2.3.2. Європейський Союз

Європейський Союз (ЄС), створений на підвалинах Європейського Економічного Співтовариства (ЄЕС) з метою економічної інтеграції, піднесення економіки та життєвого рівня населення європейських країн, поступово перейшов від економічного спрямування та внутрішньої обмеженості своїх відносин до далекосяжних маастрихтських рішень грудня 1991 р. та визначальних положень Договору про економічний, валютний і політичний союз від 1 січня 1993 р. Головною тенденцією розвитку ЄС наприкінці ХХ ст. стала тісна інтеграція не тільки в економічній, соціальній, а й у політичній та оборонній сферах. Політична інтеграція європейських країн дозволила їм ефективно узгоджувати зовнішньополітичні рішення, проводити спільну політику в галузі безпеки, формувати європейські підходи до проблем міграції, військового режиму, надання притулку, боротьби з наркотиками та організованою злочинністю на засадах загальноєвропейських правових норм.

За складом країн-членів ЄС поки що не може розглядатись як організація, що представляє інтереси всіх європейських країн. Однак принципове рішення про відкритість Союзу, задеклароване на нараді глав держав і урядів тоді ще 12 країн-членів ЄС у червні 1992 р., створило нові умови для поступового приєднання нових країн до членства в ЄС.

Зі вступом 1 січня 1995 р. до Євросоюзу Австрії, Фінляндії та Швеції він перетворився на одне з найбільш потужних регіональних утворень світу поряд з Північноамериканською зоною вільної торгівлі (NAFTA), де проживає 360 млн чоловік, та групою країн ACEAN з її 320 млн населення. Період певної невизначеності ЄС стосовно доцільності приєднання до Союзу країн Центральної та Східної Європи (10 країн подали офіційні заявки на вступ до ЄС: Угорщина – березень 1994 р.; Польща – квітень 1994 р.; Чехія – січень 1995 р.; Румунія – липень 1995 р.; Словаччина – липень 1995 р.; Латвія – жовтень 1995 р.; Естонія – листопад 1995 р.; Литва – грудень 1995 р.; Болгарія – грудень 1995 р.; Словенія – червень 1996 р.) закінчився після прийняття у червні 1997 р. Комісією ЄС «Порядку денного 2000 р.» – фактичної програми наступного розширення Євросоюзу, що визначала чіткі вимоги до кандидатів економічного, політичного, правового характеру. На базі рішень Комісії ЄС у грудні 1997 р. на засіданні Ради глав держав та урядів членів ЄС у Люксембурзі було прийнято політичне рішення про поетапне масштабне розширення Євросоюзу, наслідком якого стали реальні переговори міністрів закордонних справ країн-членів ЄС з їх колегами з країн-кандидатів. Восени 1998 р. такі переговори були проведені з шістьма кандидатами: Польщею, Угорщиною, Чехією, Словенією, Естонією та Кіпром. Водночас була прискорена підготовка інших кандидатів.

Починаючи з 1998 р., Комісія ЄС  постійно здійснює контроль над ходом виконання країнами їхніх планів вступу до ЄС та готує пропозиції для членів Євросоюзу. Паралельно Рада Європи прийняла рішення про створення Європейської Конфедерації – постійно діючого багатостороннього форуму для політичних консультацій, який має об’єднати всі країни ЄС і ті країни, що подали заяви на вступ з метою поглиблення співробітництва між його учасниками в різних галузях економіки, зовнішньої політики, регіонального співробітництва (запрошення також надіслали Туреччині, проте у 1997 р. його дію призупинили через відсутність єдності серед членів ЄС. Вони визнали Туреччину країною, що «поки не відповідає критеріям демократії». У вересні 1999 р. країни ЄС поновили консультації щодо прийняття Туреччини до ЄС. Можливістю співпраці в рамках Європейської конференції поки що скористалася лише Швейцарія). Про своє бажання приєднатися до ЄС «на одній з наступних хвиль розширення» заявили Албанія, Македонія та Хорватія. Україна під час другого саміту «Україна-ЄС» (Відень, 16 жовтня 1998 р.) порушила питання про надання їй статусу асоційованого члена ЄС. Посилюються позиції прихильників вступу до Євросоюзу в Норвегії та Швейцарії.

З 1 січня 1999 р. 11 країн-членів Європейського Союзу ввели в обіг спільну валюту «євро», що стало ще одним кроком на шляху до поглиблення економічного та валютного союзу європейських країн. У червні 1999 р. відбулися чергові вибори до Європейського парламенту, а наступний 2000 р. став вирішальним для переговорів стосовно так званої  «Агенди-2000» – пакету необхідних структурних реформ Європейського Союзу.

Таким чином, у Європі закладаються підвалини нового могутнього Союзу, що може на початку ХХІ ст. поєднати в рамках спільної системи економічної, соціальної, екологічної, інформаційної, військової безпеки близько 26 країн Європи з 470 млн. чоловік населення та значною територією.

Розвиток європейської інтеграції вплинув на кардинальні зміни середовища європейської безпеки. Відійшли у минуле територіальні суперечності та зазіхання на території сусідів. Соціальні й територіальні відмінності, етнічні конфлікти, що упродовж століть підштовхували Європу до стану війни, стали сторінками історії. Європейський Союз прий­няв важливі рішення і надав подальшого імпульсу своїм зусиллям щодо зміцнення вимірів безпеки й оборони.

Україна будує свої стосунки з ЄС, виходячи з наміру поновити свою європейську ідентичність та інтегруватись у майбутньому в Європу. Стосунки між Євросоюзом та Україною на першому етапі обмежувались насамперед питаннями ратифікації Угоди про партнерство та співробітництво між Україною та ЄС (УПС – набула чинності з 1 березня 1998р.), ТАСIS. Однак після проведення першого саміту Україна-ЄС (5 вересня 1997 р.), керівництво української держави вийшло з новими пропозиціями щодо розвитку стосунків між Європейським Союзом і Україною. Заява прем’єр-міністра України від 9 червня у Люксембурзі про бажання України стати асоційованим партнером Євросоюзу викликала збентеженість у європейських столицях, не готових до такого повороту. На другому саміті у Відні (червень 1998 р.) була знайдена нова формула, що більше відповідала існуючим реаліям, а саме: йшлося про «унікальне і стратегічне партнерство».

 Україна висловила свою зацікавленість у розвитку довгострокової стратегії двосторонніх відносин з ЄС. Президент України Л.Кучма наголосив на необхідності якнайшвидшого опрацювання сторонами такої стратегії. Він зазначив, що європейський вибір України є незмінним, а місце України як центральноєвропейської держави у сучасній Європі є чітко визначеним. Незаперечним пріоритетом України є набуття асоційованого, а згодом і повного членства в ЄС. Для реалізації цього курсу Президент видав ряд нормативних актів: Указ Президента України від 11 червня 1998 р. «Про затвердження стратегії інтеграції України до Європейського Союзу», а також Указ від 24 лютого1998 р. «Про забезпечення виконання Угоди про партнерство і співробітництво між Україною та ЄС і вдосконалення механізму співробітництва з ЄС».

Незважаючи на те, що повноцінна інтеграція України в ЄС є справою майбутнього, Євросоюз співпрацює з Україною за широким колом питань. Він підтримує спроби України перебрати на себе питання постачання нафти з каспійського регіону до Західної Європи через програми INOGATE та TRACECA. Також ЄС виділив Україні 15 млн екю на розвиток контейнерного зв’язку між Одесою та грузинським портом Поті, прийняв рішення про виділення 150 млн екю для стимулювання процесу економічних реформ в Україні. Однак головне завдання для України – набути статусу асоційованого партнера ЄС, а потім стати повноправним членом Європейського Союзу – до останнього часу залишалося невизначеною перспективою.

Грудень 1999 р. став тією межею, за якою стосунки України з ЄС набувають принципово нового характеру. Йдеться про прийняття Декларації Ради Європи стосовно Спільної стратегії ЄС щодо України. Цей документ є визнанням нової якості самого Європейського Союзу, що поступово перетворюється на повноцінний міжнародний союз з усіма його ознаками не лише економічного, а й  політичного та військового плану. Саме воєнно-політичні мотиви змусили ЄС по-новому оцінити місце та роль України на європейських теренах безпеки, саме вони привернули увагу європейців до економічно хворої України і змусили їх визначити свою політику стосовно української держави. Україна отримала ще один шанс реалізувати своє прагнення стати повноцінною європейською державою.

Розвиток спільної зовнішньої політики країн Європейського Союзу та політики в галузі безпеки (СЗПБ) включає поступове формування спільної оборонної політики. Така політика, на якій наголошується в Ам­стердамському договорі, співпадатиме зі спільною політикою в галузі безпеки та оборони, створеною в рамках Вашингтонського договору. Важливі кроки, вжиті в цьому напрямі, включають інкорпорацію Петерсберзьких завдань ЗЄС у договір щодо ЄС та розвиток тісних інституційних зв’язків із ЗЄС.