- •Теоретичні засади загальної концепції національної безпеки України Вступ
- •1.1. Національна безпека – історико-теоретичний контекст проблеми
- •1.2. Категоріальний апарат теорії національної безпеки
- •1.2.1. Фактори впливу на стан безпеки.
- •1.2.2. Об’єкти національної безпеки
- •1.2.3. Суб’єкти безпеки
- •1.3. Національна безпека як система взаємопов’язаних складових
- •1.3.1. Внутрішній та зовнішній аспекти безпеки
- •1.3.2 Системи забезпечення безпеки (інституційний вимір)
- •1.4.1. Функції системи забезпечення безпеки
- •1.4.2. Система забезпечення військової безпеки
- •1.4.3. Міжнародні системи військової безпеки
- •1.5. Внутрішні та зовнішні загрози національній безпеці у військово-політичній сфері
- •1.6. Національні інтереси – базова категорія
- •1.6.1. Природа та види національних інтересів
- •1.6.2. Національні інтереси України
- •1.7. Аналіз існуючих і можливих загроз національній безпеці України у воєнно-політичній сфері
- •Література
- •2. Геополітичні зміни сучасної системи міжнародної безпеки
- •2.1. Характер системи міжнародних відносин
- •2.2. Теоретичні засади створення міжнародних структур безпеки
- •2.3. Аналіз впливу міжнародних організацій та режимів на стан і перспективи розвитку простору безпеки
- •2.3.1. Організація Об’єднаних Націй
- •2.3.2. Європейський Союз
- •2.3.3. Західноєвропейський Союз
- •2.3.4. Рада Європи
- •2.3.5. Організація з безпеки та співробітництва в Європі
- •2.3.6. Північноатлантичний союз
- •2.3.7. Договір про колективну безпеку
- •2.5. Рольова функція держави в системі міжнародних відносин
- •2.6. Військово-політичні аспекти безпеки транспортних коридорів
- •Література
- •3. Україна в регіональних та глобальних системах безпеки
- •3.1. Участь України в роботі оон, співпраця з Радою Європи, обсє, єс-зєс, нато
- •3.1.1. Україна – оон
- •3.1.2. Україна – Рада Європи
- •3.1.3. Україна – обсє
- •3.1.4. Україна – єс-зєс
- •3.1.5. Україна – нато
- •3.2. Регіональна складова глобальної системи безпеки
- •3.2.1. Країни Балтії: досвід інтеграції у європейські та євроатлантичні структури
- •3.3. Двосторонній рівень міжнародних стосунків у контексті формування регіональних та глобальних систем безпеки
- •3.3.1. Стратегія України в стосунках з рф
- •3.3.2. Україна – сша
- •3.3.3. Україна – Польща
- •Література
- •4. Розбудова Збройних Сил УкраЇни – проблеми та перспективи розвитку
- •4.1. Досвід країн Центральної та Східної Європи у проведенні військової реформи
- •4.1.1. Головні напрями військової реформи у країнах Центральної та Східної Європи
- •4.2. Порівняльний аналіз військової реформи в Україні та Російській Федерації
- •4.2.1. Концептуальні підходи України та Росії до забезпечення національної безпеки
- •4.2.2. Структурна перебудова Збройних сил
- •4.3. Демократичний контроль над збройними силами
- •4.3.1. Досвід країн Центральної та Східної Європи у встановленні демократичного контролю над силовими структурами
- •4.3.2. Підходи рф до проблеми цивільного контролю над зс
- •4.3.3. Стан та перспективи становлення цивільного контролю в Україні
- •Література
3.3. Двосторонній рівень міжнародних стосунків у контексті формування регіональних та глобальних систем безпеки
Ще більш низьким рівнем системи безпеки в Європі можуть бути двосторонні домовленості, що охоплюють військово-політичні та економічні проблеми (домовленості про співробітництво, зміцнення економічних зв’язків прикордонних областей, гарантії забезпечення прав і культурного розвитку національних меншин, відмова від територіальних зазіхань тощо).
Дослідження характеру двосторонніх відносин, особливо з країнами, що безпосередньо межують з тією чи іншою державою або мають для її розвитку і безпеки визначальне значення, є важливою складовою геополітичного аналізу. Так, наприклад, Україна має спільні кордони з Росією, Білоруссю, Польщею, Угорщиною, Румунією, Молдовою, Словаччиною. Її сусідом на берегах Чорного моря є Туреччина, розвиток стосунків з якою безпосередньо впливає на стан безпеки української держави на Півдні. Гарантом безпеки України, згідно з тристоронньою Угодою між Україною, США та Росією, укладеною з приводу приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, виступають також Сполучені Штати Америки. За висловом колишнього 1-го заступника міністра закордонних справ О.О.Чалого, Україна визначила своїми стратегічними партнерами 13 країн світу, так само як і Україну визнають «стратегічним партнером» окремі держави і «важливим стратегічним партнером» – ЗЄС. В такому контексті постає питання про головні параметри стратегічного партнерства. Українська ситуація з «чортовою дюжиною» стратегічних партнерів не додає оптимізму і тим більше можливостей для чіткого визначення, хто з партнерів є справді стратегічним, а з ким стосунки стратегічного партнерства були встановлені унаслідок певного компромісу як специфічна форма м’якої відмови від більш жорстких зобов’язань.
У загальному вигляді стратегічне партнерство, на відміну від традиційних союзів, не передбачає жорсткого дотримання взятих державою на себе зобов’язань і значно більшою мірою, залежить від збігу національних інтересів країн на довгострокову перспективу. Мотиви для відносин стратегічного партнерства можуть бути досить різні – від підвищення рівня національної безпеки до посилення конкурентоспроможності національних економік на зовнішніх ринках або нарощуванням зовнішньополітичного потенціалу. Як правило, стратегічні партнери дотримуються певних процедур у своїх стосунках, а саме: здійснюють консультації напередодні прийняття важливих рішень з питань внутрішньої та зовнішньої політики, забезпечують взаємодопомогу на зовнішньополітичній арені. Виходячи з цього, відносини України з деякими її стратегічними партнерами не вписуються у вищезазначену схему.
За збігом обставин, Україна є стратегічним партнером як Росії, так і Сполучених Штатів Америки. В свою чергу, і сама Росія (відповідно до заяв високих посадових осіб) є стратегічним партнером США. За відомою формулою «друг мого друга – мій друг», відносини в рамках українсько-російсько-американського трикутника мали б бути взірцем безхмарного співіснування. Проте реальний стан справ демонструє боротьбу «стратегічних партнерів» України між собою, причому центром докладання протилежних зусиль стає саме Україна. Будь-яка її спроба руху в бік США негайно викликає напруження в російсько-українських відносинах і навпаки. Саме тому так важливо з’ясувати, наскільки збігаються інтереси стратегічних партнерів на перспективу і яку стратегію має здійснювати держава у своїх стосунках з тією чи іншою країною світу.