4.1.1. Головні напрями військової реформи у країнах Центральної та Східної Європи

Таким чином, потреби реформування військової сфери у країнах Центральної та Східної Європи висунули на порядок денний питання: яким чином слід виконувати це завдання? Орієнтуватися у першу чергу на створення національної системи безпеки, а вже потім колективної, чи навпаки - підпорядкувати весь процес перетворень вимогам НАТО?

Упродовж останніх років країни Центральної та Східної Європи запропонували різні відповіді на ці запитання.

Цілями військової реформи є, по-перше, забезпечення національної обороноздатності, по-друге, модернізація національної армії, по-третє, курс на приєднання до євроатлантичних структур. Естонська національна військова доктрина також грунтується передусім на принципі незалежності національної оборони, а вже потім на міжнародному багатосторонньому військовому співробітництві. Причому відданість останньому принципу грунтується суто національними міркуваннями – замалим оборонним потенціалом.

Ситуація геостратегічної невизначеності – це не просто аргумент політиків Центрально-Східної Європи на користь вступу до НАТО, а, на жаль, реальний стан речей. Пошук національної самоідентичності є одним із основних шляхів подолання невизначеності. У військово-політичній сфері національна самоідентифікація означатиме розробку і впровадження національних військових доктрин, де з національних позицій переосмислюються і перезатверджуються національні геостратегічні імперативи та військово-політичні, оборонні цілі; визначаються інтереси та проблеми в сфері національної безпеки; окреслюються шляхи і методи досягнення та майбутня структура цілісної національної системи безпеки. Серед експертів країн Центральної та Східної Європи дедалі більше утверджується думка про те, що членство в Північноатлантичному альянсі не замінить власної системи оборони, а сукупність обов’язків перед НАТО – власної оборонної доктрини.

Західні фахівці також наголошують на необхідності створення державами регіону суто національних оборонних доктрин, що сприятиме як їх самоутвердженню, так і встановленню рівних відносин із структурами колективної безпеки.

Отже, подолання геостратегічної невизначеності можливе лише за усвідомлення інтересів національної безпеки, побудови національної системи оборони на традиціях національної історії, сучасних національних потребах, перспективах національного розвитку. Має відбутися свого роду «інтелектуальне засвоєння» міжнародного середовища, окреслення його ідеальної структури. Цей складний процес ідейного утвердження або переутвердження нації не може підмінятись чи зводитись до відносин з тими чи іншими міжнародними інституціями.

Відображенням прагнення народів Центрально-Східної Європи до геостратегічного і військово-політичного самоутвердження є виникнення інституцій, покликаних забезпечити цей процес. Передусім це стосується Рад національної безпеки та інших супутніх органів. У випадку Румунії – це Верховна Рада національної оборони; Вища військова рада; Рада з військового виробництва; Вища рада військової освіти; Рада з питань науки; Директорат з військової інформації та відносин з громадськістю; Комісія з військово-соціальних питань; Комісія з удосконалення військових інформаційних систем. Безперечно, перераховані інституції є багатоцільовими, проте їх сукупний вплив на національне військово-стратегічне мислення неминуче сприяє його самовизначенню. Так само в Болгарії в 1991 р. було створено Консультативну раду з національної безпеки; Президентський військовий кабінет, Комітет з національної безпеки Національної асамблеї. На сьогодні майже всі країни Європи мають Ради національної безпеки та супутні їй інституції.

Румунія дає зразок переваги національних підходів у справі реформування системи оборони. Військовики, політики, державні діячі цієї країни всіляко наголошують, що румунська військова реформа грунтується на національних принципах. До 1989 р. на території Румунії не було іноземних військ. Після відмови Румунії взяти участь у чеських подіях 1968р. ця країна виробила національну і суто оборонну концепцію воєнної доктрини. Основними положеннями цієї концепції були: орієнтація виключно на національні ресурси; організація, функціонування та навчання особового складу збройних сил у національному дусі. Фактично в справі навчання та підготовки офіцерського корпусу Румунія повернулась до попередніх традицій. Прагнучи позбутися залежності від Москви, Румунська держава створила власний незалежний ВПК, який забезпечує 70-80%, а іноді 85% потреб національної армії. Взявши курс на інтеграцію у євроатлантичні структури і дотримуючись його, Румунія надає великого значення двостороннім зв’язкам. Так, у 1990 р. Румунія мала за кордоном лише 4 військових аташе, тоді як у 1994 р. – 24 у 36 країнах. Румунська сторона прагне також до широкої участі у військових заходах світової спільноти, керуючись не селективним підходом, а намагаючись залучити до навчання та участі якомога більше підрозділів національної армії. Нині 14 бригад наземних військ проходять навчання на виконання миротворчих функцій. Очевидно, що стратегічні наміри румунського керівництва полягають у комплексній, урівноваженій (націоналізм-інтернаціоналізм) інтеграції до євроатлантичних структур. Те, що питання можливого запрошення Румунії до НАТО у першій хвилі було поставлено на порядок денний, сталося не тільки завдяки особливій позиції Франції, а й тому, що на американських експертів справило враження впровадження військової реформи в цій країні. Більше того, американська сторона наголосила що Румунія, із суто військової точки зору, більше заслуговує на членство в НАТО, ніж навіть така економічно, політично, культурно розвинута країна, як Словенія.

Серед найважливіших документів, що розглядалися Варшавою на початку 90-х рр. як основи польської оборонної політики були: прийнятий 2 листопада 1992 р. Комітетом оборони країни документ «Політика безпеки та оборонна стратегія РП» та підписаний президентом Валенсою тижнем пізніше документ «Принципи польської політики безпеки», який було підготовлено Бюро національної безпеки.

В «Основах стратегії РП на 1993-2000 рр.» було відзначено:

1. У галузі колективної безпеки:

   • визнання НАТО як головного фактора політичної стабілізації та миру в Європі. Польща виступає за збереження євроатлантичного характеру цим союзом і за присутність американських військ на Європейському континенті;

   • стратегічною метою Польщі  є членство у НАТО та ЗЄС як європейської опори НАТО, що забезпечують колективну безпеку в Європі;

   • участь збройних сил РП у миротворчих операціях, що організовуються і проводяться  ООН.

2. У галузі регіонального співробітництва:

   • підтримка співробітництва у рамках Вишеградської групи;

   • двостороннє співробітництво Польщі з Росією, Україною та Білоруссю.

3. У галузі обороноздатності:

   • підтримка власного військового потенціалу та оборонної системи держави;

   • відмова від розгляду як джерела загрози будь-якої існуючої держави.

У документі Бюро національної безпеки йшлося про те, що хоч у цілому «розпад СРСР створив шанси для посилення безпеки на Сході Європи, але все ж цей регіон залишається політично нестабільним, а можливості спалаху локальних конфліктів, хвилі біженців та значне скорочення поставок стратегічної сировини створює загрозу для Польщі. Зниженню цих загроз сприяє співробітництво Польщі з Україною, Росією та Білоруссю на засадах двосторонніх угод у галузі економічної безпеки, а також у деяких військових галузях». У цьому ж документі відзначалося, що «Польща у цей час здійснює глибоку трансформацію щодо пристосування оборонної структури до потреб суверенної європейської держави середнього рівня».

Основним елементом оборонної системи Польщі є збройні сили, що постійно готові до виконання бойових завдань та військового розгортання. У випадку локального конфлікту, який порушить територію Польщі, збройні сили мають негайно розпочати військові дії з метою затримати та розбити супротивника.

У принципі це завдання Польща має реалізувати самостійно, але за політичної чи матеріальної допомоги інших країн. У випадку війни, що може виходити за межі локального конфлікту, стратегією польських збройних сил буде якомога довший опір шляхом стримування інвазії через нанесення максимальної шкоди агресору з метою демонстрації рішучості до оборони та отримання часу на прояв реакції інших країн та міжнародних організацій. Польща не вбачає загрози з боку будь-якої держави. Збройні сили розташовані рівномірно на території усієї країни для відбиття можливого нападу з будь-якого боку. Чисельність ЗС та основних озброєнь відповідає прийнятим Польщею міжнародним зобов’язанням, включно наших сусідів. Армію РП становлять солдати обов’язкового та загального набору, а також професійні кадри, відсоток яких зростатиме. Це гарантує професійний і одночасно громадянський характер ЗС та забезпечує необхідну кількість навчених резервістів у випадку мобілізації.

Зрештою, збалансувавши потреби національної і колективної безпеки, дія національного фактора військових реформ у країнах Центрально-Східної Європи буде стабілізуючою, якщо не переважить вплив інтернаціонального. Націоналізм у країнах Центральної та Східної Європи завжди присутній і нікуди не зникне, а нехтування цим фактором сьогодні призведе лише до його гіпертрофованих проявів у майбутньому. Цікаво, що навіть тепер, коли націями Центрально-Східної Європи заволоділо непереборне прагнення попри все увійти до НАТО, західними експертами було помічено, що у справі визначення можливих загроз і нагальних питань національної безпеки політики і військовики країн Центральної та Східної Європи (особливо це стосується Польщі) керуються більше національно-історичними традиціями, ніж реальним станом речей.

Наступним після інтернаціонального та національного факторів військових реформ у Центрально-Східній Європі є регіональний фактор. Його значення зумовлюється існуванням історично, культурно, геополітично детермінованих регіональних підсистем міжнародних відносин; військово-політичних та геостратегічно визначених регіональних балансів сил; прискоренням економічної та політичної регіональної інтеграції в напрямі створення спільнот на кшталт ЄС чи НАФТА.

Формування сталих військово-політичних відносин у рамках окремого регіону та регіональних спільнот безпеки є важливою умовою успішного проведення військових реформ у Центрально-Східній Європі.

Регіональне спрямування військової політики країн Центральної та Східної Європи характеризується як негативно, так і позитивно. У першому випадку військова політика, зокрема політика в сфері військових реформ, детермінується регіональними загрозами. Насамперед це стосується країн Південної Європи.

Наприклад, болгарська сторона наголошує, що реформування її оборонної системи відбувається у вкрай несприятливому регіональному середовищі. Низка регіональних загроз – загальна ситуація на Балканах, ситуація в колишній Югославії, греко-турецькі суперечності, македонська проблема – серйозно впливає на характер, напрями і темпи військової реформи. Безперечно, що зміна ситуації на Балканах відіб’ється на зусиллях болгарського уряду у військовій сфері. Румунія також змушена пристосовувати свою військову політику до реалій балканської кризи. Військовики і політики цієї держави вважають, що положення угоди про звичайні типи озброєнь, НАТОвська допомога Греції і Туреччині призвели до порушення регіонального балансу сил.

Кризова ситуація в регіоні змушує уряди зацікавлених країн вживати дипломатичних та військових заходів з метою стабілізації становища і створення сприятливих регіональних умов для впровадження військових реформ. У жовтні 1997 р. у Софії відбулася зустріч міністрів оборони країн Південно-Східної Європи, які беруть участь у PfP, зі своїми колегами з Греції, Туреччини, Італії, США. Під час зустрічі обговорювалися питання встановлення добросусідських і мирних відносин у регіоні, перспективи співробітництва в сфері безпеки і оборони, зміцнення трансатлантичних зв’язків, розвиток систем безпеки в регіоні.

Низка дипломатичних і військово-політичних ініціатив, спрямованих на поліпшення ситуації в регіоні, належить Угорщині. Серед них найбільшу увагу привертає «Ініціатива південно-східноєвропейського співробітництва», започаткована Угорщиною, Словенією та Італією.

Угорщина є тією країною Центрально-Східної Європи, яка отримала вагому військово-технічну перевагу від географічного розташування поблизу зони конфлікту та перебування і транспортування через власну територію військ НАТО, задіяних у SFOR/IFOR на югославських теренах.

У випадку Південної Європи маємо негативний регіоналізм, коли військова політика визначається регіональною загрозою, а не прагненням до військово-політичного співробітництва в регіоні. Все це цілком негативно відбивається на перебігові військових реформ, відволікаючи значні ресурси (військові та економічні) від перспективних напрямів розвитку збройних сил на суто нагальні потреби.

Північно-Східна Європа дає кращий зразок позитивного регіонального співробітництва. Прибалтійські держави прагнуть до надійної регіональної системи безпеки. Естонська національна оборонна доктрина виділяє чотири сфери міжнародного співробітництва:

1) багатостороннє співробітництво в рамках міжнародних організацій;

2) двосторонні відносини;

3) балтійське співробітництво;

4) участь у миротворчих заходах.

Реальним втіленням прагнення до регіонального співробітництва стала організація балтійського миротворчого батальйону та військово-морського ескадрону для виконання миротворчих функцій.

Загалом, слід констатувати, що на національні системи оборони не завжди діє регіональний чинник. Під впливом прагнення якомога швидше приєднатися до євроатлантичних структур колективної безпеки (інтернаціональний фактор) дія регіонального, як і національного факторів нехтується. Країни Центрально-Східної Європи не створили ефективних систем регіональної безпеки. Особливо прикрим є невикористання «Више­градського потенціалу» і відсутність системи безпеки в Центральній Європі. Країни Центральної Європи, що існують в історико-культурному полі колишніх Австро-Угорської імперії та Речі Посполитої (Литва, Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина, Білорусь, Україна, Хорватія, Словенія), потребують усталеної, структурованої з відповідним нормативним та інституційним забезпеченням регіональної системи безпеки. Створення таких систем безпеки в Північній, Центральній і Південній Європі є однією з основних умов успішного перебігу військових реформ у цих країнах, саме тому, що головний спектр загроз має національний та субрегіональний характер, а існуюча система безпеки – в першу чергу НАТО – націлена на упередження широкомасштабного військового нападу ззовні. Вона поки що не має ефективних механізмів протидії новим викликам безпеці.

Необхідність формування субрегіональних структур безпеки у Центральній та Східній Європі обговорювалось ще на початку 1990 років. Так, у 1992 р. Польща стала ініціатором створення східноєвропейської військово-політичної організації так званого «НАТО-біс». У запропонованій концепції, що була ініційована колишнім президентом Польщі Л.Валенсою, планувалося зробити кроки для того, щоб нові суверенні країни, які виникли після розпаду СРСР, не залишилися насамоті і в сфері оборони покладалися виключно на власні сили. Більшість цих країн прагне вступити до НАТО, але поки що не мають на це ніяких шансів. Можна використати це бажання для того, щоб заключити між собою – під патронатом НАТО та за його допомогою – домовленість щодо відмови від територіальних претензій та загрози використання сили у двосторонніх відносинах, а також передати увесь арсенал зброї масового ураження під контроль НАТО та прийняти зобов’язання використовувати спільні репресивні дії проти держави, яка порушила б ці домовленості.

З погляду деяких польських аналітиків, патронат НАТО над новою структурою створив би враження, що НАТО-біс є копією Варшавського договору, а також зменшив побоювання країн перед імперською гегемонією Росії. Такий договір, як це вважалося, убезпечив би кожну країну та весь Східний регіон Європи, а також наблизив би для цих країн момент вступу до НАТО.

У той же час ідея безпеки регіону та заснування інших загальноєвропейських структур, таких як СБСЄ (ОБСЄ), розцінювалась як малоефективна, що досить чітко проявилося і в Югославії, і у Нагірному Карабаху.

Одночасно у 1992 р. тодішній міністр закордонних справ Польщі на 47 Сесій ООН виступив з пропозицією створити єдину структуру координації дій існуючих сил безпеки від НАТО та ЗЄС до СБСЄ (ОБСЄ). Концепція НАТО-біс була відхилена іншими країнами Вишеграду.

Проте проблема «вакууму безпеки» та «сірої» зони залишилася найбільш актуальною для Польщі і всі свої зусилля у подальшому вона направила на вступ до НАТО.

Політико-військові (політичний інгредієнт домінує) фактори військових реформ у країнах Центрально-Східної Європи поділяються на стаціонарний або структурний (дія договору про звичайні типи озброєнь) фактори; динамічні фактори – інтернаціональний (прагнення до вступу в НАТО); національний (національно-державне утвердження країн Центральної та Східної Європи); регіональний (потреба в регіональних системах безпеки). Серед динамічних факторів переважає інтернаціональний, зменшуючи на шкоду військовим реформам дію двох інших. Крім того, цілком можливою є суперечність між динамічним та стаціонарними факторами, коли поширення НАТО, агресивний націоналізм чи регіональна замкненість підриватимуть систему договору про звичайне озброєння.

Наступний фактор має військово-політичний характер (військовий інгредієнт домінує). Йдеться про зміну типу загрози країнам Центральної та Східної Європи. Після падіння біполярності небезпека тотальної війни зникла. На сьогодні реальною є загроза локальних конфліктів.

Зміна типу загрози призвела до потреби структурної перебудови національних систем оборони. На думку румунських експертів, процес реструктуризації національної армії належить спрямувати на створення менших, мобільніших, добре навчених і по сучасному забезпечених збройних сил, що зможуть ефективно послугувати інтересам румунської безпеки, брати участь у підтриманні європейської системи безпеки і миротворчих операціях.

Болгарська військова реформа також має на меті створення більш мобільних, більш професійних збройних сил. Трьома ключовими категоріями військової реформи в Болгарії є: реструктуризація, передислокація і переозброєння. Реструктуризація зробить збройні сили мобільними, гнучкими та ефективними.

У випадку Румунії і Болгарії одним з перших кроків у структурній перебудові був перехід до корпусно-бригадно-батальйонного поділу замість армійсько-дивізійного. Те, що такий поділ більше відповідає сучасним потребам, свідчить прихильність до нього всіх інших держав Центральної та Східної Європи.

Структурна гнучкість, мобільність, ефективність збройних сил досягається шляхом вирізнення трьох базових компонентів: сил швидкого реагування – основних сил – сил територіальної оборони.

Сили швидкого реагування покликані надавати швидку та адекватну відповідь будь-якій сучасній загрозі. Цей компонент збройних сил країн Центральної та Східної Європи є на сьогодні найбільш професійним, мобільним, матеріально та технічно забезпеченим компонентом національних армій регіону.

У країнах, запрошених до НАТО, сили швидкого реагування вже сформовано. Так, у Чехії вони називаються «Силами швидкого розгортання». Їх завдання полягає в тому, щоб реагувати на будь-яку несподівану ситуацію (тут, певною мірою, військові функції та можливості означеного компонента дещо обмежені, а позавійськові, зокрема рятувальні чи екологічні, розширені).

Серед країн Центрально-Східної Європи, що лише прагнуть до вступу або дотримуються нейтралітету, формування сил швидкого реагування триває. Румунія, зокрема, прагне створити такі сили швидкого реагування, що були б сумісні з натовськими військами і відповідали їх організаційному та технічному рівню. Болгарія також планує розвивати цей компонент збройних сил, проте через брак коштів відкладає.

Наступний компонент армій країн регіону – основні збройні сили – є головним, а його реформування ключовим для успішного перебігу реформ.

Традиційний поділ на роди військ зберігся, а окремі зміни не відбилися на загальній структурі. Чеська армія складається із сухопутних військ, військово-повітряних сил, інженерно-технічних військ, сил протиповітряної оборони. Військово-медична служба та військова поліція мають окремий статус. Якщо держава морська, то перелік родів військ розширюється. Наприклад, у випадку Румунії це ще й військово-морський флот і Дунайська флотилія. Основні збройні сили становлять фундамент системи оборони країн регіону, а їх реформування є надскладною організаційною, економічною, технічною проблемою.

Нарешті, третім компонентом є сили територіальної оборони. Це, як і сили швидкого реагування, нова складова збройних сил країн Центральної та Східної Європи. Призначення територіальних військ дещо відрізняється в різних країнах регіону. В Чехії основним завданням сил територіальної оборони є захист життєво важливих систем комунікацій та матеріально-технічного забезпечення, політичних і економічних центрів, а також боротьба з диверсійними угрупованнями та аеромобільними військами потенційного ворога. Тобто, функція більш поліцейська та охоронна, ніж військова.

У випадку ж Румунії сили територіальної оборони (тут вони називаються – територіальними силами) покликані виконувати роль кадрової бази і структурної матриці збільшеної та розгорненої, а в разі актуалізації загрози – національної армії. У Болгарії функції сили територіальної оборони близькі до румунської моделі, тому вони мають назву – сили територіальної оборони і резерву.

Загалом структура збройних сил країн залежить від розмірів держави та її кількості. Гнучка, трикомпонентна структура постає цілком розгорненою у випадку таких великих для регіону держав, як Румунія та Польща.

З другого боку, збройні сили Естонії складаються лише з двох компонентів – мобільних військ та військ територіальної оборони (Ліга оборони).

Наступним напрямом створення відповідних сучасним загрозам збройних сил у Центральній та Східній Європі є формування нової командної системи, що задовольняла б вимоги мобільності, гнучкості, професійності.

Реформована система командування і контролю чеської армії отримала трирівневу структуру: стратегічну, оперативну, тактичну.

Стратегічний рівень включає Міністерство оборони, головним завданням якого є здійснення загального управління системою оборони республіки, і Генеральний штаб, що є інтегральною частиною Міністерства та безпосередньо керує військами.

Оперативний рівень охоплює командування корпусами, що підпорядковане голові Генерального штабу через інспекторів сухопутних військ, ВПС, ППО та інженерних військ.

Тактичний рівень як і в мирний час, так і в стані війни складається з бригад та батальйонів сухопутних військ, ППО та інженерно-технічних військ.

Тоді, як чеський досвід демонструє одну з можливих і досить вдалих форм рівневої стратифікації командної та контрольної системи, досвід Румунії висвітлює інші аспекти створення відповідної сучасним загрозам системи управління. Передусім йдеться про стабільність та перерозподіл відповідальності – голова Генерального штабу призначається за поданням міністра оборони президентом, який водночас є головою Ради національної оборони. Створення окремих штабів, підпорядкованих Генеральному Штабу, сухопутних військ, ВПС, ППО та ВМС зробило командну систему водночас більш інтегрованою і розгалуженою.

Спроможність держав Центральної та Східної Європи відповісти на сучасні загрози залежить значною мірою від професійності національних армій. На сьогодні майже всі держави регіону визнають необхідність переходу до професійних армій. Проте через економічні та політичні труднощі або відкладають початок цього переходу, або ж здійснюють його поступово.

Нині 45% румунської армії становлять професіонали.

Професіоналізації збройних сил цієї країни сприяло реформування військової освіти, що відбувалось на першому (1990-1992 рр.), і це показово, етапі реформи національної армії. Офіцерські школи було перетворено на військові інститути; відновлено військово-медичний інститут; реорганізовані Вища військова, Військово-технічна, Морська академії та засновано в 1992 р. Коледж національної оборони. Навчальні програми було змінено з метою звільнення від ідеологічних впливів, посилення демократичного контролю та надання більшої уваги технічним аспектам функціонування збройних сил.

Сучасні військово-політичні загрози державам Центрально-Східної Європи спонукають їх до надання власним системам оборони характеристик гнучкості, мобільності, професійності. Такого роду перебудова досягається шляхом:

1) заміни армійсько-дивізійно-полкового поділу корпусно-бригадно-батальйонним;

2) реструктурування збройних сил в напрямі трикомпонентної структури (сили швидкого реагування – основні збройні сили – сили територіальної оборони);

3) створення нової системи управління – інтегрованої та розгалуженої з чітким розподілом функцій та відповідальності між рівнями (стратегічний, оперативний, тактичний) і суб’єктами (Президент, Рада національної безпеки/оборони, Міністерство оборони, Генеральний Штаб) національної системи командування й контролю;

4) поступовому переходові до професійної армії та реформи військової освіти.

Характер сучасних загроз безперечно впливає на реформу структури центрально-східноєвропейських армій. Важливо також враховувати сукупність ресурсів і національну могутність самих держав, що допоможе країнам відповісти на зовнішню загрозу.

Усі ЗС країн Центральної та Східної Європи належать до так званих ЗС низького рівня, де військові витрати не перевищують10 млрд дол. США. Як правило, і рівень озброєності цих країн (за винятком України) відповідає низькому рівню.

Угорщина.

З 1989 по 1993 рік чисельність угорського генерального відомства скоротилася з 156 тис. до 100 тис. чоловік, причому кадровий склад зменшився з 30,5 до 23 тис., а рядовий з 92 до 51 тис. чоловік. У наступні роки скорочення ЗС тривало. Зараз ЗС Угорщини становлять близько 43 тис. чоловік, тобто за 11 років регулярна армія скоротилася у 3,6 раза. Резерв нараховує – понад 90 тис.

Скорочення кадрового складу угорських ЗС (до 80% від потреби) поставило проблему підготовки кадрів, що вирішувалася за допомогою ФРН. Значна кількість угорських військових отримала змогу навчатися у німецьких військових академіях.

На початку військової реформи армія Угорщини мала на озброєнні 110 винищувачів, 39 гелікоптерів бойового призначення, 1345 танків, 1720 броньованих машин та 1047 артилерійських систем. Паризький договір встановлював певні ліміти для звичайних озброєнь. Для Угорщини вони становили: 835 танків, 1700 броньованих машин, 840 одиниць артилерії, 180 бойових літаків та 108 бойових гелікоптерів. Угорщина повністю виконала умови Договору з обмежень звичайних ЗС та озброєнь у Європі, проте рівень озброєності її армії значно знизився і у першу чергу за рахунок зменшення кількості бойової авіації та бойових гелікоптерів. Угорщина зараз на озброєнні має 114 бойових літаків (в основному             МиГ-21біс\MF\VM та МиГ-29) та 59 бойових вертольотів.

Ще однією значною проблемою для Угорщини є переважна кількість застарілих зразків зброї. Так, наприклад, з 799 танків – 597 одиниць - це Т-55 – модель 1955 р. і тільки 200 одиниць – Т-72МІ. Значну допомогу Угорщині надала ФРН. Наприкінці 1992 р. між ФРН та Угорщиною була досягнута домовленість щодо безоплатної передачі Угорщині запасних частин для сухопутних військ за рахунок запасів колишньої армії НДР.

Угорщина була єдиною з колишніх країн ОВД, що отримала таку допомогу, зважаючи на вкрай незадовільний стан озброєння армії. З метою модернізації своєї системи ППО Угорщина уклала контракт на поставку 4 американських наземних радарів (системи розпізнавання свій - чужий), на що витратила 13,5 млн дол США. У 1989 р. реальна вартість асигнувань на оборону скоротилася на 40% і становила 870 млн дол., у 1990 р. – 800 млн, 1991 р. – 628 млн, 1992 р. – 768 млн, 1996 р. – 530 млн, 1997 р. – 511 млн, 2000 р. – 700 млн, що свідчить про певну стабілізацію бойового потенціалу країни на низькому рівні. Політичне керівництво країни передбачає щорічне підвищення воєнних витрат на 1% ВВП, що дасть змогу впродовж 8-10 років «підтягти» угорські ЗС до стандартів НАТО. В останнє десятиліття Угорщина продовжує реалізацію середньострокового плану реформування ЗС.

Польща.

Порівняно з іншими країнами Центральної та Східної Європи Польща має значні ЗС. На озброєнні польської армії після завершення процесу скорочення звичайних озброєнь перебувало 1730 танків, близько 2150 броньованих машин, 1610 одиниць артилерії, майже 350 бойових літаків та понад 100 гелікоптерів. Як і у інших країнах Центральної та Східної Європи, у Польщі відбулося значне скорочення ЗС. З 1988 р. 400-тисячна польська армія зменшилась до 240,6 тисяч військових у 2000 р. Планується особовий склад ЗС скоротити до 180 тисяч до 2004 року. Польща має значні проблеми щодо модернізації своїх збройних сил, бо переважна кількість озброєнь та військової техніки радянського виробництва технічно і морально застаріла. Так, понад половина польських танків – це Т-55 (модель 1955 року), що непридатні до експлуатації. Близько третини з 330 винищувачів також застарілі або непридатні до польотів через відсутність запчастин, що спричиняє значну кількість авіакатастроф у ВПС.

Мінні тральщики, що гостро потребують ремонту, здатні сьогодні охопити лише третину польського узбережжя. Більше половини суден ВМС Польщі потребують капітального ремонту. Польща також має обтяжливу інфраструктуру. За часів ОВД на території Польщі у випадку загострення ситуації чи війни мало розміститися 700- тисячне військове угруповання. Величезна кількість військових баз, казарм, складів тощо переобтяжує військовий бюджет.

Військовий бюджет Польщі коливався від 1566 млн дол. США у 1989р. до 1345,5 млн у 1992 р., у 1996 р. - зріс до 3,44 млрд, у 1997-1998 роках стабілізувався на рівні 3 млрд. і на 2000 рік становив 3,6 млрд. Згідно з «Програмою інтеграції з НАТО і модернізації ЗС РП на період до 2012 року» планується збільшити бюджетні асигнування на оборону(на 2,5-3%) щорічно при одночасному скороченні ЗС та підвищенні їх боєздатності. Основною військовою продукцією Польщі є десантні катери, гелікоптери, легкі транспортні та навчальні літаки, а також танки. Танкозаводи можуть випускати понад 350 танків, 600 бойових машин піхоти та 1000 бронетранспортерів на рік. Так, на фабриці «Бумар-Лабенди» (Bumar-Labedy) випробовано танки PT-91 Hard, зараз проводиться їхня подальша модернізація.

Чехія.

Після поділу Чехословаччини на дві незалежні держави, згідно з домовленістю, яка була досягнута 26 серпня 1992 р., все військове майно мало бути поділено 2\1 з передачею двох третин Чехії.

ЗС Чехії нині нараховують близько 59 тисяч чоловік. На озброєнні армії 938 танків, 945 броньованих машин, 667 одиниць артилерії калібром понад 100 мм, 109 бойових літаків та майже 36 бойових гелікоптерів. Військовий бюджет Чехії у 1993 р. становив 791,1 млн дол. США, 1996 р. – 988 млн, 1997 р. - 826 млн, 1999 р. – 1, 282 млрд дол. Чехія також має значну кількість застарілої техніки на озброєнні своїх ЗС. Так, з 938 танків 411 одиниць – це танки Т-54\55. Чеські Військово-повітряні сили не мають належної кількості запасних частин. Зважаючи на військові витрати, Чехія і надалі скорочуватиме бойовий потенціал своїх ЗС. У 1988 р. Чехословаччина посідала 7 місце у світі по виробництву зброї. На заводах Чехії нині може вироблятися суперрадар «Тамара» (вартість одного екземпляра становить 10 млн дол. США, виробляється на заводах HTT Group та має характеристики близькі до АВАКСів. Радіус дії «Тамари» – 450 км. Може здійснювати спостереження не тільки у повітрі, але й частково на землі та на морі. На відміну від активних радарних установок, «Тамара» лише приймає, а не видає радіоімпульси); ракетні установки «Татра», автоматична стрілецька зброя.

У 1998 р. була підписана угода між Україною, Францією та Чехією щодо модернізації танків Т-72 та пристосування їх до натовських стан­дартів.

Словаччина.

До поділу Чехословаччини на території, що належала Словаччині, дислокувалася лише одна п’ята частина збройних сил і фактично не було авіації.

Тому в Словаччині не залишилося інфраструктури для її ЗС і перед усім для ВПС. І досі в країні не вистачає необхідних для її ЗС аеродромів, житла для військовослужбовців, складів для амуніції тощо.

Нині ЗС Словаччини нараховують близько 45 тис. чоловік, 478 танків (з них 206 одиниць – Т-55 та 272 одиниці Т-72М), 389 одиниць артилерії, 121 од. бойових літаків  (МиГ-21; МиГ-29; Су-22; Су-25) та 19 бойових вертольотів. Оборонний бюджет країни у 1993 р. становив 283,3 млн дол. США, у 1997 р. – 424 млн, у 1998 р. - 416 млн дол. Реформування ЗС Словаччини здійснюється відповідно з «Інтеграційною програмою розвитку армії Словацької Республіки на період до 2010 року». Програма реально оцінює подальший розвиток армії як ЗС малої центральноєвропейської держави. На перехідний період від індивідуальної до колективної оборони вона має забезпечити оборону держави і водночас створити умови до адаптації з арміями НАТО. Програмою передбачено подальше скорочення ЗС до 35 тис. військовослужбовців, підвищення рівня професіоналізації до 50-60 % проведення організаційно-штатних змін у структурах оборонного відомства, модернізацію ОВТ. На території Словаччини була розташована значна кількість підприємств ВПК (понад 20 великих підприємств), на базі яких утворено виробничо-торговий консорціум.

Болгарія.

ЗС Болгарії налічують дещо більше 100 тис. військовослужбовців і мають на озброєнні після виконання умов Паризького договору 1475 тан­ків, близько 2000 броньованих машин, 1744 одиниці артилерії, 217 бойових літаків та 44 бойових вертольота. До складу ВМС входять 2 підводні човни, сторожовий корабель УРЗ та 60 малих кораблів різного призначення.

Військовий бюджет країни становив у 1989 р. – 2300 млн дол. США, у 1992 р. – 250 млн, у 1993 р. – 335 млн, у 1997 р. – 324 млн, у 1998 р. - 270 млн дол. Значне скорочення витрат на оборону призвело до скорочення бойового потенціалу ЗС країни. Реформа ЗС Болгарії здійснюється згідно з програмою «Болгарська армія 2010 року» у три етапи. Перший етап завершився у 1998 році. Його результатом став перехід болгарських ЗС на нову організаційно-штатну структуру. Зараз ЗС Болгарії мають три основні компоненти: сили швидкого реагування, сили оборони та сили територіальної оборони. Другий етап (1998-2000 рр.) дав  змогу скоротити озброєння та військову техніку; передислокувати військові підрозділи відповідно до вимог «кругової оборони»; перейти на нову організаційно-штатну структуру ЗС – «корпус-бригада-батальйон»; започаткувати процес модернізації та переозброєння армії. Третій етап (2001- 2010 рр.) – має завершити структурну реформу та переозброєння болгар­ської армії.

Румунія.

Чисельність ЗС Румунії сягає 207 тис. військовослужбовців. На озброєнні армія Румунії має 1253 танки, 1291 одиницю артилерії, близько 2000 броньованих машин, 315 бойових літаків та 16 бойових вертольотів. На озброєнні ВМС Румунії перебувають: один підводний човен, 6 фрегатів, 36 торпедних та 6 ракетник катерів, 6 мінних тральщиків, 22 патрульні катери тощо.

Військовий бюджет Румунії у 1990 р. становив 1634,2 млн дол. США, у 1991 р. – 540 млн, у 1992 р. – 703,3 млн, у 1993 р. – 489 млн, у 1995 р. – 872 млн, у 1996 р. – 745 млн, у 1997 р. – 770 млн, 2000 р. - 607 млн дол., тобто порівняно з 1990 р. військовий бюджет скоротився майже втричі, що свідчить про постійне зниження бойового потенціалу ЗС.

Словенія.

Має ЗС загальною чисельністю 9550 військовослужбовців. На озброєнні перебуває 109 танків (з них 50 одиниць – М-84; 53 одиниці – Т-55 та 6 – Т-34). Має також незначну кількість бойових літаків. Військовий бюджет у 1995 р. становив 277 млн дол. США, а у 1996 р. – 281 млн, у 1998 р. – 241 млн дол. [1].

18-19 грудня 1999 р. в Стамбулі відбулася зустріч глав держав та урядів держав-учасниць ОБСЄ – останнього в двадцятому столітті європейському форумі подібного рівня та значення. В прийнятій на саміті підсум­ковій політичній декларації відображено реалії сьогоднішньої Європи. Було знайдено можливість вийти на компромісні рішення з цілого ряду непростих проблем.

Успіхом саміту є підписання Угоди про адаптацію Договору про звичайні збройні сили в Європі (ДЗЗСЄ) та схвалення оновленого Віденського документа. Мова йде про те, що відпрацьована впродовж останніх років на переговорах у Відні нова система обмежень п’яти категорій важкого озброєння та техніки (танки, бронемашини, артилерія, бойові літаки та гелікоптери) дасть змогу надійно забезпечити стабільність, прогнозованість та транспарентність у військовій діяльності переважної більшості держав на Європейському континенті. Одночасно закріплюється розумний баланс кількості озброєнь держав-учасниць на регіональному рівні, а також відвертається можливість гонки звичайних озброєнь та створення дестабілізуючої концентрації бойової техніки і відповідно збройних сил.

Суть адаптації ДЗЗСЄ полягає у переході від зонально-групової (блокової) системи обмежень по п’яти категоріях звичайних озброєнь до системи національно-територіальних лімітів для кожної держави-учасниці, що дозволить значно підвищити воєнну стабільність та прогнозованість. Так, Словаччина взяла на себе політичні зобов’язання знизити свої нор­ми з озброєння і військовій техніці сухопутних сил. Не пізніше кінця 2003 р. наземна компонента збройних сил Словаччини буде мати 323 бойових танка, 643 бойові машини піхоти (БМП), 383 артилерійські установки. Проте республіка зберігає за собою право при тимчасовому розгортанні доводити угруповання до 459 танків, 723 БМП і 420 артсистем.

Чехія зобов’язується знизити квоту не пізніше 2002 р.: по танках – до 795 одиниць, по БМП – 1252, артсистемах – 657. Республіка залишає за собою право при тимчасовому розгортанні збільшувати кількість бронетехніки: танків – на 459, БМП – на 723 одиниць, артилерійських систем – на 420.

Угорщина відповідно до підписаних документів повинна до кінця 2002р. мати не більше 710 бойових танків, 1560 БМП, 750 артсистем. Але при необхідності вона може збільшити квоти ще на 459 танків, 723 БМП і 420 артилерійських систем.

Підписуючи документ, польські військові та дипломати внесли застереження, що Варшава не заперечуватиме проти виділених норм, якщо Росія підтримуватиме діючий рівень військових сил у Калінінградській області, а Білорусь не відмовиться від своїх заявлених норм відповідно до Договору. Кількість озброєнь і військової техніки сухопутних військ Польщі до кінця 2001 р. становитиме: танків – 1577, БМП – 780 і до кінця 2002 р. артустановки будуть скорочені до 1370 одиниць. Крім того, угруповання може бути посилено ще 459 танками, 723 БМП, 420 артилерійськими системами.

Повчальним, з огляду на залежність системи оборони держави від її статусу в міжнародних відносинах, є приклад Естонії – однієї з найменших країн Центрально-Східної Європи.

Естонія маленька країна, щоб захистити себе власними силами, відкинути ворогів на кордоні (не виключається можливість окупації країни). Тому національна воєнна доктрина передбачає, що естонські збройні сили чинитимуть незалежний опір по всій території країни. Для успішної реалізації цієї «напівпартизанської» тактики визначено два основних компоненти національної армії – мобільні і територіальні (Ліга оборони) сили оборони.

Мобільні сили оборони діють за принципом «атакувати і сховатись». Їхня мета – завдати якомога більших втрат супротивникові по всій території Естонії. Це добре навчені, озброєні та технічно оснащені підрозділи.

Сили територіальної оборони (Ліга оборони) покликані зупинити і знищити ворога в певних регіонах країни. Підготовка і забезпечення армії резервами є також одним із завдань Ліги.

Естонська армія складається переважно з піхоти, озброєної стрілецькою та легкою ракетною зброєю.

Литовські експерти, аналізуючи воєнні доктрини країн, вирізняють дві можливі оборонні стратегії країн регіону – стратегія залякування та стратегія заперечення. Перша стратегія полягає у тому, щоб через зміцнення обороноздатності створити умови для завдання потенційному агресору якомога більших втрат. Саме страх перед втратами стримуватиме агресію. Одна країна недостатньо сильна, щоб отримати остаточну перемогу.  Проте вона може завдати нападникові  великих втрат. Така стратегія пасує «середнім» державам регіону – передусім Польщі та Румунії.

Стратегія заперечення полягає у тому, щоб унеможливити швидкий і переможний напад та окупацію. Естонська тактика «напівпартизанської війни» значною мірою грунтується на цій стратегії. Стратегія заперечення поділяється на оборону винятково військовими методами та тотальну оборону, що включає масові тривалі акції опору з боку цивільного населення.

Нарешті, варто відзначити підвищення ролі позавійськових (економічних, політичних, екологічних) загроз країнам регіону і врахування можливості виникнення цих загроз під час реформування національних армій.