейської групи програмування (НЄГП).

Хоча ЗЄС ще не має підпорядкованих безпосередньо йому збройних сил, він у принципі може використовувати у своїх операціях ряд підзвітних йому (і НАТО) багатонаціональних формувань: Єврокорпус, Центральну дивізію (Німеччина, Великобританія, Голландія, Бельгія), амфібійну бригаду (Великобританія, Голландія). До цього списку варто додати угруповання, які створюються в рамках Єврофору та Євромарфору (Італія, Іспанія, Португалія), що мають скласти свого роду сили швидкого реагування, а також 1-й німецько-голландський корпус.

Йдеться про досить значні сили. Так, лише в Єврокорпусі нараховується близько 86 тисяч військових, 800 танків, 2 тис. 700 бронемашин. Оскільки ЗЄС фактично поки не може залучити їх без санкції НАТО, з урядами держав-членів Союзу був погоджений список національних сил, що можуть бути задіяні в ЗЄСівських операціях. Основним елементом військових формувань ЗЄС є «Єврокорпус», рішення про створення якого було прийнято 22 травня 1992 р. на франко-німецькому саміті в м. Ла-Рошель (Франція). З 1995 р. до його складу входять з’єднання, частини та підрозділи п’яти країн-учасниць союзу: Бельгії, Німеччини, Іспанії, Люксембургу та Франції. Першим з’єднанням стала сформована в 1991 р. франко-німецька бригада, особовий склад якої нараховує 5 тис. 250 чоловік. Крім того, до «Єврокорпусу» включені три дивізії: 1-а бронетанкова (Франція), 10-а танкова (Німеччина) і 1-а механізована (Бельгія), а також 21-а механізована бригада (Іспанія) і розвідувальна рота (Люксембург).

Становлення «Єврокорпусу» як головного військового інструменту ЗЄС пов’язано з вирішенням великої кількості питань. Крім труднощів із прийняттям політичного рішення про застосування його сил і засобів, існує ряд проблем військово-технічного характеру, зокрема різнорідність систем керування, зв’язку і розвідки, відсутність необхідних автономних тилових структур, а також авіаційних і морських транспортних засобів для оперативного перекидання військ на великі відстані.

Реалізуючи плани військового будівництва ЗЄС, Франція, Італія та Іспанія підписали 15 травня 1995 р. документ про утворення спільних «сил швидкого розгортання» (EUROFOR), у тому числі морського компонента (EUROMARFOR), завданням яких є забезпечення безпеки у Середземноморському басейні. Згодом до нього приєдналася Португалія, а Великобританія повідомила про свій намір брати участь тільки в європейських військово-морських силах.

Відповідно до спільного комюніке урядів Франції, Іспанії та Італії створювані формування призначені для підвищення можливостей країн регіону в галузі «стратегічної автономності». Передбачається включити до складу Сил швидкого розгортання (СШР) багатонаціональну аеромобільну дивізію, частини й підрозділи якої розташовувалися б у місцях постійної дислокації до прийняття політичного рішення про їхню участь у військовій операції. Що стосується європейських ВМС, то передбачається включити до їхнього складу один-два авіаносця, чотири-шість кораблів бойової охорони, кілька десантних кораблів і підрозділів морської піхоти, допоміжні кораблі. Крім того, передбачається створити постійне командування Сил швидкого розгортання зі штабом багатонаціонального складу в м. Флоренція (Італія). Водночас у структурі європейських ВМС створення постійного командування не планується. Крім зазначених сил, на випадок проведення Західноєвропейським Союзом військової операції керівництво НАТО може виділити зі складу блоку одне з кількох формувань морської піхоти. Про це було заявлено на сесії Ради ЗЄС 19 травня 1993 р. в Римі [20].

Такі заходи, на думку військових експертів, не повністю відповідають проблемам досягнення реальної незалежності країн ЄС у питаннях безпеки на континенті. Тому керівництво Північноатлантичного союзу в червні 1996 р. прийняло рішення про надання в разі потреби у розпорядження Західноєвропейського союзу сил і засобів альянсу. Водночас військові аналітики ЗЄС розуміють, що США можуть виступити проти передачі своїх транспортних засобів країнам-членам блоку. У зв’язку з цим Франція, Німеччина, Італія, Іспанія, Бельгія, Португалія, Туреччина розпочали реалізацію програми будівництва нового європейського транспортного літака – майбутнього FLA або ATF (Future Large Aircraft або Avion de Transport Future). Цей проект припускає створення літака з чотирма двигунами, що мав би вантажну потужність до 20 т і дальність польоту до 5 тис. 600 км. Поява перших серійних літаків очікується наприкінці 2002 р. На думку західних спеціалістів, програма ATF дозволить задовольнити потреби в авіаційних транспортних засобах держав-членів ЗЄС і водночас консолідувати діяльність більшості країн союзу в галузі військового авіаційного будівництва.

Для залучення Великобританії до європейського співробітництва в галузі використання авіаційного транспорту 18 листопада 1994 р. було сформовано англо-французьке об’єднане повітряне командування FBEAG. Воно має забезпечувати керування спільними авіаційними силами під час проведення бойових операцій, а також при перекиданні військ на великі відстані для виконання завдань, непередбачених договором про Північноатлантичний союз 1949 р. Щоб створити сучасний парк повітряних і морських транспортних засобів, а також експлуатувати його протягом 20 років, за різними оцінками, європейським країнам буде потрібно від 18 до 49 млрд доларів.

У ЗЄС обговорюються (на даному етапі головним чином у рамках його парламентської Асамблеї (АЗЄС), формально мало пов’язаної з іншими структурами Союзу) проекти створення «європейської ППО», системи збору розвідувальної інформації за допомогою супутників спостереження, потужного розвідцентру, «який мав би більше шансів одержувати від держав-членів розвідувальну інформацію з певних зон, ніж зараз це має місце в НАТО» [21], Європейського агентства з озброєнь. Досвід засвідчує, що в таких питаннях АЗЄС відіграє роль піонера. Розвиток сучасних систем керування, зв’язку і розвідки експерти пов’язують із розробкою європейських космічних програм. Діяльність у цій галузі планується розгорнути за трьома напрямами: будівництво автономної космічної системи ЗЄС, здійснення програми «Геліос-1» і вдосконалювання роботи супутникового центру в м. Торрехон (Іспанія) за рахунок використання інформації, одержуваної з американських і європейських супутників. Перший напрям через високу вартість, на думку фахівців, є малоймовірним. Третій – означає відмову від ідеї незалежної європейської супутникової системи спостереження, тому найбільш перспективним вважають другий напрям, що передбачає виконання програми «Геліос-1».

Відповідно до даної програми планувалося здійснити запуск двох супутників: «Геліос-l» (виведений на орбіту 7 липня 1995 р.) і «Геліос-lВ». ШСЗ розраховані на роботу протягом чотирьох-п’яти років. Їхнє устаткування має обмежені можливості зі спостереження (лише в денний час і за сприятливих метеоумов). Передбачається створити центри прийому інформації в кожній з країн-учасниць проекту. Загальна її вартість становить близько 10 млрд франків (1,7 млрд доларів). Розробка військового супутника оптичної розвідки нового покоління «Геліос-2» була зумовлена необхідністю заміни застарілих ШСЗ першого покоління з поліпшенням технічних характеристик [22]. 

Тривалий час під сумнівом залишалась участь Німеччини у програмі «Геліос». Незважаючи на тиск з боку США, що дали доступ німецьким фахівцям до деяких передових технологій та інформації зі своїх ШСЗ, вона все ж таки уклала з Францією договір про спільну реалізацію програми «Геліос-2» і проекту супутника-радара «Хорус», до якого пізніше приєдналися Італія й Іспанія. Великобританія також висловила бажання брати участь у цій програмі.

До наземних компонентів «Геліос-1» належить створений у січні 1992р. космічний центр ЗЄС (м. Торрехон). Він опрацьовує інформацію, що надходить із супутників «Слот» (Франція), ERS-1 (Європейське космічне агентство), «Лендсат» (США), «Радарсат» (Канада) та від авіаційних розвідувальних засобів країн-членів ЗЄС. Відповідно до меморандуму, підписаного 27 квітня 1993 р., зазначений центр здійснює також спостереження за обстановкою в районах військових конфліктів і веде екологічний моніторинг.

Експерти ЗЄС особливо наголошують на необхідності участі всіх країн у формуванні європейської космічної системи спостереження, однак через відсутність єдиної позиції в цьому питанні її розвиток у найближчому майбутньому пов’язується зі співробітництвом у рамках програми «Геліос», а також з можливим підключенням до неї інших держав ЗЄС. До появи європейської супутникової системи космічний центр у м. Торрехон буде основним елементом системи керування, зв’язку і розвідки цього союзу.

З 1996 р. ЗЄС проводить власні навчання, поки що лише командно-штабні (серія навчань «Кризекс»). Відповідно до схваленого п’ятирічного плану з 2000 р. розпочалося проведення Союзом повномасштабних польових і військово-морських навчань. Основна спрямованість цих заходів - миротворчі та рятувально-евакуаційні акції. Заплановані також спільні навчання з НАТО, зокрема «з керування кризовою ситуацією на Балканах».

Загалом ЗЄС, як вважає його керівництво, вже готовий самостійно здійснювати невеликі операції. Справа лише за політичною волею держав-членів. Практичний досвід Союзу у військовій галузі зводиться до проведення митної поліцейської операції щодо здійснення ембарго на Дунаї (в рамках режиму санкцій, введеного стосовно Союзної Республіки Югославія), поліцейських місій у Мостарі (допомога формуванню місцевої поліції) та Албанії (інструктаж, інспекції місцевої поліції). ЗЄС брав участь також в операції «Шарп Гард» в Адріатиці, що проводилася разом з НАТО та під її егідою.

Друге, що слід зазначити у зв’язку з розвитком ЗЄС, його розширення, зокрема на Схід. У 1990 р. до Союзу входили сім постійних членів (Німеч­чина, Франція, Великобританія, Італія, Нідерланди, Бельгія, Люксембург), у 1995 р. – вже десять (додалися Іспанія, Португалія і Греція). Крім того, статус асоційованих партнерів ЗЄС мали три держави (Ісландія, Норвегія і Туреччина) та спостерігачів – дві (Ірландія і Данія). З січня 1995 р. статусу спостерігачів набули також Австрія, Фінляндія та Швеція.

Найважливішою подією варто вважати надання в 1994 р. статусу «асоційованих партнерів» ЗЄС дев’яти країнам Центральної та Східної Європи (ЦСЄ), а також Балтії (до цього з 1992 р. вони брали участь у спеціально створеному при Союзі Консультативному форумі). Пізніше до Польщі, Чехії, Угорщини, Словаччини, Румунії, Болгарії, Латвії, Литви й Естонії приєдналася Словенія.

Статус «асоційованих партнерів» розширює можливості країн співпрацювати в якості партнерів ЗЄС у таких сферах:

- інформація: право на регулярній основі отримувати від Ради ЗЄС інформацію про діяльність її робочих груп. На практиці це означає, що Рада у кожному окремому випадку приймає рішення про те, на якому рівні  розповсюджувати документи;

- політична участь: можливість участі у сесіях Ради ЗЄС, якщо проти цього не заперечує більшість повноправних членів, а також за спеціальним запрошенням у кожному конкретному випадку - в робочих групах;

- зв’язки в оперативній сфері: право мати механізм зв’язку з органом планування ЗЄС; приєднуватись до рішень, що належать до «петерсберзьких завдань» (надання гуманітарної допомоги, врегулювання регіональних криз, проведення миротворчих та рятувальних операцій, а також операцій з підтримки миру), та брати участь (якщо проти цього не заперечує більшість повноправних членів) у їх виконанні; участь у відповідних «навчаннях та плануванні» на тих же умовах та з правом включення у командні структури і відповідний механізм прийняття рішень Радою у рамках таких операцій.

У результаті ЗЄС перетворився на досить громіздку структуру, що об’єднує 28 держав. У ній однак є «тверде ядро» з 10 постійних членів, що, власне, і визначає політику Союзу. Решта держав поступово підтягуються до практичної роботи органів ЗЄС, але без права вирішального голосу. Крім того, вони фактично (поза рамками основного засідання) беруть участь у роботі вищого органу ЗЄС – Ради міністрів закордонних справ і оборони, що збирається двічі на рік на свої засідання.

Кожна з 28 країн ЗЄС може брати участь у його миротворчих операціях, у тому числі на стадії попереднього планування.

Третє, що слід відзначити в розвитку ЗЄС, це зміни в його стосунках із Євросоюзом і НАТО, від яких значною мірою залежить його подальша доля. Ця тенденція знайшла відображення в багатьох документах ЗЄС, у яких підкреслюється, що його покликання – бути водночас «оборонною складовою» ЄС та «європейською опорою» НАТО.

Вперше такі цілі були визначені на саміті ЄС у Маастрихті у 1991 р. та на засіданні Ради Міністрів ЗЄС у Петерсберзі у 1992 р. На розвиток настанови про перетворення ЗЄС на «оборонну складову» Євросоюз визначив три типи операцій, що могли б проводитися ЗЄСівськими силами: гуманітарні операції, операції з підтримки миру та рятувально-евакуаційні акції.

З того часу в ЗЄС чітко позначилися дві тенденції стосовно розвитку його зв’язків із ЄС. Франція, певною мірою підтримувана Німеччиною, прагне домогтися ухвалення рішення про злиття в перспективі двох організацій. Проти цієї ідеї виступали насамперед Великобританія, а також Нідерланди, Португалія та деякі інші. Ці країни взагалі побоюються, що занадто швидке посилення ЗЄС з автономним статусом чи як «оборонної складової» ЄС може обернутися підривом «атлантичної солідарності» та послабленням ролі НАТО.

На міжурядовій конференції ЄС, що відбулася у 1996-1997 рр., Франція, Німеччина, Італія, Іспанія, Бельгія та Люксембург представили проект «Про поступову інтеграцію ЗЄС у ЄС», що припускав їхнє поетапне злиття упродовж 10 років. Однак проект не пройшов, і на саміті ЄС в Амстердамі в 1997 р. було прийнято рішення про збереження автономії ЗЄС. Водночас на саміті був схвалений протокол, який передбачає, що упродовж року після набуття ним чинності (це відбулося 2 жовтня 1997р.) ЄС і ЗЄС почнуть вживати заходи для зміцнення співробітництва між ними. Таку ж мету мала прийнята у липні 1997 р. на надзвичайному засіданні Ради Міністрів ЗЄС Брюссельська декларація ЗЄС, у якій фіксувалося право ЄС доручати ЗЄС розробляти і втілювати в життя рішення, «що мають оборонні аспекти».

Таким чином, ідея злиття була відкладена на певний час. Але компромісним результатом боротьби двох тенденцій у Союзі стало посилення політично-юридичного зв’язку між ЄС та ЗЄС, що доповнюється формуванням організаційно-структурних зв’язків, зокрема на рівні двох генеральних секретаріатів. Крім того, відповідно до рішення саміту, що відбувся в Амстердамі в липні 1997 р., обидві організації розпочали створення Групи політичного планування і раннього спостереження. Її завдання полягають у спостереженні за ситуаціями, що стосуються спільної зовнішньої політики та політики в галузі безпеки ЄС (КФСП аналіз національних інтересів держав-членів ЄС і ЗЄС та їхній вплив на майбутню КФСП). У цілому на цю структуру покладається амбіційна функція визначення параметрів, за якими можливе прискорене просування КФСП.

Визначальною подією у відносинах ЗЄС із НАТО варто вважати рішення Брюссельського саміту альянсу в січні 1994 р., що офіційно визнав особливу роль європейської компоненти у своїх рамках і покликання ЗЄС бути «європейською опорою» НАТО. Альянс дав згоду на створення багатонаціональних оперативних сил (БОС) подвійного підпорядкування, що дозволяло ЗЄС у перспективі використовувати штаби й інфраструктуру НАТО.

До реального створення БОС справа поки що не дійшла насамперед через, м’яко кажучи, обережне ставлення до цієї ідеї США, особливо на початковому етапі. Не можна, однак, вважати, що нічого не було зроблено. ЗЄС і НАТО досягли ряду домовленостей, що наближають цю перспективу. Найважливішими з них, очевидно, варто вважати ті, що дають ЗЄС можливість брати участь у військовому плануванні альянсу. З весни 1998 р. ЗЄС надає НАТО свої пропозиції, що стосуються альянсу в галузі військового будівництва, за дворічним циклом.

ЗЄСівці не приховують, що узгодження «модальностей» БОС за всіма параметрами (військовий, технічний, тилового забезпечення, таємності, юридичного статусу та регламентації прав і обов’язків військових тощо) відбувалось і відбувається важко. Для них, однак, головне, що цей процес триває і що в основу БОС покладений модульний принцип, що, як розраховують у ЗЄС, полегшить не тільки швидке залучення БОС до операцій Союзу, а й втілення в життя ідеї політичного контролю і стратегічного керування з його сторони стосовно цих операцій.

Інакше кажучи, в ЗЄС сподіваються на досягнення визначеної автономії в здійсненні операцій з використанням БОС. Зрозуміло, що США, які на словах визнають «європейський компонент»  НАТО, а насправді обережно ставляться до його розвитку, розраховують на інше: оскільки без них навряд чи можливе впорядкування штабних «модулів» і використання інфраструктури НАТО, вони так чи інакше контролюватимуть БОС і ті операції, що ними проводяться.

Керівництво ЗЄС, граючи в цю гру, виходить з того, що реальне посилення Союзу поки може відбуватися лише в рамках зближення з альянсом. Звідси висунута генеральним секретарем ЗЄС Ж. Кутилейру ідея підписання хартії НАТО-ЗЄС – певного зведення правил взаємодії між ними. Однак натовці не квапляться з відповіддю.

На засіданні Ради Міністрів ЗЄС у Ерфурті в листопаді 1997 р.  як пріоритетні були поставлені наступні завдання: створення координаційного механізму НАТО-ЗЄС на період криз, а також механізму консультацій між ними з питань майбутніх операцій БОС; завершення підготовки рамкової угоди про принципи передачі, використання та повернення сил і засобів НАТО (тобто БОС), задіяних в операціях ЗЄС.

Водночас у ЗЄС була розроблена концепція «рамкової нації», що передбачає проведення операцій з ініціативи і під егідою одного чи кількох держав-членів національними силами країн ЗЄС. По суті, йдеться про створення альтернативи БОС, що не залежатимуть від США.

Підбиваючи підсумки, можна сказати, що останнім часом ЗЄС істотно посилює свої зв’язки з НАТО, фактично перетворюючись на своєрідну ланку між цим альянсом та ЄС. БОС покликані стати найважливішою її складовою. Однак, чи зможе ЗЄС виконувати функцію «європейської опори» НАТО, залишається великим питанням, оскільки є очевидним небажання США поступитися на користь західноєвропейців хоча б частиною свого безумовного контролю над цією організацією. Швидше за все, США підуть назустріч ЗЄС саме тією мірою, якою це дозволятиме їм «прив’язувати» Євросоюз за допомогою даної зчіпки до НАТО. Крім того, вони не виключають ситуації, коли ЗЄС можна буде доручити проведення якихось необхідних Заходу, але непопулярних у США і НАТО операцій.

Більш оптимістичними видаються перспективи ЗЄС стосовно ролі «оборонної складової» Європейського союзу, зокрема у зв’язку з наступним, після введення євро, етапом інтеграції. Він неминуче спричинить прискорення просування ЄС до спільної зовнішньої політики та політики в галузі безпеки. А це, у свою чергу, посилить потребу у військово-політичному інструменті, яким прагне стати ЗЄС. Останнім часом значно посилилась тенденція до помітного прискорення процесів будівництва європейської армії, що дозволяє дійти висновку про можливість поступового перетворення Західної Європи не лише на один з найважливіших економічних та політичних, а й силових полюсів. Паралельно з намірами зміцнювати бойові можливості європейських держав як членів НАТО дедалі чіткіше стала простежуватися тенденція до створення власної оборонної структури країн Старого Світу, що могла б діяти поза Північноатлантичним блоком під керівництвом Європейського Союзу.

Посилення інтеграційних процесів між ЗЄС та ЄС.

Донедавна мілітаризація ЄС сприймалася як можлива перспектива, далека від практичної реалізації. Європейські країни лише створювали, хоча й дуже наполегливо, плацдарм, що дозволяв би ЄС у «годину Х» здійснити прорив, посівши місце серед активних гравців на полі європейської безпеки. Але необхідні для цього засоби, насамперед адекватний оборонний потенціал, були відсутні. Не було також і єдиної політичної волі для його створення. Будь-які сигнали активних прихильників «європейської оборони» – таких як ФРН і Франція, не могли подолати вузької протоки Ла-Маншу і не знаходили відгуку у Великобританії. Пом’якшити гостроту розбіжностей у цьому питанні вдавалося за допомогою розвитку військово-політичного по своїй суті Західноєвропейського Союзу (ЗЄС). Однак цей компроміс був тимчасовим, оскільки не дозволяв у принциповому плані забезпечити європейський центр власним виміром безпеки й оборони.

ЗЄС, що вважається сполучною ланкою між НАТО і ЄС, грав, швидше, роль подвійного агента. Ставши частиною розвитку Європейського Союзу, але не входячи до нього, він не володів достатнім військовим потенціалом, а головне – не мав політичної ваги, щоб вийти з тіні НАТО, тому він упродовж тривалого часу змушений був постійно перебувати в тіні Євроатлантичного Союзу. Якщо говорити про претензії ЗЄС бути «оборонною рукою» ЄС, то за відсутності між ними органічного зв’язку він більше нагадував «протез», на який Євросоюз при всьому бажанні не може розраховувати як на повноцінний орган проведення своєї політики.

За останні роки відбулися суттєві зміни у взаємовідносинах ЄС-ЗЄС. Це виявилось у наступних головних факторах:

перший з них – і хронологічно, і, мабуть, за значущістю – так звана «нова динаміка» ЄС у сфері загальної зовнішньої політики, політики безпеки й оборони, що стала результатом зміни англійських підходів до європейської безпеки. Цей період припадає на осінь 1998 р. З цього часу Євросоюз розпочинає докладати істотних зусиль з метою ліквідації розриву, що існував між його соціально-економічним потенціалом і політичними можливостями. Тоді були обговорені основні параметри практичного формування власного виміру безпеки й оборони ЄС, розроблені плани практичної інтеграції ЗЄС у ЄС. При цьому слід чітко усвідомлювати, що збільшення «європейської компоненти безпеки» автоматично не послабляло американської позиції в Європі та оборонної компоненти ЄС-НАТО. Нинішні зміни стали можливими саме тому, що вони ніякою мірою не підривають трансатлантичного партнерства. Найбільш адекватно відповідає реаліям європейська формула, що була введена рік тому міністром закордонних справ Австрії Шюсселем у його зверненні до саміту ЄС у Портшасі: «Ми не хочемо менше Америки, ми хочемо більше Європи».

Безумовно, проблеми у взаєминах Старого та Нового Світу не сьогодні виникли і не завтра зникнуть. Так, наприклад, завершилася провалом остання сесія Всесвітньої торговельної організації (ВТО), що відбулася недавно в Сіетлі. США і Західна Європа так і не змогли подолати бар’єри, що розділяють їхні позиції в питаннях організації світової торгівлі, протекціонізму, субсидування сільськогосподарського виробництва, митної політики тощо. Європейцям також не додає оптимізму намір США створити над собою нову «ядерну парасольку» – ПРО. Старий Світ не без підстав побоюється, що над ним цього разу утвориться «ядерне сито». Прикладів взаємних непорозумінь багато. Але все-таки не варто вибудовувати надто прямолінійні схеми і спрощувати те, що за своєю суттю не однозначне.

Національні інтереси розвинутих країн Заходу далеко не ідентичні, хоча ці держави і сповідують спільну систему цінностей. Західна Європа виходить зараз на вищий рівень інтеграції, ніж будь-коли раніше. Йдеться про тісну взаємодію державних структур не лише в галузі економіки, а й у зовнішній політиці та в питаннях безпеки. У європейців є амбіційні плани створення власної системи безпеки та єдиної європейської армії, початки якої існують у вигляді франко-німецько-бельгійського корпусу або інших з’єднань, що не входять до НАТО. Американці, звичайно, розуміють, що такий варіант інтеграції Європи є цілком природним. Але, з другого боку, вони зовсім не хочуть, щоб робота європейців над побудовою «єдиного даху» континенту пішла на шкоду НАТО, в існуванні якого США зацікавлені. Європейці, у свою чергу, покладають надії на те, що НАТО дає їм серйозні гарантії безпеки. Але у власній системі координат вони хотіли б відокремити себе від Америки у розв’язанні таких проблем, як косовська криза, Чечня – тобто стосовно всього, що відбувається поряд з їх кордонами і породжує страх.

Однак говорити про «розкол» підстав немає. Для розбіжностей між Європою й Америкою є цілком визначені обмеження. У системі Європа-США одночасно діє  кілька «обмежувачів», що не дозволяють надто сильно «грюкати дверима». У країнах Західної Європи і США зберігається загальна система соціальних і державно-правових цінностей. Західна група ліберальних демократій певною мірою протистоїть решті держав світу – країнам, що розвиваються, Росії, Китаю і т. ін. Заможним державам, які досягли досить високого рівня добробуту, є що втрачати під час війн та криз, і тому вони, звичайно, ніяких катаклізмів не хочуть. І в даній ситуації з іншими країнами у них куди менше спільного, ніж з Америкою.

Серйозні корективи в європейську ситуацію вніс другий чинник – криза довкола Косово. Її вплив на формування СЗПБ неоднозначний. З одного боку, іміджу, престижу і потенціалу Європейського Союзу було завдано значного удару. Прийняті в ЄС/ЗЄС незадовго до операції НАТО далекосяжні ініціативи з формування спільної зовнішньої політики та політики безпеки ЄС (СЗПБ) фактично були дискредитовані у світлі югославських подій. Європейці продемонстрували свою очевидну нездатність здійснювати стабілізуючий вплив на політику США в Європі у ситуаціях, коли він пов’язаний з реалізацією американських національних інтересів, багато в чому розбіжних з інтересами самих європейців. Об’єктивно військово-силові рецепти вирішення європейських проблем є для США важливим засобом зміцнення своєї політичної ролі в Європі, змушеній у цих обставинах спиратися на безумовне американське лідерство. Це є найсерйознішим бар’єром на шляху розвитку самостійної лінії зв’язку Західна Європа – країни пострадянського простору. Після югославських подій західноєвропейські інтереси значно більшою мірою формулюються у контексті політики НАТО.

З другого боку, політичні результати косовської кризи багато в чому стимулюють процес європейської інтеграції. Так, югославська акція зміцнила лідерство США, але водночас у європейців  з’явилися побоювання, що нинішній проект «корабля «Європейська ідентичність» не дозволить йому вийти з «вузького фарватеру» американської глобальної політики. Тому, як не парадоксально, але саме така європейська слабкість, що особливо контрастує з запропонованими ініціативами з СЗПБ, створює додаткові стимули для формування в ЄС/ЗЄС власних діючих механізмів та інструментів здійснення погодженої європейської політики безпеки, включаючи антикризові дії на основі власного, автономного потенціалу. Прес американської «бульдозерної» політики здійснив, мабуть, занадто сильний тиск на Євросоюз, і тепер пружина європейської інтеграції може розгорнутися з новою силою.

Упродовж літа і більшої частини осені 1999 р. відбувалися досить щільні двосторонні та багатосторонні переговори між членами Євросоюзу про подальшу долю його оборонних структур. Наприкінці листопада - початку грудня кількість засідань почала переростати в якість нових рішень.

14 листопада 1999 р. у Брюсселі, вперше за 42-річну історію Європейського Союзу, відбулося спільне засідання міністрів закордонних справ і оборони, які обговорювали питання  зміцнення Західноєвропейського Союзу – європейської оборонної організації, що існує в тіні НАТО від 1955 р. ЄС уперше відчув свою, м’яко кажучи, військову неповноцінність під час нещодавніх конфліктів у Косово та Боснії. Адже економічний і монетарний блок за чисельністю населення й загальним обсягом валового національного продукту не поступається заокеанській наддержаві. Втім, Європа без США так і не змогла розпочати і виграти воєнну натовську кампанію проти Мілошевича. А тепер, після невдалих спроб переконати Росію припинити воєнну кампанію в Чечні, західноєвропейці зрозуміли, що без відповідної військової складової важко поширювати свій вплив і владу в східному напрямку. Міністр оборони Великобританії Джефф Хун, зокрема, зазначив, що приклад із Косово особливо підкреслив те, що «ми мусимо перебрати більше відповідальності за європейську безпеку». Він запропонував створити сили швидкого реагування чисельністю 40 тисяч вояків, які як миротворці упродовж 60 днів будуть розміщені в конфліктних зонах неподалік кордону ЄС. Його підтримав французький колега Ален Рішар, який вважає, що євроспільнота має самостійно, без американської допомоги, у певних випадках попереджувати кризи, планувати військові операції, відряджати збройні сили в тривожні точки й утримувати їх там. Водночас європейці наголошують, що такі заходи не спрямовані проти США – їхнього традиційного союзника. Німецький міністр оборони Рудольф Шарпінг закликав своїх колег створити сили швидкого реагування до 2002-2003 рр.

23 листопада 1999 р. міністри закордонних справ і оборони 28 європейських країн, що мають той чи інший статус у Західноєвропейському союзі (ЗЄС) – від Португалії та Великобританії до Туреччини й Естонії  – на зустрічі в Люксембурзі прийняли декларацію, суть якої полягає в тому, що Європейський Союз поступово перебиратиме на себе ті функції, яких у нього дотепер не було, в галузі оборони, попередження та врегулювання локальних криз. Одним із важливих кроків на шляху до поступової інтеграції ЗЄС у структуру Євросоюзу стало рішення про забезпечення прямого доступу керівних органів ЄС до тих військових й аналітичних можливостей, що їх уже має ЗЄС. Це логічно поєдналося з призначенням за сумісництвом на посаду генерального секретаря ЗЄС Верховного представника по зовнішній політиці та політиці безпеки ЄС Хав’єра Солани.

 Злиття ЗЄС і ЄС для надання останньому оборонних можливостей – непростий процес з політичної точки зору. Справа в тому, що нейтральні країни Євросоюзу не хочуть, щоб він перетворювався на військовий альянс із зобов’язаннями колективної оборони. Однак учасники наради в Люксембурзі висловили надію, що в майбутньому зможуть знайти форму підключення до військової сторони діяльності Євросоюзу всіх його членів, а також країн, що не входять до нього. Поки ніяких конкретних термінів та організаційних рамок цього процесу не визначено. У декларації було заявлено про політичну волю зміцнити оборонний потенціал європейських країн, заповнити ті невизначені моменти, які поки що не дозволяють європейцям самостійно, без американців, проводити миротворчі гуманітарні операції. На основі «інвентаризації» військового потенціалу країн ЗЄС, поданої експертами, міністри дійшли висновку про те, що мова має йти насамперед про стратегічну розвідку і стратегічне планування, транспортну авіацію, сучасні системи зв’язку тощо. Першим практичним кроком на шляху втілення в життя задуманого стало оголошене наприкінці листопада 1999 р. рішення Великобританії та Франції затвердити спільний проект створення країнами ЄС 50-тисячної мобільної армії, що діятиме самостійно в тих регіонах континенту, де не задіяні сили НАТО. Водночас учасники британо-французької зустрічі на вищому рівні, що відбулася в Лондоні, виробили пропозиції до саміту ЄС, які передбачають завершення основної фази формування такої армії упродовж року.

Британський прем’єр-міністр Тоні Блер і президент Франції Жак Ширак закликали учасників чергової сесії Ради Європи зробити рішучий крок на шляху реалізації даного проекту і створити необхідні для цього політичні та військові механізми. Зокрема, йдеться про затвердження конкретного плану формування сил швидкого реагування з командними, тиловими, розвідувальними, бойовими структурами. Їхня чисельність визначена в 50-60 тисяч військових. Великобританія і Франція також запропонували виробити конкретні завдання і графік здійснення ініціативи.

Першу фазу підготовки країн-членів ЄС намічено реалізувати у тримісячний термін. Основний етап, що передбачає повну готовність сторін у будь-який момент виділити війська для дій армії, на думку Лондона і Парижа, необхідно завершити за рік. Учасники зустрічі в Лондоні виступили за заснування власного штабу і командних структур майбутньої мобільної армії. Операціями на континенті керуватимуть структури ЄС, а ключові рішення щодо їхніх дій прийматимуться Радою Європи. Як наголошується в комюніке, все це необхідно для надання ЄС автономної можливості використовувати свої сили там, де не задіяне НАТО. Крім того, Великобританія та Франція оголосили про необхідність забезпечити платформу для участі в армії європейських союзників, що не входять до складу ЄС, а також асоційованих членів ЗЄС. Зрозуміло, що англо-французька зустріч на найвищому рівні викликала стурбованість США можливістю створення головними державами Європи власної військово-політичної структури, що може призвести до швидкого занепаду НАТО і поступової втрати Вашингтоном контролю за процесом прийняття ключових рішень на континенті. Незважаючи на намагання Тоні Блера запевнити своїх атлантичних союзників у тому, що двосторонній план Лондона і Парижа не несе ніякої небезпеки для ролі альянсу і навіть, навпаки, сприяє модернізації та посиленню ЄС і блоку, політичні оглядачі оцінили останні події як крок у напрямі перетворення Євросоюзу з суто економічної на військово-політичну організацію.

11-12 грудня 1999 р. в столиці Фінляндії відбувся щорічний саміт Європейського Союзу, де обговорювалося два питання: розширення Євросоюзу та перегляд стосунків з Росією у зв’язку з подіями в Чечні. Новий варіант «фінляндізації» Європи відкриває перед нею перспективу перетворення Союзу 15-ти на Об’єднання 27-ми, а, може бути, навіть 28 держав. До рекрутів першої хвилі – Польщі, Чехії, Угорщини, Словенії, Естонії, про їх вступ до Євросоюзу було офіційно оголошено раніше в Гельсінкі, додалися ті держави, що офіційно поки залишалися за бортом «європейського пароплава» – Словаччина, Болгарія, Румунія, Литва, Латвія, Мальта, Кіпр, а в майбутньому, мабуть, і Туреччина. В результаті такого розширення політична й економічна Європа набуває воїстину континентальних обрисів. На саміті також порушувались питання перетворення ЗЄС на військову складову Європейського Союзу. Перший заступник держ­секретаря США Строуб Телботт назвав висновки ЄС про модернізацію своїх оборонних можливостей «кількома позитивними кроками в правильному напрямі» та вітав нарощування оборонних можливостей Європейського Союзу. У свою чергу, міністри закордонних справ країн ЄС підкреслили, що ці нові оборонні можливості завжди перебуватимуть у розпорядженні НАТО. Сторони дійшли згоди в питанні, що «європейська оборонна ідентичність» альянсу і «європейська оборонна політика» ЄС – це єдиний процес, образно порівнявши його з одночасним початком будівництва тунелю під Ла-Маншем у британському Дуврі та французькому Кале.

Наприкінці 2000 р. в європейській пресі з’явилися повідомлення про те, що чисельність нового європейського військового формування становитиме через три роки 60 тисяч чоловік. Ця структура створюватиметься винятково силами європейців, що багато в чому збігається і з американськими прагненнями перекласти, нарешті, на них матеріально-фінансовий тягар власної оборони. Теоретично це поки виглядає так: нові збройні сили ЄС являтимуть собою структуру, призначену насамперед для миротворчих операцій (хоча саме цим останнім часом займалося й НАТО). 60-тисячний корпус має бути готовим до відправки в район збройної кризи не пізніше як за 60 днів і має бути здатним залишатися там не менше року. Тобто, приміром, саме така сила могла б уже зараз взяти на себе миротворчі функції в операції проти Сербії на Балканах, вплутуватися в яку (особливо на землі) американці не хотіли.

На кінець 2000 р. в країнах ЄС нараховувалося 2 мільйони військових. З них в євроармію передбачалося перевести близько 100 тисяч чол., з яких 60 тисяч мали увійти до корпусу для спеціальних операцій, завжди готового до розгортання в гарячих точках. Склад його підрозділів такий же, що  й виділятиметься з НАТО – він визначатиметься окремо в кожному конкретному випадку. Деякі експерти, до речі, вважають, що 100 тисяч резерву для цих потреб буде замало і знадобиться не менше 200-тисячного угруповання, оскільки кожні півроку треба буде проводити ротацію складу військового контингенту, а співвідношення тих чи інших підрозділів залежатиме від конкретних завдань, поставлених перед євроармією.

Німеччина, Франція та Британія – найбільші європейські військові держави - обіцяли виставити під загальний прапор від 12 до 13,5 тис. військових. Також усі європейські країни виділять для нового корпусу 400 бойових літаків і 100 кораблів. По 1 тисячі «багнетів» обіцяли Бельгія, Ірландія Португалія, півтори тисячі – Швеція, по 2 тисячі – Австрія та Фінляндія, Греція – 3,5 тис., Нідерланди – 5 тис., Італія й Іспанія – по 6 тисяч, графство Люксембург виставить 100 чоловік, а от Датське королівство взагалі відмовилось від участі в євроармії, вважаючи за недоцільне її існування без НАТО та США.