4. Розбудова Збройних Сил УкраЇни – проблеми та перспективи розвитку

Після проголошення незалежності в Україні було створено власні Збройні сили як важливий атрибут держави. За винятком Чорноморського Флоту, ця операція була здійснена дуже оперативно і, головне, без кровопролиття.

На час проголошення незалежності на території України дислокувалося 14 мотострілецьких, 4 танкові, 3 артилерійські дивізії і 8 артилерійських бригад, 1 бригада спеціального призначення, 9 бригад протиповітряної оборони, 7 полків бойових вертольотів, а також 3 повітряні армії. У їхньому складі налічувалось: 6052 танків (у тому числі Т-64, Т-72, Т-80), 6627 бойових броньованих машин, 1650 літаків, 274 вертольота, 3602 артилерійські системи калібром 100 мм і вище.

Стратегічні ядерні сили, розташовані на території України, мали на озброєнні 176 міжконтинентальних балістичних ракет – 130 ракет СС-19 (КЗ-18) і 46 ракет СС-24 (КЗ-22) з 1280 бойовими частинами. До складу стратегічних сил входили авіаційні частини стратегічних бомбардувальників 21 ТУ-95МС і 20 ТУ-160 останніх модифікацій, що мали 600-650 ядерних боєприпасів. Тактична ядерна зброя (близько 2600 одиниць) відповідно за домовленістю була виведена в Росію.

Чорноморський флот у своєму бойовому складі налічував 18 підводних човнів, 150 бойових кораблів, 70 кораблів забезпечення, понад 400 бойових літаків і близько 100 вертольотів. Кількісний склад флоту перевищував 60 тис. чоловік.

Усе це військове угруповання становило велику частину центрального стратегічного резерву Збройних сил колишнього Радянського Союзу. Війська дислокувались по всій території України й управляло ними Міністерство оборони СРСР, що було розміщене в Москві.

З огляду на можливість використання Збройних сил в інтересах певних політичних сил Російської Федерації (як це вже неодноразово мало місце в подіях у Закавказзі, Прибалтиці та й у самій Росії) необхідно було прий­няти рішення щодо подальшої долі військових формувань в Україні.

Існували різні підходи до вирішення цього питання. Можна було, за прикладом країн Балтії, оголосити Збройні сили колишнього Радянського Союзу «персоною нон грата» і запропонувати військам залишити територію незалежної держави. Можна було також паралельно з існуючими створювати власні Збройні сили. Однак і перший, і другий варіант у підсумку призводили до загострення стосунків між Україною і Російською Федерацією, сприяли втягуванню армії у політичні ігри і навряд чи могли завершитися позитивними результатами в найближчій перспективі. Крім того, Україна, так само як і інші республіки, зробила значний внесок у створення та розвиток Збройних сил Радянського Союзу та й у самих військах проходили військову службу багато українців. У цій ситуації оптимальним варіантом було формування власних Збройних сил на основі підпорядкування угруповання військ, розташованого на території України.

24 серпня, через два дні після провалу путчу в Москві, Верховна Рада України прийняла постанову «Про військові формування в Україні», що поклало початок процесу підпорядкування військових формувань, дислокованих на території України, створенню законодавчої бази та управлінських структур українських Збройних сил.

11 жовтня 1991 р. рішенням Верховної Ради було прийнято постанови: «Про утворення Ради оборони України» і « Концепцію оборони і будівництва Збройних сил України».

Концепція заклала основи для створення армії на базі переформування військ Київського, Одеського, Прикарпатського військових округів, окремої армії протиповітряної оборони, повітряних армій і Чорноморського флоту, виходячи з принципу розумної достатності. У цьому документі Україна визнавала необхідність зберігання центрального оперативного командування в Москві над військами стратегічного призначення, розміщеними на її території, однак підкреслювала своє прагнення до набуття у майбутньому статусу нейтральної, без’ядерної держави, що не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не бере участі у виробництві, придбанні та застосуванні ядерної зброї.

Збройні сили України мали складатися із сухопутних, повітряних і військово-морських сил. Їхня чисельність визначалася на рівні 400-420 тис. чоловік. Передбачалося також створення воєнізованих формувань, таких як: Національна гвардія, Прикордонні війська та Війська цивільної оборони. Президент, як Головнокомандувач, наділявся широкими повноваженнями, зокрема мав право на введення військового стану, оголошення війни, проведення часткової або загальної мобілізації, відповідав за призначення та звільнення вищого військового командування, вів переговори з питань ліквідації (створення) міжнародних військових союзів тощо. Документ передбачав поетапне скорочення військ, розміщених на території України, і соціальний захист військових.

Починаючи з 1992 р., Збройні сили України перебувають у стані постійної трансформації, намагаючись пристосуватись до нових вимог, але багато проблем, що передбачалося розв’язати ще на початковому етапі, й досі негативно впливають на  стан армії. Умовно роки існування українських Збройних сил можна поділити на три періоди: перший – період підпорядкування військових угруповань колишнього Радянського Союзу новоутвореним органам військового управління Української держави (кінець 1991 р. – кінець 1992 р.); другий – період пристосування військової організації України до складних внутрішніх та зовнішніх умов існування молодої Української держави (початок 1993 р. – кінець 1996 р.); третій – початок реформування ЗС «знизу», тобто спроби МО України здійснити військову реформу без кардинальних змін усіх складових військової організації, без чіткого усвідомлення на державному рівні цілей та функцій силових структур у нових геополітичних умовах та обмежених економічних можливостях держави (початок 1997 р. – кінець 1999 р.) 

Непевні кроки військової реформи в Україні налаштовують на пошук шляхів прискорення цього процесу та надання йому більшої ефективності.

Усі попередні військові реформи у Російській імперії та у колишньому СРСР розпочиналися, як правило, після воєнних поразок чи великих воєнних кампаній. Головна мета реформ полягала у використанні досвіду минулої війни з доданням деяких нових компонентів (наприклад, пристосування до ведення ракетно-ядерної війни).

Історична практика подає приклади різних за змістом, обсягом завдань та терміном проведення військових реформ, що відбуваються трьома шляхами:

Перший шлях – еволюційний, коли трансформується уся військова сфера, що пов’язана з появою нових зразків зброї та військової техніки, новою тактикою і стратегією, вдосконаленням системи управління, зміною пріоритетів у науково-технічній політиці тощо.

Еволюційні зміни практично здійснюються у межах діючого правового поля військової структури та не пов’язані з кардинальними зрушеннями.

Другий шлях – часткові зміни.

Військова реформа у цьому випадку має на меті розв’язати важливі проблеми. Вони найчастіше потребують значних зусиль, але носять обмежений характер і не охоплюють усієї військової сфери, як, наприклад, скорочення чисельності Збройних сил, ядерних озброєнь відповідно до договору Старт-1 та Старт-2, звичайних озброєнь відповідно до Договору про звичайні озброєння та збройні сили у Європі, закриття військових баз на іноземних територіях, вивід військових підрозділів з території інших країн і т.ін.

Третій шлях – радикальні зміни усієї військової сфери. Необхідність радикальних трансформацій спричинена передусім:

·    появою незалежної держави як повноправного суб’єкта міжнародних відносин та необхідністю розбудови її військово-політичної сфери;

·    глобальними змінами геостратегічної ситуації у світі;

·    докорінними змінами політичного, економічного та соціального устрою держави;

·    появою нових внутрішніх та зовнішніх пріоритетів, приєднання до тієї чи іншої міжнародної системи безпеки;

·    виникненням принципово нового спектра загроз, що потребують нових підходів;

·    глобальною поразкою чи перемогою у війні.

Військова реформа може бути реальною лише за умови тверезих оцінок навколишнього світу і власних можливостей держави.

Аналіз геополітичної ситуації у світі, у різних його регіонах, у «близькому» і «далекому» зарубіжжі, по різних геостратегічних напрямах, а також перспективний ситуаційний прогноз можливостей реалізації різних за термінами завдань – найістотніше впливають на військову реформу. Геополітичний аналіз багато в чому допомагає виявляти пріоритетні військово-стратегічні напрями і їхню специфіку, сприяє визначенню характеру завдань, оптимальної структури Збройних сил. А отже впливає на розподіл фінансових можливостей, призначених на військове будівництво і масштаби фінансування військових приготувань, розвиток ВПК і оборонного комплексу.

Застосування військової сили є лише одним, нехай і важливим, чинником досягнення стратегічних цілей, що найефективніше виявляється в добре налагодженій системі інших заходів і політичних прийомів. Правильний аналіз геополітичної ситуації може спрогнозувати застосування військової сили на тому або іншому напрямі, у тому або іншому потенційному конфлікті. У своєму аналізі ми виходимо з достатньої стабільності та оцінки міжнародної обстановки, її відносної сприятливості для України (зокрема, для здійснення комплексних, не тільки військових реформ).

Оцінка завдань, термінів і способів здійснення військової реформи базується на аналізі військових і невійськових загроз для України, сучасних і перспективних. Зовнішні умови на даний момент багато у чому сприяють її проведенню, однак на зміну викликам, що мали місце у попередні періоди, настають нові. Що, до речі, і обумовлює необхідність невідкладного проведення реформи. Існують чинники і причини, що не тільки в перехідний період, але й у рамках нового світового порядку матимуть важливе значення в міжнародних стосунках. У цьому плані вкрай важливим є якісний і об’єктивний аналіз стану української силової компоненти як інструмента вирішення завдань по входженню України у багатополюсний світ. Це, у свою чергу, включає оцінку можливостей і шляхи її удосконалення, виведення на прийнятний рівень, пошуки оптимального співвідношення воєнних і невоєнних чинників забезпечення національних інтересів і національної безпеки України в нових умовах.

Сучасний і тим більше перспективний світ – це світ багатобарвний. Він досить мінливий, колишні вороги стають партнерами, навіть союзниками, трапляється, на жаль, і навпаки. А на нинішньому перехідному періоді ці трансформації можуть відбуватися надзвичайно швидко.

Крім того, той самий суб’єкт міжнародних стосунків може одночасно виступати стосовно України і партнером (на це є об’єктивні умови і взаємний інтерес), і опонентом, ще й досить жорстким. Тому прагнення деяких політиків і військових, причому найвищого рангу, якнайшвидше зорієнтуватися в спрощеній, лінійній, одномірній системі координат за ознакою «свій – чужий» є політично короткозорим і навіть небезпечним, а економічно не оптимальним, марнотратним і не реальним.

Безсумнівно, реформа передбачає також докорінну реконструкцію віт­чизняного ВПК при збереженні і пріоритетному розвитку тих його секторів, що працюють на перспективу й здатні забезпечити ефективну відповідь на виклики майбутнього, до речі, не тільки у військовій сфері.

За всіма об’єктивними вимогами Україна має реалізувати радикальну модель трансформації військової сфери. Подібні завдання постають і перед країнами Центральної та Східної Європи.

Досвід країн Центральної та Східної Європи має для України не тільки теоретичне, а й практичне значення. Тим більше, що і в Україні, і в країнах Центральної та Східної Європи багато спільних проблем. Після розпаду Організації  Варшавського договору (ОВД) та СРСР вони залишилися у «сірій» зоні, поза межами існуючих міжнародних структур безпеки; всі вони отримали у спадщину мілітаризовані країни з багаточисельними збройними силами, озброєними застарілими зразками військової техніки та обтяжливим військовим бюджетом, усі вони відчували занепокоєність від можливого поновлення військового домінування РФ у регіоні, а перспектива приєднання до європейських економічних та політичних структур зводились нанівець національними показниками економічного і соціального розвитку.