1.7. Аналіз існуючих і можливих загроз національній безпеці України у воєнно-політичній сфері

Спектр основних можливих загроз національній безпеці України у воєнній сфері розкрито в Концепції (Основах державної політики) національної безпеки України. Але на сьогодні вони вимагають уточнення та конкретизації.

Необхідно переосмислити й уточнити потенційні та реальні воєнні загрози, що  характеризуватимуться наступними основними рисами.

По-перше, вони створюють найбільшу небезпеку серед загального спектра загроз і можуть мати тривалий характер через недостатньо ефективні механізми їх попередження, локалізації та нейтралізації.

По-друге, воєнні загрози носитимуть комплексний характер, що зумовлено ускладненням процесу протиборства та залежністю від параметрів загроз в інших сферах.

По-третє, вектори воєнних загроз часто змінюватимуть свій географічний напрямок, рівень небезпеки й об’єкти, на які вони направлені за рахунок зниження рівня  оборонного потенціалу, посилення активності сепаратизму, релігійного екстремізму і міжнародного тероризму на пострадянському просторі.

По-четверте, воєнні загрози можуть змінювати свої пріоритети. Так, якщо в багатьох розвинутих й економічно стабільних державах явний пріоритет віддається зовнішнім загрозам  порівняно з внутрішніми, то Україна перебуває в ситуації, коли внутрішні загрози за вагомістю і можливими наслідками дорівнюють зовнішнім.

У цьому зв’язку необхідно вирішити комплекс складних проблем, однією з яких буде приведення воєнної організації держави у відповідність із новою системою загроз XXI століття.

Основні форми загроз у військово-політичній сфері національної безпеки України досить різнобічні за своєю структурою і з певною мірою умовності можуть бути поділені на загрози внутрішні та зовнішні.

Внутрішні загрози

1. Наявність сепаратистських рухів, що мають за мету за допомогою сили (терору, збройного конфлікту або силового тиску) відокремити певну частину території України (політична організація підкарпатських русинів; політичні партії російського спрямування у Криму. Фінансова та матеріальна підтримка сепаратистських рухів іноземними державами) – середньотермінова загроза, що може тривати впродовж 20 –30 років, тобто тривалість перебування ЧФ РФ на території України.

2. Загострення протистоянь на  національному грунті, що стимулюються зусиллями іноземних держав і мають тенденцію до переростання у збройний конфлікт (може мати місце тривалий час).

3. Наявність військових, напіввійськових формувань, що діють поза межами військової організації країни, сповідують крайні націоналістичні або фашистські погляди чи тісно пов’язані з радикальними рухами (перетворення УНА-УНСО на політичну структуру, а також слабкість інших радикальних формувань обмежує вплив цієї загрози коротким терміном становлення Української держави).

4. Політизація армії, перетворення армії внаслідок невиваженої внутрішньої політики на деструктивний компонент суспільства (це потенційна загроза, яка може бути реалізована після втрати центральною владою контролю над усією (або частиною) територією країни в умовах економічного хаосу або громадянської війни).

5. Невідповідність воєнної організації країни своїм цілям і завданням – короткотермінова загроза, викликана станом економічної кризи, політичної невизначеності суспільства та не завершеним процесом реформування ЗС.

6. Розміщення на національній території збройних сил іноземної держави, цілі і завдання яких не відповідають національним інтересам України (ця загроза  існуватиме протягом усього періоду перебування іноземних військ в Україні).

7. Припинення процесу демократизації ЗС та встановлення демократичного контролю над силовими структурами (дія цієї загрози тісно пов’язана з проведенням військової реформи в Україні).

8. Розвал військово-промислового комплексу,  неспроможність ВПК утворити замкнутий цикл військового виробництва та забезпечити потреби ЗС  необхідними зразками військової техніки та озброєння останнього покоління.

9. Втрата традиційних для України ринків озброєння та військової техніки, існуючих кооперативних зв’язків (загрози військово-технічного характеру мають тривалий період існування).

Зовнішні загрози

1. Зазіхання на територіальну цілісність країни з боку іноземних держав, або іноземних військових угруповань (термін існування цієї загрози – весь період існування держави. У найближчій перспективі  матиме вигляд потенційної загрози).

2. Перетворення території України на буферну зону чи своєрідний військовий полігон для з’ясування стосунків між Європою та Євразією (ця потенційна загроза  існуватиме доти, поки Україна не зможе визначитись з пріоритетними напрямами своєї внутрішньої та зовнішньої політики).

3. Можливість використання України  як «ядерного заручника» РФ (ця потенційна загроза зберігається на весь термін перебування іноземних військ на території України).

4. Зростання російського експансіонізму в умовах глибокої структурної кризи суспільства (перетворення цієї потенційної загрози на реальну залежить від відмови Росії здійснювати політику реформ, відновлення конфронтації з Заходом і курс на силове домінування у колишньому пострадянському просторі).

5. Втягування України у збройні конфлікти на території СНД чи у процес силового протистояння з іншими країнами (ця потенційна загроза зберігається впродовж усього періоду проведення політики так званого «нейтралітету»).

6. Наявність збройних конфліктів або зростання військового напруження по периметру кордонів України чи у субрегіоні, на який розповсюджуються пріоритети зовнішньої політики України (посилення збройного протистояння на Кавказі створює довготермінові реальні загрози  інтересам України у Чорноморсько-Каспійському регіоні і в першу чергу  перешкоджатиме реалізації транзитних можливостей України та зусиллям останньої щодо формування транспортних коридорів у цьому регіоні).

7. Трансформація ташкентського аморфного військово-політичного об’єднання у повноцінний військово-політичний блок (політика самопроголошеного нейтралітету в умовах розширення НАТО на Схід і відновлення біполярного протистояння на регіональному рівні стає реальною загрозою перетворення України на тривалий час на буферну державу).

8. Міжнародне визнання СНД  як повноправного суб’єкта міжнародних відносин та надання РФ мандату ООН на проведення миротворчих операцій на теренах СНД (перебирання на себе повноважень міжнародної миротворчої організації дасть Росії можливість здійснювати за міжнародним мандатом на тривалий термін часу політику військової присутності на територіях пострадянських країн).

Перехід сучасної цивілізації до багатополярної моделі світу, трансфор­мація глобального біполярного антагонізму суспільно-політичних систем змінили характер війни. На перший план політики безпеки вийшли конфлікти регіонального масштабу, що виникають на  етнічному, релігійному чи територіальному грунті здебільшого в середині країн.

Найважливішою особливістю сучасного етапу розвитку світових процесів є досить чітко визначена поляризація регіонів  з точки зору стабільності та нестабільності. Розпад СРСР і соціалістичної системи докорінно змінив геостратегічну ситуацію у світових масштабах і посилив конфронтацію у світі. Раніше на міжнародну ситуацію в цілому впливало протистояння двох світових систем. Відносний баланс сил між ними, досягнутий у 70-80-ті рр. ХХ ст. дав можливість наддержавам контролювати ситуацію в зонах конфліктів, запобігаючи поширенню та переростанню останніх на глобальну ракетно-ядерну війну. В цілому, незважаючи на крайню ступінь напруження між державами капіталістичного та соціалістичного табору, збройні конфлікти спалахували за межами Європейського континенту. Що ж стосується колишнього соціалістичного табору та СРСР, то будь-які прояви напруження на цьому просторі рішуче ліквідовувалися з застосуванням усієї могутності авторитарної влади та військово-бюрократичного апарату.

Значне послаблення політичного, економічного  та військового впливу однієї із сторін на протікання світових процесів призвело до практичної втрати зовнішнього контролю над розвитком конфліктних ситуацій у різних регіонах світу. Внутрішні суперечності стали домінуючим фактором у розвитку подій. Причому етнічні, етнорелігійні та національні конфлікти перетворилися на реальну загрозу національній і міжнародній безпеці.

У доповіді, присвяченій роботі ООН за період з 49-ї по 50-у сесію Генеральної Асамблеї, колишній Генеральний Секретар Організації Об’єднаних Націй Бутрос-Галі відзначав: «Мало які події у сучасній історії породили таку сильну віру в майбутнє і такі великі надії на досягнення кращого світу, як падіння Берлінської стіни, що символізувало, по суті, закінчення «холодної війни». Привид глобального ядерного катаклізму, що переслідував людство з самого початку ядерного століття, відступив, і йому на зміну прийшла надія на епоху міжнародного миру … Разом з тим була поширена думка про те, що можна буде швидко загасити багато з тих регіональних конфліктів, що спалахували у різних частинах світу».

На жаль, хроніка світових подій за останні кілька років значною мірою відкинула ці оптимістичні надії. Багато колишніх конфліктів, як і раніше не піддаються зусиллям міжнародного співтовариства щодо їх врегулювання. Так само спалахують нові війни, причому майже всі в середині держав [63].

У документі ООН «Організація Об’єднаних Націй в ім’я миру та безпеки» вказуються наступні характерні риси сучасних конфліктів:

• більшість сучасних конфліктів виникає всередині держав, а не між ними;

• дуже часто у конфліктах беруть участь нерегулярні сили;

• основні жертви конфліктів – громадянські особи, тому ООН докладає значних зусиль у галузі гуманітарних надзвичайних ситуацій;

• іноді державні інститути залучених до конфлікту країн, виявляються зруйнованими, і сторони, що беруть участь у конфліктах, турбуються лише про власні інтереси;

• під яким би прапором (національним, етнічним або релігійним) не розвивався конфлікт, громадянські війни сьогодні ведуться у державах, що зазнали краху і переживають занепад економіки та інститутів, що мають охороняти законність, порядок і права людини.

На відміну від так званих «класичних війн», у конфліктах постбіполярного періоду ворогуючі сторони не дотримуються правових принципів або норм гуманітарного права, що визначають кодекс поведінки супротивників під час війни. Варварські методи, до яких вдаються учасники конфлікту, викликають розповсюдження організованої злочинності і зневажання законів, що значно ускладнює ефективність втручання міжнародних інститутів з метою мирного врегулювання спорів.

Спроби міжнародного співтовариства впливати на врегулювання збройних конфліктів призвели до значного зростання потреб ООН,  порівняно з минулими періодами, у чисельності персоналу та асигнувань. Про це свідчить ряд фактів. Так, з 1988 р. по 1994 р. проводилося 24 нових операцій з підтримки миру, тоді як за попередні 40 років – лише 13. Річний бюджет операцій ООН з підтримки миру збільшився з 230 млн дол. США у 1988 р. до 3,6 млрд дол. за 12 місяців (до 12 березня) 1995 р. На початку 1995 р. у різних районах світу перебувало близько 69 тис. військовослужбовців ООН, військових наглядачів і співробітників цивільної поліції з 77 країн. У наступні роки кількість військовослужбовців ООН дещо знизилась. У 1997 р. їх чисельність становила 22500 чоловік, які служили в складі 16 місій у різних країнах світу [64].

Аналогічно оцінюється ландшафт Європейської безпеки у виступах посадових осіб НАТО: «… на Європейському континенті з’явилися нові прояви нестабільності. Ми зіткнулись з такими проблемами, як жахливий конфлікт у колишній Югославії, нові прояви крайнього націоналізму та зростаюче поширення нетерпимості, а також тривожні тенденції у цілому ряді регіонів використовувати збройні сили для вирішення політичних суперечок» [65].

Ще більш відверто висловлюються автори «Стратегії національної безпеки США стосовно Європи та НАТО». 1995 р. у цьому документі в розділі «Основні регіональні проблеми» зазначено: «Із закінченням ери комунізму та успішним завершенням періоду «холодної війни» загроза війни між західноєвропейськими державами зараз є на найнижчому рівні за останнє століття. Проте саме ці важливі події дали поштовх розвитку непевності у майбутньому континенту:

• головною загрозою безпеці регіону є потенційна можливість розвитку етнічних конфліктів, і не лише у Боснії, але й у таких регіонах, як Придністров’я, Кавказ чи Таджикистан. У випадку Боснії, очевидно, також є загроза ширшого розповсюдження конфлікту на Балканах;

• кінець «холодної війни» та розпад СРСР створили ризикові передумови розвитку ворожнечі між групами з конфліктними територіальними претензіями, як Нагірний Карабах. Ці події посилюють хвилювання за долю інших етнічних груп, як наприклад, за долю росіян, що залишилися в інших країнах СНД».

Таким чином, міжнародне співтовариство досить чітко відзначає факт перетворення локальних внутрішніх конфліктів на головну загрозу для миру та міжнародної безпеки.

За оцінками зарубіжних дослідників, тільки на території Росії та країн «близького» зарубіжжя збройні конфлікти призвели до загибелі більш ніж 100 тис. чоловік. У цьому регіоні нараховується понад 180 зон потенційного етнополітичного напруження, існування 80 з яких пов’язане з неузгодженістю територіальних, міжетнічних чи міждержавних відносин. За прогнозами, на території колишнього СРСР у перспективі може виникнути 80-85  збройних конфліктів. Серед найвірогідніших криз на пострадянському просторі, які можуть перерости у збройний конфлікт, називаються: російсько-естонська, російсько-польська, російсько-україн­ська (пов’язана з проблемою державної належності та статусу Криму) азербайджано-іранська, азербайджано-лезгіно-російська, вірмено-грузинська, узбецько-таджицька, кавказька взагалі.

Виділення незалежних держав із єдиної багатонаціональної держави, як правило, супроводжується процесом, що одержав назву «розподіл колоніальної спадщини»: тобто коли народи розподіляють спільно нажите майно, збройні сили, територію. Де б не відбувався такий поділ, він завжди супроводжувався політичними конфліктами. Таким чином, розвиток подій на території колишнього Радянського Союзу відбувається за стандартним для постімперского світу сценарієм. І якщо розмежування колишніх союзних республік пройшло відносно без крові, то вступ народів колишніх автономій у боротьбу за свою частку політичної й територіальної спадщини значно зменшив можливості «мирного розлучення». Деякі з нових держав уже використовують військову силу для збереження своєї територіальної цілісності (Азербайджан, Грузія, Молдова), інші, мабуть, готові до цього за деяких обставин.

У новій ситуації значно підвищилася небезпека переростання етнополітичних конфліктів у фазу збройної боротьби, а здійснений у 1992 р. розподіл озброєння Радянської Армії зумовив багатократне збільшення кількості жертв таких конфліктів. Крім того, учасники цього розподілу отримали доступ до сучасного озброєння (танків, ракетних установок, бойової авіації) й розраховують досягти власних цілей на полі бою, а тому менше схильні до компромісів. У 1992 р. перший збройний конфлікт – осетино-інгуський – спалахнув на території РФ.

За період з 1987 р. – часу початку першого великого етнополітичного конфлікту (карабаського) – на території колишнього Радянського Союзу зафіксовано:

• 5 регіональних війн – тривалих (не менше кількох місяців) збройних сутичок за участю регулярних військ з використанням важкого озброєння (карабаський, абхазький, таджицький, південно-осетинський, придністровський, чеченський конфлікти); близько 20 короткочасних (тривалістю до кількох днів) збройних сутичок,  що супроводжувалися жертвами серед мирного населення (найбільш значні з них – ферганський, ошський, осетино-інгуський конфлікти, а також бакинський та сумгаїтський погроми);

• більш ніж 100 неозброєних конфліктів з ознаками гострої міждержавної, міжетнічної, міжконфесійної або міжкланової конфронтації (значна частина таких конфліктів зосереджена у межах Середньої Азії, Закавказзя та російського Північного Кавказу).

Крім того, на пострадянському просторі існують великі території (це насамперед Поволжя, Південний Сибір – РФ, Казахстан, Україна, Прибалтика), де стан міжобщинних стосунків у багатьох місцях погрожує переростанням у різні види конфліктів (зони потенційних конфліктів).

Навіть ті зони, де на сьогодні не спостерігається відкритих сутичок, є регіонами підвищеної небезпеки, оскільки у багатьох випадках не усунено причини, що вже призвели до конфронтації або здатні породити її в найближчому майбутньому.

Конфлікти, що вже існують, мають тенденцію до зростання, втягуючи в конфронтацію дедалі більш широкі прошарки населення. Тільки в зонах збройних конфліктів (тобто у районах, де мали місце регіональні війни або спалахували криваві сутички та етнічні погроми) проживає не менше 10 млн чол.

Найбільш суттєвими рисами таких конфліктів є висока швидкоплинність латентної фази та стрімкий вихід на збройний рівень розвитку, як це відбувалося у Таджикистані, Нагірному Карабаху, Грузії (Абхазія та Південна Осетія), Молдові (Придністров’я). Причому мінімум у чотирьох з цих конфліктів кількість загиблих перевищує 10 тис. чоловік (Таджикистан – 40 тис. чол., Карабах – 20 тис. чол., Абхазія – 20 тис. чол.). Такі показники втрат, ставлячи пострадянські конфлікти в один ряд з близько 30 найбільшими збройними конфліктами в інших частинах світу на межі 80-90-х рр. ХХ ст., дають підстави стверджувати, з огляду на підвищену інтенсивність пострадянських конфліктів (що становлять майже 15% збройних конфліктів у світі та 6% населення Землі), що територія СНД є одним із значних вузлів небезпеки та нестабільності в світі.

За характером і рівнем існуючої та потенційної конфронтації всю територію колишнього СРСР умовно можна розділити на 3 типи зон:

Зони збройних конфліктів.

У зонах цього типу в даний час точаться бойові дії або спостерігається ситуація неповного (хиткого) перемир’я, за якою збройні сутички час від часу поновлюються у вигляді окремих спалахів насильства. До таких зон належать південні  та центральні райони Таджикистану й Чечні.

Зони гострої етнополітичної конфронтації.

До них слід віднести регіони, де бойові дії мали місце чи реально можуть спалахнути зараз, а миротворчі зусилля щодо блокування конфлікту шляхом роз’єднання воюючих сторін не усунули політичних та етнопсихологічних причин, що провокують ці бойові дії.

До даної категорії належать: територія Нагірного Карабаху та наближені до західного Азербайджану райони, що були окуповані карабаськими військами, а також Придністров’я; Південна Осетія; Приміський район Північної Осетії; Дагестанська та Інгуська республіки.

Зони етнополітичної напруженості.

До них можна віднести території, на яких у даний час склалася обстановка етнопсихологічного і (або) політично вираженого протистояння між різними общинами й регіонами у формі конфронтації між общинними та регіональними лідерами, які репрезентовані партіями, націоналістичними організаціями або владою.

До даної категорії належать: ряд республік Північного Кавказу (Кабардино-Балкарія, Карачаєво-Черкеcія); населені лезгинами райони Північного Азербайджану; східна і південно-західна частини Ферганської долини, де зберігається міжетнічна напруженість; а також, з певним припущенням, Крим.

Реальна загроза поширення внутрішніх збройних конфліктів на територію прикордонних держав, а також негативний вплив цих конфліктів на регіональну та глобальну безпеку потребує чіткого визначення пріоритетів між внутрішньою та зовнішньою складовими безпеки.

За деякими даними, із близько 200 млн чол., вбитих за період з 1945 р. у війнах, революціях, національно-визвольних рухах і повстаннях, близько 70% стали жертвами етнічних конфліктів. Із 100 війн, що велися (чи зараз ведуться) за час з 1945 р., майже половина включала в себе етнічні конфлікти (у тому числі повстання проти колоніального режиму).

Одним з важливих для національної безпеки показників є ступінь внутрішньої соціальної стабільності суспільства. Розв’язання цієї проблеми неможливе без урахування етнічних обставин у країні чи регіоні. Події останньої чверті ХХ ст. свідчать, що так звані етнічні конфлікти, основною базою яких є крайній ступінь загострення суперечностей між окремими етносоціальними групами або націями, спроможні вщент зруйнувати будь-яку цілісну соціальну систему.

Етнічний конфлікт за своєю суттю відображає  суперечність двох (або кількох) державно не оформлених, відносно невеликих етносоціальних утворень, що проживають, як правило, на одній (або суміжній) території та зберігають особливості своєї мови, культури, релігійних вірувань, сімейно-побутових звичаїв (побуту), традицій, історичного минулого. У своїй основі етнічний конфлікт може бути результатом взаємодії різних причин економічного, політичного, культурного та соціально-психологічного характеру. До факторів, що можуть посилити напруженість між етнічними групами і спричинити конфлікт, слід віднести:

• невідповідність політико-адміністративного поділу дійсній картині розселення етнічних груп;

• неадекватне представництво у законодавчих і виконавчих органах;

• політику пригноблення або прямого геноциду щодо етнічної спільності;

• невирішене питання про статус мов малих народів і деяких меншин в умовах панування законодавчого закріплення державної мови;

• спробу нав’язати етносоціальній групі чужі звичаї, спосіб життя, культуру, мову;

• демографічну проблему (перенаселення окремих районів), що викликає бажання подолати труднощі шляхом силового захвату земель, пасовищ і водних ресурсів сусідів;

• релігійні звади (які, у свою чергу, мають яскраво виражене етносоціальне забарвлення);

• не контрольовані міграційні процеси, здатні дестабілізувати економічну та соціальну обстановку в окремих регіонах;

• спроби розповсюдити на сфери політики та економіки кровно-споріднені відносини (що проявляється переважно у вигляді призначення на керівні посади в уряді, армії, органах безпеки, господарчих структурах управління представників етносоціальної групи, що перебуває при владі. Призначення в такому випадку здійснюється за принципом спорідненості, належності до одного роду, племені, території проживання  тощо);

• загальний синкретизм, що являє собою відсутність чіткого означення меж між матеріально-виробничою, соціально-політичною та духовною сферами, між соціальною групою та особистістю. Наявність таких відносин може сприяти розростанню міжособових конфліктів до рівня групових. Невдачі політичного лідера глибоко переживаються більшістю етнічної групи, можуть бути сприйняті як особисті кривди та образи і здатні викликати хвилю масового незадоволення;

• ідеологічне гіпертрофоване сприйняття історичного минулого та ролі свого народу в історичному процесі;

• стійкі негативні психологічні установки, що склалися стосовно представників іншої групи.

Національний конфлікт може бути результатом загострення суперечностей у межах багатонаціональної держави. У цьому випадку боротьба ведеться за реальні гарантії рівноправності або за політичне самоврядування в рамках самостійної національної держави.

Національний конфлікт може бути також результатом загострення суперечностей між національно-державними утвореннями. Оскільки національна державність у тій чи іншій формі виступає найважливішим націоутворюючим фактором, загострення міжнаціональних суперечностей, як правило, зачіпають найважливіші аспекти державного суверенітету.

В національному конфлікті можуть мати місце загострення відносин з приводу кордонів держави, її територіальної недоторканості (на відміну від фактичних меж розселення етнічних груп, що можуть і не збігатися з визначеними державою).

Значну роль у національному конфлікті відіграє боротьба за економічний суверенітет або найбільш сприятливі умови економічного розвитку.

У духовній сфері такі фактори, як боротьба за утвердження національної мови, культури, традицій; глибокі сліди, залишені у національній свідомості народу історичними фактами геноциду і репресій; тотальне панування ідеології расової або національної переваги можуть викликати загострення національних відносин і завершитися конфліктом.

Кореляція етносоціальних відносин з проблемами національної безпеки вимагає брати до уваги наступні положення. По-перше, Україна – це політичне державне утворення. На її території проживає близько 130 національностей. По-друге, етносоціальний склад України, в якому українці становлять більш ніж 70%, а також створення міцної законодавчої основи рівності усіх соціально-етнічних груп дозволяють говорити у перспективі про національний характер держави. І по-третє, складна зовнішньополітична та внутрішня ситуація в Україні не виключає можливості розростання конфліктів на релігійно-національному грунті.

Автор статті «Етнополітичний вимір державності» Л.Шкляр наводить такі дані: «…у структурі народонаселення України, якщо винести за дужки найчисленнішу російську етнічну громаду, нараховується близько 5% іноетнічного населення, яке не завжди може бути описане за всім загальноприйнятим набором характеристик (кількісних, соціально-культурних, релігійних, традиційно-побутових) [66].

Далі автор наводить 4 таблиці, що характеризують за певними ознаками 5 когорт існуючих сьогодні в Україні етносів:

1 когорта – росіяни у кількості близько 11,2 млн чоловік, що становить майже 22% усього населення України;

2 когорта – 8 етносів, чисельність кожного з яких не досягає умовного мільйонного рубежу, але перевищує стотисячний бар’єр;

3 когорта – 4 етноси, чисельність кожного з яких перевищує 50 тис. чоловік, але не досягає 100 тисяч;

4 когора – 3 етноси, кількість кожного з яких перевищує десять тис. чоловік, але не досягає 50 тисяч;

5 когорта – щонайменше 6 етногруп, чисельність кожної з яких не виходить за 10-тисячний бар’єр, але перевищує 1 тисячу чоловік.

 

Українці, кримські татари, караїми та гагаузи вважаються автохтоном, оскільки їх етногенез проходив здебільшого на території їхнього постійного проживання.

Компактність та урбанізованість більше сприяють політизації, ніж дисперсність та аграрний тип поселення [67].

Останнім часом, особливо у засобах масової інформації РФ, акцентується увага на проблемі русинів. Русини – це стародавня самоназва корінних слов’янських жителів регіону. Вони зберігають певну лінгвістичну, етнічну, культурну своєрідність. Після того, як цей регіон приєднався до України, більшість його жителів взяли для себе самоназву українець. Згідно з одним із соціологічних опитувань, серед українців за паспортом, які живуть у Закарпатті, вважають себе: українцями – 70%, русинами – 20%, русино-українцями – 9% [68].

Але коли обласна рада прийняла рішення, що дозволяло, згідно із законом «Про національні меншини», визначити свою національність як «русин», цією можливістю скористались 60 чоловік [69].

Проблема русинства не має етнічних чи національних ознак, а повністю підпадає під визначення політичного руху, який використовує реальні або надумані (як у цьому випадку) проблеми для реалізації своїх політичних цілей відокремлення частини суверенної держави та створення нової політичної одиниці. Сепаратизм і загрози сепаратистських рухів буде розглянуто нижче.

Таким чином, враховуючи вищезазначене, можна дійти наступних висновків:

1. Найбільша після української російська етнічна громада, що пов’язана з першою спорідненістю історії, культури, традицій, релігії, розселена дисперсно, належить значною мірою до міського населення та задіяна у сферах промислового виробництва науки, культури, освіти, медицини і т. ін., не має почувати себе сторонньою в Україні.

А свої зв’язки з РФ більшість українських громадян російської національності асоціюють з російською наукою, культурою, історичним минулим, родинними стосунками та російською мовою, а не тільки з російською державою. Основними для росіян, які проживають в Україні, є проблеми використання російської мови як другої державної, а також збереження добросусідських відносин з Росією. Саме ці питання у майбутньому можуть спровокувати зниження соціальної стабільності Україн­ської держави. І саме тому збереження нормальних відносин з Росією та надання російськомовним громадянам можливості вільно користуватися рідною мовою і не відчувати утиску в цьому плані є головним лейтмотивом довгострокової внутрішньої політики країни.

2. Підписання Україною двосторонніх угод з Угорщиною, Польщею, Румунією, Словаччиною, а також прийняття законодавчих актів з національних питань зняли на певний час гостроту етнічних проблем у західних областях України.

3. Найскладнішою етнічною проблемою для України залишається повернення депортованих кримських татар до Криму та сприяння їх органічному включенню у процес розбудови Української держави  як рівноправного партнера. Не повне розв’язування Києвом реальних проблем кримськотатарського народу, певні побоювання владних структур щодо посилення впливу Туреччини в Криму призводять до розвитку подій на півострові за сценарієм, коли напруження  зростатиме. Для нейтралізації цієї «міни уповільненої дії «, що може вибухнути у будь-який час, потрібні випереджаючі дії держави за всім спектром складних економічних, політичних і соціальних питань у Криму.

Збереження територіальної цілісності країни було до кінця ХХ ст. одним з найважливіших завдань забезпечення національної безпеки.

Загрози територіальній цілісності країни мають як зовнішню, так і внутрішню складову.

На зовнішньополітичному рівні розв’язання війн з метою захоплення території чи колоніальних володінь країни було головним лейтмотивом війн майже до середини ХХ ст.

В історичному плані політика анексій (насильницького загарбання чужих територій  унаслідок війни) і контрибуцій (данини, яку переможець отримував з переможених) відтворювала реальні умови існування державних утворень до появи держав-націй. У цей період держави або імперії мали володіння, але були без чітко визначених кордонів і головний лейтмотив свого існування вбачали у постійній просторовій експансії. Найбільш стисло і лаконічно з цього приводу висловився відомий британський політик ХІХ ст. С.Родс. Теза останнього про те, що «розширення – це все», втілює, на думку О.Шпенглера, «достеменну тенденцію будь-якої цивілізації, що визріла» [70].

Таким чином, відсутність визначених кордонів, потяг до територіальних експансій і феодальний розподіл країн, де території у політичному плані мали значну самостійність, а король міг воювати із своїми васалами, як з іншими країнами, – усе це перетворювало територію на розмінну монету, що могла переходити з рук в руки, залежно від військової вдачі претендента. Тобто, до формування національних держав існуючі державні утворення мали володіння, але були без чітко визначених кордонів.

Починаючи з часів Вестфальського миру 1648 р., територіальні кордони держав стали вважатися священними охоронцями стабільності міжнародного світового устрою та порядку.

Розвиток міжнародних економічних зв’язків, інтеграційні процеси у Європі та Американському континенті, створення світової економіки знизили ефективність традиційних війн як засобу досягнення цілей, таких як встановлення контролю над природними ресурсами чи політичними системами інших країн. Зараз розвинуті країни можуть досягти дані цілі і без розв’язання збройних конфліктів з участю масових армій. Однак загрози територіальній цілісності країни з боку іноземних держав, які можуть застосувати зброю для вирішення територіальних проблем, ще залишаються, тим більше, що після закінчення біполярного протистояння став піддаватися ерозії один з найважливіших принципів післявоєнного  світового устрою – визнання непорушності кордонів. Збройні сутички за територію (між Індією та Пакистаном, Китаєм і В’єтнамом, Ізраїлем і Сирією тощо) перемістилися на периферію цивілізації.

Територіальні суперечності стали головною причиною 17 із 33 збройних конфліктів у 1992 р. та 19 із 34 – у 1994 р. [71].

Аналітики відзначають, що головною причиною більшості конфліктів на пострадянському просторі були територіальні суперечки, що виникли через:

• неправове, вільне визначення кордонів між адміністративними одиницями колишнього СРСР без урахування реального розселення етнічних груп (Південна Осетія);

• те, що були наслідками депортації народів за сталінських часів (повернення депортованих народів на батьківщину створювало проблему, тому що територія їх проживання вже була заселена іншим етносом, наприклад, у Чечні, Інгушетії, Криму);

• довготривалу історичну суперечку щодо належності території (Нагірний Карабах);

• висунення претензій щодо особливого статусу певних територій (Абхазія, Придністров’я).

Майже 300 територіальних претензій з боку як офіційних представників органів влади колишнього СРСР, так і неофіційних,  у першу чергу партій, були оприлюднені за період 1988-1996 рр. [72].

З точки зору забезпечення безпеки країни, територіальну проблему можна розглянути у різних контекстах.

По-перше, життєдіяльність суспільства пов’язана з певними природними умовами і територією. Саме тому майже всі традиційні геополітичні теорії намагаються пояснити внутрішню та зовнішню політику держав з точки зору географічного розташування (острівного чи сухопутного), наявності корисних копалин та інших природних ресурсів, клімату, рельєфу місцевості тощо. Тобто геополітика – це сукупність поглядів стосовно дослідження впливу геопростору на політичні цілі та інтереси держави. Ренесанс геополітики позначався на формуванні сучасних зовнішньополітичних концепцій.

Саме тому без чіткого визначення проблем, пов’язаних з національною територією, важко орієнтувати внутрішню політику держави в існуючому геополітичному просторі.

По-друге, виникнення, існування та розвиток держав і націй органічно поєднані з конкретною територією. Збереження територіальної цілісності та недоторканості кордонів є важливою умовою нормального розвитку держави, так само, як і спільність території проживання поєднує людей у те чи інше соціально-етнічне утворення (на рівні роду, племені, народності, етнічної групи, нації).

До невід’ємних складових індивідуальної свідомості людини, що виступає підгрунтям існування держав і націй, належить почуття патріотизму. Це почуття базується на таких поняттях, як «рідний дім», «Вітчизна», «Батьківщина» – тобто певних суб’єктивних образах, що виникають у результаті життєдіяльності людини на конкретній території. Завжди «рідна земля» – це місцевість, де людина народжується, живе і вмирає. Як свідчать західні дослідники, втрата патріотичних почуттів, готовності віддати життя за Батьківщину є однією з суттєвих причин «вмирання держави».

По-третє, територіальні проблеми належать до сфери міжнародного права.

Такі базові міжнародно-правові категорії, як територія держави, міжнародна територія, територіальні води, територіальні суперечки, принцип територіальної цілісності держав, агресія, агресор, базуючись на тисячолітньому досвіді міжнародних відносин, встановлюють з урахуванням останнього загальні правила гри з точки зору збереження державної та міжнародної безпеки.

Так, наприклад, загальновизнаний у міжнародному праві принцип територіальної цілісності держав забороняє силове захоплення, приєднання або поділ території іноземної держави у будь-якій формі. Становлення цього принципу тісно пов’язане з міжнародно-правовою забороною війни як засобу вирішення міжнародних суперечок. Ця норма вперше набула міжнародно-правового характеру після Першої світової війни.

Згідно зі ст. 3, прийнятою 14 грудня 1974 р. Генеральною Асамблеєю ООН «Визначення агресії»,  як акту агресії незалежно від оголошення війни розглядається:

1. Вторгнення чи напад збройних сил держави на територію інших держав; будь-яка військова окупація як результат такого вторгнення чи нападу, який би тимчасовий характер вона не мала; будь-яка анексія території або частини території іншої держави.

2. Бомбардування збройними силами держави території інших держав або застосування державою будь-якої зброї проти території іншої держави.

3. Блокада портів або узбережжя держави збройними силами іншої держави.

4. Напад збройних сил держави на сухопутні, морські або повітряні сили інших держав.

5. Використання збройних сил однієї держави, що перебувають на території іншої держави за угодою з приймаючою державою, у порушенні передбачених у даній угоді умов; будь-яке подовження перебування цих збройних сил на зазначеній території після припинення дії вказаної угоди.

Вищеназвані та інші акти агресії Рада Безпеки ООН визначає, згідно з положеннями Уставу ООН.

Таким чином, у міжнародному аспекті територія держави відіграє дуже важливу роль саме у контексті збереження миру та забезпечення безпеки.

Територіальна проблема для держави може розглядатися і з військово-політичної точки зору, а саме:

• відсіч збройному нападу агресора і захист території та кордонів держави є головним завданням збройних сил, виконання якого спирається на розгорнуті в межах національної території військові формування, заздалегідь підготовлену військову інфраструктуру, мобілізаційні ресурси, можливості ВПК;

• територія країни умовно може бути поділена на військові округи, територіальні угруповання військ чи певні територіальні напрями або командування;

• у планах оборони територія країни може розглядатися як певний театр воєнних дій, де треба враховувати особливості географічного розташування країни (морські та сухопутні ТВД), розміри території, особливості місцевості (рівнинна чи гірська), наявність (відсутність) розгалуженої мережі шляхів, особливості клімату, інфраструктури і т. ін.;

• територія держави визначається у межах кордонів цієї держави, тому врегулювання прикордонних питань та організація режиму кордонів належать до важливих завдань зовнішньополітичного і прикордонного відомств;

• концепція національної безпеки та військова доктрина держави визначають спосіб здійснення військовою організацією держави захисту території: чи то оборона по периметру кордонів, чи то захист певного напряму тощо.

Ще одним аспектом територіальної проблеми є взаємозв’язок силового захоплення території з політикою так званих «етнічних чисток», яку здійснює держава для забезпечення свого довгострокового панування на захопленій території (етнічні чистки можуть здійснюватись державою і проти своїх громадян заради придушення визвольних рухів, «покарання непокірних народів» або створення більш сприятливих умов для тоталітарного правління, як це було у колишньому СРСР, фашистській Німеччині, Югославії, повоєнній Польщі, Чехословаччині і т. ін.). В історичному контексті майже всі так звані «великі держави» сформувались у результаті тривалої боротьби за перерозподіл територій. Переможець отримував землю і людей, які після певного часу визнавали владу окупанта і поступово асимілювались у рамках нового державного утворення.

Із зростанням сучасного націоналізму захоплення територій стає дедалі важче здійснювати без проведення етнічних чисток. Прикладами «успішного» приєднання територій є зміни кордонів СРСР, Польщі, Чехословаччини після Другої світової війни, що супроводжувались жорстокими етнічними чистками, переселенням великих мас людей. І, навпаки, історія демонструє  невдачу спроб захоплення територій без переселення місцевого населення. Так було, наприклад, з окупацією Ізраїлем Східного берега р. Іордан, Індонезійською окупацією Східного Тімору та приєднанням Індією Кашміру. У сучасному світі етнічні чистки мають місце, але це явище стало візитною карткою країн з більш низьким цивілізаційним рівнем, де триває розпочатий ще у ХІХ ст. процес створення національних держав.

З часу проголошення Верховною Радою УРСР 24 серпня 1991 р. незалежності України державного значення набуло питання реалізації територіальної цілісності та верховенства державного суверенітету в межах, що визначили територію України на момент розпаду СРСР. Відповідно до статті 5 Закону України «Про правонаступництво України» від 12 вересня 1991 р. «державний кордон СРСР, що відмежовує територію України від інших держав, та кордон між Українською РСР і Білоруською РСР, РРФСР, Молдавською РСР за станом на 16 липня 1990 року є державним кордоном України».

Україна не висуває територіальних претензій до будь-якої держави. Разом з тим Конституція України чітко визначає, що суверенітет України поширюється на всю її територію, а територія України в межах існуючого кордону є цілісною та недоторканою (Див.: Конституція України. Розділ 1, стаття 2). Територія України знаходиться в Європі і має площу 603,7 тис. кв. км (другий після Росії показник у Європі).

Слід зауважити, що Україна межує з іноземними державами. Переважна більшість її кордонів – сухопутні. З Російською Федерацією Україна має найдовші кордони, що простяглися на  1576 км. Довжина кордонів України з Білоруссю становить 891 км, Молдовою – 939 км, Румунією – 531 км, Польщею – 428 км, Угорщиною – 103 км, Словаччиною – 90 км.

З Польщею, Угорщиною, Словаччиною, Румунією Україна має повноцінний прикордонний режим. Майже повністю узгоджені питання кордонів з Білоруссю. Практично всі країни по периметру українських кордонів визнали існуючі реалії й відверто не висувають прямих територіальних претензій до України. Водночас існують певні нерозв’язані проблеми у цій сфері, що можуть у майбутньому спровокувати погіршення міждержавних відносин і викликати конфлікти на територіальному грунті.

Насамперед слід виділити визначення кордонів між Україною та РФ. На кінець 1999 р. проведена делімітація (тобто визначення на картах) 2/3 українсько-російських кордонів, але делімітація без демаркації (тобто визначення кордонів на місцевості) повністю не знімає прикордонних питань. Не збігаються погляди українських та російських фахівців з приводу визначення кордонів в Азовському морі. Позиція Росії щодо українсько-російських кордонів полягає в тому, що демаркація кордону та встановлення прикордонного режиму між обома країнами не відповідає інтересам Російської Федерації. На тлі перманентних ініціатив радикальних політичних партій, окремих державних органів і політиків у Росії щодо «російського» статусу Криму та м. Севастополя відсутність чітких домовленостей у прикордонних питаннях дає можливість Росії і в майбутньому використовувати на свою користь ситуацію, що склалася.

Повністю не вирішені питання кордонів і з Румунією. Головна проблема тут полягає в неузгодженості питання судноплавства по північному рукаву дунайського гирла, куди не мають зараз доступу румунські судна. Не врегульовані також питання розмежування континентального шельфу в зв’язку зі статусом острова Зміїний, що до 1948 р. належав Румунії, а потім – СРСР, і, нарешті, перейшов до України.

2 червня 1997 р. був підписаний і 22 жовтня 1997 р. набув чинності Договір про відносини добросусідства і співробітництва між Україною та Румунією, в якому сторони підтвердили існуючу лінію кордону і, по суті, Румунія відмовилась від претензій на острів, наполягаючи однак на справедливому вирішенні питання про територіальні води та ексклюзивні економічні зони, враховуючи, що цей регіон Чорного моря потенційно багатий на поклади нафти. Ситуація ускладнилася після заяви України про поширення на о. Зміїний статусу природного заповідника. А це автоматично розширює територіальні води навколо острова до 200 морських миль. В результаті навіть румунський порт Суліна у гирлі Дунаю потрапляє у територіальні води України. Відмова Румунії від територіальних претензій до України була зумовлена політикою Румунії, націленою на вступ цієї країни до НАТО (однією з вимог до країни-кандидата є відсутність територіальних проблем з сусідами). За станом на 3 квітня 1999 р. проведено чотири раунди українсько-румунських переговорів щодо врегулювання існуючих проблем. Потенційна територіальна проблема полягає в тому, що Румунію не запросили до першої хвилі кандидатів на прийом у НАТО, а позиція Києва на переговорах залишається незмінною, тому опозиційні парламентські партії в Румунії досить інтенсивно виступають проти Українсько-румунського договору, критикуючи його «за численні та неприпустимі поступки Києву».

Ще одне, досить делікатне питання, пов’язане з проблемою кордонів, постало перед Україною у зв’язку з появою де-факто самопроголошеної Придністровської республіки, на території якої дислоковане російське військове угруповання (колишня 14-а армія). Не бажаючи визнавати повноваження державних органів Молдови, Придністровська республіка утворила власні армію (понад 5 тис. чол.), ополчення (близько 90 тис. чол.), прикордонну службу і здійснює прикордонний режим з Україною. Слід також зауважити, що тільки у Придністров’ї мешкає близько             200 тис. етнічних українців.

Саме цей факт, а також намагання позбутися війни на своїх кордонах змусило Київ активно включитися у процес мирного врегулювання придністровського конфлікту. Тобто виникла проблема, коли офіційний Київ, повністю підтримуючи принцип територіальної цілісності Молдови, докладаючи зусилля для ліквідації придністровського конфлікту та офіційно не визнаючи Придністров’я, фактично змушений одночасно співіснувати з юридично невизнаним сурогатним державним утворенням, кордони з яким установлені в результаті домовленостей України з іншим суб’єктом міжнародних відносин – тобто Молдовою.

Внутрішній контекст збереження територіальної цілісності та непорушності кордонів держави тісно пов’язаний з проблемою сепаратизму, що в умовах загострення внутрішніх етнічних чи національних суперечностей  набуває особливого звучання.

Одним з головних питань, яке намагається вирішити у збройному конфлікті етнічна чи етнорелігійна група (нація), є питання захоплення політичних інститутів, необхідних для реалізації національних (етнічних) інтересів, і території як простору, на який розповсюджується вся повнота влади етносу.

Сепаратизм – від латинського separates (відокремлюю) – є політичний рух національних, етнічних чи етнорелігійних груп, який спрямовується на відокремлення від титульної нації та створення своєї державності чи приєднання до спорідненого цим групам державного утворення.

Таким чином, сепаратизм як явище внутрішнього порядку виникає у багатьох випадках в політичних державах і поєднує в собі:

• відповідний політичний рух;

• діяльність різних етносоціальних, етнорелігійних чи національних груп;

• боротьбу за захоплення політичних інститутів і територій.

У зв’язку з цим боротьба з сепаратизмом не може мати успіху без чіткої відповіді на наступні питання:

• Як ставиться до сепаратизму міжнародне співтовариство?

• Чи залишається дієвим принцип самовизначення народів і хто конкретно може бути визначеним  як суб’єкт самовизначення?

• Яке місце посідає принцип недоторканості кордонів у системі міжнародного права  та як він співвідноситься з принципом самовизначення народів?

• Які методи та засоби боротьби з сепаратизмом можуть бути дієвими у контексті основних напрямів розвитку світових етносоціальних процесів?

Слід відзначити, що в умовах існування колоніальної системи у першу чергу метрополії виступали ініціаторами звинувачень у сепаратизмі народів колоній, що виборювали право на своє національне самовизначення. Подібні звинувачення досить обережно сприймалися міжнародним співтовариством. Більше того, держави, що десятиріччями стикалися з проблемою сепаратизму (Квебекського, Баскського, Пуерто-Ріканського, Корсиканського, Шотландського, Уельського, Північно-Ірландського тощо) не намагалися вирішувати її на міжнародному рівні, вважаючи ці питання внутрішньою справою держави.

Виходячи поліетнічності складу переважної більшості держав світу, з достатньою долею вірогідності можна передбачити різке посилення у майбутньому світових процесів національної (етнічної) диференціації, що призведе до появи на карті світу нових держав. Так, за підрахунками У.Коннора, у 1971 р. із 132 держав світу всього 12 (9,1%) були етнічно однорідними, у 53-х державах (40,2%) населення складало з 5 і більше етнічних груп, а решта держав були поліетнічними за складом. На сучасному етапі з близько 180 держав менше 20 держав є етнічно однорідними, маючи частку етнічних меншин нижче 5% населення. Причому основну частку поліетнічних держав становлять країни Азії, Африки та Латинської Америки, тобто ті регіони, що значно відстають від розвинутих країн світу, з точки зору соціальних та економічних процесів.

Як гіпотезу можна прийняти те, що стабільність поліетнічних держав перебуває у прямій залежності від співвідношення чисельності титульної нації та інших етносоціальних та етнорелігійних груп. Аналіз показує, що близько половини європейських країн можуть бути віднесені до числа однонаціональних, тобто таких, де частка основної національності становить більш ніж 90% населення. У країнах з поліетнічним населенням, таких як Іспанія, Великобританія, Франція, Румунія та ін., представники найчисленнішого народу становлять 70% населення і більше. І в цьому випадку забезпечується стабільність таких поліетнічних держав.

Держави з майже однаковими чи порівнюваними частками різних етнічних груп у складі населення (наприклад, у Бельгії проживає 50,7% фламандців і 39,1% валонів, а в Чехословаччині мешкали 63,6% чехів і 29,5% словаків) мали тенденцію до розпаду. Події останніх років певним чином підтверджують вищезгадане припущення.

Логіка розвитку світових етносоціальних процесів дає можливість дійти висновків про те, що і після розпаду колоніальної системи процес створення нових держав і встановлення нових кордонів триватиме, незалежно від волі та бажання уряду багатонаціональної держави. Причому боротьба народів (етнічних груп, націй і т.д.) перебуватиме у повній відповідності з принципом рівноправ’я та самовизначення, викладеним у § 2 статті І Статуту ООН та статті VIII Заключного акту міжнародної наради з безпеки та співробітництва в Європі (хоча слід зазначити, що право на «самовизначення» в резолюціях ООН було обмежене рамками колоній (країн «третього світу»), які прагнули до незалежності від своїх європейських володарів. Супутній принцип «свободи від втручання у внутрішні справи держав» означає, що зовнішні сили не повинні втручатися у внутрішні справи колишніх колоніальних країн, що є вже незалежними).

Загальна декларація прав народів, прийнята на недержавній нараді в Алжирі, проголошує: «Кожний народ має право на демократичне представництво, яке представляє всіх громадян, незалежно від раси, статі, віри або кольору шкіри, здатне забезпечити ефективне поважання прав людини та «основних свобод усіма». Декларація передбачає також, що «народ, права якого зневажаються, має право боротися за них». Про це згадується і в преамбулі «Загальної Декларації про права людини».

Алжирська Декларація за умови зневажання прав меншини не прямо підтримує право меншини на відокремлення від великої політичної спільності, якщо прийняти до уваги статтю 21, в якій проголошується наступне: «Цими правами (меншини) можна користуватися в умовах повного поважання законних інтересів всього суспільства, проте вони не можуть бути використані як привід для розділу територіальної цілісності політично єдиних держав, якщо вони діють відповідно до всіх принципів, записаних в Декларації». Слід зазначити, що всі міжнародно-правові акти розглядають категорію «народ» як суб’єкт самовизначення без відповідної деталізації цього поняття. Якщо розглядати  як суб’єкт  прав на національне самовизначення «етнічну одиницю», яка не має за межами держави свого проживання інших державних об’єднань, зазнає безумовної дискримінації і є також корінним населенням, ми, безумовно, зіткнемося з рядом досить непростих проблем, сформульованих у вигляді наступник запитань:

• Яка з кількох сотень етнічних груп в Індії, близько 300 – в Індонезії, 200 – в Нігерії, 70 – у Кенії, 45 – у Судані тощо може претендувати на роль «етнічної одиниці»?

• Яким чином слід ставитись до природного процесу консолідації кількох етносоціальних (етнорелігійних) груп у більше об’єднання (наприклад, в народність або націю) після того, як одна із цих груп уже була визнана як «етнічна одиниця»?

• Чи можна віднести до «корінних народів» франко-англомовне населення Канади (яке, звичайно, має за межами даної країни відповідні державні об’єднання) та якому із двох народів, що проживають на Кіпрі, віддати перевагу (те саме стосується фламандців і валонів у Бельгії і т. ін.)?

• Хто  визначатиме стан «безумовної дискримінації» і що мають робити міжнародні структури, якщо держава проживання етнічної групи, що зазнає дискримінації, буде категорично заперечувати висновок на підтвердження дискримінації (за наявності діючого принципу невтручання у внутрішні справи держави)?

Такою ж складною проблемою є збереження територіальної цілісності та непорушності кордонів держави. Ці принципи «працюють» на рівні міждержавних відносин і зовсім не забороняють принципову можливість перегляду кордонів, а лише попереджають появу нових кордонів, що настає з використанням сили («кордони можуть бути змінені відповідно до міжнародного права, мирними засобами та шляхом переговорів», – записано у Заключному документі Європейської наради з проблем безпеки та співробітництва в Європі).

Кордони багатьох сучасних держав виникли в результаті:

• краху колоніальних режимів;

• розпаду імперії;

• територіальних захоплень (анексій);

• тимчасових домовленостей (наприклад, Кіпр, Палестина, Гонконг та інші).

Більшість державних територій і кордонів сучасних країн не збігаються з територіями та кордонами проживання етносів. Особливо це характерно для африканського континенту, де та чи інша етносоціальна або етнорелігійна група розірвана кордонами кількох держав.

Враховуючи все це, можна дійти висновку про те, що важливо не стільки визначити, що є сепаратизмом, скільки випереджати його перетворення на етнічний збройний конфлікт, шукати шляхи врегулювання етнічних проблем.

Водночас суть сепаратизму як політичної течії, що зростає на грунті політичної та соціальної нерівності, придушенні життєво важливих інтересів етнічної або національної меншини, дає змогу зробити головний акцент на внутрішніх механізмах попередження сепаратизму, до складу яких можна віднести:

• формування політичних інститутів, що гарантують етнічній меншині пропорційне представництво у парламентах і демократичних структурах, урахування її політичних, культурних та економічних інтересів;

• створення широкого коаліційного уряду;

• надання культурної автономії та здійснення місцевого автономного самоврядування;

• широке і всебічне забезпечення релігійних прав.

Акцент на внутрішніх аспектах попередження сепаратизму не виключає скоординованих міжнародних дій, таких як:

• широке застосування превентивної дипломатії у регіонах з підвищеною конфліктогенністю, що виникає на грунті національних та етнічних суперечностей;

• створення широкої мережі аналітичних центрів, здатних на місцях оцінювати ситуацію та надавати щодо врегулювання останньої пропозиції місцевим, центральним і міжнародним органам;

• активна участь у роботі офісу Верховного уповноваженого з питань національних меншин ОБСЄ;

• створення надійного міжнародного механізму контролю над продажем у райони потенційних етнічних, етнорелігійних і національних конфліктів звичайної зброї, що може потрапити у розпорядження сепаратистських угруповань.

Аналіз ситуації в Україні дає змогу визначити кілька потенційно небезпечних регіонів, де вже зараз існують сепаратистські рухи.

У західному регіоні України в 1990 р. було створено Громаду підкарпатських русинів. Нині до її складу входять близько 16 тис. членів. Розпочавши свою діяльність як культурно-просвітня організація, Громада поступово перетворилась на сепаратистське політичне утворення – Підкарпатську республіканську партію. Її лідери відстоюють етнічну особливість і «відокремленість» русинів від інших етносів, що проживають у цьому регіоні. Лідери русинського руху наголошують на необхідності самовизначення та створення русинами своєї держави, заявляють про неправомірність приєднання Закарпаття до України і навіть звернулись у січні 1992 р. до Чехословацького парламенту з проханням повернути край до складу Чехословаччини. Створення так званої «русинської держави» планується за рахунок об’єднання тих територій України, Словаччини, Польщі, Угорщини, Югославії, де мешкають русини. Політичні заяви доповнюються конкретними практичними кроками. Так, навесні 1993 р. у Братиславі був створений так званий «тимчасовий уряд Підкарпатської Русі», що наголосив на необхідності боротьби за визнання русинів як окремого народу, створення у Закарпатті республіки із закріпленням за корінним населенням (тобто русинами) усіх міжнародних прав та проведення виборів до  парламенту. «Тимчасовий уряд» звернувся до парламентів усіх країн з проханням надати допомогу в реалізації цих планів. Члени тимчасового уряду разом з екстремістами з русинського руху проводять відверту антиукраїнську пропаганду, звинувачують Уряд і парламент України в українському «націонал фашизмі», окупації Закарпаття, етноциді русинів після набуття Україною незалежності. По суті, такі дії лідерів русинівного руху в майбутньому можуть призвести до загострення ситуації не тільки у Закарпатті, але й у всьому Закарпатському регіоні. Цей конфлікт має дуже багато чинників для того, щоб перетворитися з внутрішнього на зовнішній.

Найбільш насиченим сепаратистськими партіями та рухами регіоном України був і залишається Крим. Саме кримська проблема протягом 10 років незалежності України постійно висуває на порядок денний питання щодо збереження територіальної цілісності країни. Особливість кримської ситуації полягає в тому, що сепаратизм на півострові тісно пов’язаний з відверто антиукраїнською орієнтацією так званих «Націонал патріотичних сил Росії» (ліберально-демократичної партії, Конгресу руських общин тощо), позицією комуністичної партії, окремих політиків та можновладців. Антиукраїнські та сепаратистські течії в Криму виникають і мають змогу діяти тільки за умов матеріальної та моральної підтримки з боку Росії. «Блок Росія» (до блоку входила Республіканська партія Криму РПК і Народна партія Криму) на виборах 1994 р. зумів привести до влади Юрія Мєшкова під гаслами «перетворення Криму на незалежну демократичну правову державу, метою якої є «утворення союзу з Росією».

Блок «Росія» користувався в Севастополі підтримкою блоку Лівих і Патріотичних сил (Парламенту Російського народу під керівництвом О.Круглова, Російського Товариства Криму, Спілки офіцерів Криму).

Ще більш радикальну позицію займає Російська Партія Криму, яка має підтримку з боку Ліберально-демократичної партії В.Жириновського.

Комуністична партія (КПК), одна з найважливіших партій на півострові, не підтримує ідею незалежного Криму як таку, що стоїть на заваді здійснення більш широкої партійної мети – поновлення СРСР. КПК вірить у повторне утворення єдиної держави (на території колишнього СРСР) зі спільними кордонами, митною, кредитною та фінансовою системами, а також новоутвореними урядовими структурами. Вибори до Верховної Ради України у 1998 р. поповнили перелік орієнтованих на Росію партій Криму партією «Союз», що була створена у 1997 р. на базі забороненої Міністерством юстиції України Кримської партії. У своїй передвиборній платформі партія «Союз» декларує ідеї децентралізації державної влади та передачі ряду функцій на місцевий рівень, вбачаючи головне завдання у створенні міждержавного союзу Росії, України та Білорусі.

Існуюче політичне і соціальне напруження на півострові постійно підігрівається заявами політичних партій, державних органів, представників держапарату, окремих політиків у РФ. Виступи Бабуріна, Лужкова, Руцького, Жириновського, Громова, Лебедя та інших провокували поширення сепаратистських настроїв у Криму і певним чином впливали на російську зовнішню політику. Росія, з одного боку, рішуче виступає проти перегляду російських кордонів, що склалися після Другої світової війни, а з другого – зберігає гіпотетичну можливість висунення територіальних претензій до України, що ставлять під сумнів передачу Криму в 1954р. Україні. Про це свідчать факти відмови російського парламенту від скасування постанови Державної Думи Федеральних зборів РФ від 1993 р. щодо Севастополя та ще однієї постанови про розслідування переходу Криму під суверенітет України у 1945 році.

Навряд чи справдяться сподівання на те, що підписаний широкомасштабний Договір України з Росією розставить всі крапки над «і» та зніме з порядку денного будь-які територіальні претензії до України. Уряду України вдалося перевести ситуацію в Криму у латентну фазу. Але двадцятирічний термін перебування ЧФ Російської Федерації на Кримському півострові збереже на невизначений строк у замаскованому вигляді «територіальну проблему» в Україні. Факт демонстративного захоплення матроського клубу у м. Севастополі 24 серпня 1999 р. (у день святкування  незалежності України), що проводилось членами націонал-комуністичної партії Росії і супроводжувалось гаслами повернення міста до складу РФ, свідчить про те, що будь-який договір не знімає проблему Севастополя та Криму в цілому, а лише певною мірою стабілізує українсько-російські відносини, переводить їх у цивілізовану площину.

Кримське питання є феноменом суспільної свідомості росіян і тих ідеологічних міфів, що за допомогою ідеологічної машини імплантувались упродовж десятиліть у суспільну свідомість на рівні незаперечних імперативів, базових ідеологем і не потребують доказів. Дія цих міфів проявляється на рівні заздалегідь спланованої суб’єктивної реакції на події, що не підпадають під усталену схему. Тобто, сподіватись на докорінну зміну позиції переважної більшості громадян і політиків Росії щодо Криму та Севастополя можна тільки після тривалого часу, за який відбудеться зміна поколінь.

Таким чином, слід зазначити, що кримський сепаратизм має під собою як внутрішні, так і зовнішні чинники, а розвиток подій у цьому регіоні значною мірою залежатиме від ситуації, що склалася навколо базування Чорноморського флоту Російської Федерації в Криму.

Підгрунтя для довгострокової конфронтації на півострові закладає сам факт надання дозволу на розміщення військово-морських сил іноземної держави на території країни, що декларує про свої позиції нейтральності та неприєднання і має Конституцію, яка, з одного боку, не допускає розміщення іноземних військових баз на території України (ст. 17), а з другого, дозволяє використовувати існуючі військові бази для тимчасового перебування іноземних військових формувань на умовах оренди         (п. 14 розділ ХV).

Головна проблема даної ситуації полягає в суттєвих відмінностях зовнішньополітичних і військових пріоритетів України та РФ.

Ключовим завданням своєї зовнішньої політики Росія вважає збереження статусу великої держави за рахунок переважно військових чинників. Російська Федерація розцінює пострадянський простір як зону своїх виключних інтересів, і в цьому контексті Російський Чорноморський флот відіграє надзвичайно важливу роль інструменту силової політики у басейні Чорного моря.

«Интересы обеспечения национальной безопасности России, – відзначається у Концепції національної безпеки РФ 1997 р., – предопределяют, при соответствующих обстоятельствах, необходимость военного присутствия России в некоторых стратегически важных регионах мира. Размещение там на договорной основе и на принципах партнерства ограниченных воинских контингентов (военных баз) должно демонстрировать готовность РФ выполнить свои союзнические обязательства, содействовать формированию устойчивого военно-стратегического баланса сил в регионах и обеспечивать РФ возможность реагировать на кризисную ситуацию  в ее начальной стадии, способствовать реализации внешнеполитических целей государства» [73].

Декларування необхідності захисту «співвітчизників» за межами кордонів РФ без визначення, кого саме і чому потрібно захищати, створює для Росії певні умови для проведення політики силового тиску чи втручання у внутрішні справи пострадянських країн. У цьому контексті військова присутність РФ в Криму продовжує на невизначений термін збереження для Росії не тільки впливу на внутрішню і зовнішню політику України, а й можливість здійснювати контроль над іншими причорноморськими державами. Довготривала суперечка з Україною за Чорноморський флот полягала головним чином для Росії не в збереженні не флоту, а у своєму впливові через флот на Крим і Чорноморський регіон у цілому. Контролюючи Крим, спираючись  на його виробничу й технологічну базу, розвинуту інфраструктуру, можна досить швидко відновити бойовий склад флоту (як це було після обох світових війн). Крим без флоту існувати може, флот без Криму приречений на загибель.

З огляду на це, показовими для оцінки інтересів Росії в Криму є висловлювання деяких російських науковців і дослідників. Наприклад, незалежні експерти Російського наукового фонду підготували доповідь «Суверенітет Криму: проблеми та перспективи». У ній сказано: «У зв’язку з дезінтеграцією єдиного оборонного простору СРСР, подіями в Закавказзі та активізацією Туреччини, Ірану й Пакистану в цьому регіоні, Крим і Чорноморський флот набувають життєво важливого значення для оборони рубежів Росії та СНД». І далі: «… в умовах (…) відокремлення України та Прибалтики теплі порти Криму набувають особливого значення для зовнішньої торгівлі Росії та інших держав СНД». Відтак запропоновано: «Довести до кінця правове анулювання рішень 1954 р. щодо Криму; політично і пропагандиськи  трансформувати проблему Криму з територіальної суперечки між Росією та Україною в питання державно-політичного самовизначення населення Криму; активізувати прямі господарські та культурні зв’язки з Кримом, насамперед через неурядові канали і заходи, що забезпечать економічну безпеку Криму; розпочати підготовку «рамкової» угоди між Кримом і Росією про основи та принципи відносин, умови вступу Криму до СНД, забезпечити міжнародну підтримку боротьби Криму за свій суверенітет». Інші документи, що стосуються Криму, містять аналогічні рекомендації.

Перебування російського Військово-Морського флоту в Севастополі дає можливість Росії суттєво впливати на розвиток економічних і політичних зв’язків України з країнами «далекого» та «близького» зарубіжжя.

Так, наприклад, Росія має змогу контролювати Керченську протоку і таким чином ставити під контроль основні транспортні мережі вугледобувних і металургійних центрів південно-східного регіону України. Флот може контролювати також транспортні коридори Поті – Одеса та Самсун – Одеса.

Будь-які соціальні чи політичні заворушення, спровоковані ЧФ РФ, здатні підірвати фінансові інвестиції в економіку Криму та перспективні економічні проекти з участю України – чи  проект транспортування ранньої каспійської нафти, чи  план створення вільних економічних зон на Чорноморському узбережжі.

Дислокація кораблів ЧФ РФ у Севастополі створює низку проблем, серед яких:

• несплата Чорноморським флотом РФ міській адміністрації споживання електроенергії, тепла, води та інших боргів у розмірі 54 122 тис. грн. (25 млн дол. США) за 1998 р.;

• нецільове використання об’єктів Севастопольської морської бази, що були передані в оренду ЧФ РФ (передача їх у суборенду комерційним структурам, розкрадання матеріальних цінностей);

• скупка будівельним управлінням ЧФ нерухомості у м. Севастополі;

• створення та підтримка комерційних структур, що у майбутньому мають взяти під контроль значну частину економіки міста і забезпечити економічне підгрунтя російського панування у Севастополі;

• заяви високих посадових осіб РФ щодо можливості повернення ядерної зброї на кораблі ЧФ РФ. Ці заяви створюють додаткове напруження між Україною та Росією і здатні суттєво впливати на розвиток військово-політичної ситуації у Чорноморському регіоні, а також на стан внутрішньої безпеки України.

Можливе загострення Росією питання з приводу м. Севастополя та Криму в цілому у будь-який час може не тільки погіршити відносини між двома країнами, а й стати юридичною перепоною на шляху входження України до європейських та євроатлантичних структур безпеки. За умов нової хвилі «кримського протистояння» західні країни мають усі підстави відмовити Україні за мотивом наявності територіальних суперечок із сусідами.