4.2. Порівняльний аналіз військової реформи в Україні та Російській Федерації

Республіки колишнього СРСР, а нині нові незалежні держави мають багато спільних проблем у становленні та реформуванні своїх збройних сил. Найбільший інтерес представляє порівняльний аналіз ходу військової реформи в Україні та Росії.

Російський варіант передбачав удосконалення існуючих ЗС, пристосування їх до нових викликів та загроз з урахуванням зменшених можливостей РФ, внутрішньої ситуації в країні та її нового місця у системі міжнародних відносин.

Головні розбіжності українських та російських підходів до проведення військової реформи полягають насамперед у різному визначенні місця і ролі держав у сучасному геополітичному просторі і, як наслідок, різних завдань ЗС, поставлених державним керівництвом.

Україна входила до світового співтовариства як нова європейська держава, що не мала державного досвіду тривалого співіснування у міжнародному просторі та покладала свої сподівання на політику нейтралітету і ядерного роззброєння, розвиток рівноправних взаємовигідних стосунків з усіма країнами світу.

Росія перебрала на себе повноваження правонаступниці колишнього СРСР та Російської імперії. На першому етапі вона оцінювала сучасний стан міжнародних відносин як сприятливий для проведення військової реформи. Утворення СНД та підписання Ташкентського договору створювало підстави для збереження провідної ролі Росії на пострадянському просторі; поринули у минуле часи біполярного силового протистояння, стрімко набирав оберти процес співробітництва та партнерських відносин із західними країнами; зростала довіра у військовій сфері та набував сили процес скорочення ядерних та звичайних озброєнь; пріоритетними стали політико-дипломатичні та міжнародно-правові механізми подолання конфліктних ситуацій; зменшилася загроза широкомасштабного збройного конфлікту.

Але вже на початковому етапі реформи виявилися суттєві розбіжності підходів України та РФ до головних завдань військової реформи. РФ планувала вдосконалення військової складової могутності держави (єдиної компоненти, що відповідала вимогам наддержави) для поступового відновлення регіонального та глобального лідерства.

Україна будувала свої Збройні сили з метою упередження загроз військово-політичного характеру.

Розпад СРСР змусив і Україну, і Росію здійснювати першочергові кроки у напрямі реформування військово-політичної сфери.

Головною проблемою, що вирішувала Україна на першому етапі, було підпорядкування військового угруповання, розташованого на її території, та створення на його основі Збройних сил незалежної держави. Цей процес характеризувався жорстким протистоянням з центральними структурами військового управління колишнього СРСР, що на той час не зазнали майже ніяких змін. Саме тому військово-політичні проблеми впливали на стан українсько-російських відносин і, по суті, визначили їх конфліктний характер протягом наступних 6 років.

Підпорядкування Чорноморського флоту переросло з військової проблеми у площину збереження територіальної цілісності Української держави та індикатор українсько-російських відносин взагалі.

Політика нейтралітету дала змогу Україні ухилитись від участі у Ташкентському договорі та здійснити ядерне роззброєння, що майже до кінця 1996 р. було пріоритетним завданням реформування ЗС. У цей період також вирішувались завдання створення системи управління військами, оптимізації структури ЗС, скорочення чисельності армії до 450 тис. чол., реформування системи військової освіти та демократизації ЗС.

Завдання першого етапу реформи були визначені у Постановах Верховної Ради України від 24 серпня 1991 р. «Про військові формування в Україні» та від 11 жовтня 1991 р. «Про утворення Ради оборони України» й «Концепції оборони і будівництва Збройних сил України».

Упродовж наступних років була напрацьована нормативно-правова база діяльності ЗС та їх розвитку. Майже 800-тисячне військове угруповання протягом першого етапу було скорочене до 525 тисяч у 1993 р. та 400 тисяч – у 1995 р. На кінець 1997 р. чисельність ЗС становила 476 тис. чоловік, з них – 366 тис. військових. З офіційних повідомлень, за період 1992-1997 рр. у ЗС України було скорочено понад 480 тис. військовослужбовців та розформовано понад 1500 органів управління, частин, установ та закладів.

Загальна чисельність Збройних сил України за станом на 31 грудня 1998 р. була затверджена Верховною Радою у 320 тис. військових і 100 тис. службовців, а на 31 грудня 1999 р. у складі ЗС налічувалось 310 тис. військових і 90 тис. службовців.

Перша спроба реформування російської армії була зроблена у 1992 р. Концепція реформи, що була розроблена Міністерством оборони РФ, представляла собою «домашній» відомчий документ, який перекладав більшість військових проблем на плечі самого військового відомства. Причому за реформу часто-густо видавалися кроки, об’єктивно необхідні у таких умовах, а саме: вивід військ з-за кордону; створення нових угруповань у районах їх дислокації; скорочення чисельності особового складу; розробка нових оперативних документів, організаційно-штабної структури. По суті, вирішувалось питання збереження у Росії всього того, що вона отримала від колишньої радянської армії.

У період 1992-1997 рр. Російська держава виявилася не готовою до військової реформи. Економічні негаразди спричинили катастрофічне погіршення стану ЗС, скорочення військових навчань, відключення військових об’єктів від системи енергопостачання, перебої у продовольчому та матеріальному забезпеченні армії, тривалі затримки зарплат військовослужбовцям, значні перекоси політики конверсії та військово-технічної.

Відсутність правої бази військової реформи доводилось долати поступово, приймаючи необхідні закони в процесі реформ. Ускладнювала ситуацію відсутність централізованого управління ходом реформування.

Реформування ЗС звелося до пристосування окремих частин оборонної системи (а не її в цілому) до значно зменшених можливостей держави.

Динаміка скорочення російської армії була майже такою самою, як і ЗС України. Якщо ЗС колишнього СРСР у 1989 р. нараховували 3,7 млн військовослужбовців, то у 1992 р., після Указу Б.Єльцина «Про Збройні сили Росії», їх чисельність становила 2,8 млн чоловік.

На початок 1997 р. ЗС РФ нараховували у своєму складі 1 млн 824 тис. чоловік, тобто скорочення відбулося майже в 2 рази, так само, як і у ЗС України. На 2000 рік Росія  мала ЗС чисельністю у 1 млн 200 тис. чоловік. Деякі російські експерти вважають, що за умов подальшого спаду виробництва та обмеження економічних можливостей держави головну відповідальність про забезпечення військової безпеки слід покласти на ракетно-ядерні сили, які можна обмежено застосовувати навіть у звичайному збройному конфлікті, а конвенціалістські сили при цьому треба скоротити до 500 тис. чол., одночасно підвищивши їх бойові можливості.