3.2.1. Країни Балтії: досвід інтеграції у європейські та євроатлантичні структури

Держави Центральної та Східної Європи мають спільні інтереси й проблеми та взаємозалежать одна від одної в економічному плані. Крім того, в цьому регіоні відчувається певне розчарування, яке пов’язане з тим, що Захід не готовий прийняти постсоціалістичні країни навіть до спільного економічного простіру. Ініціатива України значною мірою збігається з новими підходами французької зовнішньої політики, зокрема, з ідеєю Є.Балладюра про пакт стабільності й безпеки в Європі та організації загальноєвропейської конференції з цих питань під егідою ЄС.

Україна виступає проти створення в Європі нових військово-політичних блоків. Її позиція – підвищення ефективності вже існуючих європейських структур, у тому числі й ОБСЄ, перетворення її на регіональну структуру ООН. Разом з тим, ОБСЄ може вважатися лише політичною надбудовою майбутньої системи загальноєвропейської безпеки, оскільки не має ефективних механізмів підтримки військово-політичної стабільності в Європі. Тому винятково важливим є пошук ефективних шляхів поєднання діяльності ОБСЄ з європейськими військово-політичними структурами, такими як НАТО, РПАС, ЗЄС, а також можлива трансформація останніх у загальноєвропейську структуру безпеки.

Розвиток регіональних структур безпеки не заперечує, а, навпаки, спонукає країни Європейського регіону, що ще тривалий час будуть залишатись поза межами існуючих структур безпеки, до формування субрегіональних міждержавних утворень. Навіть звичайний перелік субрегіональних структур, що були створені у 90-х роках, а саме: Вишеградська група, Центральноєвропейська ініціатива, Чорноморське економічне співробітництво та його Парламентська Асамблея, Балтійське співробітництво, проект «Єврорегіон», ГУУАМ, заснування різноманітних двосторонніх і багатосторонніх механізмів співпраці – Україна-Польща-Румунія; Україна-Молдова-Румунія; Україна-Польща-ФРН; Україна-Польща-Литва - свідчить про певні спроби держав об’єднатися «за інтересами», налагодити тісне співробітництво між позаблоковими країнами і членами західноєвропейських інститутів безпеки, поглибити економічну інтеграцію, розробити механізми нових форм співробітництва. Розвиток кон­тактів на субрегіональному рівні свідчить про певні зміни мотивів об’єднання – основна зацікавленість у спільному забезпеченні військової безпеки змінюється потребою розвивати економічні зв’язки. Значні перспективи для розвитку регіональних зв’язків мають такі структури, як Чорноморська зона економічного співробітництва та ГУАМ (який після приєднання до нього Узбекистану перетворився на ГУУАМ ).

З трансформацією ЧЕС у регіональну економічну організацію (ОЧЕС), вона, за висловом Президента України Л.Кучми, перетворилась на «важливий компонент нової системи європейської безпеки, що створюється саме на економічному фундаменті» та доповнюється «укріпленням довіри й безпеки у військово-морській галузі». В рамках ОЧЕС поєднали свої зусилля країни з загальною кількістю населення понад 400 мільйонів чоловік і з площею, що перевищує Європейський Союз. До ОЧЕС входять: Албанія, Вірменія, Азербайджан, Болгарія, Грузія, Греція, Мол­дова, Румунія, Росія, Туреччина, Україна. В Чорноморському регіоні розпочата реалізація серії спільних проектів у енергетиці, транспорті, зв’язку, екології. Діапазон взаємодії поширюється на питання подолання наслідків природних і техногенних катастроф, координації боротьби з організованою злочинністю.

Важливим завданням для країн регіону є подолання обмеженості внутрішніх інвестиційних ресурсів, а також розвиток співробітництва зі Світовим банком, ЄБРР та іншими фінансовими механізмами Євросоюзу. Не менш актуальним є питання розвитку транспортної структури регіону, що дозволить об’єднати азіатські ринки з європейськими в результаті створення єдиної транспортної системи, поєднання трас Євразійського коридору, коридору ТРАСЕСА, мережі Критських коридорів, створення у Чорному морі кільцевої паромної переправи. Кінцевою метою спільних зусиль має стати, згідно із стратегією Євросоюзу з підтримки ОЧЕС, «прогресивна форма економічної зони Європа – ОЧЕС.

Стратегічного значення для України набуває питання транспортування ранньої та великої нафти з Каспію через Чорне море і далі – по території України в Європу. Вирішення цього питання позбавить Україну сировинної залежності від Росії й дозволить їй задіяти національні тран­зитні можливості та піти шляхом перетворення країни на транзитний коридор між Сходом і Заходом. Неформальна група країн – ГУУАМ (утворена 10 жовтня 1997 р. в м. Страсбург) також переслідує цілі поглиблення співробітництва та залучення країн Кавказу й Середньої Азії до загальноєвропейських процесів. Цей політико-консультативний орган виконує роль не тільки важливого механізму зміцнення національного суверенітету, регіональної інтеграції, поєднує зусилля членів для розв’язання складних проблем побудови нових та підтримки існуючих транспортних коридорів, але й намагається перебрати на себе функції субрегіональної структури безпеки, особливо в питаннях, пов’язаних із подоланням збройних конфліктів у Чорноморсько-Каспійському регіоні (Абхазія, Карабах, Придністров’я) та упередження розвитку кризових ситуацій у Криму та на Північному Кавказі.

Зовнішньополітична активність України в субрегіональних структурах дозволяє їй вирішувати як питання економічної інтеграції, так і створювати простір безпеки в субрегіоні, на який поширюються її інтереси.

Субрегіональні об’єднання можуть виконувати роль як окремого елемента загальної структури безпеки, так і проміжної ланки на шляху до структури безпеки вищого рівня.

Так, наприклад, «Вишеградський трикутник» – об’єднання Польщі, Чехословаччини та Угорщини (після розпаду Чехословаччини 1 січня 1993 р. – Вишеградська група) – був створений з метою заповнення економічного та військово-політичного вакууму після розпаду РЕВ та Варшавського договору. Країни Вишеградської групи мали багато спільних проблем і, головне, що їх об’єднувало це палке бажання стати повноправними членами європейських та євроатлантичних структур.

Після того, як Польща, Чехія та Угорщина в березні 1999 р. були офіційно запрошені до Альянсу, а Словаччина залишилася поза його межами, Вишеградська група розкололася на лідерів та аутсайдера. Лідери (з урахуванням того, що вступ до ЄС та ЗЄС для них є питанням найближчого часу) свої економічні та військово-політичні проблеми планують розв’язувати в рамках регіональних структур, а субрегіональне утворення, таким чином, поступово втрачало головний лейтмотив свого існування. Подальший процес розширення ЄС вплинув на активізацію відносин «вишеградської четвірки». Після зустрічі Президентів Чехії, Польщі, Угорщини та Словаччини у Високих Татрах 3 грудня 1999 р., оприлюднено Татринське проголошення, в якому висловлено намір іти до Європейського Союзу разом – дружною четвіркою. Для цього вони планують здійснювати взаємну підтримку в процесі європейсько-атлантичної інтеграції, посиленні структур Середньоєвропейського регіону, розвитку його внутрішньої інтеграції та співробітництва, вірності принципам стратегічного партнерства, охорони спільних історичних та культурних цінностей з метою збагачення Європи. 

Країни Балтії, Україна, Польща, Білорусь, Угорщина, Чехія та Румунія за класичною геополітичною схемою засновників геополітики належать до так званої «осі Європи», своєрідного Балто-Чорноморського паска, кон­троль над яким надає можливість будь-якій державі панувати над серцевиною Євразії – (Хартландом) і відповідно над усім світом [15].

Ідея Балто-Чорноморської дуги, що свого часу була оприлюднена першими президентом України Л.Кравчуком, несла в собі значний позитивний потенціал. Але вона наштовхнулася на активну протидію з боку Росії, що вбачала в її реалізації загрозу поновлення нових ліній розподілу Європи, а також спочатку на пасивне, а потім і негативне ставлення Білорусі – однієї з провідних ланок Балто-Чорноморської дуги. Польща у той період більше переймалася проблемами Вишеградського трикутника та вступом до НАТО. Саме тому на першому етапі розбудови субрегіональних структур вони не набули необхідної динаміки розвитку.

Процес європейської інтеграції для України можливий тільки поступово, крок за кроком, через співпрацю з тими країнами, що вже мають певні досягнення на цьому напрямі. І для української політики формування та зміцнення балтійського вектора має принципове значення в умовах, що багато в чому збігаються, а саме:

- країни Балтії, посідають особливе місце серед нових незалежних держав. Вони проводять незалежну політику та виступають проти відновлення у будь-якому вигляді колишнього Радянського Союзу. Таку ж позицію має й Україна.

- Литва, Латвія та Естонія, так само як і Україна, певний період існували в історичних рамках Російської імперії і після розпаду СРСР змушені були вирішувати комплекс складних економічних, політичних та соціальних питань, зважаючи на політику свого історичного сусіда - Російської Федерації;

- вони мають з Росією спільні кордони; значний прошарок російськомовного населення;

- їх економіка була значною мірою зорієнтована на Росію; енергетична та сировинна залежність від РФ змушувала уряди Балтійських країн шукати шляхи виходу з цієї ситуації;

- вирішувались питання виводу російських військ за межі національних територій та створення власних збройних сил.

Країни Балтії досягли певних успіхів у справі використання свого тран­зитного потенціалу і постійно нарощують зусилля в цьому напрямі; вони послідовно реалізують свій курс на інтеграцію у європейські та євроатлантичні структури.

Таким чином, розвиток стосунків та врахування досвіду країн Балтії у розв’язанні проблем, з якими постійно стикається Україна, має велике значення для формування дієвої внутрішньої та зовнішньої політики нашої держави.

Свою незалежність Литва, Латвія та Естонія здобули як наслідок широкого громадського руху – своєрідних «бархатних» та «співочих» революцій. Застосування радянської «силової машини» проти громадян Вільнюса та Риги в січні 1991 р. лише прискорило процес розпаду Союзу та утворення на його руїнах нових незалежних держав.

За допомогою, а іноді й під прямим тиском західних країн (у першу чергу США та країн ЄС) з території балтійських країн були виведені російські війська (до серпня 1993 р. – з Литви, до серпня 1994 р. – з Естонії та Латвії). Найболючіші питання для російських ЗС – а саме: термін ліквідації радіолокаційної станції СПРН у Скрунді (Латвія), демонтаж ядерних реакторів в Естонії (Палдискі) в навчальному центрі ВМФ, а також питання військового транзиту територією Литви були вирішені без особливих ускладнень. Після закінчення в 1998 р. строку оренди та виведення російського військового об’єкту з Латвії на території країн Балтії не залишилось жодного російського військового формування.

Національна свідомість латишів, литовців та естонців сприйняла незалежність своїх держав як відтворення історичної справедливості, акт повернення до західного світу, від якого вони були насильно відторгнені радянською агресією 1940 р. та понад 45-річною окупацією. Переконання в особистій безумовно західній ідентичності, належності до західної цивілізації доповнюється  у значної більшості громадян Литви, Латвії та Естонії переконанням у тому, що їхні країни є невід’ємною частиною Північної (Естонія та Латвія) і Центральної (Литва) Європи, а все, що знаходиться на схід від їхніх країн, лежить за межами європейського цивілізаційного простору. Балтійські політики ще досить часто пов’язують із Росією відповідальність за пакт Молотова - Ріббінтропа, насильницьку совєтизацію та депортацію 600 тис. громадян за межі своїх країн. Історичний досвід співіснування з Росією та побоювання прибалтійських країн нових спроб анексії з боку свого «великого сусіда» створили ефект недовіри до сучасної Росії, підозрілості щодо її політичних намірів та економічного співробітництва. Такий самий період у міждержавних стосунках з Росією пройшла й Україна у період з 1991по 1995 роки.

Слід підкреслити, що і на Заході три прибалтійські країни завжди сприймались (на відміну від України) як частина західного світу, що постраждала внаслідок радянсько-німецької змови та наступної агресії СРСР. При цьому США та Великобританія ніколи не визнавали вступу країн Балтії до складу СРСР, а інші країни (наприклад, Швеція), змушені були потім офіційно вибачатись за таке визнання. Тобто Литва, Латвія та Естонія традиційно вважаються частиною західного світу і Захід, саме виходячи з цього, будує свої відносини з країнами Балтії.

Симптоматичне в цьому плані ставлення російської політичної еліти до незалежності країн Балтії.

У рейтингу зовнішньополітичних пріоритетів Москви прибалтійські країни посідають значно нижче місце, ніж Україна чи Білорусь. Вони займають положення десь між колишніми союзниками СРСР по Організації Варшавського договору і країнами СНД, разом з тим вони не розглядаються російськими політиками поза межами пострадянського простору та «сфери російських інтересів». Хоча навіть радикальні захисники ідеї «відновлення Союзу» не ризикують у своїх фантазіях розглядати країни Балтії учасниками такого державного утворення.

Чітка прозахідна орієнтація трьох прибалтійських країн дозволила їм з самого початку незалежності визначити свої головні вектори зовнішньої політики та стратегічні пріоритети. Взявши на озброєння західноєвропейську соціально-економічну модель розвитку, країни Балтії розглядають інтеграцію у європейські та євроатлантичні структури як єдиний шлях зміцнення своєї національної незалежності, що дасть змогу вирішити двоєдине завдання: гарантувати національну безпеку та суверенітет, а також забезпечити вирішення складних економічних та соціальних проблем.

Добре розуміючи вигоди від вступу до ЄС, держави Балтії заявили про своє бажання приєднатись до цієї організації ще у 1993 р., а вже з 1995 р. вони стали асоційованими членами Євросоюзу.

У липні 1997 р., згідно з рішенням Комісії Європейських Співтовариств, були проведені переговори про вступ Естонії до Євросоюзу в складі першої групи кандидатів із країн Центральної та Східної Європи.

Те, що Естонія першою з країн Балтії має шанс стати членом ЄС, є наслідком її динамічного розвитку. Фахівці британського дослідницького центру «The Economist Intelligence Unit» вважають, що в економічній сфері Естонія більше за всі країни наблизилася до вимог Євросоюзу. Стабільний розвиток господарства цієї країни забезпечується за рахунок ефективної економічної політики. В Естонії найбільш високими темпами серед країн Балтії відбувається приватизація. Роздержавлення практично повністю охопило промисловість, торгівлю та сферу послуг. З 1997 р. почалась приватизація інфраструктури та енергетичних підприємств.

Зважаючи на певні труднощі у розвитку економічних стосунків з Росією, Естонія спромоглася переорієнтувати свою експортну продукцію на ринки ЄС. Частка ЄС в естонському експорті у 1996 р. складала 51,1%, а в 1998 р. – 57%. Естонія постачає до Західної Європи головним чином електротехнічне обладнання, текстильні вироби, товари деревообробної промисловості. Більша частина естонського експорту припадає на Росію (17,8%), Фінляндію (16,8%), Швецію (13,4%), Латвію (8,7%). З 78 державами з 152 країн - торговельних партнерів – Естонія мала позитивний торговельний баланс. За останні три роки торговельний оборот між Україною та Естонією зріс майже в 3 рази при збереженні позитивного балансу на користь Естонії. Естонська продукція виявилася конкурентоздатною на українському ринку як за своєю якістю, так і за рівнем виробничих витрат. З першої половини 1998 р. Україна посідає 5 місце серед країн-імпортерів естонської продукції. Однак Україна недавно порушила угоду з Естонією про вільну торгівлю і ввела з свого боку імпортне мито на естонські товари.

Естонія вдало прив’язала свою грошову одиницю – крону до німецької марки, а прямі іноземні інвестиції в економіку цієї країни досягли у 1997 р. рекордного рівня – 3,6 млрд крон (243 млн дол. США). У першому кварталі 1998 р. Естонія мала зростання ВВП на 8%, а у 1999 р. – на 4%. В країні найвища середня та найбільша мінімальна заробітна плата серед інших країн Балтії [16].

З метою виконання вимог ЄС Естонія значно пом’якшила національне законодавство, в першу чергу Закон «Про громадянство» та Закон «Про мову», а також підписала та ратифікувала міжнародну рамочну конвенцію Ради Європи щодо захисту національних меншин (що набрала чинності з 1 лютого 1998 р.) – і це в умовах, коли майже 120 тис. чоловік, що постійно проживають в Естонії, мають російське громадянство, а третину населення складають росіяни чи російськомовні громадяни.

Естонія також після довготривалих переговорів вирішила питання про делімітацію державного кордону та розмежування акваторії Балтійського моря між Естонією та РФ. 5 березня 1999 р. у Санкт-Петербурзі був парафований Договір, який визначив сухопутні кордони та розмежував акваторію Балтійського моря у Нарвській та Фінській затоках і, таким чином, поставив крапку на прикордонних питаннях.

Литва, так само як і Естонія, у жовтні 1997 р. підписала з Росією договір про делімітацію державного кордону в пакеті з іншими документами, що передбачають розмежування економічної зони та континентального шельфу Балтійського моря. Укріплення східних кордонів стало одним з пріоритетних напрямів прикордонної політики Литви – ведеться облаштування кордонів, створюється повнопрофільна інфраструктура. Відповідно до планів литовського уряду, до 2003 р. литовсько-російський кордон буде повністю відповідати стандартам ЄС. У 1998 р. на ці цілі Литва отримала від країн Євросоюзу понад 2 млн ЕКЮ.

Відбулися суттєві зміни і в економіці країни. За останні 5 років обсяг промислового виробництва Литви скоротився більш ніж у 2 рази, в першу чергу за рахунок згортання енерго- та ресурсозатратних виробництв, таких як металообробка та верстатобудування, що раніше складали основу виробництва республіки. Понад половину промислової продукції Литви зорієнтовано на експорт. Країна експортує 92% одягу, 73% текстилю, 24,8% продовольчої продукції. Так само як і Естонія, Литва переорієнтувала значну частину свого експорту на країни ЄС – 33,9% експорту товарів – припадає на країни Євросоюзу і 40,6% – на СНД [17].

Вільнюс з самого початку зайняв конструктивну позицію в питанні російськомовних громадян і, маючи близько 20% некорінного населення (росіян – 9%, поляків – 7,3%, білорусів 1,7%) на 4 млн громадян, пішов по «нульовому» варіанту, надавши права громадянства всім, хто проживав на території країни.

Політичні й економічні реформи дістали високу оцінку європейської комісії, однак для Литви існують проблеми, без розв’язання яких вона не може претендувати на членство в ЄС. Це в першу чергу:

- встановлення повноцінного прикордонного контролю;

- прискорення темпів приватизації;

- прийняття законів про банкрутство;

- закриття Ігналінської атомної електростанції, що експлуатує атомні реактори Чорнобильського типу (РБМК). Євросоюз вимагає закриття атомної електростанції й надав Вільнюсу допомогу на підвищення безпеки АЕС у розмірі 33 млн ЕКЮ. Але уряд країни хоче зберегти АЕС в робочому стані ще 15 років (на її закриття потрібні кошти в розмірі 8 млрд літів, що перевищує доходну частину бюджету Литви більше ніж у два рази) [18].

Латвія, так само як й інші країни Балтії, пройшла складний період трансформації всіх сфер життя суспільства. Економічна реформа 1991-1995 рр. відбулася в 4 етапи:

1-й етап - 1991-1992 рр. – лібералізація в усіх галузях народного господарства;

2-й етап - 1992-1994 рр. – досягнення економічної стабілізації;

3-й етап - 1994-1995 рр. – етап економічного розвитку;

4-й етап - 1996 р. – активна структурна реформа, поглиблення процесу стабілізації та зростання в усіх сферах економіки.

У 1998 р., в основному, завершився приватизаційний процес. Приватний сектор вже у 1997 р. давав 60% всього ВВП, і в цьому секторі на той момент було зайнято 2/3 працюючого населення. У 1997 р. ВВП підвищився порівняно з 1996 р. на 6%, а інфляція складала 7%.

На думку експертів, сутність економічної політики Латвії полягає в тому, щоб максимально зменшити економічну залежність від Росії та одночасно прив’язати себе до західних країн, і в першу чергу до ЄС, шляхом передачі їй стратегічних об’єктів власності (енергетики, залізниць, телекомунікаційних мереж тощо) та переорієнтації свого експорту.

За результатами 1997 р., вивіз товарів з Латвії до країн ЄС склав 48,9% загального обсягу експорту (до Росії експортувалось 21%), імпорт з країн Євросоюзу склав 53,2% (з Росії – 15,4%). Німеччина вперше випередила РФ у якості торговельного партнера Латвії по імпорту. Зростають обсяги іноземних інвестицій в економіку країни. На лютий вони перевищили 1 млрд дол. США.

Найцікавішим є досвід Латвії на шляху її інтеграції до Євросоюзу.

Початок співробітництва Латвії з ЄС припадає на 1992 р. У травні 1992 р. був підписаний договір про торгово-економічне співробітництво між Латвією та тоді ще Європейським Співтовариством.

19 травня Латвія стає членом Міжнародного валютного фонду, а через 2 роки – у липні 1994 р. країна підписала Договір про вільну торгівлю між Євросоюзом та Латвією.

У червні 1995 р. відбулось підписання асоціативного Договору між Латвією та ЄС, а у жовтні 1995 р. Латвія офіційно подала прохання про прийняття її до Європейського Союзу. Це рішення було прийняте за умов згоди між усіма політичними партіями, що були представлені в парламенті республіки.

Після прийняття вищезазначених рішень інтеграційні процеси набули нової сили. Під керівництвом прем’єр-міністра Латвії була створена інтеграційна рада, що перебирала на себе організаційні функції та займалась визначенням головних напрямів діяльності. Практичну координацію інтеграційних заходів здійснює спеціально створене Бюро європейської інтеграції, що безпосередньо підпорядковується прем’єру.

Значну допомогу уряду Латвії у формі рекомендацій та пропозицій надала так звана Біла книга (White paper). З урахуванням конкретних питань  до кожної країни-кандидата, що є у білій книзі, уряд Латвії провів роботу з наближення законодавства своєї країни до європейського, а також прийняв Програму інтеграції в ЄС. Ця Програма включає детальний перелік завдань, пов’язаних із прискоренням інтеграційного процесу [19].

Латвія не потрапила у 1997 р. до складу першої групи з 10 країн Центральної та Східної Європи – претендентів на вступ до ЄС. Але, враховуючи зауваження європейської комісії, уряд країни розробив 51 короткострокове завдання, виконання яких дозволить Латвії претендувати на членство в ЄС.

Незважаючи на певні труднощі на шляху до європейської інтеграції, Латвія першою з країн Балтії 14 жовтня 1998 р. вступила до Всесвітньої торговельної організації (ВТО) (статус наглядача ГАТТ - ВТО вона мала з вересня 1992 р.).

Найскладніші питання для Латвії постали у соціальній сфері. Маючи за різними даними від 43% до 48% некорінного населення на 3 млн громадян країни, уряд довго вагався в питанні надання «іммігрантам радянського періоду» прав громадянства, зважаючи на потенційну загрозу втрати національної самобутності і навіть суверенітету. Така позиція Литви викликала зворотну (негативну) реакцію Росії, що почала кампанію захисту прав «співвітчизників» за кордоном. Москва неодноразово заявляла про те, що вона розглядає свої зв’язки з новими незалежними державами Балтії у першу чергу через призму їх ставлення до російськомовного населення. Починаючи з 1994 р., відносини Росії з країнами Балтії розвивались під впливом цієї проблеми і мали періоди досить жорсткого політичного й економічного тиску передусім на Естонію та Литву з метою примусити їх прийняти більш м’яке імміграційне законодавство.

Значна сировинна та енергетична залежність Латвії від поставок з Росії (палива та кольорових металів – 90%, сировини для хімічної промисловості – 80%, електроенергії – 50% – від загальних потреб) – дозволяє російському уряду здійснювати ефективну політику економічного тиску. Так, колишній міністр економіки Латвії А.Сауспітіс оцінив наслідки російських економічних санкцій, що здійснювались з метою примусу уряду Латвії змінити імміграційні закони, у 300 млн дол. США, або 60% держбюджету країни на 1998 р. [20].

Враховуючи негативні наслідки розвитку такої ситуації, а також зауваження Верховного комісара ОБСЄ у справах національних меншин М.Ван дер Стула, Латвійський сейм з третьої спроби прийняв поправки до Закону про громадянство, якими зняв обмеження, так звані «вікна натуралізації» на отримання громадянства, а також скасував ряд обмежень на використання російської мови й здобуття освіти з використанням російської мови.

Трансформаційні перетворення в країнах Балтії призвели до позитивних результатів за умов вдалого використання можливостей субрегіональної інтеграції й транзитного потенціалу трьох прибалтійських країн.

З самого початку незалежності Литва, Латвія та Естонія розпочали економічні, політичні та соціальні реформи під гаслом розбудови «спільного Балтійського дому» та «Балтійського шляху». Спільні кордони, історичне минуле, культурна та цивілізаційна ідентичність підштовхнули країни Балтії до створення Балтійської субрегіональної системи, що існує, спираючись на єдність підходів у розв’язанні головних проблем.

Починаючи з травня 1992 р., Латвія, Литва й Естонія домовились про створення Вільної торговельної зони у Балтії, ввели безвізовий режим між своїми країнами; утворили митний союз; започаткували роботу міждержавного органу управління – Балтійської ради міністрів та Балтійської асамблеї, президенти трьох балтійських республік традиційно зустрічаються для обговорення спільних проблем. Вони також увійшли до складу Ради держав Балтики.

Країни Балтії єдині на пострадянському просторі спромоглися отримати від США у січні 1998 р. підтвердження своєї незалежності, гарантій національного суверенітету і свідчень того, що Сполучені Штати Америки ніколи не визнавали законності включення цих країн до складу СРСР.

З цього приводу між США та країнами Балтії була підписана Хартія про партнерство, у якій Вашингтон недвозначно взяв на себе зобов’язання допомогти Литві, Латвії та Естонії підготуватися до членства в НАТО. Крім того, була створена спеціальна чотиристороння комісія з контролю за виконанням Хартії, яку очолив заступник держсекретаря США Строуб Толбот. Свідченням поступової інтеграції 3-х балтійських країн до Європейської Співдружності є рішення виконавчого комітету шенгенської зони, за яким від 31 березня 1999 р. громадяни країн Балтії отримують змогу подорожувати в державах, що підписали Шенгенську угоду, без віз.

Природно, що розвиток тристоронніх стосунків між балтійськими країнами має і свої певні проблеми, серед яких можна назвати: територіальні непорозуміння (невизначеність морського кордону між Латвією та Литвою; дві частини вулиці  латвійського міста Валка та естонського Валга, по суті одного міста, опинилися по різні боки кордону; питання державної належності зон лову риби і т.ін.), відсутність єдиної митної, транзитної та інформаційної політики, невисока ефективність роботи спільних міждержавних органів). Але всі ці проблеми зростання не затьмарюють факт поглиблення співробітництва країн Балтії та їх об’єднаних зусиль у напрямі інтеграції до Європейських та Євроалантичних структур.

Однією з суттєвих ознак розвитку країн Балтії є вдале використання можливостей транзитного потенціалу.

Так само як і Україна, Балтійські країни мають значення для Росії в першу чергу в якості транзитних коридорів. Вони пов’язані спеціалізованою інфраструктурою (портами, залізницями, автомагістралями, нафтопереробними заводами і т.ін.), що склалася ще за часів колишнього Радянського Союзу. СРСР мав на Балтійському морі вісім портів, що були здатні переробляти близько 90 млн т вантажів на рік.

У середині 80-х років майже 12 тис. комерційних суден здійснювали заходи у балтійські порти, з них 4 тис. припадало на Ленінград, а інші 70% – на прибалтійські республіки та Калінінград [21].

Сьогодні частка Росії у загальній кількості вантажних потоків цих портів складає 80-90% (так, обсяги російського транзиту через Естонію складають близько 9 млн. т на рік, Латвії – 36 млн т, Литви – 10,1 млн т. У 1996 р. транзит російських вантажів приніс країнам Балтії до 60% національного доходу. Тільки перевалка російської нафти через Вентспілський порт складає 12% від загального обсягу експорту російської нафти, вартістю операції 1,5 мдрд дол.). За оцінками експертів, російський товарообіг через країни Балтії у 2000 р.  зріс до 55,5 млн т, а у 2005 р. становитиме понад 98 млн т [22].

Росія не може переорієнтувати свої транспортні потоки навіть у віддаленій перспективі. Будівництво трьох нових російських портів (Усть-Луга, Приморськ та Батарейна) у Фінській затоці може лише додатково розширити пропускні можливості, але не здатне замінити існуючу прибалтійську транспортну структуру.

Зробивши ставку на розвиток транзитних можливостей своїх країн, три Прибалтійські республіки докладають зусиль для нарощування потужностей існуючої інфраструктури. Так, наприклад, Латвія розробила національну програму розвитку транспорту до 2010 р., згідно з якою планується  ввести в дію нові потужності у Вентспілському порту – нафтовий пірс, термінали для контейнерів та рідких хімічних вантажів. Литва, у свою чергу, здійснила реконструкцію клайпедського порту та будівництво Бутінгського терміналу. Розпочала роботи по відновленню порту в Швянтойї, яким планується завершити литовську технологічну лінію переробки й транспортування нафтопродуктів на Захід.

Естонські порти за світовими можливостями поступаються портам сусідніх держав, проте, в останні роки на північному сході країни, на додаток до діючих портів Таллінна та Пярну, будується новий нафтовий порт, що буде спроможний переробляти на рік до 700 тис. т темних нафтопродуктів місцевого сланцевого виробництва. Планується також спорудження нафтових терміналів у портах Мууга та Коплі. Експерти вважають, що Естонія у балтійському транзиті може перебрати на себе головні обсяги коротких та незначних по тоннажу морських перевезень [23].

Таким чином, усі три прибалтійські республіки, орієнтуючи головні вектори економічної стратегії розвитку на Захід, спромоглися не втратити, а, навпаки, збільшити свої транзитні можливості, і в повному обсязі використати переваги свого геополітичного розташування для збереження й розвитку економічних зв’язків з Росією. І це було здійснено за умов неприхованої послідовної реалізації країнами Балтії планів приєднання у майбутньому до європейських та євроатлантичних структур безпеки і рішучої негативної реакції Москви на такий розвиток подій.

Росія дуже хворобливо ставиться до втрати колишніх переваг своєї військово-політичної присутності на Балтиці.

У Російських елітних колах факт незалежності трьох прибалтійських країн сприймається як результат тимчасової слабкості Росії, а Прибалтика взагалі, розглядається як тимчасово втрачена частина колишньої Російської Імперії, а потім і Радянського Союзу. Теза про втрату «великих завоювань Петра І» та повернення у допетровську епоху постійно виникає у зв’язку з різними проблемами стосунків Росії з колишніми прибалтійськими республіками СРСР. Московські стратеги пам’ятають, що за часів колишнього Союзу та Варшавського договору вони разом контролювали одну третину узбережжя Балтійського моря, і, що Росії на кінець ХХ ст. залишилося від тих можливостей лише одна п’ятнадцята частина.

Росія втратила близько 80% військово-морських баз та пунктів базування флоту, значну частину військової інфраструктури – аеродромів, об’єктів ППО та СПРН, 60% судноремонтних та суднобудівних заводів. Майже вдвічі порівняно з 1986 р. скоротилася кількість особового складу Балтійського флоту й утричі скоротилась кількість кораблів та літаків морської авіації [24].

Саме тому рух країн Балтії до західних військово-політичних структур сприймається Росією як пряма загроза її національній безпеці та зазіхання на останній атрибут великої держави – тобто на військову надпотугу.

Росія не зразу сформулювала свою стратегію поведінки стосовно трьох прибалтійських країн. Але вже у 1997 р. з’явився документ, що визначив концептуальні підходи Кремля щодо подальших сценаріїв розвитку стосунків із Латвією, Литвою та Естонією. МЗС РФ 13 лютого 1997 р. дав пояснення з цього приводу, у яких зв’язки з країнами Балтії визначалися як такі, що «мають виняткове значення для Росії», але також було зазначено, що відносини з Естонією та Латвією перебувають у глухому куті, з якого їх може вивести лише добра воля обох або однієї зі сторін. Москва наголосила на тому, що її стратегічні цілі у регіоні полягають у «створенні конструктивної моделі стосунків» із сусідами на засадах «врахування взаємних інтересів» сторін, заявила, що вона не буде замикатись на двосторонніх стосунках з прибалтами, і готова «максимально широко використовувати» міжнародні структури – ООН, Європейський Союз, ОБСЄ, Раду Європи та Раду держав Балтійського моря. Росія також підтвердила свою відмову від застосування силових чи примусових заходів щодо трьох прибалтійських країн.

Намагаючись запропонувати Прибалтійським країнам альтернативу їх бажанню вступити до НАТО, вже у 1994 р. РФ висунула ініціативу укладення угоди з проблем безпеки у балтійському регіоні. Ця пропозиція була відхилена країнами Балтії. Нова спроба була зроблена Росією на переговорах з колишнім литовським президентом А.Бразаускасом у 1997 р., коли йому була передана заява президента РФ про гарантії «безпеки країн Балтії та заходи зміцнення довіри у стосунках між ними і Росією». Цей документ також був поширений дипломатичними каналами до Таллінна та Риги. Посилаючись на невідповідність пропозицій Росії законодавству республік, президенти Литви, Латвії та Естонії на тристоронній зустрічі у Паланзі відхилили російські гарантії як неприйнятні. Після чого МЗС Росії почав готувати новий документ «Пакт регіональної безпеки та стабільності», що передбачає можливу участь усіх країн Північної Європи в регіональній структурі безпеки. Країни Балтії, так само як і Росія, зацікавлені у зміцненні регіональної стабільності та безпеки в регіоні, проте погляди політичних еліт в Росії та прибалтійських державах на те, яким чином слід досягати цієї мети – діаметрально протилежні. З перших кроків незалежності Литви, Латвія та Естонія розглядають інтеграцію у натовські військові структури як основу своєї зовнішньополітичної діяльності. Ідея вступу до НАТО базується на широкій підтримці населення, та немає супротивників серед впливових політичних сил у 3-х прибалтійських республіках.

Вони офіційно подали заявки на вступ до НАТО; починаючи з 1992р., беруть участь у роботі консультаційного форуму ЗЄС, а з 1994 р. стали асоційованими партнерами Західноєвропейського Союзу; постійно зростає їх участь у програмі «Партнерство заради миру».

Інтеграційні процеси між трьома прибалтійськими країнами найбільш яскраво проявилися у військовій сфері. Починаючи з листопада 1994 р. (згідно з рішенням, прийнятим 5-ю сесією Балтійської асамблеї), Прибалтійські країни утворили оборонний союз та зробили кроки у напрямі об’єднання збройних сил трьох держав у єдину систему. Важливими формами військового співробітництва трьох прибалтійських країн є:

- створення спільних військових підрозділів. (Країни Балтії створили: спільний миротворчий батальйон «Балтбат», відповідальність за підготовку якого покладена на Латвію; спільне з’єднання мінних тральщиків «Балтрон» та підрозділи контролю за повітряним простором (BASCC) – відповідальність за їх діяльність покладена на Естонію та Литву відповідно. Трохи пізніше планується організувати єдину Балтійську систему управління повітряним рухом (ВALTNET);

- об’єднання зусиль у напрямі реалізації програми «Партнерство заради миру» (модернізація елементів військової структури, консультації з питань військового будівництва, організація прикордонної служби, навчання військовиків у військових закладах західних країн тощо);

- проведення спільних військових навчань (наприклад: квітень 1996р. – маневри «Бурштинова долина», що відбувались на полігонах литовської мотопіхотної бригади «Залізний вовк»; липень 1996 р. – навчання підрозділів країн Балтії та ЗС США на латвійському полігоні Адажи поблизу Риги; початок вересня 1996 р. – спільні навчання ВМС Латвії та Німеччини з пошуку та ліквідації морських мін у Ризькій затоці; регулярні навчання Балтбату – «Baltic Trainer-1 та 2»; «Baltic Trail-1 та 2» у 1997р.; оперативно-тактичне навчання ЗС країн Балтії «Павасаре-веяс-98 – 23-27 березня 1998 р.);

- військове співробітництво з країнами Північної Європи. (Країни Північної Європи здійснюють стосовно 3-х країн Балтії так звану політику «м’якої безпеки», що передбачає постійне збільшення участі прибалтійських країн у різних формах співробітництва, а саме: в питаннях ядерної та екологічної безпеки, торгово-економічному, транскордонному та митному співробітництві, боротьбі з нелегальною міграцією та організованою злочинністю – тобто сфера міждержавних стосунків передбачає створення ефективних регіональних механізмів упередження не стільки військових, скільки нових викликів та загроз. З ініціативи Норвегії для координації зусиль країн Північної Європи, був створений спеціальний орган, що розглядає питання, пов’язані з допомогою Литві, Латвії та Естонії в організації їх системи оборони. Цей орган дістав назву «Балт­сеа». Таку ж мету переслідує й Данія, що провела у 1997 р. засідання так званої «Копенгагенської групи» і здійснює її діяльність на постійній основі). Підтримка балтійських оборонних проектів з боку країн Північної Європи мала місце і на таких напрямах:

- фінансування зміцнення оборонних систем Латвії, Литви та Естонії (так, наприклад, Данія у 1998 р. надала цим країнам фінансову допомогу в розмірі 13 млн дол. США, а в 1999 р. ця сума була збільшена ще на         2,5 млн дол. США);

- підготовка військовиків (Норвегія здійснювала підготовку естонського підрозділу Балтбату. Рота естонських ЗС побувала у норвезькому миротворчому батальйоні «Норбат», що несе службу в Лівані. У Норвегії відбуваються навчання екіпажів кораблів Балтрону [25];

- лобіювання практичної участі країн Балтії в роботі натовських структур (так, наприклад, датський міністр оборони Х.Хеккеруп відстоює участь трьох прибалтійських країн у роботі командування ОЗС НАТО в зоні Балтійських заток – КОМБАЛТАП, що розташоване у м. Каруп (Данія).

Таким чином, країни Балтії, не потрапивши до першої хвилі кандидатів до вступу в НАТО, знайшли певні механізми співпраці з країнами-членами Північноатлантичного альянсу. Вони не втрачають надії на позитивне вирішення цього питання у майбутньому, а їх досвід економічної та військово-політичної інтеграції з урахуванням специфіки відносин у трикутнику Росія – НАТО – країни Балтії – являє певну цінність для України та інших країн-членів ГУУАМ.

У цьому контексті нового звучання набуває ідея Балто-Чорноморського співробітництва, активним учасником якого планує стати Польща. Як слушно зауважив перший заступник міністра закордонних справ України Є.Бершеда: «Економічним стрижнем такого співробітництва Півночі та Півдня в середині Європи служить проект транспортування каспійських енергоносіїв через Україну, що дозволяє підвищити ступінь диверсифікації енергозабезпечення європейських країн та відродити древній шлях «із варяг у греки» [26].

Свідченням актуальності питання забезпечення міжрегіональної співпраці чорноморських та балтійських країн є проведення в Україні у вересні 1999 р., за ініціативою Президента України Л.Кучми, конференції: «Балто-Чорноморське співробітництво: до інтегрованої Європи ХХІ століття без розподільних ліній». Під час візиту до Швеції у березні 1998 р. Президент України неодноразово наголошував на необхідності поглиблювати зв’язки півдня та півночі Європи, а Балто-Чорноморське співробітництво пропонував націлити на реалізацію спільних проектів транспортування нафти і газу, розвиток комунікаційних мереж, створення спільних підприємств.

У сучасних умовах субрегіональні  системи безпеки – саме ті структури, що конкретно можуть вирішувати складні питання, виходячи з національних інтересів держав, – нині втратили динамізм і дієздатність. Вони були підірвані безоглядним прагненням низки східноєвропейських держав приєднатися до європейських регіональних структур, а також відсутністю механізмів, що пов’язують субрегіональні системи безпеки з європейськими і глобальними.

Такими механізмами могли б стати:

- цілковите визнання і виконання всіма учасниками регіональних, субрегіональних і двосторонніх систем безпеки основних  режимів та рішень ООН і Ради Безпеки;

- виконання рішень ООН з безпеки (у тому числі й участь у миротвор­чих операціях, здійснення економічної блокади, санкцій тощо) в межах відповідальності НАТО – державами альянсу, в межах субрегіональних утворень – силами членів субрегіональних систем безпеки;

- можливе надання статусу «колективного члена» для субрегіональних систем безпеки в європейських структурах і навпаки;

- створення в потенційно конфліктних регіонах системи довгострокового моніторингу і прогнозування ситуацій, підготовка персоналу, спроможного виконувати посередницькі функції в кризових ситуаціях.